Скарбник

У кімнаті було так темно, що навіть жовтоока нявка, яка в сутінках бачила не гірше від кицьки, могла ледве-ледве розрізнити обриси лікарняного ліжка, застеленого білим простирадлом, на тлі якого темнів прямокутник дешевого коца. Збоку від ліжка синьо світився квадрат вікна.

Відірвавши очі від коца, під яким угадувались обриси людини, нявка звела їх до вікна. Синій колір почав гуснути, і з прорізу виступила старезна баба в довгій - до п’ят - грубій білій сорочці й завинена білою хусткою по самі очі.

Задерши сорочку й оголивши кістляві литки, баба перелізла через підвіконня й зістрибнула в кімнату. Обернувшись задом до нявки й хованця, вона знову перехилилася через вікно й, крекчучи, затягла всередину довгу іржаву косу.

Нявка закліпала очима: вона тільки зараз збагнула, що вікно весь цей час було зачинене, он і шибка зблискує, коли з-за хмари визирає одинока зірка! Баба, нарешті випроставши сухе тіло на повний зріст, стала в головах ліжка, спираючись на косу.

- Ти хто? - спитала нявка.

- Смерть, - відповіла баба, не здивована присутністю сторонніх у своїх володіннях. Вона потупцяла на місці, постукала косою в підлогу, ніби перевіряючи її на міцність, і залишилась задоволена. Простягнувши кістляву руку до людини, що лежала на ліжку, баба смикнула коц. З-під нього визирнуло пасмо темного волосся, бліде жіноче обличчя впівоберта, далі тонка, ще гарна шия з великою родимкою.

- Моя клієнтка, - посміхнулася смерть хижо, погладжуючи іржаве лезо коси.

- Ні! - вигукнув хованець у розпачі. - Навіщо, навіщо?

Смерть поглянула на нього замислено, а тоді повільно відповіла:

- Я нюхом чую, коли мій час надходить. Я завжди вчасно! Завжди!

І вона, видобувши з кишені сорочки точило, заходилася нагострювати косу, мугикаючи веселенький мотивчик:

Коса моя гострая,

Коса моя вірная!

Як піде коса косить,

Землю крівцею росить,

Розпиляю ти кістки,

Як повисохлі гілки,

Ноги-руки відсічу,

Повисмикую ти чуб,

Голову ти відотну,

Кров мітлою замету.

Тут тобі й смерть!

Хованець, нахилившись до нявки, скоро-скоро зашепотів їй щось у вухо. Нявка слухала уважно, хоча в її жовтих очах спалахувала недовіра, але вона схвально кивнула кілька разів і обережно ступила вперед, обходячи ліжко, наближаючись помалу до узголів’я. Смерть весело гострила стару косу, не звертаючи на змовників жодної уваги.

Коли нявка могла рукою дотягнутися до спинки ліжка, вона непомітно озирнулася до хованця, впіймала його погляд, і вони рвучко з двох боків підхопили ліжко й обернули його ногами до того місця, де ще секунду тому стояла смерть. Жінка на ліжку важко зітхнула й розкинула руки, ніби хотіла втримати рівновагу, з останніх сил чіпляючись за життя, яке швидко витікало з неї. Хованець перелякано глипнув на жінку, тоді, мов зачарований, перевів погляд вище - і втупивсь у вузьке, висохле обличчя смерті, що, знову стоячи в головах ліжка, посміхалася, вишкіривши беззубі ясна.

Смерть насварилася на хованця кістлявим пальцем:

- Не обдуриш! Пізно вже, пізно!

Вона останній раз провела пучкою лезом коси, лишилася вдоволена своєю роботою і з усієї дурі гупнула косою в підлогу, аж стіни загули відлунням. У відповідь на цей звук за дверима кімнати вчулася метушня, грюкнули вдалині двері, долинули стишені голоси й швидкі кроки. Рипнули завіси, і в кімнату зазирнула медсестра в білому халаті. Вона підійшла до хворої на ліжку, нахилилася над нею, дивуючись, чому та лежить ногами до стіни, послухала уривчасте дихання, тоді похитала головою, поправила коц, відгорнений смертовою рукою, і вийшла, тихо клацнувши замком.

Смерть щільніше запнула хустку, поплямкала зморщеними губами, скосила оком на темнокосу жінку на ліжку, яка то болісно кривила обличчя, то зненацька ясно, радісно усміхалась.

- Ось вона вже знає, вже чує, - вдоволено мовила смерть. - Готується...

Бридка баба нахилилася над сплячою жінкою, потяглася рукою до її волосся.

- Не треба, не роби цього! - зненацька розпачливо зашепотіла нявка. - Не буди її!

- Ну, як скажеш, - легко згодилася смерть. - Хіба мені не все одно?

І вона, відступивши на крок від ліжка, закрутилася шаленим вихором, що аж біла її сорочка хльоснула нявку по обличчю, а з тумбочки коло ліжка злетіли невикористаний шприц і тонка скляна ампула та, зробивши коло, з дзенькотом упали на долівку. Вискнувши божевільне й хижо, смерть змахнула косою, і темнокоса жінка на ліжку шарпнулась, схлипнула - і затихла.

- Та й по всьому... - лагідно мовила смерть.

Хованець відчув вологу в кутиках очей.

- Ну, бувайте, - попрощалася смерть, обертаючись до вікна. Тоді, ніби згадала щось важлива, зиркнула знову на нявку й хованця: - Ви у скарбника були?

- Ні, - відповіла нявка машинально.

- А ви сходіть. Нехай скарб віддасть. Нема для кого стерегти вже!

І, спершу перекинувши через підвіконня довгу іржаву косу, яка глухо гепнулася десь унизу, смерть незграбно полізла у вікно, буркочучи швидше для проформи, ніж від серця:

- Понабудовували хати! Ні зайти, ні вийти! Хоч крила собі купуй!..

Вікно на мить зблиснуло холодним білим світлом, але одразу ж згасло. Нявка й хованець, мов зачакловані, не могли відірвати очей від місця, з якого тільки-но зійшла смерть: там, на брунатному лінолеумі, проступили два випалені сліди кістлявих підошов...

* * *

У печері було вогко й тепло, хоча знадвору вривався зимний вітер зі снігом, який, зробивши коло на порозі, струшував на землю мокрі сніжинки й утікав знову до лісу, до своїх володінь. У глибині печери горіла ватра, і світло блимало, відбиваючись од кам’яних стін, стрибало в очах нявки й хованця. Вони двоє стояли на порозі, не подаючи голосу, чекаючи, доки той, хто скрючився коло вогнища, сам до них не обернеться.

Ледь не втопивши обличчя в вогні, коло ватри навпочіпки сиділа істота, схожа на людину надзвичайно малого зросту. І одяг її, і обличчя, й руки блищали в півтемряві печери, наче випромінювали власне світло, а не відбивали ясне багаття. Істота помалу підкидала дрова в огонь, і кожне поліно, щойно падало всередину ватри, розбризкувало навкруги іскри, які на землі не згасали одразу, а ще миготіли, підморгували, пританцьовували, і нявці й хованцю здавалося, що земля під ними теж починає світитися, ніби не чорна вона й щільна, а тонка й прозора. Істота нарешті озирнулася на гостей.

- Ви хто такі? - спитала істота невдоволено.

Хованець набундючивсь і зробив рішучий крок уперед.

- Ти - скарбник? - спитав він, не зразу зрозумівши, чи свій голос чує: хрипкий і невпевнений, наче тільки зі сну. - Ми до тебе.

- І в якій ви справі? - наставив скарбник на хованця два блискучих, як іскри його багаття, ока.

- Ти повинен віддати скарб.

- Який такий скарб?

Хованець розгубився. В розмові зі смертю ні він, ні нявка не здогадалися спитати, який саме скарб мався на увазі. Скарбник спокійно відвернувся до багаття й продовжив згодовувати йому короткі товсті поліна. Приймаючи поліно в свою пащеку, вогонь широко розводив щелепи й одразу ж зажерливо клацав жовтогарячими зубами, і коли змикалися щільно зуби, поліно хрускало навпіл - так швидко, як не буває в звичайному вогні.

- Послухай, - заговорила нявка, - ми були в лікарні. Жінка померла. Скарб належав їй. Відкрий його: він уже їй не потрібен. Нема тобі для кого його стерегти тепер!

Скарбник повільно повернув до нявки голову.

- Жінка померла? Для мене то не має значення: вона не зняла закляття зі скарбу...

- Але ж... - втрутився хованець, - вона ж раптово померла! Вона не мала нагоди зняти закляття!

- Мене не обходить! - сердито буркнув скарбник. Він підкинув іще одне поліно в багаття, і вогонь, ніби насміхаючись із нявки й хованця, висунув довгий язик і лизнув пелену нявчиної тонкої сорочки.

- Грім тебе бий! - вигукнула нявка роздратовано. Ця лайка магічним чином уплинула на скарбника: він зіщулився коло багаття, і разом із ним зіщулився вогонь:

- Грім? Де грім?..

- Злякався? - руки в боки, нахабно запитав хованець. - Одкривай скарб, а то покажу грому дорогу в твою печеру!

- Та я хіба... Та я ж тільки... - заметушився скарбник, забігав печерою, заглядаючи по кутках. - Де той скарб, трясця його матері, де той скарб?

Упавши на коліна, він почав навіжено повзати земляною долівкою, мацаючи руками ямки, куди від вогню падали іскри й де, якщо добре придивитися, під землею і досі світилось. У якийсь момент скарбникові здалося, що він натрапив на те, що йому потрібно; він почав кігтями колупати землю, але іскра тільки глибше провалювалась у чорноту грунту, і скарбник ніяк не міг упевнитися, чи там він шукає, чи ні.

- А, пек йому! - лаявся він і знову повзав по землі.

Нявка зробила обережний крок до ямки, яка була ближчою до неї, і нахилилася, щоб торкнутися пальцем. Пучка її м’яко увійшла в ґрунт, що тільки-но здавався збитим і щільним. Ув отворі, що лишив палець, веселіше заграв вогник. Нявка стала дерти землю тонкими пальцями, і вогник блимав і підморгував їй. Хованець теж зацікавивсь іскрою, що якимсь чином не гасла в землі. Великою кігтистою лапою він сильно дряпнув землю, зариваючись одразу на всю глибину долоні, але вогник блиснув і на мить зник, щоби знову засвітитися десь там, у нутрі землі.

- А-а-а! Ось воно! - зарепетував зненацька скарбник, аж гості підскочили, гримнувшись головами об низьке склепіння печери, а вогник із переляку провалився під землю. Потираючи голову, нявка обернулася до скарбника, який стояв навколішках перед кулею світла, що ніби росла з-під землі.

Нявка застигла з розтуленим ротом. Куля виповзла на поверхню, пробивши луску ґрунту, й виросла у тонку запалену свічку, яка лила таке яскраве світло, що навіть багаття поряд із нею зблідло, зблякло й безсило опустило свої пелюстки на землю.

- Тут! - гордо повідомив скарбник.

- А що нам тепер робити? - здивовано запитав хованець.

- Що хочете, те й робіть, - стенув плечима скарбник. - Я вам скарб одкрив, далі - справа ваша.

Хованець розгублено глянув на нявку. Свічка почала дрібно мерехтіти, танучи. Вогонь у ватрі обережно почав підводити голову.

- Що ти стоїш стовпом? - закричала нявка, шарпаючи хованця. - Вона зараз згасне - і все! Ніж, ніж давай!

- Який ніж? Навіщо?

- Дурню! - дратувалася нявка. - Ніж давай! Який-небудь!

- Звідки я його тобі маю взяти?

Свічка між тим зітхнула важко, полум’я видовжилось у нитку, багаття хижо зблиснуло, чекаючи, що свічка от-от погасне, і перелякана нявка, висмикнувши з зеленої коси довгу шпильку, з усієї сили застромила її в землю на тому місці, де ще вгадувався теплий подих.

- Встигли! - з полегшенням зітхнула нявка. - Наш тепер скарб!

Розділ XI