Післямова

В клубі Ради Міністрів були збори активу радянської інтелігенції, які вели письменники.

Збори були присвячені підсумкам роботи XX з'їзду нашої партії.

Всі радісно вітали все те, що геніально накреслив історичний з'їзд переможців ночі.

Було урочисто й святково.

І от виступає Корнійчук і в своїй промові, між іншим, сказав:

— Марно критикували Сосюру за вірш «Любіть Україну». Нічого ворожого в цьому вірші немає. Це патріотичний вияв душі поета.

Я дивився на обличчя, і всі вони злилися в моїх очах в одну туманну пляму од сліз, що залили мої очі...

Потім виступав Малишко і теж у своїй промові — палкій і пристрасній, в якій його серце од гніву на ворогів народу навіть кинуло своє полум'я і на тих, хто ні сном, ні духом до них не причетний, Малишко теж сказав про мене, що марно мене били, що нізащо мене калічив Каганович...

І я од радості все простив — і те, що кричав на мене Корнійчук, і статтю Малишка в «Радянській Україні» проти мене, і все і всім дезорієнтованим братам, що били мене так, що аж серце гуло од ударів.

Ви ж знаєте, як у нас уміють бити!

Я всім прощаю і всіх люблю.

Люблю навіть Н. і С. К.

А ще дужче я люблю свою Донеччину і Третю Роту, що провідною зорею світла, світить і буде світити мені на поетичній путі, зливаючи своє сяйво з зорями Комунізму, що все більше і все ближче сіяють на нашому трудовому небі.

Літо 1926 року — Харків. Зима 1942 року — Москва. Зима 1959 року — Київ.

Поетичну музу Володимира Сосюри справедливо називають голосом ніжності і правди, адже вона могла звучати не тільки солов'їне, а й бути «мов вибух динаміта» у дні заграв та суспільних бід, а якими доводилося не раз стрічатися поетові на нелегкій, а іноді й тернистій життєвій дорозі.

Дитинство і юність майбутнього поета минали в донецькому краю, де звучала здебільш російська, це своєрідно відбилося у лексиці роману, а вже потім українська, молдавська, грецька та інші мови, але там найдзвінкіше лунала пісня українська. Багато пісень знала й співала мати смуглявого первістка Антоніна Дмитрівна Сосюра, а ще більше він чув їх у часи мандрівного дитинства, коди в пошуках заробітків батько з сім'єю часто переходив від села до села, від селища до селища, та знову й зіюву повертався в задимлений рідний Донбас. Мабуть, тому «красу і силу» шахтарської землі В. Сосюра оспівав так, як, певне, ніхто з інших радянських поетів, бо амалоліт пізнав ціну скибки хліба й копійки, здобутих власними руками.

Про це і починається розповідь в романі «Третя Рота», «як золотий дитинний сон» перетворився в страшну реальність для сім'ї Сосюр — жити після смерті батька у чужій хаті-хворостянді і бути постійно голодними. Багато цікавих і досі не знаних фактів із життєпису поета розкривають сторінки цього автобіографічного твору, над яким В. Сосюра працював з перервами в 1926—1930-му, в 1942-му і 1959 роках.

В листку по обліку кадрів, заповненому 17 травня 1957 p., В. Сосюра про своє навчання і трудову діяльність повідомляв таке:

«Літо 1909 — осінь 1909 — учень бондарного це-ау Донецького содового заводу, м. Верхнє.

Зима 1909 — весна 1910 — телефоніст Донецького содового заводу, м. Верхнє.

Літо 1910—осінь 1910 — чорноробочий у каменоломнях.

Весна 1911—літо 1911—чорноробочий Донецького содового заводу, м. Верхнє.

Осінь 1911—літо 1914 — учень двокласного міністерського училища, м. Верхнє.

Осінь 1914 — осінь 1915 — учень трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма Північно-Донецької залізниці.

Осінь 1915—літо 1916—учень маркшейдерського бюро Донецького содового заводу, м'. Верхнє.

Осінь 1916—осінь 1918—учень трикласного нижчого сільськогосподарського училища на станції Яма.

Осінь 1918— зима 1918—член повстанської робітничої дружини Донецького содового заводу, м. Верхнє.

Зима 1918 — осінь 1919 — козак петлюрівської армії.

Осінь 1919 — зима 1920 — військовополонений денікінської армії.

Лютий 1920—квітень 1921 — червоноармієць, курсант військових політкурсів, політпрацівник.

Весна 1921 — осінь 1921 — інструктор преси при ЦК КП(б)У.

Осінь 1921 — осінь 1922 — член оргбюро Пролеткульту України.

Осінь 1922 — літо 1923 — студент Комуністичного університету імені Артема.

Осінь 1923 — літо 1925 — робфаківець Харківського інституту народної освіти.

1923—1925, 1925—1941 — літературна робота, Харків, Київ.

Літо 1941—літо 1944 — пропагандист при ЦК КП(б)У, старший співробітник Академії наук України, літпрацівник партизанського штабу України, військовий кореспондент фронтової газети.

З 1944 р. — на літературній роботі».

Цієї ж хронологічної канви В. Сосюра дотримувався і в романі «Третя Рота», де за кожним виділеним відрізком часу, за кожною датою — цікаві розділи книги його життя.

Про роботу над романом «Третя Рота» маємо цінні авторські свідчення, насамперед із архіву поета, а також із розповідей його сучасників, яким часто доводилося бути і його першими слухачами, і критиками. Поет майже ніколи не мав творчих таємниць, міг навіть творити на людях, повністю поринаючи у світ поетичних образів, у чому можемо переконатися, прочитавши цей роман.

Одне з найповніших авторських свідчень про історію написання «Третьої Роти» таке: «Я почав писати прозою роман-трилогію про своє життя ще в 1926—30-х роках. Уривок цього роману був надрукований в журналі «Червоний шлях», №10, за 1926 рік («З минулого»). Весь же роман називається «Третя Рота» — 1. «Володька»; 2. «Крізь вогонь»; 3. «Поет». Надрукований уривок був про громадянську боротьбу на Україні, про трагічний період моєї молодості... Я відклав його і через 12 років повернувся до нього, в 1942 році, в Москві. Так як не було машиністки, яка б могла друкувати українською мовою, то я диктував їй на російській мові (почав з дитинства, вірніше, повернувся до нього, щоб потім писати про роки юності і дійти до старості). Я продиктував машиністці шістдесят сторінок і цей початок роману давав читати Клименту Єфремовичу Ворошилову як моєму землякові. Він теж із Третьої Роти, і його соратником по громадянській війні був мій дядя Іван Локотош, двоюрідний брат моєї матері, бувшої робітниці патронного заводу в м. Луганську. Товариш Ворошилов прочитав початок роману і побажав мені через Пономаренка успіху. (Я передавав рукопис через т. Пономаренка, у якого був друг по батрацькій молодості кубанець Сосюра із станиці Брюховецької, де живе половина Сосюр). Тов. Ворошилов побажав мені успіху і порадив випустити фізіологічні моменти, що я і зробив.

Після Вітчизняної війни, осінню 1959 року, я повернувся знову до роботи над романом і в чорновому вигляді закінчив всі три книги трилогії весною I960 року. Редакція газети «Молодь України» попросила у мене (т. Семенець, редактор) цей роман, щоб друкувати його з номера в номер газетним варіанто»!, про що повідомила своїх молодих читачів» ¹.

Але газетну публікацію роману було обірвано буквально на першому слові — вольове рішення одного діяча виявилося сильнішим від бажання молодих читачів республіки ознайомитися з цим новим в українській літературі і оригінальним твором мемуарного характеру. Адже в той час жанр мемуаристики ще не був таким популярним, як тепер, тим більше — писати гостро й сміливо про недавнє минуле, згадувати добрим, а іноді й критичний словом декого із своїх сучасників—для цього треба було мати мужність великого поета. Радості автора, який побачив початок роману на сторінках молодіжної газети, здавалося, не буде меж. Але не меншою була й гіркота, коли одним телефонним дзвінком було вирішено долю цього твору. Як спомин про ті гіркі часи, залишилася байка В. Сосюри «Дрозд і Соловей», яка теж дещо додає до історії газетної публікації, принаймні допитливий читач може легко визначити, хто ж був тим «вольовим діячем», що припинив друкування роману.

Дрозд-бюрократ послухав Солов'я І подзвонив в редакцію, де птиці Усі підлеглі: «Забороняю я Вам друкувати Солов'я дурниці.

Він націоналіст! Усе за зорі лине. В поезіях його не труби, а трава!.. Його не раз, не два вже били за Вкраїну Так, що у другого одпала б голова, А він не кається і все співа, співа...»

Та Соловей не змовк, Дрозда він не злякався, — Він знову заспівав, що аж за боки взявся, Як він співав в години злих заграв, І байку про Дрозда й про себе написав.

25.Ill.60.

Третьою спробою донести до читача цей твір уже після смерті автора стала скорочена публікація в десятому томі творів поета (Київ, «Дніпро», 1972, с. 84—155). Із наявних в останньому зведеному, авторському варіанті є понад шістдесят розділів, а до видання потрапило лише двадцять шість (за редакторською нумерацією). До того ж і надруковані розділи були піддані значному скороченню без відповідних позначок, приміток і т. ін.

Найширшу публікацію роману здійснено в журналі «Київ» (1988, №№ 1—2). Невеликі фрагменти друкувалися також у дні 90-річчя з дня народження поета в газетах «Літературна Україна», 7 січня 1988 p., «Вечірній Київ», 4 лютого 1988 р. та в «Литературной газете», 11 травня 1988 р. (переклад H. Висопької). Дана публікація—це повний текст останньої авторської редакції, що зберігається у відділі рукописів Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН УРСР у фонді В. Сосюри.

«Третя Рота» має багато варіантів і редакцій, починаючи з ранніх рукописів і кінчаючи останньою зведеною (роман-трилогію перероблено в один твір), що була передана до публікації газеті «Молодь України». Цю редакцію можна вважати виявом останньої волі автора, оскільки, як видно із цитованого вище свідчення В. Сосюри, трилогію було завершено «в чорновому вигляді». Навіть в останній, зведеній редакції, автор не зміг уникнути повторів у описі деяких подій, а в чорновому варіанті трилогії їх порівняно чимало. Ширший варіант, незважаючи на свою незавершеність, теж заслуговує на публікацію, але в академічному виданні, де основним текстом, очевидно, вважатиметься остання зведена редакція 1959 p.

У багатьох віршах і поемах В. Сосюри, починаючи з «Червоної зими», можна прочитати рядки, які мають пряме відношення до біографії поета. В одних творах ліричний герой легко ототожнюється з автором, а інші, без сумніву, повністю присвячувалися якійсь конкретній події з його життя, тобто є сторінками біографії, трансформованої через творчу уяву. От де можна майже без заперечення погодитися із давньою істиною, що життя поета — у його творах.

У поемах «Оксана» (1922), «Віра» (1923), в епопеї «Залізниця» (1923—1924; складається із п'яти поем), «Вчителька» (1928—1929), «Заводянка» (1927), «Минуле» (1930), «Галичанка» (1931) і особливо у віршованому романі «Червоногвардієпь» (1937—1940) зустрічаємо опис тих же подій і ті ж імена героїв, які набагато ширше і конкретніше описані в «Третій Роті». Очевидно, як слушно зауважував і сам В. Сосюра, «про різні речі есть і різний спів, і різні форми, бо життя строкате...». Паралельне відтворення яодій в поезії і прозі було викликане, очевидно, не лише бажанням докумепталізувати свою біографію: можливо, автор усвідомлював той факт, що поезія може бути лише піснею своєму народові, а не літописом його доби. Якщо в поетичних творах В. Сосюра мав право на творчий домисел, то в автобіографічному романі він з документальною точністю прагне відтворити побачене і пережите ним на життєвій дорозі. «Третя Рота» — це твір, в якому автор намагався сконцентрувати все те, про що частково йшлося в багатьох поезіях: і про важке дитинство, і про буремно-трагічну юність, і про перші кроки в літературі, які він робив при допомозі відомих українських письменників. Часто автор не обминав й трагічних моментів нашої історії, і свої власні невдачі трактує як наслідок всенародного горя, коли від окрайця хліба, од лихого чи доброго слова залежало людське життя.

Напоєний романтикою революції і громадянської війни, а також численними гаслами про соціальне й національне визволення, В. Сосюра, як і багато його сучасників, не зміг вникнути у політичний зміст тогочасних гасел, а тому й зазнав тяжкого «ходіння по муках». Поет із гіркотою й болем зізнається 1924 року:

І пішов я тоді до Петлюри, бо у мене штанів не було. Скільки нас отаких біля мурів од червоної кулі лягло!..

Згодом чиєюсь «дбайливою» рукою були «поліпшені» останні два рядки цієї строфи:

Скільки нас, отаких, через журу покидали востаннє село!

Можливо, це редагування належить і самому автору, але його можна віднести до того часу, коли пошуки «автобіографізму» в творах призводили часто до трагічного завершення людських доль і до такого явиша як самоцензура:

письменник змушений був писати не все те, що думав і мав сказати читачеві.

У романі «Третя Рота» описано сцену розстрілу гайдамаками двох білих льотчиків, яких випадково збили на станції Нирковій. ('Один капітан (поранений), а другий—стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним обличчям, нащадок графа Потьомкіна. Цей, з мармуровим обличчям, зняв з пальця свого персня, подав його осавулові нашому і сказав:

«Передайте моей жене...» В лютому 1926 року поет пише ліричну баладу «Перстень», яку друкує тоді ж у журналі «Червоний шлях». У тому ж році він розпочав і роботу над споминами «З минулого», надрукованими в десятому номері «Червоного шляху», що увійшли згодом до роману «Третя Рота» із незначними скороченнями.

Трагічні епізоди з періоду громадянської війни на Україні не давали поетові спокою навіть у післявоєнний час. 25 червня 1948 р. В. Сосюра пише вірш про моторошну сцену розстрілу петлюрівцями махновців, яку йому довелося свого часу спостерігати і описати в «Третій Роті»:

Я пам'ятаю дзвін церковний

біля огради, край села,

команди крик і жах безмовний,

де кров розстріляних текла.

Я одного забуть не смію,

як умирав він в ту зиму...

Йому штиком пробили шию,

і з рота вийшов штик йому.

Було це зранку, після бою,

На білий сніг багряний мак...

Юнак поблідлою рукою

Схопив кривавий той гостряк...

Кругом розстріляні лежали,

а він отак і занімів,

неначе смерті чорне жало

із горла видерти хотів.

У поемі «Розстріляне безсмертя» (1960) В. Сосюра ще раз повертається до цього жахливого епізоду, переконуючи і себе, і читача, що «цього не викреслиш із серця», що такі трагедії були можливі лише тоді, коли «весь світ стогнав в гігантськім герці, й земля кипіла в боротьбі...» Недаремно епіграфом до «Поеми другої» в епопеї «Залізниця» поет з гіркотою записує щире зізнання: «Я прийшов на станцію Революція, коли ударив другий дзвінок».

Поема «Володька», над якою В. Сосюра працював у лютому 1943 р. в Москві (паралельно з романом «Третя Рота»), була спробою описати в поетичній формі спогади про своє дитинство і юність:

Де гнуться рейки од заводу і над Дінцем ридаєдим, мені приснилась Третя Рота і я собі, як був малим. Ведуть батьки мене за руки по золотій, в піснях землі, і тонко, тонкозакаблукиоб рейки стукаютьмалі ... Сидить дідусь у кабінеті і пише щось... Життямов!

Ти, як стріла в бринливім леті...

О України піснечари, мій золотий дитинний сон!

І, нарешті, в архіві В. Сосюри залишилися спроби віршованого роману «Третя Рота», публікувати які автор не став, знаючи, очевидно, що після багатьох автобіографічних віршів і поем цей твір буде переспівом створеного ним раніше.

В. Сосюра визначає жанр «Третьої Роти» як роман (за первісним задумом—роман-трилогія). І, очевидно, з таким визначенням слід погодитися, хоч і не всі ознаки цього жанру проявилися в цьому творі. «Третя Рота» — це розповідь про власне життя, яким було — без прикрас, без самовихваляння і самолюбування. Ця розповідь співзвучна контекстові епохи, в яку жив поет. Можливо, в деяких місцях автор допускає елементи суб'єктивізму (і це неминуче!) чи й помиляється в оцінці людських вчинків чи певних явищ, але в цьому він щиро зізнається на сторінках цього ж роману. Складні життєві обставини іноді загострювали стосунки із деякими його колегами по перу, але на спільному шляху боротьби і шукань поет залишився вірним найвищим людським ідеалам, не погрішив проти правди. Переповідаючи, наприклад, про тимчасове загострення своїх взаємин із І. Куликом чи І. Микитенком, В. Сосюра нітрохи не применшує їхнього внеску в не лише загальну літературну справу, але й у вирішення долі його літературного таланту. А на відстані часу їхню трагічну загибель вважає трагедією всього народу.

Багато дослідників, відзначаючи документальну вірогідність мемуарів, чомусь вважають своїм обов'язком застерегти читача: мовляв, це джерело не позбавлене суб'єктивних оцінок автора, а дехто просто називав це суб'єктивізмом, не вникаючи в значення цього терміна. Іноді в сучасній науковій літературі (навіть тоді, коли йдеться про документальні джерела) вживається термін суб'єкі ивність як ознака, що знижує їхню історичну достовірність. Не переоцінюючи значення творів такого жанру, слід відзначити, що де — документи найповнішого самовиявлення і характеру людини, і способу її мислення, і підходу до оцінки певних явищ. Якщо ж автор, пишучи твір такого жанру, буде постійно думати про те, як сприймуть його сучасники або прийдешні покоління, то мимоволі стане рабом самопензури, позбавляючи таким чином науку найцінніших надбань — розкриття індивідуального (нехай навіть і суб'єктивного!) пізнання людини, суспільних явищ і т. ін. Намагання бути об'єктивним часто призводило до пристосування своїх думок до традиційних, що іноді будувалися не на достовірних фактах, а на загальних теоретичних судженнях. «Чим більше і щиріше мемуарист силкується перенести вповні, з усіма фарбами і тонами, той образ давно минулих подій, який лишився в його душі, — писав Іван Франко, — тим більша небезпека, що він до того образу додасть щось зайвого, пізнішого, нанесеного течією часу». В. Сосюра ніде не силує свого таланту, не приховує від читача навіть, здавалося б, невигідної йому правди, довіряючи йому найсокровенніше і найболючіше, що траплялося в його житті. І навіть наявні елементи романтичного максималізму, а іноді й наївності дорослої людини нітрохи не знижують художніх вартостей цього твору.

Роман «Третя Рота» — це яскравий зразок мемуарної прози. При відсутності щоденників і наявності дуже невеликої кількості листів В. Сосюри цінність такого автобіографічного матеріалу надзвичайно велика. О. Пушкін дуже високо цінував твори такого жанру. У «Подорожі в Арзрум» він шкодує, що Грибоедов не залишив автобіографічних записів, і написати біографію поета — це обов'язок його друзів. «Замечательныг люди исчезают у нас, не оставляя по себе следов. Мы ленивы и нелюбопытны!» — ось який докір кидається сучасникам видатних майстрів слова, що має бути пересторогою для всіх прийдешніх поколінь. Говорячи про «Записки Бййрона», Пушкін немовби радіє з того, що вони пропали, але насправді бере під оборону генія, який часто бував незахищеним від натовпу з його іноді нездоровим інтересом до інтимних і побутових подробиць приватного життя: «Зачем жалеешь ты о потере записок Байрона? черт с ними! слава богу, что потеряны. Он исповедался в своих стихах, невольно, увлеченный восторгом поэзий. В хладнокровной прозе он бы лгал и хитрил, то стараясь блеснуть искренностью, то марая своих врагов. Его бы уличили, как уличили Руссо, — а там злоба и клевета снова бы восторжествовали. Оставь любопытство толпе и будь заодно с гением... Мы знаем Байрона довольно. Видели его на троне славы, видели в мучениях великой души, видели в гробе посреди воскрешающей Греции. — Охота тебе видеть его па судне. Толпа жадно читает исповеди, записки etc., потому что в подлости своей радуется унижению высокого, слабостями могущего. При открытии всякой мерзости она в восхищении. Он мал, как и мы, он мерзок, как мы! Врете, подлецы: он мал и мерзок — не так как вы — иначе» '. Але така думка не виключає й іншої позиції Пушкіна: у листопаді 1825 p. він писав свої мемуари, які змушений був знищити після грудневого повстання декабристів. При цьому він із властивим йому захопленням відзначав: «Писать свои Memoires заманчиво и приятно. Никого так не любишь, никого так не знаешь, как самого себя. Предмет неистощимый. Но трудно. Не лгать — можно; быть искренним — невозможность физическая. Перо иногда остановится, как с разбега перед пропастью — на том, что посторонний прочел бы равнодушно. Презирать — braver — суд людей не трудно; презирать суд собственный невозможно».

Ще й досі багато щирих шанувальників таланту В. Сосюри — письменників, лікарів, учителів, вчених — розповідають цікаві епізоди, що перетворилися в легенди, як поет натхненно читав той чи інший твір, який так і залишився неопублікованим і невідомим сучасному читачеві. Міг навіть дати почитати рукопис і не вимагати його повернення, що й траплялося а його недрукованими творами. Створене своею поетичного уявою він не вважав тільки своєю власністю — воно вже належало народу. Тепер же ця легенда став реальністю — читач одержує твори, які десятиліттями лежали в архівах і не були доступними навіть найвужчому колу дослідників.

Павло Тичина, даруючи авторові «Червоної зими» видання «Вибрані твори» (1957) у трьох томах, на першій книзі зробив такий напис: «Дорогому Володимиру Миколайовичу Сосюрі—одному з найбільших поетів Радянської України, — та ні, — поетів усього світуї Лірик, — а разом з тим сміливий, дерзновенний. Задушевний — а разом з тим — бойовий у нього тон, наступальний. Та хіба можна в короткому цьому напису висловити все те, що я про В. М. почуваю! З любов'ю давньою, «непреходящей» любов'ю П. Тичина».

Задушевність, сміливість і дерзновенність відчутні у романі «Третя Рота», в якому—життя Людини і Поета, віддане своєму народові.

КОМЕНТАРІЇ

ПРОЛОГ

Третя Рота — шахтарське селище в Донбасі (тепер селище Верхнє, що входить до м. Лисичанська Ворошиловградської області). Засноване 1721 p. як сторожовий пост Ізюмського козацького полку. Після ліквідації козаччини там знаходилася Третя рота Бахмацького гусарського полку, звідки й походить назва.

1. Дебальцево — тепер місто обласного підпорядкування Донецької області, засноване в 1878 p.

2. Пономаренко Пантелеймон Кіндратович — товариш В. Сосюри, через якого В. Сосюра передавав для ознайомлення К. Є. Ворошилову в 1942 р. у Москві рукопис роману «Третя Рота».

3....Я віддав у Харкові оригінал цієї поеми діда в музей імені Шевченка... — Йдеться про музей поета в Харкові при Інституті Тараса Шевченка, на базі якого 1933 p. було створено галерею картин Т. Г. Шевченка в Харкові, а 1949 p. — Державний музей Т. Г. Шевченка в Києві. Про долю рукопису поеми діда В. Сосюри тепер ніяких відомостей ніі виявлено.

4....він став учнем штейгерської школи. — Йдеться про навчання гірничої справи (маркшейдерії), що стосується просторово-геометричних вимірювань у надрах землі і на її поверхні з наступним зображенням контурів корисних копалин, гірничих виробок на планах і картах.

5. «Макар телят не ганяв». — Дуже далеко, в суворих пеобжитих місцях.

6. Гарібальді Джузеппе (1807—1882) —народний герой Італії, один із керівників революпійно-демократичного крила руху Рисорджименто — відродження національно-визвольного руху італійського народу.

7. «Андріеве стояния». — Очевидно, йдеться про свято на честь Андрія Первозванного (помер у середині І ст. н. е.) — одного з дванадцяти апостолів Ісуса Христа, який, за руськими літописами, проповідував християнство серед слов'ян Древньої Русі, побував біля Киева і на дніпровському березі встановив хрест. На цьому місці збудовано Андріївську церкву.

I

1....заводська «кукушка» — побутова назва тодішньої марки невеликого маневрового паровоза.

II

1. Локотош Радя — двоюрідний брат матері поета Антоніни Дмитрівни Сосюри.

IV

1. Юзівка — тепер м. Донецьк.

VII

1. Кольцов Олексій Васильович (1809—1842) — російський поет, автор віршів про красу російської природи, значна кількість яких покладена на музику і стала народними піснями. Писав твори також і українською мовою; бував на Україні, де збирав пісні та прислів'я, написав твори про тяжку долю українського народу.

2. «Ну, тащися, сивка...» — В. Сосюра наводить слова із «Пісні орача» 0. В. Кольцова.

3. Нікітін Іван Савич (1824—1861) — російський поет, у творах якого показано народне життя і висловлено протест проти самодержавства.

4. «Вырыта заступом яма глубокая...» — В. Сосюра не зовсім точно цитує вірш І. С. Нікітіна, написаний в 1860 p.

5. Саваоф (від давньоєврейського Цебаот) — одна із назв бога Ягве — верховного божества в іудаїзмі.

IX

1....«перпетуум мобіле» (від лат. perpetuum mobile—безперервне, вічно рухливе) — те саме, що й вічний двигун. Йдеться про уявну машину, яка, пущена в дію, виконувала б роботу як завгодно довго, не беручи енергії ззовні, що суперечить закону збереження енергії.

XI

1. «Вічна пам'ять» — заупокійна молитва у православних християн.

2. Верн Жюль (1828—1905) — французький письменникфантаст і автор праць з географії та історії географічних відкрить.

3. «Ветхий завіт» («Старий завіт»)—перша частина Біблії, що визнається за «священне писання» в іудаїзмі та християястві. Книга створювалася протягом IX — II ст. до н. е. іудейськими священнослужителями на основі легенд і міфів Стародавнього Сходу.

4....шукали землю Ханаанську... —Давня назва території Сірії, Палестини і Фінікії на Близькому Сході.

5. Філістимляни — древні племена, які проживали на східному березі Середземного моря і грунтувалися в II тисячолітті до н. е. В кінці XIII—на початку XII ст. до н. е. філістимляни почали захоплювати територію Палестини і Сірії.

6. Серафимович (справжнє прізвище Попов) Олександр Серафимович (1863—1943) —російський радянський письменпик.

7....братів Маккавеїв... — Йдеться про братів Іуди Маккавея—вождя народного повстання II ст. до н. е. в Іудеї проти влади Селевкідів. Після його загибелі боротьбу продовжували його брати до завоювання Іудеею політичної незалежності в 142 р. до н. е.

8. Самсон — герой біблійної легенди, ізраїльтянин, який одружився з дівчиною з ворожого племені філістимлян Далілою. Самсон мав надзвичайну фізичну силу, що містилася в його волоссі, але підступна жінка обрізала його і віддала чоловіка в полон філістимлянам. Полоненому Самсону викололи очі і закували в кайдани. В полоні волосся відросло, до Самсона повернулася сила, і він зруйнував храм, де його ув'язнили, в руїнах якого загинув і сам з ворогами.

9. Ісус Навін — за біблійною міфологією слуга і сподвижник Мойсея; не е автором Книги Ісуса Навіна із «Старого завіту».

10. «В тумане тысячелетий» — як видно із подальшого пояснення В. Сосюри, автором книги був письменник Красновсъкий.

11. А юнак Давид з його пращею, якою він знищив велетня Голіафа... — В Біблії (1-а Книга Царів, 17) розповідається, як юнак Давид убив каменем із пращі філістимлянського богатиря-велетня Голіафа.

12. Ієрихонські труби. — Після виходу іудеїв з єгипетського полону на своєму шляху в Палестину вони обложили місто Ієрихон, але зруйнувати міцні укріплення не було можливості. Ієрихонські мури впали від священних труб, завдяки чому місто було взято.

XVI

1. «Іліада», «Одіссея»—давньогрецькі епічні поеми, що приписуються Гомеру.

2. Уланд Лгодвіг (1787—1862) — німецький поет, драматург, історик літератури.

XIX

1. Рід Томас Майн (1818—1883) —англійський письменник. Автор авантюрно-пригодницьких романів, в яких відображено життя і побут індіанців.

2. «Вершник без голови» — пригодницький роман Т. М. Ріда.

XXI

1. Нат Пінкертон — герой серії аноншпих книг із оповіданнями про пригоди слідчого, які були створені, очевидно, як реклама американського «агентства розшуку Алана Ната Пінкертона і його синів». Не дивлячись на низький літературний рівень цих книг, у дореволюційній Росії вони мали успіх і широке розповсюдження, особливо серед молоді.

2. Нільсон Аста (1881—1972) —датська актриса, яка завоювала популярність у німому кіно.

3. Максимов — очевидно, йдеться про актора театру і кіно Максимова (справжнє прізвище — Самусь) Володимира Васильовича (1880—1937), який знімався з 1911 p.

4. Ліндер Макс (справжнє прізвище — Габрієль Лев'єль; 1883—1925) — французький кіноактор.

XXII

1. Белий Андрій (справжнє прізвище — Бугаєв Борис Миколайович; 1880—1934) — російський радянський поет, теоретик символізму.

XXVI

1. Лпухтін Олексій Миколайович (1840—1893) —російський поет.

2. Надсон Семен Янович (1826—1887) — російський поет.

XXVII

1. Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867—1942)—російський поет. Із 1920 p. перебував в еміграції.

2. Северянін Ігор (справжнє ім'я та прізвище Ігор Васильович Лотарьов; 1887—1941) —російський поет. Із 1918 p. жив в Естонії.

XXVIII

1. «Нива» — російський щотижневий журнал для сім'ї, що видавався в Петербурзі в 1870—1918 pp. і був одним із пайпопулярніших у Росії. В 1894—1916 pp. виходили щомісячні літературні додатки до журналу; з 1891 p. безплатним додатком до «Ниви» видавались зібрання творів багатьох російських та зарубіжних письменників, що забезпечувало журналу великі тиражі і популярність.

2. Цензор Дмитрій Михайлович (1877—1947) — російський радянський поет. Свої твори друкував із 1894 р., в 1905— 1907 pp. — в нелегальній пресі.

3. Фофанов Костянтин Михайлович (1862—1911)—російський поет.

4. Дон-Жуан — герой старовинної іспанської легенди; людина, яка все своє життя проводить у любовних пригодах. Дон-Жуан став персонажем багатьох творів світової літератури, в тому числі драми Лесі Українки «Камінний господар».

5. «Милый, милый, смешной дуралей!» — рядок із вірша С. Єсеніна.

6. Єсепін Сергій Олександрович (1895—1925) — російський радянський поет. В. Сосюра переклав десять.віршів С. Єсеніна («Береза», «Пороша», «Жебрачка», «Пісня про собаку» та ін.).

7....не любив читати Толстого. — Очевидно, йдеться про твори Л. М. Толстого, що були складними для сприйняття юнаком В. Сосюрою. Пізніше, і особливо в післявоєнний час і останні роки свого життя, поет по-новому перечитував класиків світової літератури, і твори Л. М. Толстого викликали його захоплення.

8. Шерлок Холмс — герой оповідань англійського письменника Копан-Дойля (1859—1930), освічений сищик (детектив), який розкривав злочини шляхом логічного аналізу, співставляючи різні, навіть такі, що здаються незначними, ознаки злочину.

XXIX

1. Плюшкін — один із героїв поеми М. В. Гоголя «Мертві душі» (1842), поміщик-скнара, скупердяйство якого стало манією. «Плюшкінство» — синонім хворобливої скупості.

XXX

1. А німці вже захопили Харків. —У квітні 1918 p. Харків загарбали німецькі окупанти. Місто визволили червоні війська 3 січня 1919 p.

XXXI

1....гетьманська варта після розгону німцями Центральної Ради. — 29 квітня 1918 p. німецькі окупанти розігнали Центральну раду, замінивши її маріонетковим «урядом» на чолі з колишнім царським генералом П. П. Скоропадським, правління якого у квітні-грудні 1918 p. увійшло в історію під назвою «гетьманщини».

2. Олесь Олександр (справжнє прізвище — Кандиба Олександр Іванович; 1878—1944) — український поет.

3. Вороний Микола Кіндратович (1871—1942) —український радянський поет, театрознавець, перекладач (переклав українською мовою «Інтернаціонал». «Марсельєзу», «Варшав'янку»).

XXXIII

1. «Артишок» — прізвисько, що походить від назви рослини родини складноцвітих — артишок, поширеної в країнах Середземномор'я і на Канарських островах. Культивується в СРСР і на Україні як овочева культура.

XXXV

1....тримає фронт проти дончаків... — Йдеться про автономну Донську область, утворену після контрреволюційного заколоту заможного донського козацтва, очолюваного генералом Каледіним.

2. Кащенко Андріан феофенович (літературні псевдоніми — І. Тертишний, А. Будій; 1858—1921) — український письменник, в історичних повістях і романах якого висвітлено історичне минуле України., зокрема історію козацтва.

3. Цум вафен — до зброї (нім.).

4. Це ті, що в січні 1918 року розстріляли в Києві червоний «Арсенал»... — Йдеться про придушення в січні 1918 p. збройного повстання робітників і революційних солдатів Києва проти Центральної ради. Центром повстання був завод «Арсенал».

XXXVI

1. Потьомкін Григорій Олександрович (1739—1791)—російський державний і військовий діяч, генерал-фельдмаршал, князь. Був фаворитом і найближчим помічником імператриці Катерини II; з його ініціативи зруйновано Залорозьку Січ. Епізод, описаний В. Сосюрою із полоненим us щадком Потьомкіна, згодом був використаний поетом у лі ричній баладі «Перстень» (1926).

XXXVII

1. НЕП (нова економічна політика) — економічна політик. КПРС і Радянської держави в перехідний період від капі талізму до соціалізму, запроваджена на основі рішені Х з'їзду РКП (б) (1921 p.). Основу непу становили: заміні продрозверстки продподатком, допущення вільної торгівл при регулюванні її органами Радянської влади, здача в орен ду частини дрібних державних підприємств приватним осо бам, дозвіл на організацію невеликих приватних підприємств допущення в певних межах оренди землі та ін.

2. Ми співали «Чумака».народну чумацьку пісню,

3. Петлюра Симой Васильович (1879—1926) — один із керівників української буржуазно-націоналістичної контр революції; із лютого 1919 p. — голова Директорії.

4. «Плуг» — спілка українських радянських селянськм письменників, що існувала в 1922—1932 pp. (в 1931 р. «Плуп було переименовано на Спілку пролетарсько-колгоспних письменників).

5. Мазепинський полк — гайдамацький полк війська С. В. Петлюри, що носив ім'я гетьмана Мазепи Івана Степановича (1644—1709).

6. Гайдполк — гайдамацький полк.

7....ліві есери — дрібнобуржуазна політична партія в Росії, яка сформувалася в кінці 1917 p. з лівого крила партії есерів. Ліві есери входили до складу Радянського уряду, користувалися довір'ям частини трудового селянства і мали угоду з більшовиками. Влітку 1918 р. стали на контрреволюційний шлях. На Україні ліві есери підтримували деиікіиську і петлюрівську контрреволюцію.

8. Махно Нестор Іванович (1889—1934) —один із керівників дрібнобуржуазної контрреволюції на півдні України в роки громадянської війни, анархіст. В 1921 p. втік у Румунію. В. Сосюра написав поему «Махно» (близько 1924 p.), що не збереглася; описує ного втечу за кордон у поемі «Розстріляне безсмертя» (1960).

9. Чингал — кинджал.

XXXVIII

1. Карпом — караульне помешкання.

2....жмут «українок»... — очевидно, йдеться про паперові гроші.

XXXIX

1. Січові стрільці — військові формування контрреволюційної Центральної ради і Директорії, створені в 1917 p., які були розгромлені Червоною Армією навесні 1917 p.

2. Денікін Антон Іванович (1872—1947) — грдерал-лейтенант царської армії, головнокомандуючий контрреволюційними збройними силами під час громадянської війни.

XL

1. Григорев нас врадив, перейшов на бік червоних... — Йдеться про петлюрівського отамана Г. Григор'ева, який па той час формально перейшов на бік Радянської влади і командував дивізією на південній ділянці Українського фронту. У травні 1919 р. Г. Григор'ев організував антирадянський заколот на півдні України, відомий під назвою «грпгор'євщина». Заколотників було розгромлено радянськими військами.

XLI

1. Проскурів — тепер м. Хмельшщьшн'і.

2. Фельдман—очевидно, йдеться про перекладача і співробітника наркомату іноземних справ України в 1920-х роках Д. Фельдмана, з яким у Харкові був знайомий В. Сосюра.

XLII

1. Бірзула — тепер м. Котовськ Одеської області.

2. Ставили п'єсу «Бурлака» з участю Садовського. — Йдеться про п'єсу І. К. Карпенка-Карого, постановку якої здійснив Микола Карпович Садовський (справжнє прізвище — Тобілевич; 1856—1933). В 1918 р. М. К. Садовський емігрував із невеликою групою акторів театру на Захід, де виступав на сцені. В 1920—1926 pp. жив за кордоном (Ужгород, а пізніше—Прага). В 1926 р. повернувся на Радянську Україну.

3. «Повій, вітре, з України...» — українська народна пісня «Повій, вітре, на Вкраїну...» на слова С. В. Руданського.

XLIII

1. Коли ми взяли Київ разом з денікінцями... — Йдеться про загарбання Києва денікінцями і петлюрівцями, що відбулося 31 серпня 1919 p. 16 грудня 1919 p. Київ було визволено червоними військами.

2. «Учітеся, брати мої...» — цитата із поеми Т. Г. Шевченка «І мертвим, і живим...» (1845).

3. Римський-Корсаков Микола Андрійович (1844—1908) — російський композитор і громадський діяч.

4. Директорія — контрреволюційний буржуазно-паціопалістичний уряд на Україні, створений у листопаді 1918 р. До лютого 1919 p. Директорію очолювали В. Винниченко і С. Петлюра. У квітні 1919 p. зазнала поразки від Червоної Армії, але після одержання допомоги від Антанти війська Директорії у липні 1919 p. вдерлися на Україну. Припинила своє існування після радянсько-польської війни і розгрому ційська С. Петлюри.

5. Раковський Христіан (1873—1937) —радянський партійний і державний діяч. В 1919—1923 pp. — голова уряду України; в 1923—1927 pp. — посол СРСР в Англії і Франції.

6. Черкасенко Спиридон Феодосійович (літературні псевдоніми—Провінціал, Стах Петро та ін.; 1876—1940) —український письменник. В 1919 p. емігрував за кордон.

7. Журлива Олена (справжнє прізвище — Котова Олена Костянтинівна; 1898—1971)—українська радянська поетеса і педагог.

8. Самійленко Володимир Іванович (літературні псевдоніми — В. Сивенький, Іваненко, Полтавець, Смутний та ін.; 1864—1925) — український письменник.

9. Слащов Яків Олександрович (1885—1929) — один із організаторів контрреволюції в роки громадянської війни, генерал-лейтенант. Командував корпусом денікінської, потім врангелівської армії. Емігрував до Туреччини, 1921 p. повернувся на Батьківщину, був амністований і служив у Червоній Армії.

10. Добрармія (Добровольча армія) — одне з найбільших білогвардійських з'єднань, основна ударна сила денікінщини. Армію було створено наприкінці 1917 р. на Дону при сприянні Антанти з контрреволюційних офіцерів, верхівки козацтва, юнкерів та буржуазної молоді.

11. «На вас, завзятці юнаки...» — вірш Михайла Петровича Старипького (1840—1904) «До молоді» (1876).

XLIV

1. Ранню поему «1918 год» В. Сосюра написав у 1919 в м. Смотрич на Поділлі. Строфа процитована, очевидно, і пам'яті, бо має деякі текстові різночитання із виправл ною автором версткою. Надрукований у газеті «Красні звезда» (192.0, 18 серпня) уривок має посвяту: «Посвящаете товарищу Ленину».

2. Поляки почали наступать, — Йдеться про початок агрес білопольського війська 25 квітня 1920 p. на території Радянської Білорусії і Радянської України, яке за коротка час просунулося на 200 км у глиб України.

3. Тютюнник Юрій — генеральний хорунжий армії Укрі їнської народної республіки, начальник штабу Григор'єв З 1924 p. проживав на Радянській Україні; ростріляни у 1929 p.

XLV

1. Подив — від трьох російських слів — «Политический оі дел дивизии».

2. «бытие определяет сознание»... — У передмові до праг «К критике политической экономии» (1859) К. Маркс пише «Не сознание людей определяетих бытие, а, наоборот, и общественное бытие определяетих сознание» (К. Марк и Ф. Энгельс, Сочинения, т. 13, М., 1959, с. 7).

3. Гамсун Кнут (справжнє прізвище — Педерсен; 18591952) — норвезький письменник, у романах якого капіталі стичному місту протиставлялося патріархальне село («Сом землі», 1917).

4. Поарм — від трьох російських слів — «Политический от дел армии».

5....коли поляки захопили Київ — 6 травня 1920 p. війська буржуазно-поміщицької Польщі окупували Київ.

6. Серраті Джачінто Менотті (1872 чи 1876—1926) — один із керівників Італійської соціалістичної партії (в 1910-х pp.); учасник II конгресу Комінтерну (1920). В 1924 р. в числі «третьоінтернапіопалістів» вступив до компартії.

7. Вона розказувала про червону Венгрію... Як там роздавили радянську владу. — 21 березня 1919 р. в Угорщині перемогла пролетарська революція, було проголошено Угорську радянську республіку. Радянську владу було встановлено і на Закарпатській Україні, що входила тоді до складу Угорщини. Після придушення угорської революції іноземними інтервентами в Угорщині в 1920 p. встановлено фашистську диктатуру на чолі з М. Хорті, відновлено монархію.

8. Наподив — начальник політичного відділу дивізії.

9....вони переживають нашу керенщину... — Очевидно, В. Сосюра мав на увазі наяність жіночих загонів, які охороняли перед штурмом Зимовий палац, де знаходився Тимчасовий уряд О. Ф. Керенського.

10. Гінденбург Пауль фон (1847—1934) — німецький військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал. Під час першої світової війни 1914 p. командував військами Східного фронту, з 1916 p. — начальник генерального штабу.

У записі В. Сосюри йдеться, очевидно, про якийсь із військових маршів Гіндепбурга, популярний у ті роки.

11. Після змирення з поляками... — 12 жовтня 1920 p. польський уряд погодився на перемир'я і підписав договір у 1921 p.

XLVI

1. «Коли зустрінемся ми знову...» — В. Сосюра цитує слова Т. Шевченка із вірша «Якби зустрілися ми знову...» (1848);

Якби зустрілися ми знову, Чи ти злякалася б, чи ні?

Якеє тихеє ти слово Тоді промовила б мені?

2. «Нова Баварія» — передмістя Харкова 1920-х років.

XLVII

1. Піонтек, — В рукописі нечітко написано це прізви в результаті чого при передрукові та в публікації урив роману в десятому томі Творів в 10-ти томах (К., «Дніп] 1972) допущена неточність — «Шотнек». Є підстави вважати, що це була дружина 1. Ю. Кулика Люціана Карлії Піонтек (1899—1937) — українська радянська письменни

2. Кулик Іван Юліанович (справжнє ім'я та по батьков Ізраїль Юделевич (1897—1941); літературні псевдонімі; Р. Ролінато, Василь Роленко) — український радянський сьменник, партійний і громадський діяч. В автобіографії, писаній у Києві 5 жовтня 1958 р., В. Сосюра так оцінює роль I. Ю. Кулика у вирішенні його творчої долі:

«В Харкові мою долю в українській поезії визначив її Юліанович Кулик, котрий звернув на мене увагу як на лодого поета і через ЦК КП(б)У відкликав мене з армії.

Руками Кулика партія дала мені путівку в поетичне ж тя...» (Див. вид.: Твори в десяти томах. — Т. 10. — К., «Дв po», 1972. —С. 76).

3. «Вісті» — українська республіканська газета «Ві ВУЦВК», що виходила в Києві (березень-серпень 1919 1934-1941) і в Харкові (1920-1934). 14 травня 1941 p. 63 об'єднана з газетою «Комуніст».

4. Коряк Володимир Дмитрович (1889—1939) — українськ радянський критик.

5. Блакитний Василь Михайлович (справжнє прізвище Елланський; 1894—1925) —український радянський письмі ник і громадський діяч.

6. Всеукраїнський пролеткульт — пролетарська культурно-освітня і літературно-мистецька організація України, яка ставила своєю метою створення нової, пролетарської культури шляхом розвитку творчої самостійності пролетаріату.

Деякі теоретики пролеткульту з вульгарно-соціологічних позицій пропагували ідею «чистої» пролетарської культури, заперечували класичну спадщину, претендували на повну автономію в питаннях культури.

7. 3. Невський, Рижов — члени оргбюро Всеукраїнського пролеткульту.

8. Пилипенко Сергій Володимирович (псевдонім — Сергій Сліпий, Плугатар та ін.; 1891—1943) — український радянський письменник, один із засновників літературної організації «Плуг». Був редактором газет «Більшовик», «Вісті», «Комуніст», «Селянська правда».

9. Майський (справжнє прізвище Булгаков) Михайло Семенович (1889—1960) — український радянський письменник. Після Великого Жовтня працював у Наркомосі, завідував робітничим відділом газети «Вісті», багато часу віддавав організаційній роботі в пролеткульті — «Гарті», де був відповідальним секретарем.

10. Хвильовий Микола Григорович (справжнє прізвище Фітільов; 1890—1933) — український радянський письменник.

11. Поліщук Валер'ян Львович (літературні псевдоніми — Микита Волокита, Сонцвіт Василь та ін.; 1897—1942) — український радянський письменник.

12. «Нема Нікандрика, нема». — Рядок із вірша В. Л. Поліщука «Ридання братнє», написаного на смерть молодшого брата Нікандра.

13. І було дві сестри, Ліка і Льоля... — Йдеться про сестер Лідію і Олену Іллівну Конухес (згодом дружина В. Л. Поліщука).

14. Это было на радостном юге... — В. Сосюра наводить дві строфи із вірша російської поетеси М. Лохвипької.

15. Мемфіс—давньоєгипетське місто, засноване в III тисячолітті до н. е.; столиця Єгипту в 28—23 ст. до н. е.

16. «1917 рік» — поема В. Сосюри, написана в 1921 р., в якій відтворені події громадянської війни на Україні в 1917— 1919 pp.

17. Люксембург Роза (1871—1919) —діяч німецького, польського й міжнародного робітничого руху; її ім'ям було названо тоді площу в Харкові.

18. Панч Петро Йосипович (справжнє прізвище — Панчснко; 1891—1978) — український радянський письменник.

19. Вражливий Василь Якович (справжнє прізвище — Штанько; 1903—1938) — український радянський письменник.

20. Копиленко Олександр Іванович (1900—1958)—український радянський письменник.

21. Яновський Юрій Іванович (1902—1954) — український радянський письменник.

22. Підмогильний Валер'ян Петрович (1901—1941)—український радянський письменник.

23. Головко Андрій Васильович (1897—1972) — український радянський письменник, один із зачинателів української радянської прози.

24. Перша збірка В. М, Сосюри «Поезії» була видана в Сумах (Всеукрдержвидав, 1921. —16 с.).

25. Доленго Михайло Васильович (справжнє прізвище — Клоков; 1896—1982) — український радянський поет, літературний критик, ботанік (доктор біологічних наук). Рецензія М. Доленго «Володимир Сосюра. Поезії» була надрукована в журналі «Шляхи мистецтва», 1921, № 2, с. 141.

26....в 1922 році, коли вийшла друга моя збірка «Червона зима»... — Названа збірка В. Сосюри вийшла в Харкові в 1921 p., але на титульній сторінці було поставлено дату 1922.

27. Франко Тарас Іванович (1889—1971) — український радянськиі'і літературознавець; син І. Я. Франка. Рецензія Т. І. Франка «Володимир Сосюра. «Червона зима» була надрукована в журналі «Шляхи мистецтва», 1922, № 1/3, с. 71.

28. Семенко Михайло (Михайль) Васильович (1892— 1937) —український радянський поет-футурист.

28. «Червоний шлях» — український громадсько-політичний, літературно-мистецький і науковий журнал, що виходив у Харкові в 1923—1936 pp. як щомісячник і був із січня 1931 p. органом Федерації об'єднань радянських письменників Україні!.

30. Мамонтов Яків Андрійович (літературні псевдоніми — Я. Лірницький, Я. Пан; 1888—1940) — український радянський драматург, театрознавець.

31. Сенченко Іван Юхимович (1901—1975) — український радянський письменник. Літературну діяльність розпочинав і як поет, видавши збірку «В огнях вишневих завірюх» (X., ДВУ, 1925).

32. Комуністичний університет імені Артема — вищий навчальний заклад УРСР, що готував кадри керівних партійних і профспілкових працівників. Університет було створено в 1922 р. на базі реорганізованої Вищої партійної школи ЦК КП(б)У у Харкові (у 1932 p. був реорганізований у Вищу комуністичну сільськогосподарську школу).

33. Рожилин Валентин Сергійович — професор Комуністичного університету імені Артема.

34. Забіла Наталя Львівна (1903—1975) — українська радянська письменниця.

35. Божко Сава Захарович (1901—1947) — український pa дянський письменник.

36. Кириленко Іван Улянович (1903—1939) — український радянський письменник.

XLVIII

1. «Гарт» — Спілка пролетарських письменників України (1923—1925), членами якої були В. Блакитний, П. Тичина. І. Микптенко та ін.

2. Йогансен Михайло (Майк) Гервасійович (літературні псевдоніми — В. Вецеліус, М. Крамар; 1895—1937) — український радянський письменник.

3. Футуристи (слово-звук) — представники футуризму (від латинського futurum—майбутнє), формалістичного напряму в літературі й мистецтві, що склався напередодні і в роки першої світової війни. В українській літературі представниками футуризму були у 1920-х роках М. Семепко, Г. Шкурупій та ін.

4. Імажиністи (слово-образ) — представники літературного угруповання імажинізму (від англійського — image — образ), що існувало переважно в Росії в 1919—1927 pp. (В. Г. Шершеневич, А. Б. Марієигоф, ранній період творчості С. 0. Єсеніпа). Імажиністи проголошували основним принципом поетичної творчості самоціль форми, зводили поезію до штучних образів і метафор і т. п.

5. Акмеїсти (слово-плоть) — представники модерністської течії в російській літературі початку XX ст. — акмеїзму (від грецького akme — вершина, вищий ступінь, розквіт). Акмеїсти проповідували «мистецтво для мистецтва», витончене естетство, індивідуалізм, містику.

6. Нічевокв (слово-тінь) — представники однієї з модерністських течій в російській літературі початкуXX ст.

7. Символісти (слово-символ) — представники європейського літературно-художнього напряму кінцяXIX — поч. XX ст. (французьке symbolisme, від грецького symbolon — знак, символ). Елементи символізму помітні у творчості українських письменників М. Вороного, М. Філянського, В. Пачовського, а пізніше в поезії П. Тичини, О. Слісаренка, Я. Савченка, В. Ярошенка.

8. Декаденти (від французького decadence — занепад) — представники антиреалістичних течій у буржуазній літературі та мистецтві кінця XIX — початку XX ст. Для декадентів були характерними відчуженість від життя, відмова від суспільної боротьби, пропагування концепції «мистецтво для мистецтва», песимізму, містики. Декадентство об'єднує різні за формальними ознаками, але близькі за суттю школи — символізму, акмеїзму, футуризму, експресіонізму, кубізму, сюрреалізму, екзистенціалізму.

9. «Вапліте» — Вільна академія пролетарської літератури—літературна організація на Україні (1925—1928). До Вапліте спочатку належали письменники М. Яловий, М. Хвильовий, 0. Слісаренко, Г. Епік, П. Панч, О. Досвітній, М. Йогансен, О. Громов, І. Дніпровський, А. Лейтес, П. Тичина, А. Любченко, О. Копиленко, Д. Фельдман, В. Сосюра, М. Бажан, М. Майський, В. Вражливий, О. Довженко, Г. Коцюба. Згодом організацію поповнили М. Куліш, Ю. Смолич, Ю. Яновський, І. Сенченко, Г. Коляда. Організацією було видано п'ять номерів журналу «Вапліте» і один випуск альманаху «Вапліте» і «Вапліте, зошит перший».

10. Куліш Микола Гурович (1892—1942) —український радянський письменник-драматург.

11. «Неокласикам» — вірш В. Сосюри, написаний у червні 1926 p. (друга редакція—у 1957 p.) і не включений до збірок, що виходили в той час. Неокласики — літературне угруповання на Україні письменників та літературознавців (М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Могилянський, О. Бургардт), представники якого проповідували кращі традиції античності, ренесансу та класицизму, запозичуючи з минулого образи та стилістичні прийоми.

12. ВУСПП — Всеукраїнська спілка пролетарських письменників — літературна організація на Україні в 1927—1932 pp., до складу якої входили І. Микитенко, Іван Ле, В. Сосюра, О. Корнійчук та ін.

13. Літфронт — очевидно Пролітфронт — літературна організація, заснована в 1930 р. М. Хвильовим і колишніми членами організації Вапліте. Через рік після створення члени Пролітфронту влилися до організації ВУСПП.

14. «Нова генерація» — літературна організація українських футуристів, що функціонувала в Харкові в 1924—1931 pp., до якої входили письменники М. Семенко, Г. Шкурупій, О. Полторацький та ін. Засновники організації проголошували гасла про «нову форму», переносячи на радянський грунт різні течії та формалістичні прийоми.

15. «Авангард» — літературна група в Харкові (1925— 1929), яка декларувала тісний зв'язок літератури й мистецтва з «добою індустріалізму», виявляючи іноді зневагу до реаалізму і прогресивних традицій національної культури.

16. «Молодняк» — літературна організація письменників України (1926—1932), до якої Харкова й Києва, що належала до «Плугу» ніаація видавала журнал «Молодняк». комсомольських входила молодь й «Гарту».

17. Усенко Павло Магвійович (1902—1975) — український радянський поет.

18. С. К. — криптонім вжито з етичних міркувань.

19. «Сьогодні геніїв чекаю» — вірш В. Сосюри із поетичної збірки «Місто» (1924), мав прис-вяту «Тов. Усенкові».

20. Савченко Яків Григорович (1890—1937) — український радянський письменник. Стаття Я. Г. Савченка «Мертве й живе в українській поезії», в якій давалася й оцінка творчості В. М. Сосюри, була надрукована в журн. «Життя й революція», 1929, № 1 (с. 121—126) і № 2 (с. 122—38).

21. Чупринка Грицько Оврамович — український поет.

22. Троянкер Раїса — маловідома поетеса.

23. Меженко Юрій Олексійович (справжнє прізивще — Іванов-Меженко; 1892—1969) — український і російський радянський бібліограф, літературознавець, колекціонер.

24. Віра—Берзіна Віра Касперівна, перша дружина В. М. Сосюри, якій поет присвятив поему «Робфаківка» (1923).

25. Свврдловський комуніверситет — Комуністичний університет імені М. Я. Свердлова — перший в Радянській країні вищий партійний навчальний заклад, що готував кадри керівних партійних, і радянських працівників; створений у 1919 р. У 1932 p. університет було реорганізовано у Вищий сільськогосподарський комуністичний університет імені Я. М. Свердлова.

XLIX

1. ХІНО — Харківський інститут народної освіти.

2. Плевако Микола Антонович (1890—1941) — український радянський літературознавець і бібліограф. В. Сосюра має на увазі упорядковану вченим двотомну «Хрестоматію нової української літератури», де вміщено біографії 75 письменників а бібліографією.

3. «Песнь о Роланде» — героїчна епопея французького середньовіччя (XII ст.). Побудована на народних піснях, легендах, літописах.

4. Петро І Великий (1672—1725) — російський цар з 1682 p., імператор з 1721 p.

5. Філіпп — очевидно, йдеться про Філіппа II Августа (1165—1223) —короля Франції а 1180 p., який проводив політику централізації держави і був одним із керівників третього хрестового походу.

6. «Глаза сияют, лик прекрасен...» — Тут і далі В. Сосюра неточно наводить рядки із поеми О. С. Пушкіна «Полтава»:

«...лик ужасен».

7. Тевелєв Мусій Соломонович (1890—1918) — учасник боротьби за владу Рад на Україні. У 1915—1917 pp. працював у Катеринославській, а потім u Харківській більшовицьких організаціях. Розстріляний німецькими окупантами.

8. «Слово» — кооперативний будинок письменників у Харкові.

9. Дніпровський Іван Данилович (справжнє прізвище — Шевченко; 1895—1934) — український радянський письмен ник.

10. Шмигельський Антон Іванович (1901—1972) — україн ський радянський письменник.

11. Чон — «части особого назначения».

1. «Більше не побачу сонячних очей». — В. Сосюра циту' другий рядок другої строфи вірпіа П. Тичини «Подивилас:

ясно...» (1918).

2. Чумак Василь Григорович (літературні псевдоніми С. Віче, Вагр, Ічня; 1901—1919) — український радянськиі поет.

3. «Воздвигне Вкраїна свойого Моисея...» — рядок із вірша П. Тичини «І Белий, і Блок...» (1919).

4. «А справжня муза неомузена...» — В. Сосюра цитує третю строфу вірша П. Тичини «Один в любов...» (1919).

5....читав нам свої харківські вірші про жорстокий годинник над головою, про цвинтар... — Йдеться про вірші П. Тичини «Харків» (1923) та «Фуга» (1921).

6. «Глибинами не всохну, не вмілію»... — В. Сосюра не зовеш точно наводить третій рядок «Глибинами не втану, не змілію...» із першої строфи вірша П. Тичини «За всіх скажу...» (1922).

LI

1. «Махно» — поема В. Сосюри, написана приблизно 1924 р. Текст не зберігся.

2. Примаков Віталій Маркович (1897—1937) — у роки громадянської війни командир корпусу Червоного козацтва України.

3. Азарх Раїса — письменниця, співробітниця Державного видавництва України.

4. Епік Григорій Данилович (1901—1942) — український радянський письменник.

5. «ДПУ» — поема В. Сосюри «ГПУ», написана в 1928 p.

6. ДВУ — Державне видавництво України.

7. «Серце» — збірка В. Сосюри, видана в 1931 p. (X., «ЛІМ», 1931).

LII

1. Затонський Володимир Петрович (1888—1938) — радянський партійний та державний діяч, академік АН УРСР (з 1929 р.), В 1922—1923 pp. і в 1933—1938 pp. —нарком освіти УРСР.

2. Бунд (мовою ідиш—«союз»), «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії» — опортуністична дрібнобуржуазна націоналістична організація (1891—1921).

3. Яловий Михайло (літературний псевдонім — Юліан Шпол; 1891—1934) — український радянський письменник, член-фундатор і перший президент ВАПЛІТЕ. Роман «Золоті лисенята» був надрукований у 1927 p.

4. Прізвище даної особи не вказується.

LIII

1. Заливчий Андрій Іванович (1892—1918) — український письменник і громадський діяч, один із керівників повстання 1918 p. проти гайдамаків і німецьких окупантів на Чернігівщині, у боротьбі з якими й загинув.

2. Скрипник Микола Олексійович (1872—1933) — радянський державний і партійний діяч, академік АН УРСР (з 1928 p.) і АН СРСР (з 1929 p.).

3. Досвітній Олесь (справжнє прізвище — Скрипаль Олександр Федорович; 1891—1934)—український радянський письменник.

4. Касьяненко Євген — журналіст. Із 1925 p. — редактор газети «Вісті».

LIV

1. Данилова Марія Гаврилівна — друга дружина В. М. Сосюри.

LV

1. У рукопису пропуск.

LVI

1. Чсірот Михась (1896—1938) — білоруський радянський письменник.

2. Дубовка Володимир Миколайович (1900—1976) — білоруський радянський письменник.

3. Александрович Андрій Іванович (1906—1963) — білоруський радянський письменник.

4. Колас Якуб (справжнє прізвище — Міцкевич Костянтин Михайлович; 1882—1956) — білоруський радянський письменник, народний поет БРСР (з 1926 p.), академік АН БРСР (з 1928 р.). В. Сосюра переклав три вірші Якуба Коласа («Киньте смуток!», «Відгук» і «Устінський горбок»).

5. Купала Янка (справжнє прізвище — Лупевич Іван Домініковцч; 1882—1942) — білоруський радянський поет, народний поет БРСР (з 1925 p.), академік АН БРСР (з 1928 p.), академік АН УРСР (з 1929 р.). В. Сосюра переклав три вірші Янки Купали («Старі окопи», «Генапвале», «А ми собі сіємо й сіємо...»).

6. Корнійчук Олександр Євдокимович (1905—1972) — українськиіі радянський письменник-драматург, державний і громадський діяч, академік AH CPCP (з 1943 p.), академік АН УРСР із 1939 р.), Герой Соціалістичної Праці (з 1967 p.). Був головою правління Спілки письменників України (в 1938-1941 pp. і в 1946—1953 pp.).

7. Білодід Іван Костянтинович (1906—1981) — український радянський мовознавець, академік AH CPCP (з 1972 p.), академік АН УРСР (з 1957 p.), заслужений діяч науки УРСР (з 1966 p.). В. Сосюра, очевидно, мае на увазі працю І. Білодіда «Російська мова — мова міжнаціонального спілкування CPCP» (1962).

8. Рилєєв Кіндрат Федорович (1795—1826) — російський поет, декабрист, страчений царизмом. Автор поезій високого громадянського звучання, історичних дум, агітаційних віршів. К. Ф. Ріілєев у 1817—1820 pp. жив па Україні, знав українську мову, вивчав історію України, писав твори на українську тематику (дума «Богдан Хмельницький», поеми «Войнаровський», «Наливайко»). В. Сосюра переклав вірш К. Рилєєва «Мене навідати бажала».

9. Прокоф'єв Олександр Андрійович (1900—1971) — російський радянський поет, Герой Соціалістичної Праці (з 1970 p.), лауреат Ленінської премії (1961). Україні присвятив ряд поезій, переклав твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, А. Малишка. В редакційній статті газети «Правда» від 2 липня 1951 p. «Проти ідеологічних перекручень в літературі», в якій В. Сосюру було піддано критиці за опублікований у журналі «Звезда» (1951, № о) вірш «Любіть Україну», О. Прокоф'єва було звинувачено в тому, що він «безвідповідально поставився до свого обов'язку перекладача», «з незрозумілих причин допустив повну сваволю, вписавши в текст образи, яких зовсім немає в автора вірша».

10. Софронов Анатолій Володимирович (нар. 1911 p.) — російський радянський письменник, драматург, Герой Соціалістичної Праці (з 1981 р.). Ряд віршів присвятив Україні, Т. Шевченкові. У 1953—1986 pp. — головний редактор журналу «Огонек».

11. Микитенко Іван Кіндратович (1897—1937) — український радянський письменник.

Стосунки між В. Сосюрою і І. Микитенком були дружні.ми, хоч, як це видно із роману, інколи загострювалися. В. Сосюра іноді суб'єктивно оцінював діяльність свого літературного побратима, але із співчуттям ставився до його загибелі в 1937 р., про що говорить у поемі «Розстріляне безсмертя» (1960). В Сосюра присвятив 1. Микитенку поему «Мазепа» («Життя й революція», 1929, № 1),

12. Ермітаж — найбільший в СРСР музей історії мистецтва і культури (Ленінград), що виник у 1764 p. як приватна збірка художніх творів Катерини II.

13. Кап Зельман Мендельович (нар. 1911 p.) —український радянський письменник.

14. Хвиля Андрій—керівник агітпропу в ЦК КП(б)У, а пізніше — заступник наркома освіти СРСР.

15. Муравйов Михайло Артемович (1880—1918) — військовий авантюрист, який приєднався до боротьби за Радянську владу, лівий есер, підполковник. В 1917 p. під час бунту Керенського — Краснова — начальник оборони Петрограда. В 1918 p. — головнокомандуючий військами Східного фронту, але зрадив Радянській владі і підняв 10—11 липня 1918 p. бунт у Симбірську. Був убитий при арешті.

16. Червоненко Степан Васильович (нар. 1915 p.) — партійний і державний діяч УРСР, дипломат. В 1956—1959 pp. — секретар ЦК Компартії України.

17. Любченко Панас Петрович (1897—1937) — державний і партійний діяч УРСР.

18. Фореггер Микола Михайлович (справжнє прізвище — Грейфентурн; 1892—1939) — російський і український радянський режисер, балетмейстер, народний артист УРСР (з 1934 р.). У 1929—1936 p. —режисер Харківського і Київського театрів опери та балету.

19. Назаренко Іван Дмитрович (1909--1986) —партійний і державний діяч УРСР, доктор філософських наук (з 1962 р.). В 1946—1947 pp. і в 1949—1956 pp. —секретар ЦК Компартії України.

20. Гаршин Всеволод Михайлович (1855—1888) — російський" письменник.

21. Терещенко Микола Іванович (1898—1966)—український радянський письменник, перекладач.

22. «Справа честі» — п'єса І, Микитенка (X., «Гарт», 1932).

23. Лахуті Абулькасім Ахмедзаде (1887—1957) — таджицький радянський поет. В. Сосюра переклав два вірші А. Лахуті («Лист з дороги», «Вином любові»).

24. Ставський Володимир Петрович (справжнє прізвище — Кирпичников; 1900—1943) — російський радянський письменник. Загинув на фронті. В 1937—1943 pp. був редактором журналу «Новый мир».

LVII

1. «Розгром» — поема В. Сосюри, текст якої не зберігся.

2. Вишня Остап (справжнє прізвище — Губенко Павло Михайлович; 1889—1956) — український радянський письменник, сатирик і гуморист.

3. Річицький Анатолій (літературний псевдонім — Пісопький) — український політичний діяч, журналіст. Автор праці «Тарас Шевченко в світлі епохи».

4. Щербина Іван Савич (1891—1979) — український радянський письменник.

5. Крушельницький Антін Володиславович (1878—1941) — український письменник, критик, журналіст.

6. Лісовий Антін — український радянський поет.

7. Фефер Ідик (Ісак Соломонович; 1902—1952) — єврейський радянський письменник. Переклав єврейською мовою вірші Т. Шевченка, І. Франка, П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри та ін.

8. Городськой Яків Зіновійович (1898—1966) — російський радянський письменник. Переклав російською мовою вірші багатьох українських поетів, в т. ч. і В. Сосюри.

9. Сенченко Антін — тодішній голова Спілки радянських письмен