Третя Рота 13 страница

— Ти не сердишся?

— Ні.

— Це культурно.

А чого б я міг на нього сердитись, коли він сам себе побив.

Якось критик Меженко ²³ сказав мені:

— Я вважаю всіх поетів за дегенератів, крім Тичини. Я відповів:

— А я вважаю всіх критиків за дегенератів, крім Коряка.

Взагалі, коли я розсердюсь, то стаю гострий на язик і на перо.

Але треба повернутись назад.

Був студентський вечір в Артемівці. Мене все годувала пиріжками одна з розпорядниць — білява, з волоссям, як льон, світлоока дівчина в трофейній врангелівській шинелі. Звали її Віра ²⁴.

Вона чомусь суворо й задумливо-ніжно все дивилася на мене.

Я призначив їй побачення, й вона з охотою дала згоду.

Цвинтар. Сонце. Пташині пісні... Життя, молодість, і любов, а під нами — царство мертвих, світ мертвих.

Я ніжно взяв в долоні золоту од сонця голову Віри, і вона, трохи опираючись, повернула своє лице до моїх губ.

— Ты любишь по-рабочему... Быстро!

Чому вона думала, що всі робітники нахаби, не знаю.

Бо було ж нахабством з мого боку, так, без усякої психологічної підготовки, як говорили тоді заправські Дон-Жуани, так просто взяти й поцілувать.

Я сказав їй, що я не такий швидкий, як вона думає, що я не цинік, а зробив це, бо не міг не зробити, бо я полюбив її за її хорошу усмішку, льонове волосся, і що вона так гарно збудована.

Вона мені розповіла про себе, що була політруком ескадрону, приймала участь в штурмі Перекопу, а до того в придушенні куркульського повстання на Харківщині.

Крім того, вона закінчила в Москві Свердловський комуніверситет ²⁵ і викладала політекономію в Харківській губпартшколі, що була зв'язана господарчо з Артемівкою.

Коли вона мені це розповідала, раптом буквально за крок од нас, перед нами, двоє мовчки й швидко почали копати могилу...

І я подумав: «Мабуть, і щастя наше ляже в могилу».

Так воно потім і сталося.

XLIX.

Через недостатність загальноосвітньої підготовки я перейшов з Комуніверситету за власним бажанням до робітфаку Інституту народної освіти.

Перед тим я одружився з Вірою.

Вона все писала мені записки і клала мені під подушку, щоб я не помітив, коли приходила до нас у кімнату студентського гуртожитку.

Я записки читав і став дивитися на Віру якось чудно, проганяв її.

А вона не сердилась на мене і все приходила. Мені сподобалась така упертість, і я сказав їй:

— Идем в загс.

Вона щасливо почервоніла, і лице її всю дорогу, поки ми йшли до загсу, палало, як троянда, коли сонце заходить і цілує її своїми багряними губами...

На робітфак я пішов на перший триместр, щоб іти разом з дружиною, яку теж прийняли до 1-го триместру.

Ректором інституту був товариш Стрільбицький, світла пам'ять про якого незгасно горить в моєму серці. Це був, якщо можна так сказати, світлий більшовик. Чула і сердечна людина з великої літери.

І от почалась учоба.

Лектор по хімії, товариш Фінкельштейн, почав нас знайомити з елементами світу, з киснем, воднем, азотом і т. і[н].

Він каже:

— Кисень.

А я з задньої парти:

— Оксігеніум.

Він:

— Водень.

Я:

— Гідрогеніум. Він:

— Азот.

Я:

— Нітрогеніум.

Тоді Фінкельштейн (між іншим, мені не подобалось, що він казав, що все в природі побудовано без усякої участі розуму. А відкіля ж геніальне визначення Маркса «Материя думает!»), тоді Фінкельштейн каже:

— А кто там из вас такой умный? Сосюра? Я підвівся.

— Идите в третий триместр.

— А жена?

— I жена пусть идет. Вы ей поможете.

І от я на третьому триместрі робітфаку ХІНО ¹.

До класу входить викладач української літератури т. Єрофеїв. Між іншим, тоді вийшла хрестоматія з укрлітератури проф. Плевако ², і основники-студенти вивчали мене по всій Україні, а я вчився на робітфаці.

Цікаво?

Такі «казуси» могли бути тільки за диктатури пролетаріату.

Єрофеїв почав за списком знайомитись з робітфаківпями.

Коли він дійшов до мене і назвав моє прізвище, я підвівся.

— Сидіть, сидіть! Я сів.

— Ви не родич того Сосюри, що пише вірші?

— Ні, це — я.

— А може, ви його брат?

— Та ні! Це — я.

А потім професор Єрофеїв, коли закінчував свою лекцію, часто питав мене:

— Ну, як? Правильно я говорив?

Мені було це дуже смішно.

І це примусило мене задуматись.

Робітфак, по суті, повторював те, що я знав ще з агрономічної школи. Навіть там знання давали глибші й ширші.

Іти на основний, як мені пропонував т. Йогансен, що викладав в інституті?

Так літературу я знав краще за першого-ліпшого професора літератури.

Я з 12-ти років уже був знайомий не тільки з російською класичною літературою (з українською я познайомився пізніше, за громадянської війни, і особливо, після неї), але і з світовою (через російські переклади).

Так що мені мало чого було робити і на основному.

Наприклад, хіба викладали там таке: на поемі Пушкіна позначився величезний вплив французького «Слова о полку Ігореве» — «Песни о Роланде» ³.

Портрет Петра ⁴ списаний буквально з портрета короля Філіппа °: «Глаза сияют, лик прекрасен...» ⁶ і т. д.

Або: франки маврів «рубають, колють, ріжуть!!!»

І у Пушкіна: «швед, русский колет, рубит, режет».

Так що мені було нема чого робити ні на робітфаці, ні на основному.

І я покинув учобу і став просто поетом. Правда, в партійних документах у мене записано, що я маю незакінчену середню освіту, бо в мене немає диплома про закінчення вищої освіти. Але мій диплом — мої три томи вибраних поезій. Це не нескромність, а образа на наших партійних бюрократів, яких я терпіть не можу, як і усяких чинуш, що загубили свою людську душу за «согласовать», «углубить», «провернуть», «протереть с песочком» і т. д.

Ішли роки.

В мене було вже два сини, Олег і Коля. Чомусь я дуже любив Колю, схожого на мене, з очима глибокими й повними якогось до солодкого почуття темного блиску, в якому потопав мій зір, і я що довше дивився в глибину його очей, — все дужче любив його. А Олега я теж любив. Тільки не так сильно.

Віра вже була студенткою агробіологічного факультету ІНО.

Я все робив, щоб вона закінчила освіту, а вона, як усякі дрібнобуржуазні натури (вийшло, що вона не селянка, як казала мені, партії, і її за це виключили з партійних лав), вона не мала почуття вдячності.

Якось вона байдуже і зверхньо сказала мені:

— Ты лентяй и некультурный. Я спитав її:

— А что такое шваповская оболочка?

Вона, біологічка, не змогла мені відповісти. Між іншим, ще в агрошколі ми вивчали фізіологію, гістологію, ембріологію і т. і[н].

І от почалося, як наслідок розрухи, що нам лишили війна і революція, безробіття.

Ми йдемо з Вірою майданом Тевелєва ⁷, і на вітрині Віра побачила гарну кофточку.

— Купи мне эту кофточку! Я:

— А бачиш, он дядьки хліба просять?.. Вона:

— А... ты меня не любишь!

Ясно.

Я ж її одягав добре, і особливих потреб в нових кофточках у неї не було.

Словом, колишня свердловка і політрук ескадрону стала звичайною міщанкою.

Навіть сестра її, що жила в Москві і вчилася на інженера, писала їй, що «у тебя миросозерцание сузилось до размеров булавочной головки».

І я вирішив покинути Віру, коли вона закінчить ІНО. А сини, сини!?

Як я забув про синів, особливо про Колю?.. Не знаю. Якийсь гарячий туман кинув у тьму мою душу, бо не тільки за це я вирішив покинути Віру. І не за те, що вона приховала своє соціальне походження. Останнім приводом для розлуки було таке. Якось я Вірі сказав (ми уже кілька років жили в новому будинку письменників «Слово» ⁸):

— Вера! Когда ты окончишь ИНО и будешь работать, ты будешь мне помогать хоть ежемесячным взносом квартплаты?

— Нет. Я свое жалованье буду посылать матери. Мені було так важко матеріально. Я бився як риба об лід, щоб допомогти Вірі вчитися. Сам же я не вчився, і, можливо, заради неї, бо вдвох нам було тяжко вчитися (був уже тоді Олег) з матеріальних причин. І чи не це було основною причиною, що я покинув вчитися. Бо я все ж заздрив Вірі, що вона матиме вищу освіту, а я — ні. Хоч товариш Ікс казав, що в мене знань на професора, але вони не організовані... А організацію знань, систематизацію їх дає тільки вища освіта, і це я визнаю й зараз, бо в мене є провали і в математиці (я не вчив ні тригонометрії, ні логіки, ні алгебри), не кажучи вже про вищу математику і астрономію. В природничих науках я підкований добре. Але це ж не все. І мені часто снилися сни, що я студент то партуніверситету, то просто університету, і це вічно терзало і зараз терзає мене, хоч як я не хизувався перед цим (у цьому романі), що маю блискучу літературну самоосвіту.

Так що літературній молоді я всім серцем рекомендую вчитися, вчитися і вчитися. Я на все дивився, як поет:

на книжки, на людей, яких вчився читати, як книжки, на життя у всій його складності, на мистецтво й знання... Все це було для мене засобом, а мета — поезія, і щоб ця поезія служила нашому народу, який одягає, годує нас, виховує нас, як добрий батько. Як же не любити його, не молитись йому, як колись я молився богові! Я вічний учень народу і горджуся цим. Хоч це не значить, що я «вічний студент». Як комуніст, борючись за лінію партії в житті (я знаю, що лінія партії — лінія трудового народу, і якби партія в своїй боротьбі за комунізм не додержувала на основі марксо-лепінізму лінії народу, вона б не була комуністичною партією), я знаю, що ми не тільки учні, але й вчителі народу.

Але я ніяк не можу уявити себе вчителем, бо я сип народу. А хіба син може вчити батька? У батька (а це мільйонний батько) більше голів і досвіду!

Я не можу і не хочу йти попереду народу, я хочу йтіі за ним, хочу злитися з ним і дивлюся на нього не зверху вниз, як дехто, і не знизу вгору, як дехто, а просто в вічі, як моєму батькові колись дивився і якого любив так, як зараз люблю народ. Але це вже від філософії.

Вернуся до себе, молодого, смуглявого, розхристаного і ніжного до сліз у своїй любові до людей, до природи моєї золотої Донеччини і взагалі України.

Правда, ця ніжність не заважала мені іноді ставати тим сільським хлопцем, що приймав участь у «боях» з лисичана.чи за дівчат і за те, що вони нас дражнили:

«Хахол-Мазепа!» (Ну, то було від «разделяй и властвуй...»).

Розкажу ще про один літературно-мордобійний випадок.

Це було в кімнаті редакції «Червоний шлях», що містилась у будинку ВУЦВИК'у з боку Спартаківського провулку.

Я зайшов за гонораром до редакції, але гонорару не видавали, а перед тим я отруївся бананами і зі мною було, як при холері. Це — психологічна підготовка.

Ну і ще, я купив хутряну доху, яка теж — елемент психологічної підготовки.

В редакції були Іван Дніпровський ⁹, Панч, Тичина, Наталія Забіла і її другий чоловік, поет Шмигельський ¹⁰.

Тоді вийшла нова збірка поезій Поліщука «Громохкий слід».

Забіла і Шмигельський були в захопленні од «Громохкого сліду» і казали, що книжка геніальна.

Я сказав, що вона геніально видана, але всередині в неї г...

Шмигельський і Забіла напались на мене, що я нічого не розумію в поезії і т. і[н].

Я сказав, що їх інтелігентська думка для народу не характерна.

Тоді Забіла:

— Если ты хочешь знать, так в партии тебя держат потому, что ты поэт, а так тебя давно уже надо вышвырнуть из партии.

Я не знав, що вона була вагітна на третьому місяці, і крикнув:

— Ах, ты, беспартийная идиотка!

Тоді вона, як розлючена кішка, кинулася на мене і почала бити по обличчі. А її чоловік, Шмигельський, замість схотіти Наталю за руки, схопив за руки мене, щоб дати їй набитись.

У боротьбі одірвався рукав моєї новенької дохи.

Ви уявляєте?

Отруївся бананами, не дають гонорару, та ще й б'ють по морді.

Хоч, признаюся, мені не так боліло, як було приємно, що мене б'є людина, в яку я ще був і тоді закоханий.

Але при чому її чоловік?

Коли Наталія набилася, вона, вся червона і захекана, вибігла з кімнати.

Тоді Дніпровський, як прекрасний психолог, спокійно підійшов до дверей і защіпнув їх на гачок. Наче він знав. що буде далі.

А Шмигельськпй дивиться на мене й сміється.

Я з словами «муж и жена — одна сатана» підійшов до нього та як чесону його в обличчя з правого боку...

А він мене як свиснув, та так, що я полетів на стіл, єтіл на стілець, а стілець на Тичину, який присів у кутку, закрив лице руками, але лукаво і спостережливо дивиться крізь розтулені пальці...

Я подумав: «Прямая линия самая короткая», — і почав бити Шмигельського прямим ударом у вилицю коло правого ока. Тільки це робилося швидше, ніж я пишу. Шмигельський так більше і не міг влучити мене своїм залізним кулаком.

Такий я був швидкий і сердитий.

Словом, од моїх прямих ударів, і все в одну точку, правою рукою Антона одкидало на шафу, а шафа його кидала на мене, і я став відчувати, що б'ю не в обличчя, а в мокру і слизьку подушку, що росла і пухла на моїх очах.

Антон уже почав безвольно схиляти голову, але в цей момент хтось гарячкове і швидко постукав у двері.

Вбігає Йогансен.

— Що? Сосюру б'ють?

— Ні, — сказали йому, — навпаки...

Але я через те, що мені не дали добитися, сів на канапу і розплакався.

Де взявся Хвильовий, гладить мене по голові й примовляє:

— Не плач, Володю, не плач! Панч сказав:

— А ти, Володю, пішов не по своїй спеціальності. Тобі б треба було бути боксером.

Другого дня в коридорі тієї ж редакції Шмигельський мені сказав:

— А ти, Володю, здорово б'єшся. У мене й досі голова гуде...

Чи воно в мені щось первісне, глибоко приховане, і вибухає, коли я дуже розсердюсь і, особливо, коли я правий? Де тоді беруться й сили. Я наче дивлюсь на себе збоку і сам дивуюсь собі, захоплююсь собою.

Так буває під час натхнення, коли після того, як напишеш, сам не віриш, що це ти написав.

Так що повернуся ще до одного мордобою, про який забув згадати.

Ви мені пробачте, любі читачі! Пишу я це не для того, щоб радити вам розв'язувати всі суперечки кулаками, але справа зараз йде про хуліганів, яких я ненавидів і ненавиджу всіма силами своєї душі.

Це було ще в 1922 році, коли я був студентом Артемівки.

В кінотеатрі йшла американська картина «Сінабар», в якій особливо рекламувався бокс, власне, не бокс, а справжнісінький звірячий мордобій. Тоді місця не нумерували, і хто захопив яке місце, той на тому й сидів.

Віра була вагітна, і юрба так стиснулась, що придавила нас із Вірою до одвірка. Я закрив Віру собою і схопився за ріг дверей рукою, стримуючи юрбу, щоб вона не роздавила живіт Вірі.

Юрба так надавила на мою напружену руку та ще проти її згину, що я думав — рука зламається, але вона тільки туго угнулася і витримала натиск юрби. «Пробка» розсмокталася, і ми з Вірою побігли до моряка-інваліда на дерев'яшпі, що стояв з краю ряду стільців, в якому він захопив чотири місця. Три були порожні, а коло четвертого він стояв сам, затуляючи нам прохід.

Я спитав його, чому він один захопив стільки місць. Він же на чотирьох стільцях не сидітиме.

«Это для товарищей».

Я (одсовуючи моряка вбік):

— Места не нумерованы. Садись, Вера!

Але ззаду кілька парубчаків почали мене лаяти, і особливо один із них, худий, з нахабним обличчям в матроській смугастій тільняшці. Видно, що він ніякий не матрос, а тільняшку надів для форсу і залякування «фраєрів».

Він брудно мене облаяв, пославши до однієї матері...

Я йому відповів тим же, тільки додав:

— Бандит!

— Он его назвал бандитом... Он его назвал бандитом, — загомоніли його, як видно, захоплені поклонники, а він, мабуть, був їх отаманом.

Між іншим, я в таборах Чона ^н, купаючись на Дінці під Чугуєвим, розпанахав собі вказівного пальця правої руки об розбиту бутилку. Так що права рука у мене висіла на перев'язі.

І от переді мною підвелась довга верста з маленькою гадючою голівкою і поцілює мені кулаком у обличчя, хоч і бачить, що я можу битись тільки лівою рукою проти його двох довгих рейок.

Він розмахнувся із-за спинки стільця, але я уважно стежив за ним і вчасно одсахнувся од удару, що сплющив би мене у млинець, і страшний кулак якось скоса, згори вниз, пролетів повз мого носа.

Хуліган по інерції перегнувся і повис животом на спинці мого стільця головою вниз.

Тоді я ударом середньої сили лівою рукою зацідив йому ребром долоні під ложечку.

Він кілька разів тіпнувся і залишився висіти на стільці як порожній мішок.

Майже вся публіка стала ногами на стільці і мовчки дивиться.

А хуліган, очупявши, як сповите [дитя], знову поцілюб мене своїм кулачищем, і знову я заспокоїв його ребром долоні,

Тоді члени його банди, які з своєрідного благородства не втручалися в наш двобій, стягли свого зів'ялого отамана з спинки мого стільця і, як неживу ляльку, посадовили біля себе.

До мене підійшов один.

— Ваши документы.

Я йому показав свого студентського квитка і сказав, що не можу як я з однією рукою дати себе битя, що я активно оборонявся.

Погасиля світло, і почалося кіно.

А ззаду я чую:

— Всунь ему перышко.

Та я спокійно дивився кінокартину, бо знав, що в кінотеатрі вони мені нічого не зроблять, а от на вулиці...

Я сказав Вірі:

— Ты иди к центральному выходу. Они будут думать, что я с тобой. А я пойду через запасный выход. Как женщину да еще беременную, они тебя не тронут.

Так і вийшло.

В метушні вони не помітили, що мене нема з Вірою, а думали, що я десь близько від неї, і йшли за Вірою.

Біля центрального виходу утворилася «пробка», і хулігани застрягли в ній.

Я спокійно пройшов через майже вільний запасний вихід.

Іду повз центрального, а хулігани бачать мене, та «пробка» їх не пускає, і вони в безсилій люті тільки загрозливо махають на мене кулаками.

Я зняв кепку, глузливо попрощався з ними й швидко пішов додому.

Далеко пізніше прийшла бліда Віра.

Вони йшли за нею до самого нашого дому.

А це вже про бандитів, і я теж забув про це писати раніше.

Зима 1923 року.

Я в демісезонному пальті, з портфелем із парусини, йду додому Басейною вулицею. Третя година ночі. Порожньо і тривожно кругом, бо тоді роздягали навіть і вдень. Проти мене йде один, а другий іде з Чернишевської вулиці, що перетинає Басейну. Іде до мене з правого боку. Але він далі від першого. Вони пересвистувались, але не розрахували, щоб вчасно зійтись в одній точці, якою був я.

Я їх випередив, швидко пішовши назустріч першому, випнувши великі пальці рук у кишенях.

Так, щоб він подумав, що в мене є зброя, і не в одній руці.

Коли ми порівнялися, бандит спитав мене:

— Спички есть?

— Нет, товарищ! — відповів я, спокійно і напружено проходячи повз нього.

Так саме спокійно я пішов, не оглядаючись, далі.

І коли я пройшов досить, то оглянувся, у світлі вуличної електрики побачив, що бандити на розі Чернишевської зійшлися і той, другий, щось швидко говорив першому і гнівно розмахував руками. Але за мною вони не погналися, бо, як і Сава Божко з Кириленком, думали, що в мене є зброя.

А в мене її й не було.

L.

Ще на фронті я читав вірші Тичини в 1919 році, але, крім «Більше не побачу сонячних очей» ¹, нічого не зрозумів. Потім, пізніше, його «Сонячні кларнети» ввійшли в мою душу як море акордів і дня, і ночі, і світання, і заходу. Він чарував і полонив мене. Я жив тільки його образами, повними музики і сонця, а то й трагічними, як трагедія мого народу, як я тоді думав.

Да. Ранній геніальний Тичина був вчителем моєї поетичної юності після Шевченка, Франка, Лесі Українки, Вороного, Чупринки і Олеся, бо я вчився у багатьох, між іншим, і у прозаїків, як поет, а основне, я вчився у мого народу, як і вчусь у його пісень, то трагічних, то ніжних, то повних такої героїки, що серце захлинається од щастя, що я син такого народу. Безкінечно благородного, рицарського, який ніколи нікого не поневолював, а тільки бився за своє місце на землі. Боронив свою рідну Вкраїну.

Так от. Про Тичину.

Коли я познайомився з ним живим, а не в мріях, то моє уявлення лишилося про нього таке, як і у мріях.

Тонкий і стрункий, зеленоокий і ніжний, він немов летів у моїх очах, мов летів у небо слави, якого він, як ніхто з нас, був достоїн.

Це ж був 1923 рік, один з перших років нашої літературної молодості.

Якось ми були на городі диткомуни імені Василя Чумака ². Був Іван Кириленко, здається, Божко й інші, яких не пам'ятаю.

У Тичпни, в його геніальному вірші «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея» ³, є такі рядки:

Од всіх своїх нервів у степ посилаю:

— Поете, устань!

Я ще на фронті, коли читав:

А справжня муза, неомузена, там, десь на фронті, в ніч суху, лежить запльована, залузана на українському шляху ⁴, — то думав, що т. Тичина сказав це про мене. А в рядках:

«Поете! Устань!»

я просто відчув, чи мені так здавалося, що він звертається до мене, що запльованою і залузаною душею, в суху ніч лежав я з гвинтівкою в руках на кривавому шляху України...

«Поете! Устань!»

І я душею кричав великому поету нашого народу:

— Якщо я чудом залишусь живим, я встану!

Якось дивно переплітається в мені в часі поезія Тичини.

Але це було так.

Бо в боях десь у глибині душі в мене було передчуття, що мене не вб'ють, що я ще буду жити і співати.

Смерті я не боявся. Мені тільки жалко було моїх віршів.

І буквально так, якось пізніше, сказав про себе Павло Григорович.

Я просто жахнувся. Наче він — я.

Але повертаюсь на город диткомуни.

Павло Григорович лежав у траві і задумано і мрійно дивився своїми зеленими волшебними очима в небо й іноді на нас.

Я спитав його:

— Прийшов той поет, якого ви кликали? І Тичина відповів:

— Ні.

Та я не повірив йому.

Яка дивна юнацька самовпевненість і віра в свої сили, не тільки ті, що були в мене, а в ті, що будуть!

Потім іще летіли дні.

Павло Григорович бував в сім'ї Дніпровського Івана, куди заходив і я, і читав нам свої харківські вірші про жорстокий годинник над головою, про цвинтар ⁵...

І раптом він сказав:

— А що, як я усохну?..

Ми мовчали.

І далеко потім Тичина сам відповів на цей крик його стривоженої душі:

«Глибинами не всохну, не вмілію» ⁶...

Да. Я любив і люблю Тичину як нашого великого поета.

Хоч і люблю в нім не все.

Багато він дає до друку так звані поетичні відходи з його творчої лабораторії, що непокоїли і непокоять мене, бо я знаю, який це гігант, і стає боляче, коли він іноді, і не зовсім іноді, стріляє з гармат горобців.

Але не дивлячись на це, Тичина — геній, і таким він е не тільки для нас, а таким залишиться і для наших нащадків, коли ми мовно не зникнемо як нація.

LI.

І от Віра з синами покинула мене. Вона переїхала в стару кімнату, посварившпся зі мною навіки.

Ну хай ми посварилися. Але при чому ж діти?

За що вони росли напівсиротами?

Я ніколи собі не подарую цього, як і сини мої, що відмовились від мене.

Олег навіть сказав, що коли я помру, він не піде за моїм гробом.

А Коля гостро і назавжди порвав зі мною.

Віра їх виховала в смертельній ненависті до мене. Вона навіть вигадала лозунг для синів: «Рвать и презирать».

Це у мене «рвать» і мене «презирать».

Ну що ж. Що посієш, те й пожнеш.

Тяжко оголювати своє серце, але я інакше не можу. Моя рана не тільки моя. Скільки у нас родинних трагедій! їх навіть і не перелічиш.

Правда, їх стає все менше. Це показує на зміцнення нашої держави, і врешті їх і зовсім не буде. Я вірю в це.

Вірю в гармонійну людину комунізму, яка переможе не тільки морально доісторичну людину, але переможе й смерть і стане Владарем Космосу, переможе час і простір, стане безсмертною.

Знов повертаюся назад.

Як мені хочеться сказати про тих, кого уже нема між нами. Кого видерла з наших лав кривава рука порушників радянської заповітності, про тих, хто чудом лишився живим.

Я написав поему «Махно» ¹, за яку стільки випив горя, що й нащадкам стане.

І в цій поемі я згадую про Примакова ², переможця Махна,

І от він, живий герой моїх мрій, запросив нас на зустріч із ним у квартирі Раїси Азарх ³, яка говорила нам, шо вона командувала бойовими ділянками фронтів. А мені щось не вірилось. І товариш Примаков спитав її:

— А помнишь, как ты командовала санитарным участком фронта?

Ну, санітарна і бойова ділянки мають чималу дистанцію.

Видно, Азарх дуже хотілося, щоб я або хто інший оспівав її як героїню громадянської війни. Але чому вона не щира? Хіба серед медробітників громадянської війни не було героїв?

Примакову я читав «Махна», і він мені сказав, що коли почнеться війна, то забере мене до себе.

Але ще до війни його забрала смерть, такого морально чистого, безмежно хороброго і прекрасного полководця буремних днів на Україні.

Так само і Пилипенка забрала та ж смерть, що зветься «порушенням радянської законності», і Епіка ⁴, Куліша, і багатьох, що чесними і чистими очима дивляться на нас із вічності, повними сліз і любові до народу, за яку вонп пішли в безсмертя, бо пам'ять про них вічно горітиме в наших серцях.

Звичайно, література у нас творилася не кулаками, як, звичайно, дехто з моїх «друзів» почне мені дорікати, зважаючи на описані мною кулачні епізоди. Але я їх описав не для сміху, а щоб показати, як пристрасна любов до літератури керувала нами, що іноді ми забували навіть, що ми люди, і ставали троглодитами, знов таки ж з безмежної любові до слова, що є душею нашого народу.

Я написав поему «ДПУ» ⁵, і коли прочитав її одній своїй знайомій, вона сказала:

— Насколько мне помнится из истории русской литературы, в ней никто не воспевал жандармов. Я перестав бути знайомим цієї дівчини. На чекістів, справжніх чекістів, я дивився крізь святий образ Дзержинського.

Іменно віра в наші органи безпеки і любов до них керували мною в поемі «ДПУ».

Азарх була, здається, головредактором ДВУ ⁶, і коли вона прочитала в поемі, що в отамана бандитів карі очі, а в чекіста, що його вартував, світлі, то вона сказала:

— Измени цвет глаз, и вообще, за это противопоставление карих глаз светлым тебе может крепко влететь.

Але я колір у очей не міняв і мені «крепко» не влетіло.

Взагалі, тоді дуже чіплялися до лірики і в серце моє встромляли тисячі ножів різні літературні шавки, внаслідок чого я написав збірку поезій «Серце» ⁷.

Коли почалися арешти українських радянських письменників, то мені страшно стало, що розбивалася моя віра в людей. Я, ми знали дану людину як хорошу, чесну, радянську, — раптом вона — ворог народу.

І так удар за ударом, і все в душу. душу народу, бо письменники — виразники народної душі.

LII.

На робітфаці вчилася зі мною на одному триместрі Бєлєнькая-Ситниченко, що вхожа була до т. Затонського ¹ — тоді наркома освіти.

Бєлєнькая повела мене до нього на квартиру, і він, великоголовий і широкоплечий, за столом здавався мені високим, а як вийшов з-за столу, то переді мною стояла людина маленького зросту з широким і високим чолом філософа.

Його чорні, а може, сині (це ж при електриці) очі були повні блиску й мудрості.

Я читав йому вірші, і він мене назвав «поэтом гражданских набегов» і дав наказ дати мені через секцію наукових робітників окрему кімнату.

Але коли я написав поему «Махно», Беленькая говорила його думку про мене: «Он не наш. Пусть у него хоть двадцать партийных билетов, но он не наш».

Якось, уже після дискусій з троцькістами, ми, робітфаківці, почали говорити про Пушкіна, і я сказав, що Леігін любив Пушкіна через соціальну спорідненість із ним, що естетично Ленін був вихований у такому ж оточенні, як і Пушкін, себто тому, що Ленін і Пушкін дворянського походження.

Що Ленін політичне для мене вождь, а от щодо поетичнііх симпатій, то я з ним не згоден.

Гурінштейн, Міллєр, Бєленькая й інші накинулись на мене, як на ворога. Потім перескочили на революцію.

Міллєр сказав:

— Каждый стон раненого красноармейца — музыка. Я крикнув:

— Ти садист і мерзавець!

А Бєлєнькая-Ситниченко крикнула мені:

— Революция — это напор! Я:

— Кинь! Ти ховалась десь по куточках і не знаєш революції!

Словом, на мене полетіли заяви, і мене викликали на партбюро робітфаку.

І знову всі накинулися на мене за Леніна. Я їм говорив, що я Леніна люблю, що я за його ідеї, які стали ідеями всього трудового народу, ішов на смерть.

Але мені не повірили.

Тоді я сказав:

— Если уж правильно рассуждать, то я принес партии пользы больше, чем вы все вместе взятые.

Один з членів бюро аж підскочив на місці:

— Ого! Сильно сказано!

Я бачив, що питання стоїть так, що все бюро за виключення мене з партії.

Я, в силу своєї політичної розхристаності і покладання надій більше на класовий інстинкт, а не на знання уставу і теорії партії, не знав, що за партквиток можна боротись аж до ЦК ВКП(б), і тільки коли він санкціонує виключення з партії, тільки тоді треба здати партквиток.