Дві сюжетні лінії

Сюжет «Перехресних стежок» має два плани любов і боротьба. Обидві ці лінії безпосередньо пов'язані з молодим адвокатом Євгенієм Рафаловичем, який прибуває в галицьке повітове місто, маючи цілком ясні життєві цілі: стати народним захисником, розворушити «темне царство», підштовхнути селян до політичної боротьби за соціальні й національні права. До жорстокої протидії з боку влади Євгеній готував себе заздалегідь, проте він ніяк не міг сподіватися, що «перехресні стежки» життя зведуть його з Реґіною його юнацькою любов'ю, тепер заміжньою жінкою, при­реченою на приниження й безстрокову домашню тюрму.

Така зав'язка сюжету Франкового твору. Розв'язок же дві: любовна лінія приходить до трагічного фіналу (смерть Реґіни); лінія ж боротьби має обнадійливу перспективу. Рафаловичу вдається певною мірою вплинути на обставини. Він успішно захищає селян у суді; пише статті до віденсь­ких опозиційних видань, привертаючи увагу до галицького беззаконня; скликає народне віче; заронює в обережні селянські голови ідею ство­рення політичної організації; запроваджує в своїй адвокатській конторі українську мову...

Обидві сюжетні лінії не існують у повісті порізно; вони майстерно переплетені, сповнені подієвої динаміки і гостроти психологічних колізій.

Розгортання двох сюжетних ліній стисло можна представити так:

«Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?»

В останній розмові з Євгенієм Регіна запитує його, чи правда, що зав­тра має відбутися «хлопське зібрання». Рафалович одразу запалюється: «Так, пані. Се має бути перший крок, перший початок моєї ширшої, народної праці. Хочу доложити всіх сил, щоб довести сей народ хоч троха до освідомлення, привчити його користуватися його правами, боротися з його кривдни­ками...» (с. 180181). Реґіна реагує на ці слова «з жалем» їй ясно, що «серце...тягне» Євгенія до «високих цілей», до ідеалу, якому все більше підпорядковується його життя.

Ідеал — це заповітна й вирішальна життєва мета людини. Про наміри молодого адвоката йдеться вже в V розділі повісті. Рафалович знайомиться з «гонораціорами міста», швидко пересвідчується, що потрапив у «каламутне озеро», — і визначає для себе лінію власної поведінки, формулює свій жит­тєвий план: «Він мав намір розпочати просвітню роботу, а далі й політич­ну організацію в повіті, стягати сюди помалу добірні інтелігентні сили, витворити хоч невеличкий, та енергічний центр національного життя, — і се додавало йому духу серед важкої канцелярійної праці і серед того струпішілого та запліснілого товариства» (с. 16).

Власне, до повітового міста Євгеній Рафалович прибув з готовим пла­ном. Ми небагато дізнаємося про ті його десять років, які минули з часу розлуки з Регіною, коли Євгеній ще був студентом Львівського універси­тету, — але один характерний штрих вартий спеціальної згадки: «Він (Ра­фалович. — В.П.) належав до того покоління, що виховалося вже під впли­вом європеїзму, якому в Галицькій Русі виборов горожанство Драгоманов» (с. 42).Тобто, герой І. Франка і сам І. Франко — люди одного покоління. Мо­лодий Франко теж був прихильником драгоманівських ідей, і в цьому сенсі Рафалович може бути названий його alter ego.

Чи досягає поставленої цілі Євгеній Рафалович?

Частково — так. У всякому разі, йому вдається збурити мертві води суспільної рутини не лише в повіті, а й далеко за його межами. Існуюча Система відчула в особі адвоката Рафаловича небезпечного суперника, здат­ного сколихнути приспані в селянських масах сили. Найбільший успіх Євгенія народне віче і той розголос, який воно мало в Галичині, одним (селянам) вселивши надію і віру, других (владу) — налякавши.

Власне, надію і віру селянам повернути не так і легко. Красномовни­ми в цьому сенсі є сцени розмов Євгенія із буркотинськими селянами, яким він радить відкупити в пана Брикальського «всі панські ґрунти з двором і з лісами» (розділ XVIII. с. 57). Селяни негайно насторожуються: їх так часто обдурювали, що вони й тепер ладні запідозрити свого захис­ника в лукавстві чи шахрайстві. Рафаловича це пригнічує; він дорікає співрозмовникам за «нерозум» («Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі»), але рук усе ж не опускає. «Треба провести їх че­рез школу життєвої освіти, збудити в них громадського духа», робить він висновок і вирішує поїхати в Буркотин. Задля тієї ж «життєвої осві­ти», яку не замінить «книжкова освіта».

Щоправда, перед поїздкою у нього ще буде зустріч із «властителем Буркотина» Брикальським, той на крилах прилетить до адвоката, аби розповісти йому про вірнопідданство селян, які не тільки не бажають при­стати на пропозицію Рафаловича, а й розкривають перед паном суть його (Рафаловича) «бунтівницької агітації». Ми вже знаємо, яку хвилю розча­рування викликав у Євгенія цей епізод: це саме тоді він кинувся до Регіни зі словами про свою готовність податися за море, кинувши «прокляте гніздо», хлопів, панів, суди, своє адвокатство...

Проте все ж то була тільки хвиля...

Якого болю завдала вона Євгенієвій душі, свідчить внутрішній моно­лог героя повісті у розділі XXIX, де йдеться про його приїзд у Бабинці до отця Зварича. Саме тут автор формулює той моральний імператив, який змушує Євгенія стати над образою і розчаруваннями. Так, «його зір заострився власне на темні і непринадні боки сільського життя, збільшився його скептицизм щодо селянського характеру» (с. 89), але Рафалович все ж думає не так про темноту селян, готових до самообману, як про потребу праці на суспільній ниві. «Яке ти маєш право бути вільним, коли твій народ у неволі?» ось ці слова і є тією формулою, яка виражає зміст морального імперативу Рафаловича.