Економіка в середині століття 1 страница

До середини XIX ст. в Англії машинне виробництво стало витісняти ручну працю. В експорті Англії 70% складали вироби з бавовни, але найбільш високі темпи розвитку виробництва залишалися за важкою промисловістю: виплавка чавуну зросла за період 1830-1850 рр. в 3, 3 рази, а виробництво виробів з бавовни - в 2, 35 рази. Швидке зростання попиту на метал був пов'язаний з розвитком машинобудування, яке стало можливим завдяки вдосконаленню виплавки сталі, винаходу парового молота у 1829 р., підвищенню точності обробки металу. Крім того, у 1825 р. була побудована перша залізниця, до 1850 р. протяжність залізничних шляхів в Англії склала 10 тис. км, а до 1873 р. - 24 тис. км, кількість пасажирів на рік досягла 455 млн. осіб.

Залізничне будівництво призвело до зростання експорту капіталу і технічних виробів, тому що Англія стала будувати дороги в багатьох країнах світу. До того ж, залізничний транспорт дав потужний імпульс традиційно високої географічної мобільності англійців, що у великій мірі стимулювало ринок праці, тому що бідняки змогли їхати на заробітки в інші райони країни, де була потрібна робоча сила. Залізниці знизили вартість перевезень, і виник національний ринок таких будівельних матеріалів, як цегла, скло, покрівельні матеріали. Наприкінці 40-х рр. телеграф зв'язав головні міста Британії. Тоннаж британського флоту зріс з 2, 5 млн т. в 1827 р. до 4млн т. в 1848 р. До 1850 р. більше половини морських суден у світі плавало під британським прапором. Частка сталевих кораблів у британському флоті в 1850 р. становила 5%, в 1874 р. - 33%; 60% пароплавів належало Великобританії. Кораблебудування дозволило різко збільшити британський експорт; якщо за період 1817-1842 рр. він зріс лише на 14%, то за наступні 25 років - на 282%. До середини XIX ст. третина світової торгівлі була підпорядкована британським інтересам. Англія ввозила сировину, а вивозила майже суцільно товари фабричного виробництва. Нарешті, Лондон став світовим центром торгівлі і фінансових операцій. Широко практикувалися продаж в кредит. Відбулися зримі зміни в діяльності англійців. У 1831 р. в промисловості і торгівлі було зайнято 42% населення Англії, а в сільському господарстві - 28%. У 1851 р. в Англії 34% населення проживали в містах, у Франції - 10%, в Лондоні було 2, 3 млн. жителів.

Через майже півстоліття після вдалих експериментів Роберта Оуена парламент в 1847 р. прийняв закон про 10-годинний робочий день для жінок і дітей. На практиці це означало, що і чоловіки стали працювати по 10 годин щоденно, так як чисто чоловічих виробництв не було. Цей білль остаточно розколола партію торі, а 10-годинний робочий день став вводитися всупереч протидії промисловців. До того ж білль 1847р. ставився тільки до робітників текстильної промисловості. Обмеження робочого дня призвело до нового витка винахідництва машин, які відшкодували спад робочих рук. Наприклад, з'явився верстат для виробництва сірників і замість 230 робочих залишилися потрібними тільки 32. Впровадження нових машин було посильно тільки найбільшим фабрикам, тому посилився процес банкрутств дрібних виробників і концентрації капіталу. Нарешті, роль машин у виробництві підвищилася настільки, що не легка, а важка промисловість стала економічно більш важливою, прибутковою, а це означало тріумф промислової революції.

У 1847р. в результаті чергової циклічної кризи зупинилися половину доменних печей країни, чверть бавовняних фабрик, решта ж працювали неповний робочий тиждень. Зросло безробіття, знизилася заробітна плата. Чартизм знову пішов на підйом. Нова петиція до парламенту зібрала понад 5 млн. підписів, в основному безробітних. 4 квітня 1848 р. у Лондоні зібрався третій чартистський конвент, який прийняв рішення про організацію 10 квітня в Лондоні демонстрації, яка має внести петицію до парламенту. Зазвичай петиції вносили члени парламенту, політична демонстрація могла змести парламент, тому 7 квітня терміново був прийнятий закон «Про охорону корони і уряду», демонстрація була заборонена, до Лондону були підтягнуті війська, створені спеціальні загони констеблем з заможного населення. 8 квітня спеціальна військова рада розробила план боротьби з можливим повстанням.

10 квітня на місці збору демонстрантів зібралося стільки народу, що уряд дозволив мітинг, на якому один з лідерів чартизму О'Коннор закликав відмовитися від демонстрації. Учасники мітингу розійшлися по домівках, а петиція на трьох екіпажах була відвезена до парламенту, який її відкинув, тому що під петицією було 1975 тис. підписів і серед них багато фальшивих.

1 травня 1848р. почалися Національні збори чартистів, скликання яких було передбачений конвентом. Передбачалося створити на противагу парламенту Народні збори, але 13 травня збори розійшлися безрезультатно. Це було кінцем чартизму. Останній чартистський конвент відбувся в 1854 р., після чого чартизм зник з політичного життя. Чартизм продемонстрував високий рівень самоорганізації робітників. Однак чартизм - не головна форма робочих об'єднань. Розвиток тред-юніонізму і становлення лейбористської партії заслуговують особливого розгляду.

У 30-40-х pp. XIX ст. в Англії розгорнувся масовий рух, відомий під назвою " чартизм" (від англ. charter - хартія). Це був найбільший рух протесту, прихильники якого вимагали надання більших представницьких повноважень у палаті громад англійського парламенту. Значну частину чартистів становили робітники, які вбачали в загальному виборчому праві можливість створення парламентської системи, яка у своїх діях зважатиме на їхні потреби.

Відлік чартистського руху ведуть від 1836 p., коли столяр Вільям Ловетт створив невелику Лондонську асоціацію робітників. Наступного року вона висунула свої вимоги з 6 пунктів:

1. Загальне виборче право для дорослого чоловічого населення.

2. Рівні виборчі округи. 3. Щорічне переобрання членів парламенту. 4. Оплата для членів парламенту. 5. Таємне голосування, 6. Ліквідація майнового цензу стосовно виборів до парламенту. Ця програма, підтримана більшістю організацій у країні, стала основою " Народної хартії", опублікованої 1838 р. Було складено петицію до парламенту, підписання якої вилилось у масові демонстрації, мітинги та грандіозні факельні маніфестації з гаслами на ЇЇ підтримку. Невдовзі було зібрано понад мільйон підписів.

Схвалену чартистським конвентом (з'їздом) у Лондоні петицію було вручено парламентові у липні 1839 p., але той відхилив її більшістю голосів.

Влітку 1840 р. утворилася Національна чартистська асоціація (власне, політична партія), яку очолив В. Ловетт. Незабаром у її лавах було близько 50 тис. членів. Складену чартистами другу петицію підписало понад 3 млн. осіб. Крім 6 вимог першої хартії, до другої долучили й " питання ножа та виделки", тобто матеріального становища робітників. Висувалися вимоги скасувати закон про бідняків, обмежити робочий день, підвищити оплату праці наймитів. Парламент відхилив і цю петицію. Не увінчалася успіхом і спроба організувати на підтримку хартії загальний страйк. Активність чартистів тимчасово спала. Останнє піднесення чартистського руху припало на 1847- 1848 pp. Під новою петицією було зібрано 5 млн. підписів. Але вжиті урядом рішучі заходи зірвали цю акцію чартистів. Парламент знову відхилив петицію. Восени 1848 p.. рух чартистів почав занепадати і в 50-х pp. XIX ст. зійшов нанівець.

28. Зовнішня політика Великої Британії у Вікторіанську епоху.

Навесні 1839 року англійці успішно воювали з Афганістаном, який з цього часу став ніби передовим прикриттям їх ост-индских володінь і предметом ревнивої опіки з боку Англії.

У травні того ж року вибухнув міністерський криза, безпосереднім приводом до якого послужили справи острова Ямайки. Незгоди між метрополією, що знищила в 1834 невільництво негрів, та інтересами плантаторів на острові погрожували привести до такого ж розриву, як у Канаді. Міністерство запропонувало призупинити на кілька років дію місцевої конституції. Цьому виступили як торі, так і радикали, і пропозиція міністерства було прийнято більшістю всього 5 голосів. Воно подало у відставку, але знову взяло на себе ведення справ, коли спроби Веллінгтона і Піля скласти новий кабінет закінчилися невдачею - між іншим, внаслідок того, що Піль вимагав заміни статс-дам і фрейлін королеви, що належали до вигских домами, іншими, з торійского табору, а королева не хотіла на це погодитися (в англійській конституційній історії це питання відомий під ім'ям " Спальний питання" англ. Bedchamber question). Парламентська сесія 1840 р. була відкрита урочистим повідомленням про майбутній шлюб королеви Вікторії з принцом Альбертом Саксен-Кобург-Готський; одруження відбулося 10 лютого.

15 липня 1840 представники Англії, Росії, Австрії і Пруссії уклали договір, що мав на меті покласти край чварам між Портою і єгипетським пашею. Мехмед-Алі відкинув рішення конференції, розраховуючи на допомогу Франції, ображеної відстороненням від участі в такій важливій справі, але цей розрахунок не виправдався. Англійська ескадра, підкріплена турецькими та австрійськими військовими силами, зробила в вересні висадку в Сирії і поклала тут кінець єгипетському пануванню.

Торжество зовнішньої політики анітрохи не зміцнило положення міністерства; це виявилося під час парламентської сесії, що відкрилася в січні 1841 року. Уряд терпіло одну поразку за іншою. Вже в 1838 році в Манчестері утворилася під проводом Річарда Кобдена, так звана ліга проти хлібного закону (en: Anti-Corn Law League), що поставила собі завданням скасування існуючої протекційним системи і, головним чином, мита на привізний хліб. Зустрінута з люттю аристократією і землевласниками, одержували величезні вигоди з високого тарифу, ліга вимагала вільного ввезення всіх предметів продовольства як єдиного засобу підняти впали державні доходи, поліпшити становище робітників класів і полегшити конкуренцію з іншими державами. Почасти під тиском фінансових труднощів, почасти в надії знайти підтримку в супротивниках хлібної мита, міністерство сповістило про свій намір приступити до перегляду хлібних законів. Слідом за цим з питання про податок на цукор воно було побито більшістю голосів 317 проти 281. Міністерство розпустив парламент (23 червня).

Консервативна партія, чудово організована і керована Пілем, здобула перемогу, і коли в новому парламенті міністерський проект адреси був відхилений більшістю сильним, міністри подали у відставку. 1 вересня 1841 утворився новий кабінет. На чолі його стояв Піль, а головними членами були герцоги Веллінгтон і Букінгем, лорди Ліндгерст, Стенлі, Абердин і сер Джемс Грега. І раніше вже, з питання про емансипацію католиків, що показав деяку чуйність до вимог часу Піль в лютому 1842 року виступив в нижній палаті з пропозицією знизити ввізне мито на хліб (з 35 шилінгів на 20) і прийняти принцип поступово знижуються тарифних норм. Всі контрпроект безумовних прихильників вільної торгівлі та протекціоністів були відкинуті, і пропозиція Піля було прийнято, так само як і інші фінансові заходи, спрямовані до покриття дефіциту (введення прибуткового податку, зменшення непрямих податків і т. п.). У цей час знову заворушилися чартисти і внесли до парламенту велетенську за кількістю підписів петицію, з викладенням своїх вимог. Вони знайшли собі сильну опору в незадоволенні фабричних робітників, живиться торговим кризою, затишшям у промисловій діяльності та високими цінами на життєві припаси. Незгода з Північно-Американськими Штатами з-за меж було залагоджено конвенцією 9 серпня 1842. Натягнутість відносин до Франції, викликана договором 1840 року, все ще тривала; відлунням її була відмова французького уряду підписати укладену великими державами конвенцію про знищення торгівлі невільниками і про право обшуку підозрілих кораблів (англ. droit de visite).

Старі чвари з Китаєм через торгівлі опіумом привели ще в 1840 році до відкритої війни. У 1842 році ця війна набула сприятливий для англійців оборот. Вони піднялися вгору по Янтсекіангу до Нанкіна і продиктували китайцям світ. Англійцям був відступлена острів Гонконг; для торговельних зносин було відкрито 4 нові гавані.

В Афганістані швидкий успіх 1839 засліпив англійців, вони вважали себе господарями країни і були захоплені зненацька повстанням афганців, несподівано спалахнув у листопаді 1841 року. Довірившись підступному ворогові, англійці виговорили собі вільний вихід з країни, але на зворотному поході до Індії зазнали страшні втрати від клімату, поневірянь і фанатизму жителів. Віце-король, лорд Елленборо, зважився помститися афганцям і влітку 1842 року відправив проти них нові війська. Афганці були розбиті, міста їх зруйновані, залишилися в живих англійські полонені звільнені. Спустошливий характер походу викликав різке осуд з боку опозиції в палаті громад. 1843 пройшов тривожно.

Католицьке напрям Частина англіканського духівництва (див. Пьюзеізм) все більш і більш розросталося. У Шотландії стався розрив між державною церквою і пресвітеріанських толком нонінтрузіоністов. Головні труднощі стояли уряду в Ірландії. З самого вступу на посаду торійского міністерства Даніель О'Коннел відновив свою агітацію на користь розірвання унії між Ірландією і Англією (англ. Repeal). Він збирав тепер сходки в 100 000 чоловік; можна було очікувати збройного зіткнення. Проти О'Коннел і багатьох його прихильників було порушено кримінальне переслідування. Судовий розгляд кілька разів відкладалося, але врешті-решт агітатор був визнаний винним. Палата лордів касувати вирок внаслідок формальних порушень закону; уряд відмовився від подальшого переслідування, але агітація вже не досягала колишньої сили.

У сесії 1844 на перший план висунувся знову питання про хлібних законах. Пропозиція Кобдена щодо повного скасування хлібної мита було відкинуто нижньою палатою більшістю 234 голоси проти 133, але вже при обговоренні фабричного білля, коли відомому філантропу лорду Ашлею (пізніше граф Шефтсбері) вдалося провести пропозицію про скорочення робочого дня до 10 годин, стало ясно, що уряд не має більше колишнім міцним більшістю.

Найголовнішим фінансової мірою в 1844 році був банковий білль Піля, що дав англійської банку нову організацію.

У тому ж році відбулася важлива зміна у вищій адміністрації Ост-Індії. У грудні 1843 року лорд Елленборо зробив переможний похід проти округу Гваліор в Північному Індостані (ще раніше, в 1843 році, був підкорений Сінд). Але саме ця войовнича політика віце-короля у зв'язку з безладами і підкупами в цивільному управлінні, викликали втручання дирекції Ост-Індської компанії. Користуючись наданим їй законом правом, вона змінила лорда Елленборо і призначила на його місце лорда Гардінга. У 1845 році завершився внутрішній розпад колишніх партій.

Всі вчинене Пілем в сесії цього року було досягнуто ним за допомогою його колишніх політичних противників. Він запропонував збільшити кошти на утримання католицької семінарії в Майнуте, яка, будучи єдиною державною установою цього роду в Ірландії, представляла плачевний контраст з розкішною обстановкою шкіл англіканської церкви. Ця пропозиція викликала найсильнішу опозицію на міністерських лавах, рельєфно змальовані всі безсердечність староторійского і англіканського правовірності. Коли 18 квітня білль був допущений до другого читання, колишнє міністерське більшість вже не існувало. Піль придбав підтримку 163 вігів і радикалів. Церковна агітація отримала нову їжу, коли міністри виступили з пропозицією заснувати три вищі світські колегії для католиків, без права втручання держави чи церкви в релігійне викладання.

Через цього заходу Гладстон, тоді ще строгий церковник, вийшов з кабінету, а коли вона була внесена в парламент, англіканські Високоцерковникі, фанатики католицизму і О'Коннел однаково вибухнули прокльонами проти безбожного проекту. Тим не менш, білль був прийнятий величезною більшістю. Ще різкіше це змінене положення партій позначилося в економічних питаннях. Результати останнього фінансового року виявилися сприятливими і показали значний приріст прибуткового податку. Піль клопотав про продовження цього податку ще на три роки, припускаючи, разом з тим, допустити нове зниження митних зборів і досконале знищення вивізних мит. Пропозиції його викликали незадоволення ториев і землевласників, але зустріли гарячу підтримку в колишньої опозиції і були прийняті за її допомогою.

Тим часом в Ірландії несподівано вибухнув страшний голод внаслідок неврожаю на картопля, становив майже єдину їжу найбідніших класів населення. Народ помирав і десятками тисяч шукав порятунку в еміграції. Завдяки цьому агітація проти хлібних законів досягла вищого ступеня напруги. Ватажки старих вігів відкрито і безповоротно примкнули до руху, яке до того часу перебував у руках Кобдена і його партії. 10 грудня Міністерству подало у відставку, але лорд Джон Россель, якому доручено було скласти новий кабінет, зустрів не менше труднощів, ніж Піль, і повернув королеві свої повноваження.

Пиль перетворив кабінет, в який знову вступив Гладстон. Слідом за тим запропонована була Пілем поступова відміна хлібних законів. Частина старої торийской партії послідувала за Пілем в табір вільної торгівлі, але головна маса ториев підняла люту агітацію проти свого колишнього ватажка. 28 березня 1846 друге читання хлібного білля було прийнято більшістю 88 голосів; всі зміни, почасти запропоновані протекціоністами, почасти хилиться до негайної відміни всіх хлібних мит, були відкинуті. Білль пройшов і у верхній палаті завдяки впливу Веллінгтона.

Незважаючи, однак, на цей успіх і величезну популярність, придбану Пілем проведенням своєї великої економічної реформи, особисте становище його ставало все більш важким. У боротьбі проти отруйних нападок протекціоністів - особливо Дізраелі, який разом з Бентінком прийняв на себе провід над старими торіямі, Пиль, зрозуміло, не міг розраховувати на захист своїх довголітніх супротивників. Найближчим приводом до його падіння стало питання про надзвичайні заходи по відношенню до Ірландії, дозволений негативно коаліцією вігів, радикалів і ірландських депутатів. Зовнішні справи у момент видалення торійского міністерства перебували у вельми сприятливому положенні. Колишні натягнуті відносини з Францією мало-помалу поступилися місцем дружньому зближення. З Північною Америкою відбулися було розбіжності внаслідок обопільних претензій на область Орегона, але вони були мирно улагоджені.

У червні 1846 сикхи виробили набіг на британські володіння в Індії, але були розбиті.

3 липня 1846 утворилася нова вігійское міністерство під верховенством лорда Джона Росселя; найвпливовішим членом його був міністр закордонних справ лорд Пальмерстон. Воно могло розраховувати на більшість тільки за умови підтримки з боку Піля. Відкрився в січні 1847 року парламент схвалив цілу низку заходів, прийнятих з метою допомогти лих Ірландії. Близько того ж часу помер О'Коннел, на шляху до Рим, і в ньому національна партія Ірландії втратила свою головну опору.

Питання про іспанські шлюбах привів до охолодження між лондонським і паризьким кабінетами. Користуючись цим, східні держави порішили приєднання Кракова до Австрії, залишивши без уваги запізнілі протести англійського міністра закордонних справ.

На загальних виборах 1847 протекціоністи залишилися в меншості; пиляє склали впливову середню партію; з'єднані віги, ліберали і радикали утворили більшість 30 голосів. Чартисти знайшли собі представника у талановитому адвоката О'Коннор. Всередині країни положення справ було безрадісно. Розмножилися злочину в Ірландії зажадали особливого репресивного закону. В англійських фабричних округах нужда і безробіття теж прийняли жахаючі розміри; банкрутства йшли одне за одним. Недобір у державні доходи внаслідок загального застою у справах і неможливість скорочення витрат змусив міністерство запропонувати закон про підвищення прибуткового податку ще на 2 відсотки. Але збільшення цього непопулярного податку викликало таку бурю в самому парламенті і поза ним, що в кінці лютого 1848 запропонована міра була взята назад.

29. Внутрішня та зовнішня політика Великої Британії напередодні Першої світової війни.

Англия вступила в новый, двадцатый век как первоклассная торговая и индустриальная держава. Несмотря на утрату промышленной монополии, превосходство в мировом товарообороте и некоторых отраслях промышленности оставалось весьма разительным. Так, например, в 1906 г. Англия экспортировала больше, чем Германия и США вместе взятые; в стране накануне мировой войны имелось 57 миллионов веретен, а во всей Европе лишь 43 миллиона. Со стапелей британских верфей в 1913 г. было спущено на воду различных судов общим водоизмещением в 1950 тысяч тонн, в то время как в Германии было построено 465 тысяч, а в США — 228 тысяч тонн. Иностранцы, попадавшие в Лондонский порт или деловые кварталы английской столицы, приходили к выводу, что популярные карикатуры, изображавшие «Джона Буля» отощавшим и приунывшим, пожалуй, не отражают действительности...

И все же прежнее монопольное положение отошло в безвозвратное прошлое; глубоко прав оказался Фридрих Энгельс, который еще в 1881 г. писал, что вскоре центр мировой промышленности переместится из Англии в США.

Индустрия США и Германии шла вперед куда более быстрыми темпами, их роль в мировой торговле неуклонно увеличивалась. Производство развивалось в этих странах на базе новой техники, а в Англии никак не могли наладить массовый выпуск многих изделий. Что касается производства средств производства, то оно росло в Англии все более медленно. В 1913 г. Англия значительно отстает от Германии по выплавке чугуна и стали, а от США и по добыче угля. В области машиностроения и станкостроения, в таких «новых» отраслях народного хозяйства, как электротехническая и химическая индустрия, автомобилестроение и производство искусственного шелка, отставание Англии чувствовалось особенно сильно. В 1907 г. доля «новых отраслей» в индустрии составляла всего 6, 5%. В этих отраслях было занято 370 тысяч человек, в то время как в текстильном производстве работало 1250 тысяч.

В электротехнике или сборке автомашин широко внедрялись новые методы производства и изобретения. «... техника с невероятной быстротой развивается в наши дни», — писал В.И.Ленин. Но в Англии, где загнивание капитализма повлияло на технический прогресс раньше, чем в ряде других буржуазных стран, усовершенствования вводились довольно медленно. Так, изобретенный в Англии новый способ выплавки стали наибольшее распространение получил в странах континентальной Европы. Если в период между 1876 и 1900 гг. в Англии и США было запатентовано примерно одинаковое количество изобретений, то за следующие восемь лет в Америке число изобретений оказалось в три раза большим, чем в Англии. Первая американская промышленная выставка, открывшаяся в Лондоне в 1909 г., наглядно продемонстрировала, что Англия утратила, свое индустриальное преобладание.

Характерным фактом являлось некоторое изменение структуры английского экспорта. В начале XX в. вывоз из Англии растет, но он увеличивается не столько за счет промышленных изделий, сколько в связи с форсированием экспорта угля. По данным 1913 г., из Англии было вывезено машин на 37 миллионов фунтов стерлингов, а каменного угля — на 54 миллиона фунтов стерлингов. К началу мировой войны Германия перегнала Англию по вывозу машин, причем с 1906 по 1912 г. она увеличила его на 100%, тогда как Англия лишь на 20%.

Темпы роста всего английского экспорта непрерывно падают; даже в текстильной промышленности, казалось, имевшей обеспеченные рынки на Востоке, с 90-х годов стали наблюдаться явления застоя.

Планируете поездку в Лондон?

Борьба за рынки сбыта во многих случаях идет с успехом для конкурентов Англии. Если США, обладавшие емким внутренним рынком, не были тогда особенно опасным соперником то Германия развернула политику торговой экспансии. Этот, по выражению Ленина, «главный конкурент» Англии бил ее беспощадно своей превосходной техникой, организацией, торговой энергией. Именно так обстояло дело на рынках большинства стран Европы. В Италии, например, в 1880 г. английская торговля в пять раз превосходила германскую, а накануне мировой войны германский ввоз уже превышал английский. В России в 80-е годы по ввозу Германия лишь немного превосходила Англию, а в 1913 г. германский ввоз был уже в четыре раза большим. В Бельгии, Голландии, Румынии, Болгарии и некоторых других странах перевес также перешел на сторону Германии. Перспективы дальнейшей конкуренции с такими странами, как Германия и США, осложнялись для Англии тем обстоятельством, что она не была обеспечена многими видами сырья и продовольствия. Вследствие этого торговый баланс страны становился все более пассивным. Промышленное отставание Англии было явлением, связанным с переходом капитализма в монополистическую стадию, с наступившей эпохой империализма. Первые монополии, основанные на концентрации производства, стали возникать в Англии в 80 — 90-х годах XIX в. Развитие монополий имело место как в судостроительной и машиностроительной промышленности, так и в пищевкусовой и химической индустрии. Одной из первых монополий было Солт Юнион, возникшее в 1888 г. и включавшее 65 фирм. Это объединение контролировало 9/10 производства соли в Великобритании и к 1890 г. подняло цены на соль на 70%. Другим более прочным концерном оказалась компания Левер бразерс, поставившая под свой контроль к началу первой мировой войны 40 более мелких фирм. Крупными акционерными металлургическими обществами к началу XX в. являлись Болдуине, Бирдмор и т. п. В области химического производства крепли позиции компаний Браннер Монд и Нобель.

Для характеристики повысившегося удельного веса монополий в экономике и политике Англии особенно важен рост фирм Армстронг-Уитворт и Виккерс. В 1897 г. фирма Армстронг, на верфях которой работало свыше 20 тысяч человек, слилась с оружейной фирмой Уитворт; в 1899 г. Армстронг - Уитворт установили контроль над доками Стифенсона на Тайне. В те же годы последовательно усиливалась компания Виккерс, поглотившая предприятия Максим, Нэпировские верфи, создавшая филиал в Канаде и т. д. Накануне первой мировой войны Армстронг - Уитворт и Виккерс превратились в могучие интернациональные концерны при руководящей роли английских военных заводчиков и банкиров. Постройка нового броненосного флота Англии осуществлялась под давлением этой группы дельцов.

Процесс концентрации производства и создания объединений монополистического типа шел в Англии более медленно, чем в США, Германии и даже царской России. Так, в текстильной или металлургической промышленности существовало много тысяч небольших предприятий с самой допотопной техникой и незначительными оборотными средствами. Многие буржуазные ученые обращают внимание именно на это обстоятельство, объясняя им отставание Англии от США и Германии. Другие подчеркивают значение сохранившейся земельной ренты, в результате чего ряду шахтовладельцев и других капиталистов приходилось выплачивать изрядные суммы аристократам — собственникам земли и недр.

Истинные причины утраты промышленной монополии Англией вскрывает ленинская теория империализма. Обострение неравномерности в развитии капиталистических стран в эпоху империализма — закон, открытый Лениным, — наглядно подтвердилось упадком могущества старых капиталистических стран, и в первую очередь Англии.

Наличие огромных колониальных владений и длительное господство на мировых рынках обусловили то, что в Англии тенденция к загниванию и паразитизму обнаружилась раньше и с большей силой, чем в других странах. Английская буржуазия во многом утратила стимул к систематическому совершенствованию производства. Гигантские вложения в основной капитал в Англии были сделаны задолго до эпохи империализма. Они продолжали приносить крупные прибыли даже после того, как с гегемонией Англии на рынках мира было покончено. Происходило это в силу дальнейшего роста Британской колониальной империи в последней трети XIX в., в силу роста доходов от эксплуатации народов колоний. В эпоху образования финансового капитала банкиры Англии предпочитали помещать свои «избыточные» капиталы не в национальную промышленность, а в различные колониальные предприятия. Погоня капиталистов за наибольшими барышами приводила к тому, что Англия — первая финансовая держава мира — не находила средств на модернизацию многих обветшалых отраслей своей индустрии. В канун первой мировой войны ежегодные капиталовложения в английскую экономику были в два - три раза меньшими, чем капиталовложения в империю.

Весьма прибыльным представлялось, например, производить вложения в плантации или железные дороги Индии, используя ресурсы этой страны и дешевый подневольный труд ее народов. Разве стоило вместо этого рисковать идти на переоборудование каких-либо старых металлургических предприятий или строительство новых химических фабрик на родине? Размеры английских инвестиций в Индии достигли к 1914 г. значительной суммы в 380 миллионов фунтов стерлингов. Обладание Индией давало возможность и английским фабрикантам сбывать туда свою продукцию с немалыми прибылями. Накануне мировой войны около 2/б английского экспорта шло в колонии, а Индия среди всех заморских стран занимала первое место — туда направлялось 13% экспорта Англии.

30. Велика Британія в роки Першої світової війни.

Виявом патріотичного піднесення британців на початку війни були як черги добровольців біля вербувальних пунктів (їх призов в армію відбувався на добровільній основі, загальну військову повинність було впроваджено лише в травні 1916 р.), так і схвалення британським парламентом «Закону про захист королівства (DORA)», який став основою усього надзвичайного законодавства військового часу. Закон проголошував пріоритет загальнонаціональних інтересів над приватними і закликав населення об'єднати зусилля для захисту «короля і країни». Він значно розширював повноваження органів виконавчої влади, дозволяв державі «брати у володіння» власність громадян, впроваджував цензуру, призупиняв дію акта про недоторканність особи тощо. В умовах війни в суспільно-політичній системі Великої Британії відбулися значні зміни. Помітно зменшився вплив парламенту на життя суспільства. Кабінет міністрів отримав право видавати укази, що мали силу законів, без консультацій з парламентом. Деякі важливі питання, наприклад, виділення кредитів, вирішувалися без санкції палати громад. З метою консолідації зусиль нації для боротьби з ворогом лідери провідних партій встановили «партійне перемир'я», відмовившись на період війни від публічної критики один одного. Як наслідок політична опозиція фактично перестала існувати. Загальні вибори в роки війни не проводилися. В кінці серпня 1914 р. керівники британських тред-юніонів і Лейбористської партії висловилися за встановлення «миру в промисловості». В березні 1915 р. вони досягли з урядом офіційної угоди про відмову робітничих організацій від використання страйків як засобу вирішення виробничих конфліктів. На початку війни у зв'язку з прагненням населення обміняти паперові гроші на золоті монети виникла так звана «серпнева фінансова паніка», в результаті якої було порушено нормальну роботу багатьох банків і фондової біржі. В цих умовах парламент санкціонував випуск в обіг двох нових банкнот номіналом в один і пів фунта стерлінгів, що не підлягали вільному обміну на золото. Тим самим Англія де-факто відмовилася від золотого стандарту національної валюти. Проте параліч фінансової системи було ліквідовано. З початком війни під контроль уряду було поставлено всі залізниці, власникам яких було гарантовано прибуток на рівні 1913 р. Для управління залізницями було створено Залізничний виконавчий комітет за участю головних менеджерів 10 найбільших залізничних кампаній. В серпні 1914 р. адміралтейству було дозволено реквізувати приватні транспортні й допоміжні судна. До початку осені в його розпорядження перейшло 250 цивільних суден, в наступні роки - ще близько 1000. 28 серпня 1914 р. уряду було надано право контролювати військові фабрики і робітників, зайнятих на підприємствах, що виробляли зброю. Регулювання імпорту і цін, розподіл сировини і продовольства також покладалося на державні органи. Проте в перші місяці війни широкі повноваження в області економічного регулювання, надані Законом про захист королівства, не використовувалися владою повною мірою. Гасло «Бізнес, як звичайно», поширене в британському суспільстві, відображало розрахунки на швидке завершення війни і прагнення уряду не втручатися в звичайний хід ділових відносин. Тим більше, що ліберальний уряд Асквіта не був готовий різко відмовитися від основоположних ліберальних принципів і допустити повномасштабне втручання держави в економічне життя країни. Невдовзі виявилось, що британська промисловість була не готова до вирішення завдань, висунутих війною. Британська армія відчувала брак набоїв, кулеметів, важких гармат, снарядів тощо. Проблеми з постачанням армії («криза снарядів»), відсутність помітних успіхів на Західному фронті, невдача Дарданелльської операції спричинили весною 1915 р. критику уряду Асквіта і урядову кризу. Вона стала очевидною після відставки 20 квітня 1915 р. з посади першого морського лорда авторитетного адмірала Фішера у зв'язку з його незгодою щодо організації Дарданелльської операції. В ситуації, що склалася, Асквіт був змушений погодитися на створення коаліційного кабінету. Його було сформовано 26 травня 1915 р. В складі коаліційного уряду на чолі з Асквітом провідну роль продовжували відігравати ліберали, які очолили 12 міністерств. Відставку з посади військово-морського міністра отримав У.Черчілль, головний ініціатор Дарданелльської операції. 8 міністерських портфелів отримали консерватори. Вперше до складу уряду увійшли представники лейбористів А.Гендерсон, У.Брейс і Дж.Робертс. Оскільки основним пунктом критики уряду була криза з постачанням на фронт снарядів, в новому уряді було створено Міністерство озброєння під керівництвом Д.Ллойд Джорджа, метою якого була «мобілізація національних ресурсів для виробництва військового спорядження». Міністерство озброєння стало одним з найважливіших інструментів в системі державного регулювання економіки. В червні 1915 р. парламент прийняв Закон про виробництво озброєння, за яким Міністерству надавалися надзвичайні повноваження з організації й регулюванню виробництва в стратегічних галузях промисловості для забезпечення потреб фронту. Він став основою великої кількості підзаконних актів, які детально регламентували діяльність стратегічних галузей економіки. Закон дозволяв Міністерству примушувати підприємців виконувати держзамовлення, переводити кваліфікованих робітників і будь-яке обладнання з приватних на державні підприємства; «тимчасово вступати в володіння» приватними підприємствами з виплатою власникам компенсації (як правило, в розмірі середнього довоєнного прибутку). Одночасно розширювалися існуючі державні підприємства, будувалися нові. Відбулося примусове кооперування дрібних і середніх підприємств різного профілю, злиття деяких банків. Було впроваджено ввізне мито на ряд товарів, що спряло, між іншим, розвитку британської автомобільної промисловості, позбавленої від конкуренції з боку США. Загалом Міністерство озброєнь прямо чи опосередковано контролювало діяльність понад 20 тис. заводів, фабрик, шахт, на яких працювало 5 млн. чол. До кінця війни під його контролем перебувало близько 80% промисловості. На державних чи контрольованих Міністерством підприємствах встановлювався жорсткий режим роботи: тривалість робочого дня до 10-12 годин, відмінялася виплата надурочних, обмежувалися вихідні і відпустки, заборонялися страйки і локаути. В разі виробничих конфліктів передбачався примусовий державний арбітраж. З метою уникнути «плинності кадрів» робітникам, зайнятим у військовій промисловості, не дозволялося вільно переходити на нове місце роботи без т.зв. «відпускних посвідчень» від підприємців. На підприємствах, зайнятих випуском озброєнь, заборонялося змінювати платню робітникам без згоди Міністерства озброєнь. Оскільки багато кваліфікованих робітників вступили в армію, Ллойд Джордж наполіг на залученні до виконання робіт, що вимагали спеціальної підготовки, некваліфікованих робітників. В результаті кількість працюючих жінок на виробництві різко зросла, що мало наслідком надання жінкам віком понад 30 років виборчого права за новим виборчим законом (лютий 1918 р.). В роки війни Велика Британія активно використовувала матеріальні і людські ресурси своїх численних колоній, найбільшою з яких була Індія, і домініонів (Канада, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська Республіка, в 1917 р. статус домініону отримав о. Ньюфаундленд). Вже з перших днів війни уряди цих держав висловили готовність надати метрополії всебічну підтримку. Таким чином, поширена думка, що в разі війни Британській колоніальній імперії буде загрожувати дезінтеграція, не виправдалася. Показово, що військові підрозділи домініонів, що брали участь в бойових діях на фронтах світової війни, формувалися переважно з добровольців. Ірландія, де з початком війни впровадження «гомруля» було відкладено, також підтримала військові зусилля Британії. Вона була одним з головних постачальників у Британію продовольства і сільськогосподарської сировини. До 1916 р. 265 тис. ірландців вступили в британську армію. Однак ірландська промисловість (за виключенням протестантського Ольстера) не отримувала великих військових замовлень і не користувалася державною підтримкою. Незадоволення офіційним Лондоном викликало також надмірне оподаткування, суттєве збільшення цін на товари першої необхідності, поглинання ірландських кампаній англійськими корпораціями, відтік капіталу з країни, впровадження цензури, заборона опозиційної преси, переслідування пацифістів, відкладення впровадження закону про «гомруль». В цих умовах 24 квітня 1916 р в Дубліні відбулося повстання. Його учасники – республіканці й соціалісти, під керівництвом П.Пірса, Дж.Коннолі, які спиралися на збройні загони «ірландських волонтерів» і робітничі дружини «ірландської цивільної гвардії» - у Великодню неділю захопили в Дубліні головпоштамт, ряд інших стратегічних пунктів і проголосили створення незалежної Ірландської республіки. Розрахунки повсталих на допомогу Німеччини та ірландців США не виправдалися. Виступ в Дубліні підтримали в окремих районах Ірландії, однак до 30 квітня він був придушений англійськими військами. Керівників повстання було розстріляно, багатьох учасників ув'язнено. Жорстокий розгром повстання призвів в наступні роки до консолідації ірландців і до активізації тих сил, які виступали вже не за гомруль, а за незалежність. Весною 1918 р. закінчилася провалом спроба англійського уряду поширити на Ірландію закон про загальну військову повинність. В останній рік війни в Ірландії мали місце хвилювання серед населення, викликані реальною загрозою голоду внаслідок вивезення до Англії великої кількості продовольства. Новий рух розвивався в основному під керівництвом партії Шин фейн, яка перебувала в опозиції до англійського правління, але не брала участі в повстанні 1916 р. До кінця війни Ірландія стала джерелом потенційної нестабільності в країні, що вимагало до неї постійної уваги. Решта британського суспільства також гостро відчувала на собі тяготи війни. Хоч заробітна платня робітників дещо збільшилася, але в результаті зростання цін реальний життєвий рівень англійців помітно знизився. Інтенсифікація праці, збільшення робочого дня, позаекономічні методи примусу призводили до окремих страйків робітників, незважаючи на заборону профспілкових лідерів. Перші страйки відбулися вже на початку 1915 р. В липні 1915 р. відбувся тижневий страйк 200 тис. гірників Південного Уельсу, керований місцевим тред-юніоном. Найбільш масовий характер страйки набули в 1917 р. у зв'язку з браком деяких продовольчих товарів і палива, а скоріше через втому населення від війни. Один зі страйків, що розпочався на невеличкому підприємстві в м. Рочдейл, невдовзі поширився на 48 міст і охопив 200 тис. чол. За офіційними даними, його причини полягали в невпевненості робітників щодо цілей і завдань війни. Однак загалом за період 1914-1918 рр. рівень страйкової війни в Британії був відносно невисоким. Затягування війни, серйозні економічні труднощі, які переживала країна в 1916 р., величезні людські втрати в битві на р. Сомма (близько 420 тис. вбитих), провал наступу в Месопотамії і капітуляція британських військ в Кут-ель-Амарі, суперечності в уряді між Асквітом і Ллойд Джорджем призвели в кінці листопада 1916 р. до урядової кризи. Після відставки уряду Асквіта на початку грудня 1916 р. було сформовано новий коаліційний кабінет на чолі з Ллойд Джорджем, який заявив про свою рішучість зібрати всі сили в кулак і завершити війну одним «нокаутуючим ударом». Провідну роль у новому уряді відігравали вже не ліберали, а консерватори, які отримали в кабінеті більшість міністерських портфелів. Це були представники не лише традиційної аристократичної політичної еліти, але й ділових кіл (великі промисловці, судновласники, фінансисти), чиї симпатії були на боці консерваторів. Створення нового кабінету призвело до розколу в Ліберальній партії на прихильників Асквіта і Ллойд Джорджа, що в подальшому сприяло послабленню впливу лібералів в політичному житті країни. Водночас посилилися позиції консерваторів і лейбористів. Так, до складу уряду Ллойд Джорджа увійшли вже 6 міністрів від Лейбористської партії. Зростання впливу Лейбористської партії значною мірою було пов'язане з посиленням в роки війни профспілок, які складали її основу. Якщо в 1914 р. в лавах тред-юніонів було 4, 1 млн. чол., то в 1918 р. – 6, 5 млн. В програмі Лейбористської партії, прийнятій в серпні 1918 р., ставилося завдання проведення державою низки соціально-економічних реформ, одержавлення деяких галузей, встановлення «демократичного контролю» над виробництвом. Вплив нового уряду на всі сторони суспільного життя Британії значно зріс. Ллойд Джордж мав фактично необмежену владу і здійснював свої повноваження за допомогою створеного ним воєнного кабінету, куди, крім нього, входили чотири призначені ним міністри (Е.Бонар Лоу, А.Гендерсон, Дж.Керзон і А.Мілнер). Цим вузьким складом приймалися усі найважливіші рішення з основних питань. Дехто звинувачував Ллойд Джорджа в диктаторстві, однак в складних умовах військового часу суспільство було готове миритися з цим. З початку своєї діяльності уряд зіштовхнувся з проблемою забезпечення населення продовольством і все більш зростаючих потреб армії в озброєнні і допоміжних матеріалах. Продовольчі труднощі посилилися в умовах необмеженої підводної війни, розпочатої Німеччиною в лютому 1917 р. В цих умовах для доставки зерна в країну було мобілізовано усі наявні лайнери. Було створено різнобічну систему державного контролю і регулювання, яка поширювалася на торгівлю, виробництво і розподіл продуктів. Указ про обробіток землі (грудень 1916 р.) уповноважував місцеву владу розподіляти необроблювані землі серед населення для вирощування городини. Для вирощування різної сільгосппродукції було залучено близько 3 млн. акрів раніш необроблюваних земель. До 1918 р. посіви пшениці в Британії збільшилися на 40% порівняно з 1914 р. Влітку 1917 р. уряд почав виділяти субсидії для зменшення цін на хліб, цукор, м'ясо. До листопада 1917 р. майже на всі продукти харчування ціни були фіксовані. Однак повною мірою вирішити проблему продовольства не вдалося. Особливо гостро вона відчувалася на рубежі 1917 – 1918 рр., про що свідчили величезні черги за продовольством в усіх великих містах. На початку 1918 р. в Британії було впроваджено картки на м'ясо і жири, а з червня 1918 р. вступила в дію система нормування основних продуктів харчування. Якщо в перші півтора військові роки уряд регулював лише ввезення і розподіл цукру і льону, то до середини весни 1917 р. він підпорядкував своєму контролю практично увесь імпорт. Без санкції одного з державних комітетів до країни не можна було ввезти більшість найменувань товарів. Контролюючи закупки і розподіл сировини між різними підприємствами, використовуючи систему держзамовлень, уряд тією чи іншою мірою охопив своїм впливом основні галузі виробництва. Небачена раніше централізація влади і безпрецедентне зростання впливу держави на усі найважливіші сфери життя суспільства не могли не турбувати британців. Тож в березні 1915 р. було створено Комітет з реконструкції (з липня 1917 р. – Міністерство), який мав розробляти плани щодо ліквідації усіх державних обмежень воєнного часу і відновлення довоєнного порядку. В останні місяці війни було складено детальні плани завершення діяльності й самоліквідації міністерств оборони, продовольства, транспорту, готувалася програма приватизації більшої частини державних воєнних заводів. Війна велася з перенапруженням усіх економічних і фінансових ресурсів Великої Британії. На фронті загинули близько 800 тис. британців (близько 1 млн. представників Британської імперії). Загальні витрати на війну склали понад 10 млрд. ф. ст. У зв'язку з цим було значно збільшено оподаткування населення. Підвищено ставки довоєнних податків і впроваджено нові: прогресивно-прибутковий, на воєнний надприбуток (наприкінці війни його ставка складала 80%), акцизи на пиво, тютюн, на купівлю предметів розкоші (включаючи велосипеди), на розваги (включаючи театр і кінематограф). Загальний обсяг оподаткування порівняно з 1906 р. зріс у 6 разів. Однак податки покривали лише третину усіх військових витрат. Другий шлях поповнення казни складала грошова емісія. Обсяг паперових грошей в обороті до кінця війни збільшився в 12 разів, купівельна спроможність фунта при цьому впала на третину. Головним джерелом покриття витрат стали внутрішні і зовнішні позики. В результаті борг країни зріс в 12 разів – з 0, 6 млрд. ф. ст. в 1914 р. до 7, 8 млрд. в 1918 р. 85% цієї суми складав внутрішній борг. Близько 850 млн. ф. ст. зовнішнього боргу доводилося на США. В ході війни Британія втратила третину національного багатства. Випуск промислової продукції скоротився на 1/5, було знищено значну частину військового флоту і 40% довоєнного тоннажу торгівельного флоту. Це призвело до помітного економічного послаблення Британії після 1918 р., зменшення її долі в світовому промисловому виробництві і в світовій торгівлі, остаточній втраті нею провідного становища в світовій економіці.