Революція в Італії

На середину ХІХ ст. Італії як єдиної держави не існувало: на її території було декілька окремих королівств і герцогств; частина території знаходилась у складі Австрійської імперії.

Сильною була влада Папи римського.

У 30-ті рр. ХІХ ст. в Італії активізується діяльність республіканців, лідером яких був Мадзіні, і лібералів на чолі з Кавуром, які виступали проти австрійського гніту, за об’єднання країни.

При цьому республіканці прогнули ще й проголошення республіки в Італії, а ліберали виступали не просто за об’єднання країни, а саме під егідою Савойської королівської династії Сардинського королівства (П’ємонту).

Революція розпочалась 12 січня 1848 р. на о. Сицилія повстанням бідноти, у березні поширилася на інші італійські території.

Спочатку правителі найбільших італійських держав: Неаполітанського і Сардинського королівств, герцогства Тоскани об’єднали свої сили, створивши спільне військо для боротьби проти австрійського панування на півночі Італії, пішли на здійснення певних ліберальних перетворень.

Але по мірі розгортання революції зазнали ряд поразок і відмовилися від боротьби з Австрією та пішли на придушення революційних виступів в своїх володіннях.

У Римі, завдячуючи діям революціонера Джузеппе Гарібальді та його соратників, наприкінці січня 1849 р. було проголошено республіку, а Папу Римського позбавлено влади.

21 січня 1849 р. на основі загального, прямого і таємного голосування відбулися вибори до римських Установчих зборів. Уперше над Капітолієм замайорів триколірний національний прапор. Були проведені реформи.

Велику роль у революції в Італії відіграв Джузеппе Гарібальді, який згодом очолив народний рух.

Австрія, Франція та Іспанія надали військову допомогу Папі Римському: 3 липня 1849 р. війська цих країн штурмом здобули Рим. Республіка була повалена, що вважається завершенням революції.