Поняття та види джерела (форми) права

Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому - джерела права, що форма­льно закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними.

В юридичній літературі разом з терміном " форма права" вико­ристовується термін " джерело права". Вони досить тісно взаємо­пов'язані, але не співпадають. Зміст цих понять буде різним залежно від того, в якому контексті вони вживаються - чи по відношенню до права як цілого, чи по відношенню до окремої норми або групи норм.

Джерело (форма) права — це способи зовнішнього виражен­ня і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов'язкове значення.

Основні джерела (форми) права:

1) правовий звичай;

2) правовий (судовий, адміністративний) прецедент;

3) нормативно - правовий договір;

4) нормативно - правовий акт.

Правовий звичай історично був першим джерелом права, що регулювало відносини у період виникнення та становлення держави. Генетично він походить від звичаїв як специфічного виду соціальних норм, проте не кожний звичай стає правовим, а тільки той, який від­повідає інтересам певної групи людей, тієї чи іншої спільності або су­спільства в цілому та визнається і санкціонується державою, яка надає йому статусу норми права, тобто перетворюючи його у правовий зви­чай й беручи під свій захист.

Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рі­шенням органів держави, а виникають у результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у сві­домості людей і входять у звичку. Крім того, в результаті санкціону­вання державою, звичай набуває загальнообов'язкового характеру, гарантується його виконання та забезпечується реалізація заходами державного примусу.

Держава визнає не всі звичаї, що склалися в суспільстві, а лише ті, що мають найбільше суспільне значення, відповідають його інте­ресам та історичному етапу його розвитку.

Правовий звичай - це історично обумовлене, неписане, сти­хійно сформоване, стійке правило поведінки людей, що ввійшло у звичку, завдяки багаторазовому застосуванню протягом тривало­го часу, яке санкціонується і забезпечується державою.

У правових системах більшості сучасних країн правовий звичай втратив характер самостійного джерела права і відіграє незначну роль, здебільшого він служить врахуванню особливостей суспільних відно­син в конкретних місцевостях чи в конкретних галузях діяльності.

Визнається правовий звичай і в правовій системі України. На сьогодні Конституція України не закріплює правовий звичай як дже­рело права, але не зважаючи на це, окремі законодавчі акти містять такі норми. Наприклад, у ст. 7 Цивільного Кодексу України передба­чається, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокре­ма, звичаєм ділового обороту.

Держава санкціонує лише ті звичаї, що не суперечать її політиці, загальнолюдським правам і свободам, моральним засадам суспільства.

Правовий прецедент в перекладі з латинської мови означає той, що йде попереду, тобто це те, що мало місце раніше і може бути прикладом для подібних дій надалі.

Правовий прецедент - це рішення компе­тентного державного органу щодо конкретної юридичної справи, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні подіб­них справ у майбутньому.

Правовий прецедент застосовується тоді, коли мають місце про­галини у правовому регулюванні чи є потреба в юридичній кваліфіка­ції конкретних обставин, тобто офіційного формулювання правових норм.

Видами правових прецедентів є судовий і адміністративний прецеденти.

Судовий прецедент визнається основним джерелом права в кра­їнах так званої англосаксонської правової системи (Велика Британія, США, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та ін.). В цих країнах судді у законодавчому порядку наділені правотворчою функцією. Прецедент має обов'язковий характер для всіх судів нижчої інстанції, а вищі суди зв'язані своїми попередніми рішеннями. При розгляді справи суддя повинен обов'язково врахувати обставини справи, у зв'язку з яким прийняте попереднє рішення. Дотримання такого рі­шення має на меті досягнення високого рівня одноманітності судової практики.

За правової системи України судова практика не створює судо­вих прецедентів і він, як джерело права, не застосовується.

Нормативно - правовий договір з'явився у Стародавньому Римі у період республік, а в XX столітті, стає однією з головних юридичних форм існування правових норм.

Нормативно - правовий договір - це письмова угода, в якій правила поведінки загального характеру встановлюються за вза­ємною згодою двох і більше суб'єктів правових відносин і забезпе­чується державою.

Для нормативно - правового договору притаманні наступні ознаки:

1) нормативно - правовий договір - це документ, який закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;

2) договір з нормативним змістом завжди містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру;

3) змістом нормативно - правового договору є норми права, що ви­никають у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інте­реси суб'єктів договору (норми - цілі, норми - наміри, норми - узгодження, тощо). Зміст договору не може суперечити конституції та чинному законодавству;

4) нормативно - правовий договір має тривалий строк дії, він наби­рає чинності лише після проведення відповідної процедури (ра­тифікації, підписання тощо);

5) нормативно - правовий договір є частиною національного законо­давства і може бути підставою для укладання інших правових актів.

Нормативно - правовий акт - це офіційний письмовий доку­мент, прийнятий у встановленому законом порядку і формі уповно­важеними на те суб'єктами правотворчості, який закріплює правило поведінки загального характеру, що забезпечується державою.

Нормативно - правові акти є основним джерелом права в Україні, їх можна класифікувати:

1) за юридичною силою - на закони і підзаконні акти;

2) за суб'єктами правотворчості - на нормативні акти, прийняті народом на референдумі, главою держави, органами законодав­чої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, гро­мадськими об'єднаннями, посадовими особами тощо;

3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;

4) за галузевою належністю - на нормативні акти, які містять нор­ми конституційного, цивільного, трудового, сімейного, адмініс­тративного, кримінального та інших галузей права;

5) за зовнішньою формою виразу — на закони, постанови, укази, розпорядження, рішення, накази тощо.

Найбільш поширенішою вважається класифікація нормативно - правових актів за їх юридичною силою.

Таким чином нормативно - правові акти як джерела права воло­діють рядом суттєвих специфічних ознак, що якісно вирізняють їх від інших джерел права. Крім того, за їх допомогою держава може опера­тивно здійснювати правове регулювання, реагувати на правові потре­би суспільства, координувати всю роботу по управлінню суспільними процесами.