Містечко Рябокінь

Ліна сиділа на передньому сидінні поруч із Юрасем Булочкою.

Журналіст, що на сьогодні перекваліфікувався у водія, був одягнений у синю пухову куртку, на каптурі обшиту рудою облізлою лисицею, а на голові в нього красувалася смугаста шапочка з помпоном, виконана в патріотичних синьо-жовтих кольорах, хоча останнім часом Юрась почав про це забувати. Міцно вчепившись у кермо, - не дорога, а місиво, для окозамилювання притрушене свіжим сніжком, який і зараз продовжує осідати лапатими сніжинками на лобове скло, - Юрась Булочка сміливо їхав уперед: права він дістав півроку тому, і за цей час уже раз влетів у “проісшествіє”, як зазначив молодий даішник у протоколі, а ще тричі заплатив штрафи за різні дрібні порушення.

Машина в Юрася була знаменита: брудно-білого кольору “копійка”, яка дісталася йому від дідуся. Дідусь не їздив на ній уже років із дванадцять, і весь цей час машина простояла в гаражі, і тому, коли Юрась, зі свіженькими правами в кишені, уперше за дванадцять років відчинив навстіж двері гаража, то побачив підсліпуваті очі старої “копійки”, яка, здалося, позіхнувши на всю пащеку, показала йому на свої слабі старечі ноги, мовлячи: ніде ми, синку, не поїдемо. Замість шин у “копійки” висіли чотири гумові ганчірочки, які навіть устигли прилипнути до підлоги.

І почалася епопея з ремонтом. Купити нові шини було задачею найлегшою. Значно важче - тобто, дорожче - виявилося повністю замінити двигун, акумулятор, свічі та інші деталі, про існування яких Юрась Булочка дізнався за одну лекцію, котру йому прочитали на курсах водіїв, але не передбачав, що побачить їх так скоро на власні очі. Тепер же Юрась міг би, здавалося, зібрати й розібрати ходову частину “жигулів” власноруч протягом двадцятьох п’яти хвилин.

Помалу наздогнавши “москвич”, що так само безнадійно боровся з погодними умовами української зими, Юрась набрався нахабства, замиготів лівим помаранчевим очком і пішов на обгін. Тим часом Ліна дістала з косметички чорного олівця й почала наводити макіяж.

- Гей, ти не міг би так не хилитатися! - насварила вона Юрася на правах старшої товаришки.

Юрась засичав у відповідь, вирівнюючи машину на дорозі. Як він мріяв зараз про авто, на боці якого гордо красувалась би позначка “4x4”! Щоб усі чотири колеса, міцно вчепившись у дорогу, самі керували їздою, а він би тільки відкинувсь у кріслі, однією рукою недбало притримуючи кермо...

Ліна склала косметику в сумку, ще раз уважно себе обдивилася з усіх боків: жінка-журналістка має бути в бойовій готовності двадцять чотири години на добу, бо, як Ліна часом повторювала, пхаючи в кишеню халата диктофон, нагода для зоряного репортажу може трапитися, коли ти вийдеш надвір викидати сміття. Відкинувши сумку на заднє сидіння й обсмикнувши зелену дублянку, яка горбом вилізла з-під паска безпеки, Ліна повернула голову до Юрася Булочки.

- Ю-ра-си-ку, - його так усі називали, вимовляючи ім’я по складах, кожен склад окремо, - Ю-ра-си-ку, це твій був матеріал про козятинську мафію, правда?

- Ну? - буркнув Юрась.

- А скажи-но мені, Ю-ра-си-ку, ти сам їздив на місце пригоди?

- Ну?

- Яка жахлива історія! Двоє мафіозі підступно викрали і з’їли цілий лоток лимонних тістечок... Який нахабний злочин! І це вже не перший раз?

Юрась Булочка засовавсь у кріслі. З восьмого класу він мріяв вести кримінальну хроніку, недбало, гостро й вишукано писати про криваві злочини, пропонувати свої версії викриття правопорушників, саркастично запитувати: “Коли нарешті кияни перестануть боятися заходити в під’їзди власних будинків? ” Він бачив яскраві заголовки своїх статей: “Кривава драма в передмісті”, або “Злочинець не лишив слідів”, або “Закляті вороги під одним дахом”. Але чомусь кримінальну хроніку Вальтер Тадейович доручав оцьому дівчиську метр п’ятдесят три на зріст, а його, неперевершеного Юрася Булочку, відправляв на розбори козятинської мафії через лоток лимонних тістечок.

Юрасеві раптом гостро закортіло лимонного тістечка, такого, як колись випікали у нього в школі, і він, подібно козятинським мафіозі, зараз залюбки би підступно викрав і з’їв цілий лоток жовтих лимонних тістечок - два шари густого, пухкого, божественного крему...

Брудно-біла “копійка” проїхала знак “РЯБОКІНЬ” - на білому тлі, про себе відмітив Юрасик, скидаючи швидкість, - і вгризлася в снігову кашу, ще глибшу й бруднішу, ніж на трасі. Вечір давно огорнув землю, але, як не дивно, центр районного містечка Рябокінь світився ліхтарями. Деякі з них час від часу починали судомно блимати і раптом згасали, але знову, ніби поборовши миттєву слабкість, спалахували тремким світлом.

У пошуках готелю Юрась Булочка і Ліна кружляли центром містечка, доки не вперлися фарами в якесь заворушення на дорозі. Юрась сміливо натиснув на клаксон, і Ліна боляче стукнула його кулаком по коліну.

- Зупиняй машину й не сигналь, дурню!

Вона почала хапливо відшпилювати пасок безпеки. Ліна мала добрий нюх на катастрофи, кримінальні розбори, убивства й нахабні пограбування - на все, що могло збільшити продаж газети масовому читачу. І зараз її тонкі ніздрі вчули запах крові, що парувала від дороги. Причепивши за вилогою коміра дублянки майже непомітний мікрофон й запхнувши руку в кишеню, щоб у будь-який момент натиснути на червоний ґудзик на диктофоні, Ліна підскочила до натовпу, що темною масою ворушився на дорозі біля розпростертого тіла немолодої жінки.

Розкинувши руки, жінка лежала на асфальті горілиць, не розплющуючи очей до схилених над нею облич. Шия жінки була неприродно вивернута, з-під шалика визирала велика чорна родимка. Темне пасмо густого волосся вибилося з-під шапки, між бровами застигла стражденна зморшка. Її пальто було вимащене брудним снігом, а на рукаві лишився брудний відбиток - дві смуги. Повіки жінки жалібно здригалися.

Спершу під’їхала “швидка”, потім міліція, яка почала розганяти натовп простим питанням: “Ви бачили, як це сталося? Нам потрібен свідок! ” Вийнявши з кишені дублянки журналістське посвідчення, Ліна підскочила до представників влади, махнувши Юрасю Булочці: “Фотографуй усе, що зможеш! ”

- Доброго вечора! Столична газета “Речовий доказ”, - вона помахала посвідченням, де на чорно-білій фотографії їй було ніяк не більше чотирнадцяти років, - ім’я потерпілої?

Розгубившись од шаленого штурму маленької журналістки, недоладний міліціянт, що мав кучму неслухняного волосся й синющі довірливі очі, покірно відповів:

- Мар’яна Богданівна Омелянич.

- Що сталося?

- Де-те-пе, - лаконічно й містко повідомив він.

- Які ушкодження на тілі? - спитала Ліна, не даючи йому передихнути.

- Гематома на голові, здається, поламані ребра.

- Вона помре?

- Звідки мені знати! - не витримав напору знахабнілої журналістки представник влади.

- Свідки є? - Ліна не звернула уваги на його праведне обурення.

- Свідків, як завше, нема, - ядуче відповів той.

Ліна клацнула ґудзиком на диктофоні, не виймаючи руки з кишені, щоб міліціянти не здогадалися, що їхні слова вже закарбовані на віки на скрижалях журналістського знання і скоро стануть надбанням людськості. Джерело інформації не можна було назвати офіційним, а Лінину поведінку етичною, але вона втішала себе тим, що у статті завжди можна розмито зазначити: “Як нам стало відомо з поінформованих джерел...”

Санітари поклали потерпілу на ноші, і на її обличчі на мить ніби майнуло здивування: вже? - а коли білі халати зникли в машині “швидкої”, Ліна пхнула Юрася Булочку в бік:

- Що зняв?

- Ну, її переважно... - мовив Юрасик, ковтаючи, щоб придушити нудоту, бо перед зором стояла невеличка калюжа чорної крові, що натекла з-під голови жінки.

- Щось я спалахів не бачила!

- Ну, я тільки раз зі спалахом, щоб міліція не поперла...

- Ладно, біс із тобою. Але вважай: із таким напором ти ще довго будеш про козятинську мафію писати.

Ох, який болючий удар - просто в серце, просто в саму його серединку!

В машині швидкої клацнули задні дверцята, і Ліна в останній момент ще раз побачила судомно стиснені вуста потерпілої. Міліція з пів-годинки поштовхалася на місці пригоди, потім з’явився хлоп у ватяних штанях і кожуху та змів закривавлений сніг у стічну фосу, затулену важкими металевими ґратами. Натовп помалу розбрівсь у своїх справах, і на вулиці знов запанувала нудна зимова тиша. Останніми сіли в пошарпану “копійку” Ліна з Юрасем Булочкою.

- Де ми їдемо? - спитав Юрась, заводячи машину, яка загарчала, засичала й підготувалася рвонути вперед.

- Готель шукаємо. Десь же тут має бути готель?

Ліна спустила скло зі свого боку, виставила голову надвір, де та вмить розтала у вечірніх сутінках, аж Юрась заплющив очі, щоб не дивитися на казкову постать без голови, й крикнула комусь:

- Добродію! Ви не підкажете, чи в місті є готель?

- Аякже! - над Ліною схилилися доброзичливі кошлаті брови. Дідуган вигідніше припасував шапку й продовжив: - Як це в місті без готелю? У нас іще в сімдесятих роках під готель будинок старий переобладнали, біля “вічного вогню”. В центрі міста, аякже. Цілих два поверхи! Все керівництво завжди зупинялося... А доїхати... А що тут їхати: ото прямо, як вулиця веде, а там побачите парк із “вічним вогнем”. А праворуч уже й готель буде. А ви хто будете?

- А ми журналісти, - відповіла Ліна.

- З самого Києва?

- З самого Києва.

- А... - дідуган хотів почути всі подробиці, але Ліна, всовуючи голову назад до салону, швидко-швидко заговорила:

- Дуже вам дякую! Вибачте! До побачення! - і вона, киваючи головою, що матеріалізувалася з темряви, усміхалася, повторюючи: “Дякую! ” - і навіть помахала рукою у віконечко.

Повз машину замиготіли ліхтарі, розходячись коридором, потім дорога вперлась у невеличкий скверик і роздвоїлась, як жаб’яча кісточка. Затнувшись на секунду, Юрась Булочка повернув праворуч. Вузенький провулок, у який вони потрапили, закінчився дуже швидко, врізавшись у глуху стіну. Поглядам журналістів відкрилося незабутнє видовище: старомодний двоповерховий будинок, облущений жовтуватий тиньк, вікна вузькі, як бійниці, і повна відсутність даху. Юрась присвиснув.

- Готель нічогенький. Заходити будемо?

Ліна подивилася на нього суворо.

- Заходити будемо, - твердо сказала вона.

Відчинивши важкі брунатні двері - фарбовані-перефарбовані п’ятдесят вісім разів, - Юрась і Ліна потрапили в майже темне і абсолютно безлюдне приміщення. Під ногами скрипів будівельний мотлох: якісь дошки, збитий тиньк, у кутку стояло пусте відро зі слідами фарби ззовні та зсередини. Пахло мишами, цибулею і ще чимось, але цей запах ідентифікувати ніяк не вдавалося.

- Агов, є тут хто? - крикнула Ліна.

Дзвінко озвалася луна. Ліна та Юрась потупцяли на місці.

- Що робити будемо? - спитав Юрась Булочка. - Ми ж не керівництво, ось нас байдуже і зустрічають...

- Нас узагалі не зустрічають, - зауважила Ліна.

Раптом із глибини коридору, в який плавно перетікали сіни, вчулося шарудіння. За хвилину під стелею спалахнула лампочка на сорок ватт, і до гостей вийшла жінка років шістдесятьох, вдягнена у валянки, ватяник і запнута зеленою картатою вовняною хусткою.

- Чого розкричалися? - ображено спитала вона.

- Вибачте, тут у вас готель? - якомога лагідніше спитала Ліна.

- Ну, готель. А вам яке діло?

- Перепрошую, але ми хочемо тут ночувати.

- Тут? - непідробне здивувалася жінка в зеленій хустці.

- А є ще де? - звела на неї карі очі Ліна.

- Нема...

Жінка зачудовано роздивлялася нежданих прибульців, її зелені, трохи вицвілі очі - в колір хустки - бігали з Юрася на Ліну й назад. Потім вона виклала на конторку два сіруватих бланки.

- Сорок гривень за ніч, - попередила жінка.

- Згода.

- Паспорти є? Заповнюйте.

Ліна та Юрась підійшли до стійки. Бланки виявилися надзвичайно детальні: вказувати треба було не тільки місце роботи, мету і термін відрядження, паспортні дані, місце прописки й домашній телефон, а й дату народження, національність і партійну приналежність. Синхронно зітхнувши, двоє журналістів так само синхронно витягли кулькові ручки, які підмерзли й капризували: не писатиму! - і, хукнувши на них, одночасно почали заповнювати бланки.

Уважно прочитавши заповнені анкетки, жінка в зеленій хустці розгорнула старезну конторську книгу, внесла в неї відповідний запис, заховала книгу в шухляду конторки і витягла з полички з тріснутим склом, що прилаштувалась у неї за спиною, ключ із дерматинової бирочкою, на якій жирно була виведена дев’ятка.

- Ваш ключ. Зараз я вам видам білизну і проведу нагору.

- А номер тільки один? - тихо булькнув Юрась Булочка.

- А скільки ви хотіли? - жінка, що вже рушила довгим коридором різко обернулася до нього.

- Два... Окремо...

- Все зайнято! - відтяла жінка й продовжила свою путь.

Вона рухалася, як качечка, перевальцем і смішно ворушила міцними стегнами. Валянки не робили жодного звуку, тож враження було таке, що вона, як качечка, пливе темною річкою коридору. В кінці коридору вона побрязкала ключами, відчинила якісь двері і зникла за ними на десять хвилин, після чого з’явилася, тримаючи в рука два сіруватих набори постільної білизни. Як провідник у поїзді, вона роздала постіль журналістам - по набору в руки - і почалапала коридором назад.

Вони повернулись у тьмяно освітлене приміщення, де, як виявилося, були і сходи на другий поверх. Дерев’яні сходи рипіли так жалібно, що Ліна та Юрась мимохіть старалися ступати на них якомога обережніше, щоб не зашкодити старечому організму. Важко піднімаючи ноги, жінка в зеленій хустці зійшла на другий поверх і підвела журналістів до білих обшарпаних дверей.

- Ану, пробуйте, чи ключ підходить, - наказала вона Юрасеві Булочці, який тримав ключ з дерматиновою биркою у витягнуті руці.

Здивований Юрась всунув ключ у замок і двічі повернув. Йому здалося, що він повертає ключ у дверях за намальованим домашнім вогнищем у хатині Тата Карла. Замок клацнув, і двері відчинилися. З кімнати війнуло вогкістю. Жінка зайшла в номер, намацала на стіні вимикач і запалила світло. Юрась і Ліна застигли на порозі.

Два пружинних ліжка були зсунуті разом посеред кімнати, а в кожному з чотирьох її кутів стояло по мідниці, вщерть повній води. Батареї, як не дивно, були теплі, і в номері висіла густа завіса пари. Ліна мимоволі закашлялась.

- Дах іще минулої зими зірвало буревієм. Чекаємо, доки полагодять. А воду можете вилити в туалеті. Он там - у кінці коридору.

І жінка в зеленій хустці, безгучно ступаючи м’якими валянками, залишила журналістів самих.

Розділ VII

МОКУША

- Ти знала, еге ж? - спитав хованець нявку майже не сердито, тільки сумно. - Коли казала про жінку, знала, хто вона?

Вони сиділи коло занедбаної хати під лісом, на хиткій лавці, яку хованець знову поставив на ноги й підпер довбнею. В хаті не було ні душі, тільки двері зірвані разом із завісами, наче хтось роззлостився й вибив їх плечем. Двері лежали під порогом, як місток, але ні нявка, ні хованець чомусь не могли по ньому перетнути поріг і зайти до пустої хати. Язики темряви лизали більма шибок, витріщених на зимовий ліс. Хованець розгойдувався, лавка під ним рипіла застережливо, і нявка щоразу, як сідало загрозливо хилилося, схоплювалась на ноги.

- Я тобі казав: пхатися в людські справи - тільки нашкодити? - вів свою нудну пісню хованець.

- Казав, - легко погоджувалася нявка.

- Ти мене слухала?

- Не слухала.

- І що з цього вийшло?

Роздратований хованець почухав лисинку від жмутка чорної шерсті, що його він загубив, драпаючи від чугайстра. Супутниця зацікавлено розглядала лисинку, що вже почала вкриватися м’яким підшерстям.

- Маю план... - тихо промовила нявка.

Вона підійшла впритул до хованця й устромила гострого пальчика йому просто в залисинку, де проглядала темна ніжна шкіра. Замислено полоскотавши хованців бік, аж він пчихнув із несподіванки, нявка заговорила:

- Ти коли шерсть загубив?

- Коли від чугайстра тікав.

- Дві доби тому?

- Дві доби тому, - підтвердив хованець.

- А коли все почалося?

- Що саме? - не зрозумів хованець.

- Ну, спершу чоловік помер, тоді жінка під колеса втрапила... Дві доби тому? Отож-бо! - торжествувала нявка. - Треба відшукати той жмут шерсті. Ти з ним долю загубив...

Хованець сторопів. По-перше, в нього не було власної долі. Йому за статусом не подобає долі мати. По-друге, клаптик шерсті, в якому вміщена доля, - це просто на межі фантастики. Це неймовірно, нечувано, неможливо! Забобон!

- Забобон! - так і вигукнув хованець.

- Тоді ти сам - теж забобон, - спокійно повідомила нявка, заплітаючи довгу зелену косу. - І я забобон, і двійко чорних, червонопиких, які винні в наших нещастях. А якщо все це забобон, нема чого до мене чіплятися...

Хованцеві в голові згус і поплив сірий туман.

Нявка тим часом доплела косу й зав’язала кінчик вузлом, щоб волосся не розходилося. Вона підійшла до шибки й помилувалася на себе, хоча чим саме вона милувалася, зрозуміти хованець не міг: віддзеркалення не проступило на віконному склі.

- То йдемо жмут шукати - чи ні? - суворо запитала нявка.

- Не знаю, - знизав плечима хованець і побіг навздогін товаришці, яка, не чекаючи його відповіді, вже задріботіла побитим асфальтом у напрямку лісу.

Осяяний місяцем ліс шурхотів утаємничено. Стежки не було, але нявка скакала поміж дерев упевнено, впізнаючи кожен стовбур. Он тут двійко дубів покручених, всохлих: вліті на їхніх стовбурах, на лікоть від землі, наростають круглі, товсті опеньки, тільки їх не позбирати людям: у таку гущавину не потикаються навіть одчайдухи-діти. А он густий малинник, тільки малина в ньому дрібна, лісова, темна.

Берег завис над річкою - от-от обірветься й плюсне в воду, розбивши тонку кригу. Подорожні зупинилися біля ями, яку чугайстер вирив довгими нігтями в піску. Нявка мерзлякувато здригнулася, згадавши тичку, на якій мало смажитися її прозоре тіло - тільки сльозами скрапувало б у вогонь. Хованець покрутився на місці, шукаючи, чи не будуть видні їхні сліди - його важкі ноги мали б глибоко вгрузати в землю, - але все довкруж припало вогким снігом, і сліди стерлися, наче й не було.

- У цей бік, здається, - нерішуче мовив хованець. Нявка слухняно посунула за ним. Тепер стовбури дерев чомусь неможливо було упізнати, ніби нявка жодного разу ще не була ні на цій галявині, ні ось тут, де під кригою застиг потічок, ні під отою крислатою - лапи летять у танку! - ялицею. Хованець принюхувався до чагарників, намагався вловити власний запах. Вдихаючи дух підталого снігу, який вів його в саме нутро лісу, він обережно рухався вперед.

Хованцю здалося, що він уловив знайомий запах - не свій, тільки якийсь домашній: так пахне на поді в господаревій хаті, коли в горнятку налите молоко, а у вікнах червоніє світанок. І в цю ж мить нявка смикнула його за хвіст:

- Твоє?

- Де?

- Гляди!

На ожиновому колючому вітті хитався жмут чорної шерсті - вогкий і припалий снігом. Хованець обережно взяв його шорсткими пальцями.

- Дуже схоже, - мовив він.

Вони почали помалу вибиратися з лісової гущавини, лишаючи позаду себе густий пах змоклої кори, ялиці, болота, але запах дому й теплого поду рухався разом із ними: хованець ніс його у чорній долоні. Галявина вигулькнула раптово - кругла, темна й висока, як житній хліб. Хованець присів на трухлявий пеньок.

Зі жмені голок, надертих із найближчої молодої сосни, де гілля росло ще низько, де ще не вигнався вгору, до самого неба, голий стовбур, нявка вибрала найбільшу і, пальчиком перевіривши, чи гостра, висмикнула собі з голови довгу зелену волосину.

- Ходи сюди, знедолений мій! - позвала вона. - Пришиємо долю - будеш як нова копійка.

І вона, заходилася швидко бігати голкою, встромляючи її в густу хованцеву шкіру так глибоко, що от іще трохи - і вже зачепить кістку. Підспівуючи собі, нявка стиха ворушила губами:

Голка пробігає спритно,

А за нею в’ється нитка.

Доля котиться клубком

Полем, берегом, ліском,

За деревами палати,

У палатах - пелехатий

Чорт на лаві під вікном

Сів, запнувся у рядно,

Держить долю у руці,

В волохатім кулаці.

Голка коле

Шкіру голу:

Долю

Віддавай!

І нявка з усієї сили застромила - останнім стібком - соснову голку хованцеві під шкіру.

- А-а-а! - підстрибнув хованець і важко беркицьнувся на землю.

- Все, міцно пришила, - повідомила спокійно нявка, обкушуючи нитку. - Одна біда: я тебе своєю волосиною шила, боюся, себе до тебе теж пришила... Ну, будемо бачити.

Хованець мовчки чухав поколене місце, де вже не було лисинки, але там і сям з-під чорної шерсті зблискувала зеленим вогнем нявчина волосина.

- Ходи, занудо, - позвала його нявка, нащось охайно закопуючи голку в сніг. І вона швидко застрибала через галявину - вгризаючись у ліс, як у пиріг. За галявиною починалося болото, і хованцеві доводилося ступати дуже обережно, щоб не загрузнути своїм тяжким тілом так, що вже потім не вискочиш: затягне.

Помалу, помалу, та болото все ж скінчилось, і мандрівці вийшли на узлісся, посеред якого збудована була низька широка хата - певно, лісникова. Нявка підскочила до маленького вікна, в якому ледь-ледь блимав вогник, і тихенько пошкреблася. В сінях майже одразу зашурхотіло, і двері прочинилися. Нявка потягла хованця досередини.

У грубі палахкотів вогонь, і хованця нестримно потягло до нього, до теплої глиняної стіни, під якою так солодко спати зимовими вечорами, коли стиха награє телевізор, але не розвіює сон - тільки ще більше заколисує. Коло груби у високому кріслі сиділа чорноока пані в довгій сорочці, що рожево світилась у полум’ї, яке вихоплювалося з груби. Чорні коси зміїлись уздовж спини, ніби жили окремим життям.

- Сідайте, гості, не стійте, - припросила господиня. - Гостям у хаті не вільно стояти. Як вас звати-величати?

Нявка швидко озирнулася на хованця й повідала господині їхні імена.

- Що вас привело до мене? - спитала господиня, і відлунням зашелестіли її коси: “ло-ло-ло... ене-ене-ене...” Руки спритно крутили веретено, від якого тягнулася нескінченна нитка. Хованець на мить заплющив очі. Йому здалося, що він потрапив у минуле століття.

- Мокушо, - мовила нявка, - сон нам не допоміг. Допоможи ти, якщо твоя ласка.

- Спробую, чому ні, - повагом відповіла Мокуша. - То що трапилося?

І нявка почала розповідати. Господиня підвелася з крісла, покинувши веретено, яке продовжувало швидко рухатися, наче його й далі підкручувала вправна рука, і підійшла до плити. У плиті, що була продовженням груби, весело палахкотів вогонь. Мокуша налила в казанок води із цебра, поставила на плиту. Потім вона обернулася до шафки, яка висіла на протилежній, правій од вікна стіні, розчахнула дверцята й зазирнула всередину. На двох полицях рядком стояли бляшанки з паперовими наклейками. Поміркувавши й витягнувши дві бляшанки, Мокуша підійшла до казанка, де саме почала закипати вода, і всипала вміст обох бляшанок ув окріп.

- Чаю вам зроблю, - пояснила вона. - Надворі так вогко й противно! Би не застудитися!

- А не надто міцний буде? - мимоволі спитав хованець.

- Такий, як треба! - запевнила Мокуша, накриваючи казанок кришкою і переставляючи його на стіл.

Хованець трошки відсунувся, щоб не опекти свого цікавого чорного носа об казанок із окропом. Мокуша, що крутилася по кухні, виставляючи на стіл маківник і мед, мимохідь торкнулася рукою веретена, й воно застрибало ще спритніше. Тоді вона добула з-під рушника на столі три горнятка й налила в них зеленкуватої духмяної рідини.

- Ну, ваше здоров’я! - мовила вона, піднімаючи кухлик і стукаючи ним об два інші, невпевнено затиснені в долонях нявки й хованця. - I за вашу надзвичайну історію!

Гості одночасно приклалися вустами до гарячих горняток і одночасно відсахнулися. Рідина обпекла губи, як розжарена лава.

- Пийте, пийте! - миттєво зреагувала Мокуша. - Воно не гаряче - міцне.

Нявка й хованець зробили ще по ковтку. В роті пекло, в носі свербіле від запаху живиці, а в животі розливався жар, як від горілки. Прозорі руки нявчині раптом підозріло налилися червоним, наче холодними жилами забігала жива кров. “Оптичний обман”, - подумав хованець, опускаючи очі й зазираючи в горня, де плавали брунатні короткі гілочки.

- Долю міцно пришила? - між тим запитала Мокуша, бо нявчина розповідь обривалася саме в цьому місці, а далі на Мокушу тільки дивилися благально розширені очі.

- Ану, покажи, - наказала нявка хованцеві, і той безмовно підкорився. Мокушина рука пробігла його шерстю, на мить розвівши волосинки в різні боки, щоб побачити свіжий шов, і схвально кивнула. Хованець незадоволено обтрусився, і його чорні кудли лягли, як звичайно.

- Все, що ти могла зробити, ти зробила вірно, - мовила Мокуша. - А тепер дещо зроблю я.

Виливши рештки чаю собі в горнятко, вона довгими тонкими пальцями витягла з казанка листя й гілля, на якому чай був настояний, і затисла в руці. Хатою поплив іще терпкіший лісовий дух живиці, а між пальців потекла темна, вже не зелена, а майже чорна рідина, скрапуючи на світлий сосновий стіл.

Рвучко кинувши листя й гілочки, що були в неї в кулаку, на стіл, Мокуша схилилася над химерним малюнком. Хованець і нявка теж потягли свої голови до нього. Листя було розпластане на столі, а згори на ньому трикутником упали мокрі гілочки. Хованець повів носом, бо чай чомусь уже не пахнув живицею, а натомість випаровував дух міський: бензиновий, чадний.

- Бачите трикутник? - стиха спитала Мокуша, більше звертаючись до себе, ніж до своїх пізніх гостей. - Його не оминути, його треба перейти. Я допоможу їм перейти його разом...

Розділ VIII