Структура кредитних систем

Структура кредитної системи країн з розвинутою ринковою економікою подана на рис..

У структурі кредитної системи вирізняють банківську систему та небанківські кредитно-фінансові установи.

.

Головною ланкою кредитної системи у будь-якій країні є банківська система, яка здійснює основну масу кредитних і фінансових операцій і є організаційною сукупністю різних видів банків у їх взаємозв'язку.

Банк — це установа, яка створена для залучення грошових коштів і розміщення їх від свого імені на умовах поверненості, платності, терміновості та забезпеченості. Основне завдання банку — здійснювати посередництво в розміщенні коштів від кредиторів до позичальників.

Залежно від підпорядкованості банків, відповідно до чинного банківського законодавства, розрізняють два основних типи побудови банківської системи: однорівнева та дворівнева.

Однорівнева банківська система передбачає горизонтальні зв'язки між банками, універсалізацію їх операцій та функцій. Усі банки, що діють у країні (включаючи й центральні банки), перебувають на одній ієрархічній сходинці, виконують аналогічні функції з кредитно-розрахункового обслуговування клієнтури.

Такий принцип побудови банківської системи характерний для економічно слаборозвинених держав, а також для країн із тоталітарним, адміністративно-командним режимом управління.

Дворівнева банківська система характерна для держав із ринковою економікою, передбачає відносини підпорядкування між центральним і комерційними банками.

На першому рівні банківської системи знаходиться центральний (емісійний) банк, який є емісійним центром держави і відповідає за сталість грошової та банківської систем. Центральні (емісійні) банки всіх країн світу виконують такі функції:

розробка та реалізація грошово-кредитної політики;

емісія грошей і контроль за грошовим обігом у країні;

кредитно-розрахункове обслуговування держави;

кредитно-розрахункове обслуговування банківських інститутів. Крім перелічених функцій центральний банк може зберігати

централізовані золоті та валютні запаси, здійснювати регулювання і нагляд за діяльністю кредитних організацій.

На другому рівні банківської системи знаходяться комерційні банки, які обслуговують економічних суб'єктів, здійснюючи мобілізацію коштів, та надають кредитно-розрахункове обслуговування.

Комерційні банки. Головною їх функцією є створення за рахунок кредиту додаткових платіжних засобів через збільшення залишків на поточних рахунках клієнтів. Розрізняють універсальні та спеціалізовані комерційні банки.

Крім банків, до кредитної системи входять небанківські фінансово-кредитні інститути.

Небанківські кредитно-фінансові інститути функціонують у порівняно вузьких сферах ринку позичкового капіталу і мають досить специфічну клієнтуру. Такі фінансово-кредитні інститути не мають статусу банку, і їхня діяльність не змінює маси грошей у обігу.

Інвестиційні компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який акумулює грошові кошти інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів і вкладає їх у цінні папери інших підприємств та нерухомість.

Розрізняють інвестиційні компанії відкритого та закритого типу. Інвестиційні компанії відкритого типу беруть на себе зобов'язання викуповувати свої акції на вимогу інвестора. Інвестиційні компанії закритого типу такого зобов'язання не беруть. Ці компанії більш поширені у світі через більшу ліквідність їхніх акцій.

Пенсійні фонди — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, що створюється приватними та/або державними установами, підприємствами для виплати пенсій особам, які вносять пенсійні внески. Вільні кошти пенсійних фондів можуть бути інвестовані у фінансові активи, які приносять прибуток.

Ощадні установи — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який спеціалізується на залученні грошових коштів фізичних осіб і без участі кредитної системи не може розглядатися та функціонувати як інвестиційний капітал.

Страхові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, для якого характерна особлива форма залучення коштів — продаж страхових полісів. Надходження від страхових премій та активних операцій перевищує суму страхових виплат, що дає змогу страховим компаніям здійснювати інвестиції. Порядок інвестицій страхових компаній встановлюється національним страховим законодавством.

Страхові компанії поділяються на компанії, що здійснюють страхування населення, та компанії, що здійснюють страхування майна.

Фінансові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, що надає позики споживачам шляхом купівлі у торговельній фірм боргових зобов'язань покупців, а також здійснює кредитування торговельних фірм під заставу боргових зобов'язань покупців. Джерелом їхніх позичкових ресурсів є кредити комерційних банків та капітали, які мобілізуються через випуск та розповсюдження власних цінних паперів.

Лізингові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, який спеціалізується на купівлі основних засобів виробництва і наданні їх у тимчасове користування орендарю, котрий поступово - сплачує, лізинговій компанії вартість узятого в оренду майна.

Факторингові компанії — вид небанківського кредитно-фінансового інституту, що спеціалізується на купівлі дебіторської заборгованості клієнтів. пов'язаної з постачанням товарів або наданням послуг.

Тема 11. Фінансові посередники грошового ринку

1. Сутність, призначення та види фін. посередництва.

Грошовий ринок за характером зв’язку між кредиторами та позичальниками розділяється на 2 сектори: сектор прямого фін-ня та сектор опосередкованого фін-ня. У секторі непрямого фін-­ня поряд з 2 базовими суб’єктами, з’являється третій ек. суб’єкт, який є самостійним і рівноправним суб’єктом грошового рин­ку. Подібно до базових суб’єктів він формує власні зо­бов’язання та вимоги і на цій підставі емітує власні фі­н. інструменти, які стають об’єктом торгівлі на грош. ринку. Вказані суб’єкти наз. фі­н. посередниками, а їх діяльність з акумуляції вільного грош. капіталу і розміщення його серед позичальників-витратників наз. фін. по­середництвом.

Їх ек. призначення полягає в забезпеченні базовим суб’єктам гро­ш. ринку max сприятливих умов для їх успішного функціонування.

Конкретні переваги фін. посередництва виявляються у такому:

1) можливості для кожного окремого кредитора оперативно розмістити вільні кошти в дохідні активи, а для позичальника – оперативно мобілізувати додаткові кошти, необхідні для вирі­шення вир. чи споживчих завдань, і так само оперативно повернути їх на висхідні позиції;

2) скороченні витрат базових суб’єктів грошового ринку на формування вільних коштів, розміщенні їх у дохідні активи та запозиченні додаткових коштів;

3) послабленні фін. ризиків для базових суб’єктів гро­ш. ринку, оскільки значна частина їх перекладається на по­середників;

4) збільшенні дохідності позичкових капіталів, особливо зосе­реджених у дрібних власників, завдяки зменшенню фін. ризиків, скороченню витрат на здійснення фін. операцій та відкриттю доступу до великого, високодохідного бізнесу;

5) можливості урізноманітнити відносини між кредиторами і позичальниками наданням додаткових послуг, які беруть на себе посередники.

Однозначної класифікації посередників досі не існує. Більш правомірною є класифікація всіх фін. посеред­ників за 1 критерієм – участю їх у формуванні пропозиції грошей. За цим критерієм вони поділяються на:

– банки, які через грошово-кредитний мультиплікатор здатні впливати на пропозицію грошей;

– небанківські фін. посередники, які такої здатності не мають.

Усередині кожної з цих груп посередники можуть класифіку­ватися на види за іншими критеріями. Наприклад, розрізняють банки центральні та ділові; універсальні та спеціалізовані; коме­рційні, ощадні тощо. Небанківських фін. посередників поділяють на страхові компанії, інвестиційні інститути, кредитні спілки, пенсійні фонди, лізингові компанії тощо.

2. Поняття банку, місце банків на грошовому ринку.

Банком названо будь-яку установу, що виконує функції кредитування, касового і розрахункового обслуговування н/г та здійснює інші банківські операції, передбачені цим зако­ном.

У 1993 р. у закон були внесені уточнення, що забороняли небанківським установам відкривати рахунки, приймати вклади, здійс­нювати розрахунки та кредитування. Але й це уточнення остаточно не вирішило питання про те, що ж розуміє під банком укр. зак-во – чи установу, яка виконує всі 4 операції, заборонені для небанківських установ, чи тільки одну з них.

Місце банків на грошовому ринку. Серед фін. посере­дників ключове місце займають банки. Це проявляється в такому:

• на банки припадає більша частка в перерозподілі позичкових капіталів на грошовому ринку, ніж на будь-який інший вид фі­н. посередників;

• банки за своїм функціональним призначенням беруть участь у формуванні пропозиції грошей і мають можливість безпосеред­ньо впливати на ринкову кон’юнктуру й ек. зростання, а інші посередники такої можливості не мають;

• банки мають можливість надавати ек. суб’єктам широкий асортимент різних послуг, тоді як інші посередники спеціалізуються на окремих, часто обмежених фін. операціях.

Виділення банків в окрему групу характерне для всіх наявних класифікацій фін. посередників. Така одностайність базується на 2 їхніх функціональних особливостях:

• банки приймають гроші на поточні депозити, за якими вкладники можуть вільно розпоряджатися своїми кошта­ми;

• розміщуючи свої резерви в позички, банки спроможні ство­рювати нові депозити і цим впливати на пропозицію грошей, що робить їх діяльність надзвичайно відчутною і вразливою для економіки.

Функції та роль банків.

Банки виконують такі функції: • трансформаційну; • емісійну.

Трансформаційна функція полягає в зміні таких якісних характеристик грошових потоків, що проходять через банки, як рівень ризикованості, строковість, обсяги та просторове спрямування. У зв’язку з цим можна виділити такі напрями цієї функції:

• трансформація ризиків;

• трансформація строків;

• трансформація обсягів;

• просторова трансформація.

Трансформація ризиків полягає в тому, що банки, діяльність яких пов’язана з високим ризиком, вживаючи відповідних заходів, можуть звести ці ризики для своїх вкладників та акціонерів до мінімуму.

Трансформація строків означає, що, мобілізуючи значні об­сяги короткострокових коштів і постійно поповнюючи їх, банки одержують можливість деяку їх частину спрямовувати в довго­строкові позички та інші довгострокові активи.

Трансформація обсягів капіталів виявляється в тому, що, мобілізуючи великі обсяги дрібних вкладів, банки дістають мож­ливість акумулювати великі маси капіталу для реалізації масшта­бних проектів

Просторова трансформація означає, що банки можуть аку­мулювати ресурси з багатьох регіонів і навіть з інших країн і спрямувати на фін-ня проектів одного регіону, однієї країни, одного об’єкта.

Емісійна функція банків полягає в тому, що тільки вони мо­жуть створювати додаткові платіжні засоби і спрямовувати їх в оборот, збільшуючи пропозицію грошей, або ж вилучати їх з обороту, зменшуючи пропозицію грошей

З функціями банків безпосередньо пов’язана їх роль, в економіці. У трансформаційній функції банки впливають на прискорення обороту капіталу в процесі відтворення, сприя­ють розширенню обсягів і підвищенню ефективності сусп. вир-ва. В емісійній функції банки сприяють забезпеченню потреб обороту в платіжних засобах, зміцненню договірної і пла­тіжної дисципліни в госп-ві, удосконаленню та зміцненню грош. обороту.

3. Сутність, принципи побудови та функції банківської системи.

Більш правомірним є формулювання банківської системи як законодавчо визначеної, чітко структурованої та скоординованої сукупності фін. посередників, які займаються банківською діяльністю на постійній професійній основі і функціонально взаємозв’язані в самостійну ек. структуру.

Банк. система виконує 3 функції:

1. Трансформаційна функція У масштабах системи виникає якісно нова функція трансформації – більш масштабна, більш глибока, більш завер­шена й ефективна, ніж сума трансформаційних потенціалів окре­мих банків.

2. Функція створення платіжних засобів і регулювання гро­шового об-роту б анківська система управляє пропозицією грошей.

3. Функція забезпечення стабільності банківської діяльності та грош. ринку пов’язана з надзвичайно високою ризикованістю банківської діяльності.

Дворівнева побудова – ключовий принцип побудови банків­ських систем у ринкових економіках, їх вирішальна якісна озна­ка, що відрізняє їх від інших систем. Однорівнева по­будова можлива лише в тоталітарних економіках, де достатньо створити 1 держ. банк і він може здійснювати на адмін.-командних засадах і емісійно-касову функцію, і креди­тно-розраху-нкове обслуговування госп. клієнтури.

При дворівневій побудові на першому рівні перебуває 1 банк. На нього покладається відповідальність за вирішення макроек. завдань у грошово-кредитній сфері, насамперед підтримання сталості нац. грошей та забезпе­чення сталості функціонуван-ня всієї банківської системи.

На другому рівні банківської системи перебуває решта банків, які в У. прийнято називати комерційними банками. Комерційні банки покликані об­слуговувати ек. суб’єктів – учасників грош. обо­роту: фірми, сімейні госп-ва, держ. структури.

Дворівневість банківської системи характеризується також чіт­ким законодавчим розмежуванням прав і обов’язків кожної ланки системи, а також небанківських фін. посередників.

Особливості розвитку та побудови банк. системи в Україні.

Формування банківської системи України розпочалося з прого­лошенням незалежності і виходом зі складу СРСР у 1991 р. Початок формуванню в Україні власної банківської системи ринкового типу був покладений ЗУ «Про банки і банківську діяльність.

Кількість банків за період 1992–1999 рр. зросла майже втри­чі. Помітно зростає кількість банків з іноземним капіталом. Досить високими темпами здійснювалася капіталі­зація банків.

Що стосується інфраструктури банківської системи, то поміт­них успіхів досягнуто у формуванні механізму міжбанківських розрахунків, міжбанківського валютного ринку, ринку міжбанківського кредитування та рефінансування комерційних банків, у створенні системи банківського регулювання і контролю.

Певні успіхи досягнуті і в функціональному розвиткові бан­ківської системи. НБУ як центральний банк в основному опану­вав досить складний механізм монетарного регулювання і досяг помітних успіхів у стабілізації нац. грошей, організовано провів у вересні 1996 р. завершення грошової реформи. Позитив­ний досвід НБУ накопичив і в інших напрямах діяльності – у ре­гулюванні валютних відносин, обслуговуванні держ. боргу, організації банк. обліку відповідно до світових стандартів, у нормативно-правовому та методичному забезпеченні діяльно­сті комерційних банків тощо. Значно розширилася сфера функ­ціонування комерційних банків

Проте формування банківської системи України постійно на­тикалося на серйозні перешкоди, які гальмували цей процес. Мова йде на­самперед про глибоку системну кризу, яку переживає економіка України протягом всього перехідного періоду.

За таких обставин в Україні вкрай повільно розвивався попит на посередницькі послуги банків, а відтак не було ек. передумов для належного розвитку банківської системи. Тому, незважаючи на помітне зростання основних кількісних показни­ків її діяльності, у цілому рівень розвитку банк. системи України є низьким.

3. Небанківські фін.-кредитні установи, їх види, та особливості функціонування в Україні.

Небанківські фін.-кредитні установи є фін. посередниками грош. ринку, які здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у цінні папери і кредити. Формування грош. ресурсів небанківських фін.-кредитних установ має ту особливість, що воно не є депозитним.

По­середники поділяються: на договірних фін. посередни­ків, які залучають кошти на підставі договору з кредитором, та на інвестиційних фін. посередників, які залучають кошти через продаж кредиторам своїх акцій, облігацій тощо.

Усередині групи договірних по­середників виокремлюють: страхові компанії; пенсійні фонди; ломбарди, лізингові та факторингові компанії.

Усередині групи інвест. посередників виокремлюють: інвестиційні фонди; фін. компанії; кредитні тов-ва.

Страхові компанії – це фін. посередники, що спеціалізуються на наданні страх. послуг. Пенсійні фонди – це спеціалізовані фін. посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юр.х і фіз. осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку.

Ломбарди – фін. посередник, що спеціалізується на видачі позичок населенню під заставу рухомого майна.

Лізингові компанії – фін. посередники, що спеціалізу­ються на придбанні предметів тривалого користування та передачі їх в орен­ду фірмам-орендарям для викор-ня у вир. діяльності, які поступово сплачують їх вартість протягом визначеного стро­ку.

Факторингові компанії – фін. посередники, що спеціалізуються на купівлі у фірм права на вимогу боргу. В Україні фактор. бізнес почав активно розвиватися в 1990–1992. Проте з по­глибленням платіжної кризи цей бізнес став ризико­ваним і був згорнутий.

Інвестиційні фонди – це фін. посередники, що спец-ся на управлінні вільними грош. коштами інвестиційного при­значення.

Фін. компанії мають ту особливість, що мо­білізовані звичайним для інвестиційних посередників шляхом кошти направляють у позички фіз. і юр. особам для придбання товарів вир. чи споживчого призначення.

Кредитні кооперативи – це посеред­ники, що працюють на кооперативних засадах і спеціалізуються на задоволенні потреб у кредиті своїх членів. В Укр. кред. кооп. розвинуті слабо.

Тема 12. Центральні банки

1. Центральні банки: сутність, призначення, правовий статус, організаційна структура.

Головне призначення центр. банку – це управління грошовим оборотом з метою забезпечення стабільного неінфляційного розвитку економіки. Цент­р. банк впливає на грошовий оборот через зміну пропозиції грошей і зміну ціни грошей. Своє призна­чення він реалізує завдяки тому, що відіграє в ек. системі особливу роль, а саме роль: емісійного банку; банку банків; органу держ. управління, який відповідає за монетарну політику.

Правовий статус центр. банку можна охар-вати таким чином: це держ. орган управління з покладеними на нього функціями у сфері грош.-кредитних відно­син і банківської діяль-ності. Для реалізації цих функцій цент­р. банк наділяється відповідними держ.-владними і цивільно-правовими повноваженнями. Він є самостійною юр. особою; його майно видокремлено від майна держави; центр. банк може ним розпоряджатись як власник. Він не є комерц. орган-цією.

Організаційна структура центр. банку значною мірою визначається формою держ. устрою країни (федера­ція чи унітарна держава), нац. традиціями й особ­ливостями банк. зак-ва.

2. Хар-ка функцій центр. банку:

Емісійний центр готівкового обігу. Емісія банкнот в істор. плані – найдавніша функція центр. банку. Центр. банк, як правило, має монопольне право емісії банкнот і розмінної монети.

Банк банків. Центр. банк як банк банків забезпечує касо­ве, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків. Коли у комерційних банків виникає потреба у підкріпленні каси готівкою, вони звертаються до центр. банку, який видає їм готівку в обмін на їх безготівкові резерви.

Орган банківського регулювання та нагляду. Успішне ре­г-ня центр. банком грош. ринку потребує наяв­ності в країні стабільної та надійної банківської системи. До основних повноважень центр. банку, як регулятив­но-наглядового органу, належать:

• регулювати доступ до банк. с-ми; • забезпечувати розумне регулювання діяльності банків; • регулярно отримувати від банків звітність для проведення безвиїзного нагляду; • здійснювати інспекційні перевірки в банках; • застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних банків; • брати неплатоспроможні банки під особистий нагляд.

Банкір і фін. агент уряду. Центр. банки, висту­паючи у ролі банкіра уряду, тісно взаємодіють з фін. ор­ганами. Центр. банки, виконуючи роль фін. агента уряду беруть участь в організації випуску держ. боргових зобов’язань, їх розміщенні і підтримці ринкового курсу, виплаті доходів та погашенні.

Провідник монетарної політики. Про­ведення монетарної політики є вінцем діяльності центр. банку, оскільки саме в цій функції найповніше реалізується при­значення центр. банку і в тій чи іншій формі проявляють­ся усі інші його функції. Крім осн. функцій, центр. банки вико­нують додаткові функції. Вони здійснюють аналіз і прогнозування ек. си­туації в країні на макрорівні, моніторинг стану реального сектора економіки на мікрорівні, складають банківську та монетарну ста­тистику, інформують громадськість та дають роз’яснення щодо монетарної політики, представляють інтереси держави у взаємо­відносинах з центр. банками інших держав, з міжнар. валютно-фін. організаціями і банками.

Діяльність центрального банку як банку банків.

Центральний банк як банк банків забезпечує касо­ве, розрахункове та кредитне обслуговування комерційних банків.

Цент­р. банк відіграє ключову роль, яка проявляється у різних напрямах його діяльності, а саме:

• розробленні нормативних документів, що регламентують порядок функція платіжної системи;

• організації і проведенні міжбанківських розрахунків;

• наданні комерційним банкам надкоротких кредитів на за­вершення міжбанківських розрахунків;

• ліцензуванні спеціальних видів діяльності у сфері міжбан­ківських розрахунків;

• проведенні остаточних розрахунків за операціями між учас­никами розрахунково-клірингових центрів.

Центр. банк як банк з особливим статусом, виступаючи у ролі посередника у міжбанківських розрахунках, забезпечує:

• мінімізацію банківських ризиків;

• концентрацію, а водночас і оптимізацію надлишкових ре­зервів комерційних банків;

• належний рівень безпеки системи розрахунків;

• ефективне регулювання грош. ринку завдяки отриман­ню оперативної та точної інформації про переміщення грош. коштів і стан банк. рахунків;

• нагляд за функц-ням банківської системи в цілому, а також за діяльністю кожного банку окремо;

• оперативне застосування превентивних заходів щодо стабілі­зації фінансового стану банків–учасників ринку платіжних послуг;

• взаємодію системи міжбанк. розрахунків з процесинговими центрами системи масових електронних платежів, із сис­темою обігу цінних паперів тощо.

Центральний банк, користуючись підтримкою держави, має можливість забезпечувати платіжну систему потужними засоба­ми телекомунікацій і впроваджувати у міжбанківські розрахунки системи термінових переказів великих сум у режимі реального часу класу.

3. Походження та розвиток центр. банків. Створення Європейської системи центр. банків.

Інституційні основи центр. банків світу закладались упродовж століть. Попередниками центр. банків можна вважати емісійні банки. Їх виникнення спричинила об’єктивна потреба в централізації банкнотної емісії, концентрації емісії банкнот у межах 1 банку

На початок XX ст. централізація банкнотної емісії була за­вершена головним чином в Європейських країнах.

Для XX ст. характерним є процес демонетизації золота і пере­хід від грошової системи золотомонетного стандарту до системи обігу грошей, не розмінних на золото.

Цен­тр. банку держава надає особливий статус і делегує специфічні функції, спрямовані на забезпечення стабільності як вартості грошей, так і банківської системи.

Створення центр. банків відбувалося 2 шляхами. Перший шлях – еволюційний – це посту­пове перетворення банку, який мав статус емісійного, у цент­р. банк. Другий шлях – це створення центр. банку на основі спец. закону, який передбачає особливий статус новоствореного банку з моменту його заснування.

Успішне функціонування Європейської валютної системи створило необхідні умови для формування ек. валют­ного союзу Євро­пейського союзу (ЄВС). Важливим етапом формування ЄВС стало заснування у 1994р. Європейського валютного інституту для розроблення правил і процедур створення Європейської системи центр. банків (ЄСЦБ) і введення в обіг єдиної європейської валюти євро. ЄСЦБ – це дворівнева банк. система, що складається із Європейського центр. банку – ЄЦБ і нац. центр. банків країн Європей­ського союзу. Створення ЄСЦБ було логічною передумовою за­провадження єдиної європ. валюти – євро.

Становлення та основні напрями діяльності Нац. банку Укр.

Нац. банк У. було утворено у 1991 р.. Законом було закладено основи класичної дво­рівневої банк. системи, яка включає, з одного боку, цент­р. банк, як головний банк. інститут держави, а з іншого – банк. систему, представлену комерц. банками.

Згід­но з ЗУ «Про Нац. банк У.» Нац. банк є особливим центр. орга­ном держ. управління, основним завданням яко­го є забезпечення стабільності нац. грошової одиниці – гривні.

НБУ розробляє ди­зайн грошових знаків, установлює номінали, визначає систему захисту, платіжні ознаки. Як емісійний центр країни він має пов­новаження щодо організації і рег-ня готівкового грош. обігу в У. НБУ прогнозує готівковий обіг, установлює правила випуску в обіг, зберігання, перевезення, ін­касації та вилучення готівки з обігу, визначає порядок ведення касових операцій.

Виконуючи функцію банку банків, НБУ забезпечує комерційні банки на їх замовлення готівкою; здійснює розрахункове і кредитне обслуговування комерційних банків.

НБУ згідно з ЗУ «Про Нац. банк У.» ви­конує функцію банк. регулювання та нагляду.

НБУ як банкір уряду і провідник монетарної політики прово­дить консультації з КМУ з питань монетарної політики, валютної, фіскальної та інших напрямів загальноек. політики держави.

НБУ здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду.

НБУ виконує функцію генерального агента Міністерства фі­нансів з обслуговування розміщення облігацій внутр. дер­ж. позики та проведення платежів за ними. Він організує продаж облігацій на первинному ринку шляхом проведення аук­ціонних торгів або шляхом продажу за фіксованими цінами, здій­снює розрахунки за результатами розміщення облігацій, сплачує дохід за ними та погашає облігації за рахунок бюдж. коштів.

НБУ виконує функції платіжного агента уряду стосовно обслу­говування зовн. боргу. Банк є розпорядником кредитів, отриманих від МВФ, на нього покладена відповідальність за скла­дання платіжного балансу та звітності про заг. довгостроко­вий зовнішній борг України.

НБУ як центр. банк країни є провідником монетарної політики. Щорічно НБУ розробляє основні засади грош.-кредитної політики.

Тема 13. Комерційні банки та їх основні операції

1. Поняття, призначення та класифікація комерційних банків.

Комерційні банки – кредитні установи, що здійс­нюють універсальні банк. операції для підпр-в, установ і населення головним чином за рахунок грош. коштів, залучених у вигляді внесків і депо­зитів. Комерційні банки здійснюють на договірних умо­вах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юр. і фіз. осіб. Прийма­ють і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ве­дуть рахунки банків-кореспондентів, а також можуть виконувати всі або деякі з таких операцій:

– фін-ня капітальних вкладень за доручен­ням власників;

– випуск цінних паперів;

– купівля, продаж і зберігання цінних паперів емітентів;

– видача доручень, гарантій та інших зобов’язань за третіх осіб;

– касове виконання держ. бюджету;

– придбання права вимоги з постачання товарів і надання по­слуг, прийняття ризиків виконання таких вимог та їх інкасування;

– купівля у підприємств і громадян та продаж їм іноземної валюти;

– купівля і продаж у держави і за кордоном дорогоцінних металів, дорогоцінних каменів і виробів з них;

– довірчі операції за дорученням клієнтів;

– надання консультативних та інших послуг, пов’язаних з банк. та іншою комерційною і госп. діяльністю.

Комерційні банки класифікуються за різними критеріями:

За формою власності комерційні банки поділяються на: Унітарні банки мають 1 власника в особі держави чи приватної особи. Колективні – це банки, в яких частка капіталу кожного із засновників зак. обмежена 35%-ста­тутного фонду банку.

Залежно від організаційної форми комерційні банки з колек­тивною формою власності представлені на банк. ринку: Акціонерні банки відкритого і закритого типу формують свій ка­пітал за рахунок об’єднання індивідуальних капіталів засновни­ків і учасників за допомогою випуску і розміщення акцій банку. Пайові банки формують свій капітал за рахунок внесків гро­ш. коштів у статутний фонд.

Залежно від розміру активів комерційні банки поділяються на малі, середні і найбільші.

Залежно від наявності філій комерційні банки кваліфі­кують на багатофілійні, малофілійні, безфілійні.

Залежно від діапазону операцій, що виконують комерційні банки, і сектора ринку, де вони функціонують, розрізняють: Універсальні банки виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам. Банки із галузевою спеціалізацією обслуговують переважно юр. та фіз. осіб у межах певної галузі госп-ва. Функціональна спеціалізація полягає в тому, що комерційні банки виконують переважно вузьке коло спеціалізованих опера­цій.

Особливості становлення та розвитку комерційних банків в У.

В У. Діє дворівнева банківська система, перший рівень банк. систе­ми представляє Нац. банк У, а другий – комерцій­ні банки різних форм власності.

Переважна кількість комерційних банків – це акціонерні то­в-ва, з яких 72% – відкриті і 28% – закриті. Тов-ва з обмеженою відповідальністю становлять 14%.

З 1994 р. в Україні почали з’являтися комерційні банки з учас­тю іноземного капіталу. За розміром активів укр. комерційні банки поділяються на найбільші (активи понад 1 млрд. гри.), великі (активи понад 100 млн. грн.), середні (активи понад 10 млн. грн.), малі (активи менші за 10 млн. грн.).

Відбувається поступовий розвиток банківського кредитування населення, проте воно ще займає незначне місце в кредитних опе­раціях комерц. банків. При кредитуванні населення, як і юр. осіб, банки віддають перевагу кредитам на поточні потреби, а кредитування інвестиційної діяльності не є для них пріоритетним.

Фін. результати діяльності комерційних банків можна оцінити різними показниками, але найбільш зручним і об’єктив­ним є показник, що хар-є відношення чистого прибутку банку до акціонерного капіталу.

Гострими проблемами розвитку комерційних банків України є недостатність у багатьох із них капіталу і неякісна структура ак­тивів. Це призводить до того, що майже третина всіх банків є проблемною, з яких кожний третій переведений НБУ на режим фін. оздоровлення. Половина з проблемних банків пере­буває у стадії ліквідації. За вісім років (1992–1999) було ліквідо­вано 69 банків.

2. Основи організації та діяльності комерційних банків в Україні.

Комерц. банки різних видів і форм власності створюються у вигляді акціонерних тов-в або тов-в з обмеженою від­повідальністю. Банк вважається створеним і набуває ста­тусу юр. особи з моменту його реєстрації в Нац. банку У. Його засновниками можуть бути вітчизняні та іноземні юр. і фіз. особи за винятком Рад народних де­путатів та інших виконавчих органів влади, політичних та проф­спілкових організацій, спілок, партій, громадських фондів. У створенні банку не можуть брати участі військовослужбовці та посадові особи органів суду, прокуратури, держбезпеки, внутр. справ, держарбітражу, а також їх посадові особи.

Статутний фонд новостворюваного комерційного банку фор­мується тільки за рахунок власних коштів засновників у грошо­вій формі. Розмір статутного фонду визначається за­сновниками банку, але не може бути меншим за нормативні ви­моги НБУ.

Організація комерц. банку, крім реєстрації, передбачає лі­цензування банківської діяльності. Воно полягає в наданні офіцій­ного дозволу на здійснення певних банківських операцій. Цей до­звіл видає НБУ.

Вищим органом управління банку є загальні збори акціо­нерів, які вирішують стратегічні завдання в його діяль­ності. Вищий орган банку реалізує свої завдання та функції безпо­середньо через виконавчі та контрольні органи, які повністю йому підзвітні. Виконавчим органом акціон. банку є правління, а пайового – дирекція. Контроль за діяльністю правління банку здійснює ревізійна комісія.

Організаційна структура комерц. банку включає функціо­нальні служби та підрозділи, кожен з яких виконує певні операції і має свої права та обов’язки. Основним критерієм організаційної по­будови банку є ек. зміст та обсяг операцій, які він вико­нує. Департаменти, управління, відділи формуються відповідно до класифікації окремих банківських операцій або їхніх груп за функ­ціональним призначенням. Великі банки мають певну мережу філій і відділень і терит. органи управ­ління ними.

Пасивні операції комерційних банків.

Пасивні операції – це операції, за допомогою яких банки формують свої грошові ресурси для проведення кредитних, інве­стиційних та інших активних операцій. Ресурси комерційних банків – це сукупність грош. коштів, що перебувають у його розпорядженні і викор-ся для виконання певних опера­цій. Їх поділяють на власні, залучені і позичені.

До власних ресурсів, або до банк. капіталу, належать статутний, резервний та інші фонди, які створюються для забез­печення фін. сталості, комерційної і госп. діяль­ності банку, а також нерозподілений прибуток поточного і мину­лого років.

Власний капітал комерційного банку поділяється на основний і додатковий. До основного капіталу відносять статутний і резер­вний фонди, а також нерозподілений прибуток минулих років. Додатковий капітал складається із заг. резервів за актив­ними операціями і поточних доходів.

Залучені кошти банку – це сукупність коштів на поточних, депозитних та інших рахунках банківських клієнтів (юр. та фіз. осіб), на рахунках громадських організацій, різнома­нітних сусп. фондів, які розміщуються в активи з метою отримання прибутку чи забезпечення ліквідності банку. Основну суму залучених коштів становлять тимчасово вільні грошові ка­пітали, що виникають на основі кругообороту пром. і торгового капіталу, грошові накопичення держави, особисті гро­ш. накопичення населення,

Позичені кошти банку – це головним чином позики на грош. ринку, які залучаються у формі міжбанківських кредитів і кредитів центр. банку (НБУ), опе­рацій з цінними паперами на вторинному фондовому ринку, а та­кож позик на ринку євродоларів. Ці кошти мають суттєве зна­чення для підтримки поточної банківської ліквідності і тому ак­тивно викор-ся комерційними банками України.

Активні операції комерційних банків.

Активні операції банків полягають у діяльності, пов’язаній із розміщенням і викор-ням власного капіталу, залучених і пози­чених коштів для одержання прибутку при раціональному розподілі ризиків за окремими видами операцій і підтриманні ліквідності. Ак­тивні операції банків поділяються на кредитні та інвестиційні.

Кредитні операції полягають у проведенні комплексу дій, пов’язаних з наданням і погашенням банківських позичок. Банків­ське кредитування здійснюється відповідно до принципів строковості, цільового характеру, забезпеченості і платності кредиту.

Інвестиційні операції банків означають вкладення коштів у цінні папери підпр-в (держ., колективних і приватних) на відносно тривалий період часу. Інвестиційні цінні папери – це боргові зобов’язання у вигляді акцій, облігацій, векселів, сер­тифікатів тощо. Цінні папери можуть бути об’єктом банк. інвестицій за умов вільного обігу їх на фондовому ринку.

Банківські послуги.

Банківські послуги – це ті дії банк. установ на замов­лення клієнтів, які не пов’язані із залученням додаткових ресур­сів. Послуги об’єднують у певні групи. Найбільш пошире­ною є класифікація банк. послуг, в якій виділяють такі групи послуг: ліцензовані, неліцензовані, чисті, сурогатні, комі­сійні, гонорарні, спредові, балансові, позабал. тощо.

До ліцензованих банківських послуг належать такі, надання яких потребує ліцензії Нац. банку України. Це: касове обслуговування клієнтів; інкасація та перевезення гро­шових цінностей; залучення депозитів юр. і фіз. осіб; видача гарантій і поручительств тощо.

Чистими наз. послуги, що не несуть будь-якого ризику для активів банку, крім ризику операційних помилок.

Сурогатними наз. послуги, кінцевий результат від здійснення яких може вплинути на активи банку, хоч на момент надання послуги такого впливу не відбувається.

До комісійних належать послуги, за надання яких банк стягує з клієнта плату у вигляді комісії, а сам не сплачує ніяких комісій при їх наданні.

Гонорарними наз. послуги, за надання яких банк отримує від клієнтів обумовлену наперед плату. Це лізинг, трас­тові, консультаційні та деякі інші послуги.

До спредових відносять послуги, чисті доходи від яких форму­ються як різниця між комісією, отриманою від клієнта, та комісі­єю, сплаченою при організації даної послуги.

До балансових належать послуги, що обліковуються на балан­сових рахунках. По­слуги, що не обліковуються на балансових рахунках, відносять до позабалансових.

Найбільшим попитом в Україні користуються послуги розрахун­ково-касового характеру. А саме: лізинг, факторинг, гаран­тії, трастові послуги.

Лізингові послуги полягають у здаванні в оренду на тривалий строк предметів довгострокового користування.

Факторинг – являє собою купівлю банком у клієнта права на вимогу боргу

Гарантія – це зобов’язання гаранта, що видається на про­хання іншої особи, за яким гарант зобов’язується сплатити кредитору принципала відповідно до умов гарантійного зобов’язання певну грошову суму.

Трастові послуги засновані на довірчих правовідносинах, коли одна особа – засновник передає своє майно у розпорядження ін­шої особи – довірительному власнику, для управління в ін­тересах 3 особи – бенефіціара.

3. Стійкість банківської системи та механізм її забезпечення.

Банк. стійкість означає постійну здатність банку від­повідати за своїми зобов’язаннями і забезпечувати прибутковість на рівні, достатньому для нормального функціонування у конку­рентному середовищі.

Найважливішими ек. нормативами, які хар-ють фін. стійкість банку, його здатність виконувати більшість інших нормативів, є нормативи капіталу, зокрема min розмір статутного капіталу, норматив платоспроможно­сті і норматив достатності капіталу.

Min розмір статутногокапіталу регламентує рівень статутного фонду новостворюваних банків, який не може бути меншим суми, еквівалентної 1 млн. євро за курсом НБУ. Платоспроможність визначається співвід­ношенням між капіталом і активами банку, підсумовуваними з урахуванням їхніх ризиків. Показник достатності капіталу визнача­ється відношенням капіталу до заг. активів банку, зменше­них на створені відповідні резерви.

Комерц. банк буде в змозі відповідати за своїми зо­бов’язаннями за умови, якщо він вклав свої і залучені кошти у лік­відні активи. Це досягається завдяки дотриманню банком певних нормативів ліквідності. Серед них виділяються нормативи: миттє­вої, заг. ліквідності, а також відношення високоліквідних ак­тивів до робочих активів. Норматив миттєвої ліквідності визначає­ться як відношення суми коштів на кореспондентському рахунку та в касі до поточних зобов’язань банку. Норматив загальної ліквідності розраховується як відношення загальних ак­тивів до заг. зобов’язань банку і має бути не меншим від 100%, тобто у банку активи і пасиви повинні бути збалансованими. Банк повинен дотри­муватися певного співвідношення між високоліквідними і робо­чими активами.

Одним із засобів мінімізації і запобігання ризиків є дотри­мання банком нормативів ризику. Їх існує кілька. Одним з них є max розмір ризику на одного позичальника.

Прибутковість як елемент банк. стабільності залежить від співвідношення доходів і витрат. Оцінювання прибутковості здійснюється за допомогою системи відповідних показників. Найпоширенішими показниками прибутковості банку є: прибут­ковість банківських активів; прибутковість акціонерного капіталу; процентна маржа.

Тема 14. Міжнародні валютно-кредитні установи та форми їх співробітництва з Україною

1. Міжнародний валютний фонд: цілі, порядок створення, формування ресурсів, відносини з Україною.

Міжнародний валютний фонд було створено з метою регулювання валютних відносин між країнами-членами. МВФ повинен відігравати подвійну роль: з одного боку, стежити за виконанням своїми членами визначених правил поведінки в галузі валютно-фін. відносин, а з іншого – надавати ресурси для фінансування дефіцитів платіжних балансів тим країнам, які цього потребують.

Ставши членом МВФ, У. Увійшла до структури Світового банку.

В кінці 40-хроків практично не було розвинутої системи міжнар. фін. приватних ринків. Тому МВФ був джерелом коштів як для розвинутих країн так і для країн що розвиваються. Протягом останніх 40-50 років одним з найяскравіших аспектівек. розвитку стала дуже швидка інтернаціоналізація приватного фін. ринку. І сьогодні більшість розвинутих країн не потребують фін. ресурсів Фонду, а тому МВФ від фінансування всіх країн-членів переключився на підтримку країн, що розвиваються. Відбулася переорієнтація МВФ від статусу міжнародного банкіра доорганізації, що сприяє ек. розвитку країн, які самі не в змозі вийти на фінансові ринки і потребують офіційної підтримки Фонду.

У рамках такої еволюції можна зрозуміти відносини МВФ і з Україною. По-перше У. Як држава поки що фактично не має реального доступу на міжнар. фін. ринки. Зовнішнє фінансування вона може отримати переважно з офіційних джерел (це МВФ). По-друге, політика фонду, яка проводиться в Україні і пов’язана з грошовою підтримкою, спрямована на стабілізацію соц-ек. ситуації в У.

Кредити, що залучаються від МВФ, використовуються для підтримки курсу нац. валюти та для фінансування дефіциту платіжного балансу У. і покликані пом’якшити ек. реформ, які дають змогу забезпечити у перспективі ек. зростання в країні.

2. Світовий банк – поняття, структура і завдання.

Світовий банк являє собою групу споріднених організацій, тому досить часто говорять про групу Світового банку. До неї входять: Міжнародний банк реконструкції та розвитку, міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Багатостороння агенція гарантування інвестицій, а також Міжнародний центр урегулювання інвестиційних конфліктів.

Офіційні цілі членів Групи Світового банку – зменшення бідності і підвищення життєвих стандартів країн-членів шляхом сприяння економічному розвитку останніх і залучення ресурсів з розвинутих країн, що розвиваються.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР)на поч. своєї діяльності був призначений стимулювати приватні інвестиції у західноєвропейських країнах після 2-ї світової війни. МБРР надає довгострокові позички країнам-членам та гарантує кредити, які надані цим країнам приватними банками та іншими кредиторами на двосторонній основі.

Міжнар. асоціація розвитку (МАР) була створена як фін. філія МБРР з метою зберегти вплив розвинутих західних держав на країни, що розвиваються. МАР надає кредити урядам та приватним організаціям найбідніших країн, розвиваються.

Міжнар. фін. корпорація(МФК) була організована з метою заохочування розвитку приватних підприємств у країнах, що розвиваються.

Багатостороння агенція гарантування інвестицій(БАГІ) здійснює страхування капіталовкладень від політичного розвитку на випадок експропріації, війни, зриву контрактів.

Міжнар. центр урегулюв. Інвестиційних конфліктів засновано для сприяння припливу міжнар. інвестицій щляхом створення умов для припинення й урегулювання спорів між урядами та ін. інвесторами.

3. Міжнародний банк реконструкції і розвитку: призначення, формування ресурсів, відносини з Україною.

МБРР на початку своєї діяльності був призначений стимулювати приват­ні інвестиції у західноєвропейських країнах після Другої світо­вої війни.

МБРР надає довгострокові позички країнам-членам та гаран­тує кредити, які надані цим країнам приватними банками та ін­шими кредиторами на двосторонній основі. Право брати участь у діяльності банку мають тільки члени МВФ.

Статутний капітал МБРР формується шляхом підписки держав-членів на його акції. Квоти держав у капіталі банку встанов­люються на основі квот у МВФ.

Діяльність банку зосереджена на двох сферах — макроекономічна стабілізація та інституційні зміни. Активніше МБРР діє в інституційній сфері: надає допомогу в здійсненні приватизації, зміні форм власності, упровадженні антимонопольних заходів та ін. Позики надаються на 15—-20 років, включаючи п’ятирічний тер­мін відстрочення платежів.

МБРР отримує більшість своїх ресурсів завдяки операціям на світових фінансових ринках. Банк продає бони та інші гарантії заборгованості пенсійним фондам, страховим компаніям, корпо­раціям, іншим банкам, а також фізичним особам.

Певна частина кредитів банку надається на розвиток малорен­табельних галузей з високим строком окупності витрат, куди приватний капітал не вкладається: інфраструктура, сільське гос­подарство.

4. Регіональні міжнародні кредитно-фінансові організації – призначення, порядок створення і види.

Міжнародні та регіональні валютно – кредитні організації – це установи, які створені на базі багатосторонніх угод між державами. Вони створені та діють на основі міждержавних угод та покликані регулювати міжнародні економічні відносини. Їх мета — сприяти розвитку зовнішньої торгівлі й міжнародного та регіонального валютно-фінансового співробітництва, підтримувати рівновагу платіжних балансів країн, що входять до них, регулювати курси їхніх валют, надавати кредити цим краї­нам і гарантувати приватні позики за кордоном.

Їх діяльність є важливою складової

світового та регіонального співробітництва й інтеграції. Україна, розвиваючи співробітництво з багатьма з них, намагається інтегруватися у світову економічну систему.

Найважливішу роль серед названих міжнародних організацій відіграють Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР).

МВФ — міжнародна наднаціональна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої представницької установи ООН. МВФ сприяє міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют, підвищенню ступеня їх конвертованості, підтримує рівновагу платіжних балансів країн – членів Фонду, надає короткострокові кредити країнам—членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їхніх платіжних балансів, на ліквідацію валютних обмежень, організовує консультативну допомогу з фінансових і валютних питань.

Регіональні міжнародні кредитно-фінансові установи створюються поступово, відповідно до певних етапів розвитку світогосподарських Зв’язків та інтенсивності інтеграційних процесів. Во­ни мають схожі цілі — це розвиток економіки, економічного спів­робітництва та інтеграції у регіоні. У них однотипний порядок фор­мування пасивів, однакова форма правління, ідентичні об’єкти кре­дитування — переважно інфраструктура, сільське господарство, до­бувна промисловість. Кредити надаються лише країнам-членам.

5. Європейський банк реконструкції та розвитку.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) є регіо­нальним міжнародним банком. Банк було створено зі спеціальною метою — сприяти пе­реходу до відкритої економіки, орієнтованої на ринок, та розвит­ку приватної підприємницької діяльності у країнах Центральної і Східної Європи та країнах—колишніх республіках СРСР. Відпо­відно до Угоди про створення ЄБРР він діє тільки в тих країнах, які дотримуються принципів багатопартійної демократії, плюра­лізму і ринкової економіки і запроваджують їх у життя.

Головною особливістю ЄБРР, що відрізняє його від інших бан­ків розвитку, є підтримка ним саме приватної підприємницької ініціативи.

Усі повноваження щодо управління ЄБРР покладені на Раду керуючих на чолі з Головою і двома заступниками. Вона складає­ться з міністрів фінансів або керуючих центральними банками країн-учасниць і представників від ЄС і ЄІБ.

Функціями ЄБРР, що визначають пріоритети його діяльності, є:

– сприяння переходу до ринкової економіки та оцінка впливу своїх проектів на процес переходу країн на ринкові умови госпо­дарювання;

– підтримка приватної підприємницької ініціативи;

– заохочення спільного фінансування проектів та залучення прямих іноземних інвестицій у приватний та державний сектори;

– мобілізація внутрішнього та зовнішнього капіталу;

– допомога в діяльності інших інституцій.

ЄБРР здійснює як пряме, так і опосередковане фінансування.

Пряме — це фінансування безпосередньо Банком, фінансую­ться великі за обсягом інвестиції або інфраструктурні проекти як приватні, так і за участі місцевої або центральної влади.

Опосе­редковане фінансування відбувається через фінансових посеред­ників.

До інструментів прямого фінансування ЄБРР належать:

1. Кредити.

2. Інвестиції в акціонерний капітал.

3. Гарантії

Опосередковане фінансування застосовується для надання не­значних за обсягом кредитів. Інструментами його є:

1. Кредитні лінії

2. Інвестиції

3. Програми розвитку банків.

4. Співфінансування.

6. Банк міжнародних розрахунків.

Він належить центральним банкам країн-членів, контролюється ними, надає чимало суто спеціалізованих послуг центральним банкам як членам БМР, так і іншим центральним банкам.

Одна з основних цілей міжнародної діяльності Банку в зміцненні міжнародної фінансової стабільності. Особливої актуальності така діяльність набуває в сучасних умовах інтеграції світових фінансових ринків. Це визначає місце і роль банку в си­стемі міжнародних відносин: БМР є місцем зустрічі представни­ків центральних банків; є банком центральних банків — зберігає їх депозити, які становлять значну частку світових валютних ре­зервів, здійснює розрахунки між ними на кліринговій основі; є агентом або довіреною особою з різноманітних міжнародних фі­нансових домовленостей.

Адміністративна структура БМР має три органи: загальні збо­ри акціонерів, рада директорів і правління.

До складу Ради директорів входять шість керуючих центральних банків.

БМР виконує цілий ряд функцій. Зокрема він:

– здійснює широке коло банківських операцій з метою спри­яння центральним банкам в управлінні їх валютними резервами, тобто БМР є банком центральних банків;

– слугує форумом (організатором) міжнародного грошово-кредитного і валютного співробітництва, у рамках якого періоди­чно зустрічаються керівники центральних банків;

– виступає інформаційно-дослідним центром з питань грошо­во-кредитних та валютно-фінансових відносин;

– виконує функції агента та довіреної особи з виконання між­народних фінансових угод, у тому числі до 1994 р. у рамках ЄС.

Як банк центральних банків БМР виконує важливу функцію координатора діяльності цих банків. Крім здійснення взаємних міжнародних роз­рахунків, він надає усілякі фінансові послуги щодо управління зовнішніми резервами центральних банків.

БМР створює можливості для роботи різноманітних комітетів, що вивчають і обговорюють конкретні питання: проблеми міжнародної заборгованості; упро­вадження фінансових інновацій, тощо.

Україна не є учасником БМР.