Третя Рота 14 страница

І, зарані знаючи рішення бюро, я вклав руку в кишеню піджака, що біля серця.

Всі пополотніли... (Думали, що в мене зброя).

І коли я з кишені витяг партквиток, всі раптом і з полегшенням зітхнули.

Коли розбирали рішення бюро на загальних зборах, я був дома, бо подав заяву (Гурінштейн була секретарем партбюро робфаку), що я здав партквиток у стані нервового вибуху і що прошу партквиток мені повернутії, але справу хай розглядають без мене, бо я боюсь наробити ще чогось істеричного.

Гурінштейн моєї заяви зборам не читала, і ті товариші, що боронили мене, були обеззброєні, коли на запитання: «А де ж Сосюра?» — Гурінштейн відповіла:

— А Сосюра ходит в коридоре. Ему стыдно быть на собрании.

На партбюро ІНО рішення про виключення мене з партії було стверджено більшістю двох голосів проти одного.

Але наспіла партійна чистка.

Головою комісії по чистці у нас був т. Касторов, старий більшовик.

Коли мене викликали, я зайшов до кімнати, де за довгим столом, накритим червоним, сиділи... робітники. Змалку рідні обличчя глянули на мене очима мого заводу:

— Ваш партбилет?

— У меня его нету. Рассказать вам, почему у меня его нет?

Т. Касторов так чуло, як батько, нахилився до мене і каже:

— Расскажите!

І я розповів, як мене цькували троцькісти типу Гурінштейн, яка, коли висували кандидатів до Рад, пропонувала висувати своїх, бо робітники не вміють думати, що треба думати за них, про фразу Міллєра, що «каждый стон раненого красноармейца — музыка» і ще багато.

Тоді т. Касторов каже:

— Все это правильно. Но вот вы, пролетарский поэт, как же вы могли сдать партбилет? Ведь он должен быть, как сердце. А разве сердце можно вынуть из груди и отдать? Сдать партбилет — это политическое самоубийство. Без партбилета, как и без сердца, для коммуниста нет жизни. Пролетарскому поэту надо это знать.

І от прийшов час оголошення результатів чистки.

Ми всі прийшли, хто з надією, хто з тривогою.

Була тривога і у мене.

Нарешті заходить комісія. Першим зайшов секретар комісії і привітався зі мною.

Я подумав: «Мабуть, не виключили, раз вітається».

І мені стало світліше на душі.

Але тривога не проходила, хоч до неї приєдналась і білокрила надія.

Почали читати прізвища тих, кого залишили, кому різні партпокарання, кого виключили.

Номер мого партквитка був 279305.

Читали спочатку номер партквитка, потім прізвище.

І от Бєлєнькая-Ситниченко.

Забув, яке покарання за те, що вона приписала собі партстаж з 1915 року, а сама вона член партії з 1917-го. Та ще й що вона за громадянської війни більше була в командировках.

Гурінштейн: «За неизжитую психологию Бунда ² из партии исключить».

Гурінштейн тяжко зітхнула і, наче з неї випустили повітря, як порожній мішок, опала на стільці.

Я грішним ділом дуже зрадів, що її спіткала така смертна для комуністки доля.

І от нарешті Сосюра:

«За сдачу партийного билета вынести строгий выговор с предупреждением».

А Ленін дивиться на мене з стіни, тепло усміхається своїми мудрими примруженими очима і наче каже:

«Признайся! Ти ж для красного слова, щоб бути оригінальним, говорив проти моєї любові до Пушкіна. Ти теж його любиш!»

І душа моя відповіла Леніну: «Люблю! А ще дужче люблю тебе, великий, безсмертний!»

І, повний щастя, я глянув на світ так, як я дивився, коли мене, замість розстріляти, червоні брати прийняли в свої лави бійців за весь бідний народ.

Перший арешт, як писав Хвильовий у своєму листі перед самогубством, «перший постріл по нашій генерації» (не по «Новій генерації» Поліщука, яка складалася з одного його, а по генерації письменників, які творчо йшли за Хвильовим), перший арешт був арешт Міші Ялового ³, якого ми всі дуже любили, прекрасного комуніста і людини, поета (Юліан Шпол) і прозаїка («Золоті лисенята» — роман).

Не марно ми всі називали його Мішою, ласкаво, як улюбленого брата.

Яка це була сонячна людина!

Коли він був секретарем редакції журналу «Червоний шлях» і я йому приніс уривок із «Третьої Роти» («З минулого»), він прочитав його (це про кривавий період мого перебування в Петлюри) і сказав мені:

я:

Не советую тебе печатать! Почему?

Він:

— Слишком пристальное внимание. Я сказав:

— Друкуй.

Грішним ділом, я, коли його заарештували (а ми ж вірили нашим органам безпеки), подумав, що «пристальное внимание» було скероване на нього, що в нього була совість не чиста і вія, вважаючи мене теж за грішника, застерігав мене словами: «Слишком пристальное внимание».

А тепер виявилося, що совість його перед революцією чиста, як сльоза, як і багатьох, що після нього пішли в небуття з жахом у серці. Вони ж думали, що гинуть од руки своїх, а це був ідейний жах, найстрашніший. Бо коли умираєш од руки ворога, то ти знавш: духовно — ти не умреш, тебе ніколи не забудуть червоні брати, а коли умираєш од руки своїх, як ворог народу, це страшно, бо це не тільки фізична, але й духовна смерть.

За арештом Ялового пролунав постріл із браунінга, яким Микола Хвильовий розбив собі череп, і його геніальний мозок криваво розбризкав стіну його кімнати, де він творив, клянусь серцем, тільки з любові до свого народу.

А Н.⁴ хоче Хвильового вбити духовно. Ні! Хвильовий як письменник, як геній, безсмертний. І не Н., який ходив під столом, а то може, й на світі його не було, коли ми з Хвильовим одкривали перші сторінки Жовтневої літератури, не Н., цьому літературному флюгерові, вбити пам'ять геніального сина Революції, що був бійцем багряного Трибуналу Комуни, а загинув од чорного трибуналу, тільки не Комуни, а тих, хто амійпо вислизнув з-під контролю партії і хотів мечем диктатури пролетаріату знищити завоювання Жовтня. Але з кривавих рук ворогів народу, що діяли іменем народу. вибили меч руки партії і віддали його знову в чесні й святі руки синів Дзержинського.

LIII.

Я повернуся ще трохи назад, власне, не трохи, а далеко назад.

Коли ми з Хвильовим прийшли в Жовтневу українську літературу, то були в ній Еллан, Кулик, Коряк, Доленго і почали приходити до нас: Йогансен, потім приїхав із Галичини Валеріан Поліщук, з'явилися Копиленко і Сенченко.

Я не кажу про Київ, де засіяла така зоря Жовтневої поезії, як Василь Чумак (пісню якого — «Більше надії, брати!»—ми співали на робфаці). Чумак і ще Заліївчий ¹, що першого покололи багнетом в підвалах денікінської контррозвідки, а другий героїчно загинув під час повстання проти гетьманців у Чернігові. Ну, і звичайно, Тичина. Словом, ми почали творити українську літературу Жовтня, коли нас можна було порахувати на пальцях.

А літвечори в сельбуді! Яке це було щастя, коли наші молоді серця билися, як одне серце, в єднанні з такими ж, як і ми, молодими читачами, що так же, як і ми, любили рідне художнє слово.

Як чудово знав сучасну російську літературу і пропагував її серед нас, письменників, Копиленко, як він вітав все нове і прекрасне в ній, як любив він все нове в літературі України!

А Сенченко Іван!

Безумовно, в його перших віршах (та й Копилепко починав, як поет) було дихання геніальності, у віршах про нове, радянське місто, які він вмонтовував у свою прозу зі скульптурними образами.

Жалко, що Іван чомусь покинув писати вірші і, зачарований прозою, остаточно закохався в неї, щоб бути вірним їй до кінця.

І тихий, і мудрий Доленго Міша, якого я дуже любив як літературного труженика, трохи чудного і химерного поета, але іменно цим і привабливого, чудесного критика з тонким художнім смаком.

Його я люблю й зараз. І зараз він такий же, як і був, тихий і мудрий.

А Еллан! Перший після Кулика живий поет, якого я, ще початківець, побачив і полюбив всією душею за сталеві сині очі з гострим холодом у зіницях, коли він хвилювався, владно стиснені губи, коли говорив про завдання жовтневої поезії.

Солдати, солдати, солдати під знаком червоних зірок!.

Або:

Ніжно іскрять апарати Кремля на словах маніфесту-декрету...

Ну і, звичайно, «Ударом зрушив комунар...» і «Повстання».

Так. Він був і другом, і вчителем для таких, як я. Вічно для других і ніколи — для себе.

Такий Василь чудесний і всім єством відданий комунізму богатир духу, який все особисте підкорив загальному, і таким і пішов від нас, коли його огняне серце перестало битися для революції, щоб битися вічно в рядках його поезій, що він залишив нам і нашим нащадкам.

Як я їх всіх любив! І Хвильового, і Коряка, і Пилипенка, і Йогансена (поета-чародія), і Копиленка, і всіх, хто запалив своє серце огнем любові для народу і світив ним своєму народу на шляхах його героїчних шукань.

Про кожного трудно сказати, майже неможливо, бо нас ставало все більше. Але всі вони злилися для мене в один образ, який мені світить із днів нашої юності, і цей образ ніколи не погасне для моїх очей... А коли мої очі погаснуть, він буде світити для очей мого безсмертного українського народу...

І от Хвильовий застрелився, застрелився Скрипник ², якого я любив всім серцем і дивився як [і] на мого комуністичного батька, називаючи «червоним левом Революції».

Нас викликали на бюро Дзержинського райкому — Куліша, Досвітнього ³, Касьяненка ⁴ і мене, щоб ми сказали про своє ставлення до самогубства Хвильового і Скрипника. Секретарем райкому була висока енергійна жінка (забув її прізвище), що дала нам слово.

Ну, всі виступали, як бог на душу положе. Та от виступає військовий у шинелі, з перев'язаною бинтами головою (я ще не виступав), і каже:

— Кто не знает такого поэта, как Сосюру. У нас есть сведения, что Сосюра имел со Скрыпником связь не только как с наркомом просвещения, а еще и по линиям, которые сейчас выясняются...

І коли мені було дане слово, я сказав:

— Товарищ с перевязанной головой сказал о каких-то «иных» линиях моей связи со Скрыпником. Пусть это остается на его совести. Недаром у него перевязана голова. Кроме писем к т. Скрыпнику, в которых я каялся ему в своих уклонах как поэт, т. к. я смотрел на него, как на партийного руководителя, «математика Революции», как я называл его в письмах, да нескольких посещений его на дому, где я читал ему по его просьбе своп стихи, никаких «иных линий» связи с ним у меня не было. Пусть товарищ с перевязанной головой скажет откровенно, какие еще «иные» связи были у меня со Скрыпником. Все здесь коммунисты и сказать про это надо, не пряча его во мраке, и не пугать меня бессмысленными угрозами, т. к., клянусь, товарищи, что он и другие, даже не с перевязанными головами, будут выяснять эти мифические «иные линии» связи со Скрыпником до второго пришествия, а так как его никогда но будет, то и никогда не выяснят этих глупо выдуманных с чужого голоса «иных линий» связи с так страшно ушедшим от нас человеком.

Я вірив тому, як офіційно трактувалися смерть Хвильового і Скрипника, і щиро сказав, що я любив цих людей і що мені дуже тяжко розчаровуватися в них. Що я засуджую їх самогубство, як жах відповідальності перед Трибуналом Комуни, як ганебне дезертирство. Секретар райкому сказала, що виступи Куліша, Досвітнього і Касьяненка незадовільні, а мій виступ вона визнала щирим, і що він задовольняє ЇЇ. З цим погодились інші.

І ще я пам'ятаю. Сонячний день, хвіртку двору будинку «Слово», біля якої стояли Досвітній і Епік.

Я чимось був дуже обурений, а вони лагідно мене заспокоювали, казали, що все добре, а над ними, молодими, стрункими і красивими, смерть із тьми вже замахнулася своєю гострою і безпощадною косою... А може, й знали, бо за ними вже ходили її двоногі тіні...

LIV.

Що я забув написати про саме прекрасне і про саме страшне в моєму житті — про любов і голод.

Голод тільки торкнувся нас із Марією своїм чорним крилом, але багатьох, багатьох він не тільки торкнувся, але і штовхнув у незліченні могили на моїй милій Україні.

Почалася колективізація.

Вона йшла нереальними темпами, масовим порядком, і з'явилася стаття Сталіна «Головокружение от успехов».

Потім, трохи пізніше, в 1932 році, в Кисловодську, один хворий на астму старий більшовик мені казав:

«Все как будто хорошо по статье Сталина о головокружении. Но меня, душу мою терзает черная кошка сомнений... Почему Сталин одной рукой пишет статью «Головокружение от успехов», а другой рукой подписывает тайную инструкцию о прежних бешеных темпах коллективизации».

Якось дивно писати про любов на цьому страшному фоні страждань міліонів, і я скажу просто. Мене посилали в Сталіне для літроботи з початківцями на місяць.

Я зайшов до Віри і спитав її (я іноді заходив до синів):

— Если я встречу человека, которого полюблю на всюжизнь, ты разрешишь мне жениться?

I мертво відповіли губи людини, про яку я писав вірш «Так ніхто не кохав»:

— Разрешу.

І я в Сталіне одружився з моїм синьооким щастям і горем, що полюбив на все життя.

Я з Марією ¹ приїхав з Донбасу в Харків.

Якось на вулиці я познайомив Віру з Марією, і Віра, бліда, з затисненими од суму і гніву вустами, процідила крізь них своїй подрузі, коли вони одходили од мене:

— А она красивая...

І от почався голод.

На вітринах продовольчих магазинів були тільки одпнокі білі головки капусти та іноді картоплини.

Продавцям нічого було робити, і вони сумно й безпорадно стояли всі в білому, як у китайському траурі, за прилавками.

По вулицях ходили так же, як за безробіття в часи непу, тільки без пилок і сокир, селяни в свитках, голодні мої брати, вони од голоду вже не могли ходити, і їх звозили у призначені місця.

Іноді вони ходили по квартирах нашого будинку «Слово», але на високі поверхи вони вже не могли підніматись. Я жив на другому поверсі, і коли вони заходили до мене, то я міг ділитися з ними тільки хлібом, бо нічого іншого в нас не було. Ми й самі їли тільки один раз на день і робили все можливе, щоб син їв тричі на день.

А вони, худі й жовті, як віск, ледве молили зсохлими й гарячими од внутрішнього пожару губами:

— Хоч би шматочок м'яса!..

А де я його міг узяти?..

І от напівпомерклі очі страдників мого народу з тяжким докором дивились у мою залиту сльозами душу, і їх муки страшно вгрузали в неї, щоб в 1934 році вибухнути гіпоманіакальним пожаром.

Ми, напівголодні, стоїмо біля вікна нашої письменницької їдальні, на першому поверсі нашого крила «Слова», а дружина одного відомого письменника, що чудом залишився живим після страшних поневірянь «де Макар телят не ганяв», стоїть (дружина) над нами на сходах і з глузливою зверхністю каже нам:

— А ми цими обідами годуємо наших цуценят...

Я зненавидів її за цю фразу, і коли її репресували, то подумав: «Так цій куркульці і треба!»

І от 1933 рік.

Мене послали на Нікопольщину, власне, в самий Нікополь, на будівництво трубного заводу. Я поїхав з дружиною, а син лишився дома з її сестрою.

Крім того, що я був на будівництві, помічник начполітвідділу показав мені рибальські артілі і артілі колективістичні.

Коли ми йшли з околиці в одне село (вже починала зеленіти весна), ми побачили маленьку дівчинку, що опухлими руками зривала з зеленого куща якісь ягідки, ще зелені... Од цих бідних опухлих ручок серце моє мов зупинилось і весь світ захитався в мені і навколо... Але це було тільки мить, і я повернувся до життя.

Заходили в село. Ідемо в колгоспний дитсадок, що містився в сараї, власне, їдальня дитсадка.

Діти сидять навпочіпки коло круглого низенького столу, їдять дерев'яними ложками, всі з однієї миски.

Одна дівчинка набере ложку мутіюї рідіти, піднесе до губок, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе ложку, а потім знову, проковтне і оближе.

Мп її питаємо:

— Для чого ти так робиш? А вона:

— Щоб довше їсти...

Боже мій! Я бачив тільки краплю страждань мого народу, та й ті краплі падали, як вогняні, на моє серце, і пропікали його наскрізь.

А писати про те, що мені розповідали інші, я не можу, бо в мене і так страшно горить лице і гостро болить потилиця.

LV.

Ще задовго до цього жахливого, що нам довелось пережити і не поламатися, а вистояти в морі трупів і на своїх плечах (я кажу про весь народ) понести й далі святий тягар труда во ім'я комунізму, бо навіть те, що робилося іменем робітничого класу, іменем партії, не одірвало селян од робітників, не викликало страшного повстання, як акту соціального самоїубства, на яке штовхали народ наш чорні руки ворогів і лівих загибників, що колективізували народ під дулом нагана.

Святий наш народ. Він усе витримав, і навіть такі страшні жертви не захитали його віри в партію. Настільки політичне виріс наш народ, що він не тільки відчуаав, але й знав, що партія веде його лінію, але її перекручували всі, хто був зацікавлений в дискредитації Радянської влади перед українським народом, який був і є Радянська влада, як і російський народ, як всі народи-брати.

А який дурень сам устромить ножа в своє серце? Так і наш народ.

Хоч і є страшне прислів'я, вигадане виродками людства, яке наводить [...] ¹ в одному з своїх романів:

«Не надо человека вешать, а надо его довести до такого состояния, чтобы он сам повесился».

Я вважаю, що це прислів'я перевершує всі ієзуїтські «ідейні» концепції.

Але, повторюю, народ наш витримав, і в цьому його безсмертя, і я горджусь моїм народом і молюся йому, як колись молився богу.

Тільки народ мій витримав, а я — ні, бо захворів психічно. Про це потім.

LVI.

Пробачте, любі читачі, що я вже вживаю методи кінонапливу і повертаюсь усе назад, але це не від того, що я забудько, а щоб краще іти вперед і ясніше було те, що буде.

В 1929 році ми, українські письменники, — після дружнього візиту до синьоокої сестри України Білорусії, де я близько і рідно узнав чудесних і світлих Михася Чарота ¹, Дубовку ², Александровича ³, не кажучи вже про таких велетнів, як Якуб Колас ⁴ і Янка Купала ⁵.

Ми поїхали з таким же візитом до білявої сестри України, могучої сестри всіх радянських народів, до Росії, в Москву.

І от Москва... Не така, як зараз, що наче летить у гуркоті і дзвоні, в гігантському розгоні до щастя, а швидше велике село, але така ж рідна, як і зараз.

Нас приймав товариш Сталін в приміщенні ЦК ВКП(б). Але перед тим, як зайшов він. з нами розмовляв дуже каліченою українською мовою Каганович, і це мене дуже дратувало.

І от зайшов товариш Сталін.

Всі на нього дивилися побожно, а коли т. Сталін щось спитав, то Кулик, як школяр, підняв руку, і я бачив, як під столом у нього од підхалімського захвату дрібно трусилася ліва нога...

Мені й Пилипенкові дуже хотілося їсти, а може, і з якоїсь підсвідомої бравади ми з ним в пів-уха слухали тов. Сталіна, бо пили чай і заїдали його бутербродами з ковбасою.

Але мене навічно вразили слова людини, в образі якої ми бачили партію, народ. Він уособлював в собі для нас все, і природу нашу, що народ змінював своїм героїчним трудом і цим самим змінювався сам, і найсвятіше в світі — Вітчизну:

— Я получаю письма со всего Советского Союза, в которых мне пишут следующее: «Зачем развивать национальные культуры? Не лучше ли делать на общепонятном языке (подразумевается под этим русский)», — каже т. Сталін. — Все это глупости. Только прп полном ц всемерном развитии национальных культур мы прийдем к культуре интернациональной. Иного пути нет п не может быть.

І ці слова нашого вождя, як золотий дороговказ, світили мені в темні ночі моїх хитань у мовному питанні, в моїй безкінченній муці й тривозі за душу мого народу, за українську мову. І ці хитання ще й зараз потрясають мене, і я не сплю ночами і все думаю, думаю...

Я вважаю неправильним твердження товариша Кпрпченка (він сказав це на прийомі українських письменників у себе, в ЦК КПУ, коли працював на Україні):

«Україна — не Болгарія».

Так. Україна не Болгарія, а Україна, або український народ, не давав права ні Корнійчукові⁶, ні Білодідові⁷ говорити, що український народ— двомовна нація.

У мене серце обливається кров'ю од гніву і обурення на цих людей.

Ну, Кириченко помиляється!

Але ні Корнійчук, ні Білодід не «помиляються», вони це говорили тому, що бони самі двомовні, і накидали це українському 45-міліонному народові бюрократично, якщо не сказати гірше, розписувались за безсмертя, перед яким вони тільки є прах!

Да, Україна — не Болгарія.

В Болгарії болгарська мова не зазнала долі української, хоч як її турки не зживали з світу. Але російське самодержавство, взявши собі на допомогу страшного спільника — православіє, призвело наш народ до того (майже за 300 років), що він забув своє ім'я (нам же навіть забороняли в церквах молитись своью мовою, не кажучи вже про школи), і коли питали українців, хто вони, то була тільки одна страшна відповідь: «Ми— православні».

І от тепер великодержавні шовіністи усіх мастей беруть собі в спільники російську мову, щоб асимілювати наш народ в російській культурі.

Невже це потрібно великому, святому і благородному російському народові («Повинную голову и меч не сечет», «Лежачого не б'ють!»)?

Ні! Російський народ не акула, а наш великий брат, і не марно радянський Рилєєв ⁸ — прекрасний російський поет Прокоф'єв ⁹—виступив в журналі «Огонек» на захист української мови, як перед тим товариш Софронов^l0 — теж один з кращих синів нашого північного брата — відповів на крик мого серця, коли він був на Україні, на «Любіть Україну» він благородно і мужньо відповів:

— Люби Україну!

От справжні сини Росії, а їх сімдесят, якщо не більше міліонів, і всі вони так думають, і всі вони люблять Україну святою братньою любов'ю, і віра в це розвіює піч моєї душі, і в ній встає залитий сльозами світанку день, що у нас є великий спільник і він не віддасть на поталу нашу українську мову всіляким воробйошш і білодідам. Я залізно вірю в це, як вірю в безсмертя мого народу, якому молюсь, як колись молився богові.

Після Москви мене з групою товаришів послали в Ленінград.

Нашу бригаду очолив Микитенко ¹¹.

В готелі нам дали спільний номер з Микитенком.

Був вихідний день, і ми мали піти в Ермітаж ¹².

До мене прийшла знайома, яка сподобалась Микитенкові, і він запросив її до себе в кімнату.

Через кілька хвилин моя знайома, обурена, вийшла з кімнати Микитенка, а за нею — він, червоний і розлючений.

Микитенко (домене):

— Ти ідеш в Ермітаж? Я:

— До мене прийшла знайома, і в Ермітаж я піду пізніше.

Микитенко вийшов і сердито грюкнув дверима. Потім, після Ермітажу (я не ходив), ми обідали в ресторані готелю, і Микитенко як накинувся на мене при товаришах, як почав мені читати нотацію:

— Який ти делегат!

І, перейшовши на російську мову:

— Мы, когда приедем на Украину, тебя в дугу согнем!

Я обурився і жахливо вилаяв Микитенка, назвавши його вождем з епітетом, що неприємно пахне.

Він почервонів од люті, кинув ложку і перестав їсти.

Сидів і думав. Довго думав. А потім каже:

— Давай помиримся. — І простягнув мені руку. А коли приїхали на Україну, почалося биття. Я почав писати поему «Мазепа». Уривок із неї, власне, початок я послав у журнал «Життя й Революція», а там «Мазепу» надрукували, тільки було зазначено, що то не уривок, а поема!

Образ був ще тільки ембріоном, а мене навіть за ембріон почали бити. І очолювали це биття Микитенко і Кулик.

Наслідком такого биття була збірка «Серце», в якій я гіперболізував образ поета, що приходив щоночі п'яний і бив свою біляву дружину, словом, розкладався, забувши про заводське оточення, з якого вийшов.

Редактор газети «Комуніст» т. Таран зрозумів це, нібито я писав про себе (я писав, як лірик, од першої особи), і наслідком цього непорозуміння була стаття в «Комуністі» «Жовта муть».

Тоді я прийшов до Тарана в його редакційний кабінет і, задихаючись од гніву, сказав, дивлячись в ненависне і спокійне обличчя:

— Що, куркульська мордо?.. Радієш?.. Але знай, що ти не Савченко, а я не Чупринка!

А Таран, у синьому костюмі, випещений і спокійний (це було при його підлеглих), тільки пальці його дрібно і нервово вистукують по столі, каже:

— Ідіть, ідіть! Я:

— Я то піду, а от тебе винесуть звідси вперед ногами...

І, повний гніву і одчаю, я ходив по золотих вулицях Харкова, зацькований «літературною сараною» на зразок поета Каца ¹³. що кричав на мене з трибуни на письменницьких зборах:

— Мерзавець!

А потім голод, і в 1934 році—Сабурова Дача.

Мене кинули в неї обманним чином Кулик, Микитенко — був закулісним керівником, за освітою він був невропатолог.

Я був доведений цькуванням і тим, що бачив в 1933 році в Харкові і на Нікопольщині, майже до вогняного стану.

Коли мені передали фразу дружини Микитенка: «Сосюра!? Та це ж фашист!», — то я, узнавши, що її брата було заслано, як крупного спекулянта, в Соловки, зустрів її з холуєм Микитенка Дубровським і сказав їй:

— Я тобі покажу, чортова спекулянтка, який я фашист!

Ну ясно, що я божевільний, бо як же я смів таке сказати па всевладну дружину літературного деспота Микитенка, у якого навіть походка стала начальницькою і тіні якого боялися всі, бо він же був вхож до Хвилі¹⁴ і розправлявся з кожним, хто хоч крапельку його критикував, як з класовим ворогом.

Мене кинули по записці Кулика в будинок божевільних машиною Затонського (його дружина була директрисою всіх психіатричних закладів України), в машині був переодягнений міліціонер, а шофером машини був т. Богатирьов. Мені народ усе говорить.

Я навіть знав, що про мене казав т. Затонський, якого як члена Радянського уряду трохи не розстріляли червоногвардійці в Києві за громадянської війни, коли Муравйов ¹⁵ — цей зрадник і провокатор — дав наказ розстрілювати за кожне українське слово.

І не дивлячись на це, Затонський писав у своїй брошурі «Національне питання» чи «Про національне питання», що кожний червоногвардієць, який розстрілював за кожне українське слово, «об'єктивно боровся за Радянську владу!»

Який кривавий цинізм і приниження! Такі червоногвардійці нічим не відрізнялися від контрреволюціонерів, раз вони так ретельно виконували контрреволюційний наказ.

В порядку революційної совісті вони могли не виконувати цього страшного наказу, що був скерований на дискредитацію перед українським народом Радянської влади.

Правда, далеко потім Муравйова розстріляли, як зрадника, але духовно не розстріляли за Київський погром українців.

А духовний розстріл Муравйова і таких, як він, це — українізація, за яку я всім серцем, тим більше, що проти українізації були троцькісти.

Дивна річ, у т. Кулика були і хороші риси, за що я любив його, і одна з них запам'яталася мені на все життя.

Це було в 1923 році в «Хараксі» (південний берег Криму).

Товариш Кулик і колишній редактор Київської газети «Пролетарська правда» говорили про українізацію (а я слухав). Кулик був за, а той редактор, троцькіст і великодержавний шовініст, був проти українізації.

Т. Куліік сказав:

— Ленин говорил: «Тот коммунист, который, живя и работал на Украине, не знает украинского языка, — плохой коммунист».

А троцькіст йому:

— Мало ли какими словечками бросался Ленин!

Це вже тепер на зборах письменників виступив т. Червоненко ¹⁶ і говорив, що не можна одним розчерком пера виправити всі викривлення ленінської національної політики, що держава не може втручатися в ці справи (в мовні справи).

Я мовчав.

Але через два-три дні я прочитав у «Правді», що в Узбекистані чи в Таджикистані, я не пам'ятаю, але пам'ятаю точно, що в одній із середньоазіатських республік, держава преміями заохочує серед учителів краще викладання російської мови.

Ясно, що якби «Правда» надрукувала до зборів це повідомлення, на яких виступив Червоненко, я б йому сказав:

— Значить, на Україні держава не втручається в мовні справи, а в Середній Азії втручається! Значить, мене штовхають на печальні і гнівні роздуми, що держава російській мові — мати, а нашій — мачуха.

Але я вірю, що це — неправда, я маю світлі надії на те, що раз держава і народ — це одне і те ж, то українська мова займе таке місце, яке належить 45-міліонному народові, що дає гігантський вклад в нашу спільну побудову комунізму, і не тільки матеріальний, а і духовний.

Ще в 1926 році т. Затонський казав про мене на Політбюро ЦК КП(б)У, що зі мною треба «расправиться ножом», а т. Любченко Панас Петрович ¹⁷ відборонив мене од смерті. І про це мені говорив народ.

Я все знав, що про мене є і в МГБ, про це мені теж говорив народ.

Ви уявляєте, познайомився я з таким собі богємнпком Мазюкевичем, який, за його словами, теж був у Петлюри, а потім у 1-му Чорноморському полку з полонених петлюрівців і денікінців при 4-й Галицькій бригаді, що од денікінців перейшла на бік Червоної Армії. І коли цей полк повстав проти Радянської влади і мене хотіли розстріляти, (але) ніби він на старшинському зібранні (Мазюкевич) виступив за мене, мовляв «Сосюра наш, тільки загітований більшовиками».

Ось про цього Мазюкевича, що приїхав з Чехословаччини на Україну, один студент, що теж приїхав із Чехословаччини, сказав мені, що Мазюкевича виключили із чехословацької компартії як провокатора.