Розділ 2. Значення правової культури для побудови правової держави і громадянського суспільства.

2.1. Роль правової культури в соціальному просторі правових відносин.

Найважливішою умовою становлення цивілізованого суспільства в Україні повинно бути як формування демократичного соціально-культурного середовища, так і оволодіння цінностями правової культури. При цьому значне середовище в українському суспільстві має ґрунтуватися не лише на загальнолюдських духовних цінностях, а й на довірі, менталітеті, особливих рисах українського народу пострадянської доби.

Проте необхідно визнати, що нині культура українського суспільства має нашарування культури, зокрема правової, радянського періоду. За часів радянської влади право в суспільній свідомості і, навіть, правовій теорії зводилось до закону, а його найсуттєвішим джерелом вважалася безпосередня політична воля держави[3].[3.Менюк О., Головченко В. Формування правової культури підприємців як практична потреба. Право України, 2001, №1, –с.114 ]
значна кількість законів, була позбавлена духовної підтримки традицій та моралі громадянського суспільства. Внаслідок цього основним реальним механізмом регулювання суспільних відносин, збереження авторитету закону залишався адміністративно-силовий примус з боку держави. Суспільство вчилось не стільки поважати закон, шукати в юридичних інституціях шляхи й засоби захисту своїх порушених прав, скільки остерігатися їх. Низький авторитет закону, правового регулювання зумовлював й відповідний рівень інтересу населення до нормативно-правових основ життя, рівень правової культури суспільства загалом.

Після проголошення незалежності, коли Україна відмовилась від тоталітарних методів управління і конституційно закріпила прагнення до розвитку та зміцнення демократичної, соціальної, правової держави, визнала основні права та свободи людини і громадянина, відразу ж дався в знаки низький рівень як загальної, так і правової культури, що проявився у певних формах правового нігілізму, зневаги і нехтування законів у процесі регулювання, зокрема економічних відносин, як на рівні державних службовців, так і громадян.

Відсутність розвинутої правової культури суспільства та, як наслідок, стабільного правопорядку, в свою чергу, і нині не дають можливості ефективно вирішувати складні соціально-економічні проблеми зростання добробуту населення, забезпечення гідних умов життя людини, її невідчужуваних та непорушних прав і свобод.

Досвід також показує, що юридичні знання відіграють роль інструмента, котрий може використовуватись для досягнення як суспільно-корисних цілей, так і протилежних їм. Тому слід шукати інший чинник, котрий визнає для досягнення яких саме цілей названі знання будуть використовуватись.

Таким чинникам, на мою думку, є правова культура. На відміну від юридичних знань, котрі можні визначити як відображення законів у свідомості людей, правова культура – це стан уродженості волі і свідомості людей із законами природного права.

Правова культура саме в такому розумінні і є тим чинником, що визначає, як будуть використовуватись юридичні знання в поведінці людей будь-якої сфери суспільного життя.

Така роль названої культури випливає із соціальної ролі культури взагалі, визначеної відповідно принципу соціального натуралізму. Згідно з вказаним принципом культура людей – це міра узгодженості їх волі і свідомості з природними законами людського життя. Тому не “буття визначає свідомість”, а культура людей визначає і їх буття і їх свідомість, а також економіку, політику, право, мораль, релігію, науку, мистецтво[4].[4Костенко О. Правова культура і економічна безпека. Право України, 1999, №3. –с.85]. Інакше кажучи культура людей визначає їх життя за формулою: “Яка культура – таке і життя”.

Досвід розвинутих країн свідчить про існування наступної закономірності: чим вище культура людей, тим краще їх життя. Особливу роль у визначені характеру соціального життя відіграє соціальна культура людей, тобто культура суспільних відносин між людьми, однією з складових якої і є правова культура.

Відповідно до цієї концепції правової культури принцип “верховенства права”, з моєї точки зору, є непродуктивним і має бути замінений принципом “верховенства культури”, зокрема, правової, бо саме вона визначає, яким буде закон і як він буде використовуватись.

Крім цього роль правової культури також у тому, що вона приводить в дію законодавство. Той характерний для нашого суспільства феномен, коли закони не “працюють”, незважаючи на застосування владою різноманітних примусових заходів, пояснюється саме відсутністю відповідної правової культури громадян, для яких далі закони і приймаються. Закони не працюють не тому, що їх не знають, а тому, що немає необхідної правової культури. Лише люди з залежною правовою культурою здатні дотримуватись принципу здорового глузду, згідно з яким виконувати закони (як, наприклад, правила дорожнього руху чи правила черги). Це однаково потрібно не тільки для того, щоб самому не перешкодити іншим, а й щоб інші не шкодили тобі.

Можна сказати, що правова культура – це свого роду матриця самого права, яка задає стійкі і динамічні форми мисленню, правосвідомості й поведінці окремих громадян, груп, інститутів і суспільства в цілому.

При такому підході слід мати на увазі, що, по-перше, рівень розвитку правової системи як особливої системної якості і є політичною культурою суспільства. Співвідношення правової свідомості, правової діяльності, правових відносин, політичної влади, політичного життя, правової культури полягає в тому, що остання є характерною ознакою рівня розвитку перемін. Можна сказати, що правова культура у кожний даний момент часу функціонує в кожній даній точці багатомірного соціального простору правових відносин, не збігається з нею повністю, але існує як така складова, що здатна виступати у вигляді показника чи характеристики рівня розвитку правової системи[5].[5 Менюк О. Формування правової культури підприємця і теоретичні та прикладні аспекти. – Київ, 2001. –с.19].

По-друге, характеристика правової культури як рівня розвитку права імпліцитно містить у собі зазначене, з одного боку, на усвідомлення необхідності досягнення суспільною системою належного цільового стану (максимально високого при даних соціальних умовах рівня розвитку) її правової культури, усвідомлення шляхом співвідношення до економічного і політичного устрою суспільства, а тому й об’єктивної по своїй суті ідеальної моделі цього цільового стану, і, з другого, – на оцінку наявного рівня культури в правових відносинах суспільства крізь призму її цільового, якого вимагає базис стану. Звідси у нашому понятті, “правова культура” закладено оціночний момент, який внутрішньо придатний культурі і без якого неможливо говорити про рівень розвитку права безвідносно до того, з чим порівнюється цей рівень, і безвідносно до того, що виявляється для людини цінністю, благом.

По-третє, правова культура являє собою таку системну якість, котра “знімає” як наявний рівень розвитку права, так і той критерій, на підставі якого відбувається оцінювання цього рівня. Для того, щоб розкрити цей якісний стан, необхідно показати дві суперечливі у своїй єдності грані правової культури: наявний і потенційно можливий рівні правової дійсності; необхідно показати наявний стан останньої в порівнянні з її цільовим станом, тобто в порівнянні з тим, до чого йде правовий розвиток. Ця суперечлива єдність рівних станів правової культури й становить специфіку її глибинно-суттєвих підвалин.

По-четверте, у зміст правової культури належить включати рівень розвитку як позитивних, так і негативних правових явищ. Правову культуру не можна зводити тільки до культурності, тобто подавати їй виключно позитивних якостей. Проте як об’єктивний стан вона властива кожній державно організованій людській спільності. Питання тільки в її змісті, рівні ступені розвитку. Правова культура може бути низькою, високою, демократичною, ліберальною тощо. У протилежному випадку вона позбувається аналітичних ознак.

2.2. Громадянська позиція людини в правовому житті суспільства і держави.

Особливе місце при характеристиці правової культури для побудови правової держави і громадянського суспільства, належать громадянські позиції людини.

Громадянськість – свідоме й активне виконання громадянських обов’язків, розумне використання своїх громадянських прав – є однією з важливих характеристик 4кожної людини, свідченням її громадянської зрілості.

Повне виконання громадських обов’язків при одночасній реалізації прав і свобод особи можливе тільки за умови її активної громадянсько позиції. Громадянська позиція людини це – її певне ставлення до різних суспільних явищ і процесів з урахуванням інтересів суспільства та держави. Ця позиція знаходить свій вияв у оцінках і вчинках людини, спрямованих на утвердження або захист цих інтересів.

Взаємовідносини між громадянином та державою регулюються в суспільстві правовими законами й нормами, які виражають інтереси й волю всього суспільства або його окремих панівних груп. Дотримання правових законів і норм може бути не тільки добровільним, але й примусовим, оскільки на їхньому боці стоять такі організації, як суд, прокуратура, органи громадського порядку та інші правоохоронні органи.

Коли держава діє не в інтересах усього суспільства й разом з тим кожної людини, а в інтересах окремих політичних партій або соціальних груп, вона намагається силоміць нав’язати свої закони всім членам суспільства, поставити під контроль цих законів усі прояви людської життєдіяльності. Таке однобічне й насильницьке підпорядкування людини вимогам держави без урахування інтересів і волі самої особистості називається її одержавленням. Це явище є найбільш характерним для так званої тоталітарної держави, за умов якої окремі люди розглядаються лишень як прості «коліщатка» й «гвинтики» державної машини.

Протилежною тоталітарній є демократична держава, яка не тільки проголошує права й свободи своїх громадян, але й гарантує їх забезпечення. Тому в Конституції України записано: «Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави»(Стаття 3).

До головних права і свобод громадян належать політичні права і свободи (свобода слова, зборів, участі в управлінні державними і громадянськими справами тощо) і особисті права і свободи (свобода совісті, думки і переконань, недоторканість особи, її житла, свобода пересувань тощо); соціально-економічні права (права на власність, на працю, на житло, на освіту, на охорону здоровя тощо). Ці права і свободи відображені в Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996 року.

Невід’ємними від прав і свобод особи є також її громадянські обов’язки. Це насамперед дотримання положень Конституції та державних законів, відстоювання й захист інтересів держави, зміцнення її могутності та авторитету, захист Вітчизни, поважне ставлення до інтересів і законних прав інших громадян.[ 6Арцишевський Р.А. Особа і суспільство/ Р. А. Арцишевський, С.О. Бондарчук.-К.: ВТФ «Перун», 1997р.- с. 408-410.]

Знання кожною людиною своїх прав і свобод і вміння правильно користуватися ними, а також сумлінне ставлення до своїх громадянських обов’язків є важливим показником її загальної культури.

____________________________________

[ 6Арцишевський Р.А. Особа і суспільство/ Р. А. Арцишевський, С.О. Бондарчук.-К.: ВТФ «Перун», 1997р.- с. 408-410.]