Етапи розвитку міжнародної валютної системи

1. Паризька валютна система (1816-1914 рр.). В основу її був покладений золотомонетний стандарт. Золотомонетний стандарт - це власна (тобто класична) форма золотого стандарту, пов'язана з використанням золота і золотих монет як грошового товару.

Основою формування валютних курсів був золотий паритет, який відображав співвідношення грошових одиниць різних країн за їхнім офіційним золотим вмістом. Був скасований МВФ у 1978 році.

Пізніше, коли золоті монети вже не карбувалися, був уведе­ний золотозливковий стандарт. Золотозливковий стандарт - це урізана форма золотого стандарту, що передбачає обмін кре­дитних грошей на зливки золота вагою до 12, 5 кілограма.

Поступово поряд із золотом у міжнародних розрахунках стали використовуватися фунти стерлінгів і долари СПІА. Так з'явився золотодевізний стандарт, що був покладений в основу Генуезької валютної системи.

2. Генуезька валютна система (1922-1944 рр.). В основу її був покладений золотодевізний стандарт. Золотодевізний (золотовалютний стандарт) - урізана форма золотого стандарту, що передбачає обмін кредитних грошей на девізи валютних країн золотозливкового стандарту, а потім на золото. За золотодевізного стандарту валюти одних країн залежали від валют інших країн, знецінення яких викликало нестійкість супідрядних валют. Діяв з 1922 до 1971 року.

3. Бреттон-Вудська валютна система (1944-1976 рр.). У Бреттон-Вудській валютній системі зберігалася деяка подоба золотодевізного стандарту, особливість якого полягала у тому, що це був, по-перше, золотодевізний стандарт тільки для центральних банків, а по-друге, при цьому тільки долар СІЛА (тобто тільки одна-єдина національна валюта) обмінювався на золото. Власне кажучи, це був золотодоларовий стандарт. У Брет­тон-Вудській валютній системі поєднувався стихійно-автоматичний характер міждержавних розрахунків з посиленням їх державного і міждержавного регулювання.

У 1969 році МВФ були введені для розрахунків «Спеціальні права запозичення» (СПЗ) і золотодевізний стандарт був замінений стандартом СПЗ. У серпні 1971 р. уряд США офіційно припинив продаж золотих зливків за долари.

4. Ямайська валютна система (1976 р.- до теперішнього часу). У січні 1976 р. угодою країн - членів МВФ на конференції в Кінгстоні (Ямайка) була проведена друга зміна статуту МВФ. Цією угодою був переглянутий статус золота і введені плаваючі валютні курси.

СПЗ відносяться до міжнародних колективних валют і використовуються для безготівкових розрахунків країн - членів Міжнародного валютного фонду шляхом записів на спеціальних рахунках. Курс СПЗ визначається на основі валютного кошика.

золото вже не виконує роль світових грошей, воно переходить до національних валют разом з інтернаціональними розрахунковими грошима — спеціальними правами запозичення (СПЗ);

юридично закріплено процес демонетизації золота: скасовано офіційну ціну на золото та фіксацію золотого вмісту національних валют (золотих паритетів);

Валютний курс - це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена у грошових одиницях інших країн або в міжнародних розрахункових одиницях.

Валютний курс у зовнішньоекономічній діяльності виконує надзвичайно важливі функції:

- інтернаціоналізації грошових відносин різних країн, що створює цілісну світову систему грошей;

- порівняння цінових структур і результатів виробництва окремих країн (зіставлення продуктивності праці, витрат виробництва, заробітної плати тощо);

- зіставлення вартостей (цін) національного і світового ринків, що дозволяє національні витрати порівнювати із суспільно необхідними інтернаціональними витратами праці;

- перерозподілу національного продукту між країнами в процесі здійснення ними зовнішньоекономічних зв'язків.

Визначення курсу називається котируванням валюти.

Розрізняють валютні курси фіксовані (тверді) та плаваючі (гнучкі). Фіксований валютний курс заснований на монетному паритеті (ваговому вміст і золота у національних грошових одиницях). Плаваючий валютний курс не пов'язаний з монетним паритетом, а визначається зіставленням паритетів купівельної сили валют, тобто оцінки в національних грошах вартості однойменного «кошика» товарів. Змішаний валютний курс (керований) плавання означає, що уряд у разі необхідності виходить на ринки іноземної валюти, щоб вплинути на валютний курс національної валюти.

Основним поняттям, створеним для пояснення валютних курсів є паритет купівельної спроможності, ПКС (purchasing power parity - РРР), для формулювання якого зазвичай привертають так званий закон однієї ціни: ціна товару в одній країні повинна бути рівна ціні товару в іншій країні; а оскільки ці ціни виражаються в різних валютах, це співвідношення цін і визначає курс обміну однієї валюти на іншу.

Нехай Pd - внутрішня ціна (domestic price) даного товару, а Pf - його ціна за кордоном, в сусідній країні (foreign price). Ці ціни являють собою кількість валют, національної для даної країни та іноземної, які дають за одиницю товару всередині країни та закордоном. Відношення цін і буде тим курсом, за яким одну валюту стануть обмінювати на іншу заради купівлі даного товару.

Платіжний баланс — це статистичний звіт, в якому в систематизованій формі наводяться сумарні дані про зовнішньоекономічні операції даної країни з іншими країнами світу за певний період часу.

На максимально можливому рівні узагальнення платіжний баланс складається з двох частин: перша — потоки реальних ресурсів — експорту та імпорту товарів і послуг; друга — відповідні їм потоки фінансових ресурсів, що є оплатою за придбання або платежом за продаж реальних ресурсів. Зрештою в платіжному балансі відображується стан національної економіки та її місце у системі світогосподарських зв’язків. Така інформація необхідна для вибору та формування грошової, податкової та валютної політики уряду.

46. Зовнішня торгівля її види, інструменти протекціоністської торгової політики

??

Систематизація видів МТ проводяться за:

Зовнішня торгівля - це специфічний сектор економіки окремої держави, суб'єктами якого сьогодні є підприємницькі структури, пов'язані з реалізацією товарів (послуг, ідей) на зарубіжних ринках і частини зарубіжного товару на національному ринку. Зовнішня торгівля України є об'єктом національного державного регулювання і пов'язана з торговельним балансом країни.
Зовнішня торгівля поділяється:
Ввізну (імпортну) - яка здійснюється між іноземними виробниками і вітчизняними споживачами.
Вивізну (експортну) – яка здійснюється між вітчизняними виробниками і іноземними споживачами.
Транзитну – між іноземними виробниками і іноземними споживачами.
Зовнішньоекономічна політика проводиться державою з метою врегулювання платіжного балансу, завдяки торговельній політиці, яка здійснюється у двох формах: протекціонізму та лібералізму.
Торговельна політика — це державна політика, яка впливаєна обсяги зовнішньої торгівлі через податки, субсидії та обмеження на експорт та імпорт.
Протекціонізм (лат. protektionis — заступництво, захист) спрямований на стимулювання національної економіки, означає політику захисту вітчизняного виробника від іноземних конкурентів.
Мета політики протекціонізму:
• Захист вітчизняного виробника.
Інструментами є:
— митні тарифи — визначають розмір державних зборів (мита) з товарів при перетині кордонів країни;
— нетарифні бар’єри: ліцензування (держава надає ліцензії на імпорт чи експорт і водночас забороняє не ліцензовану торгівлю), квотування (встановлення квот на ввіз чи вивіз товарів у кількісному або вартісному вираженні), ембарго (заборона державою ввозу до якої-небудь країни, вивозу із якої-небудь країни товарів);
— правові й адміністративні бар’єри: технічні та санітарні стандарти, сертифікування, встановлення норм безпеки тощо.
• Стимулювання експорту.
Інструментами є:
— надання пільгових кредитів;
— податкові пільги;
— субсидії.
Позитивні наслідки протекціонізму:
— урівноважується торговельний баланс;
— захищає від демпінгу (демпінг — штучне зниження цін на
товари і послуги на зовнішніх ринках для їх завоювання та усу-
нення конкурентів);
— від експортерів з дешевою робочою силою;
— захищає молоді галузі;
— стимулює зростання виробництва;
— збільшує зайнятість;
— збільшує доходи державного бюджету;
— забезпечує економічну безпеку країни.
Негативні наслідки протекціонізму:
— не використовуються переваги міжнародного ринку праці;
— виробництво відстає від НТП;
— зростають ціни;
— зменшується вибір товарів;
— зменшується конкуренція та збільшується монополія;
— знижується підприємницька ініціатива;
— скорочується експорт і погіршується платіжний баланс.

Традиційна торгівля — це торгівля між суб’єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар—гроші (залежно від попиту і пропонування).

Торгівля продукцією в рамках кооперації — це спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної виробничої кооперації, котра здійснюється, як правило, за трансфертними цінами в пільговому режимі.

Зустрічна торгівля — це сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотним постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.

Особливістю світового ринку є те, що суттєвий вплив на міжнародну торгівлю має зовнішньоекономічна політика окремих держав та їх груп. Історично склались два протилежних види такої політики: протекціонізм і вільна торгівля.

Протекціонізм — це політика обмеження імпорту, що проводиться з метою захисту національної економіки, стимулює розвиток вітчизняного виробництва. Обмеження торгівлі може бути досягнуте за допомогою тарифних та нетарифних бар’єрів. Тарифні бар’єри впливають на ціни. Нетарифні – впливають на ціни або обсяг товарів. Інструментом протекціоністської політики є тариф, або мито – державний податок застосований при ввезенні (ввізне мито), вивезенні (вивізне мито) або перевезенні через країну (транзитне мито). Податок на імпорт може стягуватись різними способами:

1. Вартісний тариф.

2. Специфічне мито.

Вартісний тариф – податок представлений у вигляді відсотка від вартості товарів.

Специфічне мито – стягується у відповідності з фізичною величиною імпорту.

Нетарифні обмеження міжнародної торгівлі здійснюють за допомогою квот, системи ліцензування добровільних експортних обмежень, субсидій та компенсаційних мит, стандартів, тощо.

Вид регулювання імпорту та експорту у кількісному вигляді – є встановлення квот.

Види квот:

- імпортні – для захисту вітчизняних виробників;

- експортні – для захисту вітчизняних споживачів.

47. Конвертованість валют, види і фактори формування.

Конвертованість валюти - це її здатність до вільного обміну на інші валюти за визначеним курсом. Звідси конвертованість як економічну категорію можна визначити як такий стан і характер економічної та валютно-фінансової системи, за якого для власників засобів у національній валюті забезпечується свобода здійснення тих чи інших операцій як у цій країні, так і за кордоном.

За класифікацією форм конвертованості (оборотності), за видами та суб'єктами зовнішньоекономічних операцій розрізняють валюти вільно конвертовані (ВКВ), частково конвертовані (ЧКВ) і неконвертовані (НКВ).

Вільно конвертованими валютами (ВКВ) є валюти країн, де не існує ніяких обмежень як на поточні комерційні операції, так і на операції, пов'язані з рухом капіталів, а також на всі категорії вітчизняних (резидентів) та іноземних (нерезидентів) юридичних і фізичних осіб — власників цієї валюти. Валюти цих країн можуть обмінюватися на будь-яку іноземну валюту (долар США, євро, швейцарський франк, канадський долар тощо).

Частково конвертовані валюти (ЧКВ) — це валюти тих країн, які відмінили валютні обмеження не на всі валютні операції, або тільки для нерезидентів. До них належать валюти більшості західноєвропейських країн.

Неконвертованими валютами (НКВ) є валюти, що повністю зберегли валютні обмеження на всі валютні операції як для резидентів, так і нерезидентів. Це, як правило, валюти залежних і економічно слаборозвинутих країн, які здебільшого прикріплені до валют колишніх метрополій.

Види конвертованості валюти:

- конвертованість зовнішня - можливість використання національної валюти у міжнародних розрахунках;

- конвертованість внутрішня - можливість купівлі-продажу іноземної валюти в обмін на національну (і навпаки) всередині країни;

- конвертованість за капітальними операціями - відсутність обмежень на платежі та трансферти за міжнародними операціями, пов'язаними з рухом капіталу;

- конвертованість за поточними операціями - відсутність обмежень на платежі та трансферти за поточними операціями.

Фактори, що впливають на конвертованість валюти:

- економічний потенціал країни;

- стабільність її внутрішнього грошового обігу;

- ступінь розвитку національних грошових ринків і ринків капіталу;

- ступінь відкритості національної економіки та її інтегрованості у світові ринки;

- характер валютних обмежень.

48. Валютна система, валютний курс, види валютних курсів.

Валютна система - це організаційно-правова форма реалізації валютних відносин у межах певного економічного простору. Ці межі збігаються з межами відповідних валютних ринків. Тому валютні системи теж поділяються на три види: національні, міжнародні (регіональні) і світову. Збіг меж окремих валютних ринків і валютних систем забезпечує їх внутрішню єдність: ринок створює економічну основу для системи, а система є механізмом забезпечення функціонування і регулювання ринку.

Національні валютні системи базуються на національних грошах і, по суті, є складовими грошових систем окремих країн. Як і ці останні, вони визначаються загальнодержавним законодавством.

Міжнародні та світова валютні системи ґрунтуються на багатьох валютах провідних країн світу та міжнародних (колективних) валютах (євро, СДР та ін.) і формуються на підставі міждержавних угод та світових традицій.

Головне завдання валютної системи - ефективне опосередкування платежів за експортом й імпортом товарів, капіталу, послуг та інших видів діяльності у відносинах між країнами і створення сприятливих умов для розвитку виробництва на основі ефективного міжнародного поділу праці. Отже, валютна система є однією з могутніх ланок, яка значною мірою може сприяти розширенню або, навпаки, обмеженню інтенсивності міжнародних економічних відносин. За допомогою валютної системи здійснюється переміщення економічних ресурсів з однієї країни в іншу або навпаки - цей процес блокується; розширюється або обмежується ступінь національної економічної самостійності, «переміщуються» економічні труднощі (наприклад, безробіття, інфляція тощо) з одних країн в інші. Розвиток міжнародних економічних відносин значною мірою визначається характером, рівнем зрілості валютної системи держави і дієвістю функціонування її інститутів.

Валютний курс представляє собою ціну грошової одиниці даної країни, яка виражена в грошовій одиниці іншої країни. Валютний курс, так само, як і ціна будь-якого звичайного товару, має свою вартісну основу та коливається залежно від попиту та пропозиції.

Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій:

- подолання національних обмежень грошової одиниці;

- локальна цінність грошової одиниці перетворюється в міжнародну;

- виступає засобом інтернаціоналізації грошових відносин;

- сприяє утворенню цілісної світової системи грошей.

На валютний курс впливають такі фактори, як зміна обсягів ВВП, стан торговельного балансу країни, рівень інфляції, внутрішня та зовнішня пропозиція грошей, відсоткові ставки, перспективи політичного розвитку, державне регулювання валютного курсу.

Спот-курс - це ціна валюти однієї країни, виражена у валюті іншої країни, встановлена на момент укладення товарної угоди за умови оплати на наступний робочий день після дня укладення угоди.

Форвард-курс -так званий попереджувальний, тимчасовий курс валют, що показує, яку вартість матиме валюта через певний час після укладення угоди.

Крос-курс - це співвідношення між двома валютами, яке встановлюється, виходячи з їхнього курсу відносно третьої валюти.

Сучасний етап грошово-валютних відносин характеризується такими режимами регулювання валютних курсів: плаваючий, фіксований, змішаний.

Плаваючий валютний курс встановлюється вільно, виходячи зі співвідношення попиту й пропозиції на певну валюту в умовах вільного грошового ринку. Режим плаваючого валютного курсу найбільш поширений у країнах з розвинутою ринковою економікою і високим рівнем доходів. Його успішне використання можливе за умов економічної і політичної стабільності, повної відсутності інфляції або незначного її рівня, виваженої макроекономічної політики держави.

Фіксований валютний курс передбачає встановлення твердих зареєстрованих паритетів, що покладені в основу валютних курсів і підтримуються державними фінансовими органами. Фіксовані валютні курси використовуються за умови наявності в країнах кризових явищ, при нестабільній економіці, високих темпах інфляції тощо.

Змішаний валютний курс встановлюється на основі взаємодій сил вільного ринку з певним регулюванням курсу урядовими фінансовими органами. Тому змішаний валютний курс можна охарактеризувати як контрольований плаваючий курс. Його метою є запобігання надмірному підвищенню або зниженню валютного курсу, тобто встановлення так званого курсового " валютного коридору."

Зазвичай встановлюються валютні курси продавця - вищий і покупця - нижчий. Різниця між ними (маржа) становить дохід банків і комерсантів, які здійснюють валютні операції.

Основним поняттям, створеним для пояснення валютних курсів є паритет купівельної спроможності, ПКС (purchasing power parity - РРР), для формулювання якого зазвичай привертають так званий закон однієї ціни: ціна товару в одній країні повинна бути рівна ціні товару в іншій країні; а оскільки ці ціни виражаються в різних валютах, це співвідношення цін і визначає курс обміну однієї валюти на іншу.

Нехай Pd - внутрішня ціна (domestic price) даного товару, а Pf - його ціна за кордоном, в сусідній країні (foreign price). Ці ціни являють собою кількість валют, національної для даної країни та іноземної, які дають за одиницю товару всередині країни та закордоном. Відношення цін і буде тим курсом, за яким одну валюту стануть обмінювати на іншу заради купівлі даного товару.

49. Сучасні напрями монетарної політики. Політика дорогих і дешевіх грошей

Грошово-кредитне регулювання пов’язане з монетарною політикою держави.

Монетарна політика - система заходів держави з використанням грошових і кредитних важелів з метою економічного регулювання. Монетарна політика полягає у зміні пропозиції грошей в економіці, тобто впливі на грошову масу.

Грошові і кредитні методи регулювання діють у комплексі, тому що, з одного боку, - сучасна грошова система є системою кредитних грошей, а з іншого - пануючою формою сучасного кредиту є грошова форма. Усі способи грошово-кредитного регулювання мають сенс лише у тому випадку, коли не порушують вимог загальної економічної рівноваги товарної і грошової маси.

MV = PY

M – грошова маса;

V – швидкість обігу грошової одиниці;

P – рівень цін;

Y – обсяг річного суспільного (валового або чистого) продукту.

Регулювання грошової маси здійснюється центральним емісійним банком країни такими методами:

- операції на відкритому ринку; Операції на відкритому ринку грунтуються на тому, що держава, купуючи чи продаючи власні цінні папери на відкритому ринку, збільшує або зменшує напругу грошово-кредитних потоків, які, у свою чергу, обслуговують зустрічний рух товарів і послуг. Для зростання грошової маси центральний банк скуповує державні цінні папери (облігації і скарбничі векселі) в комерційних банків і населення, тим самим запускаючи в обіг додаткові гроші. Коли ж вимагається стримати ділову активність, держава через центральний банк продає свої цінні папери, зменшуючи грошову масу в обігу.

- встановлення облікової процентної ставки; За умов підвищення облікової ставки проценту обсяги кредитування комерційних банків центральним банком зменшуються, а кредит для функціонуючих капіталів (наданий комерційними банками) стає дорожчим. При зниженні облікової процентної ставки кредитні ресурси комерційних банків зростають, тому позика грошей для функціонуючих капіталів стає дешевою. Таким чином, користуючись важелем процентної ставки обліку векселів, держава може активно впливати на загальну інвестиційну ситуацію в країні.

- зміна обов’язкових резервних вимог. Завдяки політиці контролю грошової маси, держава має змогу впливати на динаміку національного виробництва. Якщо виникає необхідність стримування сукупного попиту та інвестицій, центральний банк підвищує ставку обов’язкових резервів. Кредитні можливості комерційних банків звужуються, обсяги інвестицій стають меншими. Якщо ж потрібно подолати економічний спад і розширити інвестиції, держава через зменшення норми обов’язкового резервування розширює кредитні можливості комерційних банків.

Грошово-кредитне регулювання здійснюється через монетарну економічну політику, напрями якої залежать від вибору конкретних методів грошового і кредитного регулювання, виходячи із поставлених цілей. Виділяють два основних варіанти монетарної (грошово-кредитної) політики: політика " дешевих грошей" і політика " дорогих грошей".

Політика " дешевих грошей" має на меті зробити кредит " дешевим" і легкодоступним. Політика " дорогих грошей" полягає в обмеженні пропозиції грошей, " подорожчанні" кредиту.

Коли центральний банк проводить політику " дешевих грошей", він намагається збільшити їх пропозицію такими діями:

- купівля державних облігацій в комерційних банків і населення;

- зниження резервної норми або зниження облікової ставки проценту. Але це не означає, що усі ці дії відбуваються одночасно. Як результат - зростання інвестицій, чистого експорту, національного доходу і зайнятості. Політика " дешевих грошей", як правило, проводиться для подолання економічного спаду за умов стагнації економіки.

Політика " дорогих грошей ", тобто зменшення грошової пропозиції, досягається такими діями:

- продаж державних облігацій;

- зростання резервної норми або підвищення облікової процентної ставки.

Наслідком цього буде скорочення грошової пропозиції, інвестицій, сукупного попиту і зайнятості. Цей напрям грошово-кредитної політики застосовується для подолання інфляції попиту в період економічного зростання.

Грошово-кредитна політика лише створює відповідні умови для заміни пропозиції грошей, але вона не може гарантувати, що банківська система відреагує на них адекватно, тобто змінами у кредитуванні, особливо в період економічного спаду.

50. Функції НБУ. Грошові агрегати.

Згідно з чинним законодавством, за Національним банком України закріплено виконання значної кількості функцій (зокрема, Закон України " Про Національний банк України" визначає 19 функцій). Ключовими серед них е такі функції НБУ:

1. Центральний банк держави

2. Емісійний центр

3. Валютний орган

4. Орган банківського нагляду

5. Банк банків

6. Банк держави

7. Організатор міжбанківських розрахунків

Розглянемо детальніше наведені функції НБУ.

Основним завданням НБУ як центрального банку держави є забезпечення стабільності національної грошової одиниці — гривні. Національний банк веде Книгу реєстрації банків, валютних бірж та інших фінансово-кредитних установ, представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн, міжнародними банками та фінансово-кредитними організаціями.

Функція НБУ як емісійного центру полягає в тому, що йому належить монопольне право на емісію грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків (банкнот, монет). двір. Україна має замкнутий цикл виготовлення національних грошей.

Виконання функції валютного органу означає, що НБУ є головним державним органом, який визначає валютну політику.

У сфері валютного регулювання НБУ:

— складає разом із Кабінетом Міністрів платіжний баланс країни;

— контролює дотримання затвердженого Верховною Радою України ліміту зовнішнього державного боргу України;

— визначає ліміти заборгованості в іноземній валюті уповноважених банків нерезидентам;

— нагромаджує, зберігає і використовує резерви валютних цінностей для здійснення державної валютної політики;

— видає нормативні акти щодо ведення валютних операцій;

— видає ліцензії на здійснення валютних операцій та приймає рішення про їх скасування;

— визначає способи встановлення і використання курсів іноземних валют, виражених у валюті України, курсів валютних цінностей, виражених в іноземній валюті або розрахункових (клірингових) одиницях.

НБУ визначає структуру валютного ринку України й організовує торгівлю валютними цінностями на ньому відповідно до законодавства України про валютне регулювання. НБУ проводить дисконтну та девізну валютну політику та застосовує в необхідних випадках валютні обмеження.

Грошово-кредитне регулювання економіки є однією з найважливіших функцій НБУ, яка виконується відповідно до економічних інтересів та цілей держави.

В основу грошово-кредитної політики покладено здійснення комплексу заходів, спрямованих на розширення або звуження ліквідних коштів і обсягів кредитування банків та інших кредитних установ. Відтак метою грошово-кредитної політики є регулювання пропозиції та попиту на позиковий капітал через ефективне управління грошовою масою.

Грошові агрегати — види грошей та грошових засобів, які відрізняються один від одного своєю ліквідністю, тобто можливістю швидкого перетворення в готівку, показники структури грошової маси.

Грошові агрегати це зобов'язання депозитних корпорацій перед іншими секторами економіки, крім сектора загального державного управління та інших депозитних корпорацій. Складовими грошових агрегатів є фінансові активи у формі готівкових коштів у національній валюті, переказних депозитів, інших депозитів, коштів за цінними паперами, крім акцій, що емітовані депозитними корпораціями та належать на правах власності іншим фінансовим корпораціям, нефінансовим корпораціям, домашнім господарствам та некомерційним організаціям, що обслуговують домашні господарства. Залежно від зниження ступеня ліквідності фінансові активи групують у різні грошові агрегати М0, М1, М2 та М3.^[1]

Відповідно до методологічних правил НБУ виділяють грошові агрегати різного складу:

Особливості побудови показників грошової маси в Україні.

Починаючи з 1993 року НБУ визначає структуру грошової маси відповідно до агрегатного методу. Для розрахунку сукупної грошової маси в Україні передбачені наступні грошові агрегати:

М0 = готівка (гроші поза банками).

М1 = М0 + кошти на рахунках і поточних депозитах, короткострокові вклади

М2 = М1 + строкові депозити та інші кошти на рахунках капітальних вкладень підприємств та організацій, кошти Держстраху та валютні заощадження).

М3 = М2 + цінні папери, кошти клієнтів за страховими операціями банків.

51. Грошово-кредитна система. Характеристика її складових

Грошово-кредитна система — це форма організації грошового обігу, яка історично та законодавчо склалася в тій чи іншій країні. Це сукупність установ і організацій які надають фінансові послуги. Вона має дворівневу структуру

1) НБУ

2) Комерційні банки та інші поза банківські установи (ломбарди, кредитні спілки, лізінгові компанії

Провідне місце в банківській системі належить Національному банку України (НБУ). Він покликаний провадити єдину політику в сфері грошового обігу, зміцнення національної грошової одиниці - гривні.

Він виконує наступні функції:

· здійснює емісію національних грошових знаків, організовує їх обіг та вилучення з обігу, визначає стандарти і порядок ведення розрахунків і платежів;

· проводить загальний нагляд за діяльністю кредитно-фінансових установ країни і виконання фінансового законодавства;

· надає кредити комерційним банкам;

· випускає та проводить погашення державних цінних паперів;

· керує рахунками уряду, здійснює закордонні фінансові операції;

· здійснює регулювання банківської ліквідності за допомогою традиційних для центрального банку методів впливу на комерційні банки: проведення політики облікової ставки, операцій на відкритому ринку з державними цінними паперами та регулювання нормативу обов'язкових резервів комерційних банків.

Комерційні банки є юридичними особами, яким на підставі ліцензії, що видається Центральним банком, надається право отримувати грошові кошти від фізичних та юридичних осіб і від свого імені розміщувати їх на умовах повернення і платності.

Крім цього, банки надають деякі спеціальні послуги державі, підприємствам і населенню. Сюди можна віднести: чекові обслуговування та розрахунково-касові операції, видачу грошей під заставу майна, середньо- і довгострокове кредитування спеціального призначення (наприклад, компаній, що розробляють родовища корисних копалин), проектне фінансування модернізації виробництва, надання позик в іноземній валюті, фінансування ризикових, венчурних проектів, лізинг устаткування та інші банківські операції та послуги.

спеціалізовані кредитно-фінансові установи, які займаються кредитуванням певних сфер і галузей господарської діяльності. В їх діяльності можна виділити одну або дві основні операції, вони домінують у відносно вузьких секторах ринку позичкових капіталів і мають специфічну клієнтуру. До їх числа відносяться інвестиційні банки, ощадні установи, страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні компанії та ін.

52. Види макроекономічної політики. Антиінфляційна політика

Макроекономічна політика держави – це дії, які спрямовані на регулювання економічних процесів c метою підтримки темпів зростання економіки, вони покликані обмежити інфляцію і забезпечити повну зайнятість. Основне завдання макроекономічної політики полягає в балансуванні безробіття та інфляції.