Краєчок таємниці

Сірий день розвиднювався. Ліна стояла перед входом у чотириповерховий будинок районної лікарні. Стандартна будівля, спроектована буквою “Г”, гляділа на неї чотирма десятками квадратних великих вікон із давно не фарбованими варцабами. Залізні двері були ледь відхилені, і за ними проглядали маленькі сінці. Перед дверима лежав гумовий килимок, об який Ліна старанно витерла ноги, перш ніж зайти досередини.

У величезному вестибюлі нікого не було, і тільки на столиках ліворуч од входу розкладені були теки, в яких, як здогадалася Ліна, хворі мали записуватися на прийом до лікаря наперед. Праворуч, поряд із зачиненою роздягальнею, приліпилися двері до аптеки, на яких висіла табличка “Відчинено”. Зорієнтувавшись на місцевості, Ліна рушила вестибюлем у напрямку сходів і, проминаючи віконечко реєстратури, автоматично заглянула в нього. Засклене приміщення реєстратури мало внутрішні двері, які виходили в суміжну кімнатку, що Ліні була видна лише наполовину. Там, коло тумбочки з перекошеними дверцятами, стояла жінка з кип’ятильником. Вона помалу опустила кип’ятильнику чашку, встромила штепсель у розетку й озирнулася під пильним Ліниним поглядом.

- Добрий день! - весело сказала Ліна.

Чорнокоса жінка в білому халаті, з-під якого виглядав комір рожевого светра, питально подивилася на неї.

- Я шукаю когось, хто заступає зараз головного лікаря, - мовила Ліна.

- В якій справі? - недовірливо спитала жінка.

Ліна перевірила всі кишені своєї чорної сумки, нарешті знайшла посвідчення журналіста.

- У зв’язку з убивством, - мовила вона, вимахуючи ламінованою картонкою з фотокарткою. - Убивством Святослава Пилиповича Шапки.

- Ідіть на третій поверх, кабінет сімдесят три.

- Спитати кого?

- Дзвінку Левківну.

Ліна задріботіла сходами.

На другому поверсі так само нікого не було. Не було черги пенсіонерів під дверима терапевтів, не було школярів, які проходили б медкомісію, не було водіїв, що в них закінчився термін дії медичної довідки. Тільки під одним кабінетом сиділа жінка в рожевому светрі - точна копія пані з реєстратури, лише без білого халата.

Ліна кліпнула, тоді знизала плечима.

Вона пішла коридором, читаючи таблички на дверях. Зупинившись перед потрібним кабінетом й зрозумівши, що саме це - кімната номер сімдесят три і саме сюди зібралася єдина на всю лікарню черга - черга з однієї людини, - Ліна ковтнула слину. Жінка в рожевому категорично не впізнала журналістку. Тоді Ліна запитала:

- Ви сюди чекаєте? А лікар є?

- Заходьте. У лікаря зараз нікого немає.

Здивована Ліна постукала й відразу відчинила двері.

- Можна? - спитала вона, просунувши голову в щілину.

У вікно світило таке яскраве сонце, що на мить воно її засліпило і Ліна не зразу побачила великий стіл червоного дерева з химерним візерунком подряпин: обриси начебто Південної Америки перекривали собачу морду, а ікла собачі, здавалося, от-от вхоплять за хвіст ледь окреслену щуку. Над столом висів старий якутський шаманський бубон із напівстертим малюнком дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо. Поряд зі столом стояла тверда лікарняна отоманка, а за столом сиділа коротко стрижена істота в синьому спортивному костюмі, на який був накинутий білий подертий халат.

Істота вказала на вузьку отоманку.

- Дякую, - мовила Ліна, сідаючи.

- Я вас слухаю, - заговорила істота, і тут виявилося, що голос у неї високий і дзвінкий і - вже точно - жіночий.

- Дзвінка Левківна?

- Я.

- Я - Ліна Оверченко, журналістка. Представляю столичну газету “Речовий доказ”. Я роблю матеріал про Святослава Пилиповича Шапку.

- Яка трагічна смерть! - драматично вигукнула Дзвінка Левківна.

- Так! Важке життя, а потім іще й абсурдна смерть. Я хочу написати велику статтю про Святослава Пилиповича. Ви давно з ним знайомі?

- З вісімдесят шостого року. Він тоді прийшов у лікарню, а я вже працювала...

- Сімнадцять років! - розширила очі Ліна. - Ви, мабуть, багато можете про нього розповісти...

- А ви питання ставте, які вас цікавлять. Так легше.

Дзвінка Левківна розправила пожмакані рукави халата й відкинулася на спинку стільця. Її чорні очі набули поважного виразу, гордовито задерлося підборіддя, і навіть вуста, здавалося, викривилися згірдливо. Вона засовалася на стільчику, вмощуючися зручніше й розпрямляючи спину, але ніжки стільця зарипіли, захиталися небезпечно - і Дзвінка Левківна вчепилася налякано руками в стіл, а губи її одразу опустилися кутиками вниз, нагадуючи наполохану дитину.

- Прошу, розкажіть, будь ласка, - почала Ліна, вмикаючи роздовбаний диктофон, - трошки про той час, коли Святослав Пилипович тільки-но починав працювати в лікарні...

- Це був вісімдесят шостий рік, - повторила Дзвінка Левківна, знову прибираючи поважного вигляду- Я точно пам’ятаю, бо якраз Чорнобиль бахнув. Він приїхав, а в лікарню брати не хочуть. У нього тут, у місті, жінка лишалася, не жона - так, давнє кохання. Ну, я не знаю, але так люди кажуть... Вона - пронирлива була! - влаштувала його в лікарню в фізіотерапевтичний кабінет - ну, електрофорези там робити, таке... Він у неї жив спершу, а як тільки вона роботу йому знайшла, накивав п’ятами! Такий був, хоч і гріх так про покійників, прости Господи...

Дзвінка Левківна хапливо перехрестилася, потім глянула на диктофон питально: чи не зайве бовкнула.

- Я це повирізаю, - заспокоїла її Ліна, - не звертайте уваги.

- Виріжте вже, прошу, - закивала Дзвінка Левківна. - Ну, він недовго електрофорези діткам хворим робив: уже вісімдесят дев’ятого перевели його в травматологію, бо він, бач, будь-який перелом так складав, що заростало, як на собаці. Ну, руки в нього нічо’ були, нема що казати, він і мені - глядіть, - і Дзвінка Левківна оголила праву руку до ліктя, - кістку полагодив так, коли я взимку впала, що й сліду нема. Відкритий перелом був, і зашивати довелося, й у гіпсі півтора місяці ходила. А сам він, хоч і лікар, кажуть, у таборі ледь дуба не врізав: підчепив якусь незнану хворобу, місяць мучився, вже начальство під тиском зеків, які там страйк учинили, згодне було його в лікарню переводити в район. Але потім якось оклигав, тільки з тої пори, казали, дивний став. Ну, я говорити не буду, я з ним до хвороби знайома не була...

“Меdісе, сиrа tе ірsum”, - відмітила про себе Ліна можливу назву для першого розділу майбутньої статті.

- Він психотерапевтом за фахом був, але в нас які тут психи? Усе більше хлопів із сіл привозили: хто ногу косою втяв, кому руку молотаркою скалічило. А ще тартак* тут поблизу, то узагалі страх: що не тиждень, то з травмою хлопа привезуть... А ще Пилипович, знаєте, з ідеєю тут носився. Я вже толком не знаю, що до чого, але вічно в нього товклися якісь студенти, експерименти ніби ставили. Кажуть люди, він дисертацію писав, але кому треба його писанина? Я вам так скажу: в районній лікарні сидиш - все одно що похований. Він би хоч у медучилищі де викладав, я вже не кажу в інституті...

- Ну, то не зовсім так, - перепинила Ліна балакучу співрозмовницю. - Я чула, Святослав Пилипович багато друкувався в закордонній пресі... І в нашій останнім часом.

- Про пресу не знаю, не читала. А було раз: приїздив до нього іноземець. Замкнулися тут, у кабінеті - це ж його був кабінет, ви не знали? - і гомоніли ледь не цілий день. Потім так за руку по-дружньому прощалися, ледве-м не цілувалися. Може, теж який журналіст, тільки заграничний?

Почувши про кабінет, що належав убитому лікарю, Ліна мимоволі роззирнулася. Шафа набита книжками, вікно голе, навіть фіранкою не завішане, лінолеум на підлозі старий, пухирями надувся. Важко уявити, що в цьому кабінеті працювала людина, яку зарубіжні медичні видання цінували більше, ніж наші.

- І ви його тут знайшли? - спитала Ліна.

- Тут. У цьому самісінькому кабінеті. Йому в груди стрелили, але він швидко помер. Серце йому зачепило, крові тут було! Килимок-то я потім викинула. А взагалі тут, - Дзвінка Левківна нахилилася до Ліни та стишила голос, - таке робилося! Ми наспіх прибрали, і то - он, бачите, в шафах як книжки впереміш стоять, а було все охайно, наче аж по кольору підібрано! Чи шукали щось, чи просто над ним знущалися, бо йому коли розтин робили - у нас же, в лікарні робили, - всі внутрішні органи в нього були відбиті! Такий жах!

Ліна теж мимоволі нахилилась уперед, аби краще розчути, що їй говоритиме Дзвінка Левківна. Для кримінальної хроніки цікаві були, здебільшого, подробиці вбивства, а в міліції їх, звісна річ, не допитаєшся.

- А що кажуть про вбивство ваші колеги? Чи кого, може, бачили, чи які чутки ходять? - спитала вона.

- Чутки ходять різні, - мовила Дзвінка Левківна, знову розправляючи пожмакані рукави халата й закопилюючи губу. - Вчора міліції напхалося - зі всього міста. А кого тут розпитувати? Вечір пізній уже був, а охорони в нас нема. Яка в лікарні охорона? О восьмій годині прийом закінчується, о дев’ятій зачиняють. А в Пилиповича ключ від прийомного покою був, він так завжди виходив, коли там уже і чергова засне. Ото після дев’ятої його й підстрелили. Кажуть, із пістолета з глушником, то навіть і в сусідній кімнаті якби хто був, не вчув би. А в цьому крилі й не було нікого, хіба чергова сестра на першому поверсі.

- А чутки? Чи, може, Святославу Пилиповичу погрожували, чи жінку чию вкрав?

- Якби жінку вкрав, його б швидше на вила підняли! - засміялася Дзвінка Левківна, радіючи вдалому жарту. - У нас тут по-простому. А чутки ходили, що він, як у мордовських таборах сидів - ви ж знаєте? - (Ліна кивнула), - зазнайомився з якимсь кримінальником і поміг йому втекти, а той і розплатився з ним добре - потім, як уже Пилипович на волі був. А то з якого б дива він так швидко від коханки своєї в нову хату переїхав?

- Гадаєте, стільки багато дав, що ще й досі лишилося? - скептично запитала Ліна. - Сімнадцять років минуло!

- Ну, не знаю. Ви питаєте, які чутки, я вам кажу. А якщо йому той кримінальник золото дав, воно би-м на залізо за сімнадцять років не перекинулося, хіба не так?

- Ваша правда, - погодилася Ліна. Вона замислилася над тим, де їй тепер шукати інформацію про невідомого “кримінальника”, щоб приправити майбутню статтю. “Криваве мордовське золото”, - склався в голові ще один заголовок.

- А знаєте, - нахилилася знов до Ліни новоспечена в.о. головного лікаря, яка було випрямилася, ображена недовірливістю столичної гості, - що коханку його машина переїхала?

- Коли? - вигукнула Ліна. Перед очима постала вчорашня аварія, що нею містечко Рябокінь зустріло увечері двох журналістів.

- Так учора ж. Десь після восьмої. Майже коло самої її хати. Вона дорогу переходила не там, де треба.

Дзвінка Левківна переможно склала руки на грудях.

У двері настирливо постукали, і зразу ж у прочинену щілину пропхалася розкуйовджена жіноча голова.

- Дзвінко Левківна! - загуділа голова басом. - Вас до телефону! З області дзвонять стосовно похорону!

- Іду, іду! - махнула та рукою, і голова миттєво щезла за дверима. Тоді Дзвінка Левківна обернулася до Ліни. - Ви вже пробачте, мені йти треба...

- Я вам ще одне питаннячко поставити хотіла, - Ліна тицьнула в диктофон. - Можна, я вас почекаю? Ми таку приємну бесіду вели, ви мені так допомогли...

- Ну, сидіть...

Дзвінка Левківна кинула оком на шафу, повну книжок із психології і психіатрії, певно, вирішивши для себе, що красти тут після гармидеру, вчиненого убивцею, нема чого, про всяк випадок суворо зиркнула на Ліну, на що та розтягла губи в найщирішій посмішці, і нарешті вийшла з кабінету.

Ліна підскочила до столу й почала витягати одну по одній шухлядки. В першій був повний безлад, де ручки, печатка лікаря, якісь бланки, клей, папірці для записів, медичні журнали, чужі візитки, дерев’яне великоднє яйце, рекламний проспект прибалтійського банку, що відкриває кодовані рахунки, проштамповані посвідчення про відрядження, - все лежало впереміш, видно, хапливо сюди вчора покидане прибиральницею. Друга шухлядка взагалі виявилася порожньою, а в третій так само безладно звалені були магнітофонні касети.

Ліна висипала їх на підлогу, по одній піднімаючи, читаючи напис і знову вкидаючи до столу. Святослав Пилипович на кожній касеті охайно записував прізвище, ім’я й по батькові, певно, свого пацієнта - чи тих студентів, що про них говорила Дзвінка Левківна? - і ставив дату.

“Мар’яна Богданівна Омелянич”, - прочитала Ліна на одній із касет, і пам’ять одразу вихопила сцену на в’їзді до містечка: чорняву жінку в брудному снігу, вайлуватого міліціянта з кучмою темного волосся, безтолкового Юрася з фотоапаратом. Квапливо перебираючи касети, Ліна видобула ще кілька з тим самим прізвищем, де всі дати стояли з різницею в тиждень. Мар’яна Богданівна ходила до лікаря вже понад два місяці.

Ліна запхала касети собі в сумку, тоді повкидала решту назад до шухляди. Потім визирнула в коридор, чи там нікого нема, дістала з диктофону власну касету, пхнувши в нього першу-ліпшу з записом Мар’яни Богданівни Омелянич, і натиснула чорного ґудзика.

“Лікарю, знаєте, цього разу мені наснився зовсім інший сон. Дивний. Про вас”.

“Про мене? ” - низький чоловічий голос.

“Так. Я не впевнена, але, здається, відбувається все у вашому кабінеті. Я лежу на отоманці, як зараз. Ви читаєте щось за столом. Я за вами слідкую, тільки ви гадаєте, що я сплю. На вас синій светр, а з-під нього виглядає жовта краватка. У вас же є така? Ви перегортаєте сторінки журналу, а тоді підводите очі й дивитеся на мене. Я хочу вам щось сказати, щоб ви зрозуміли, що я не сплю, але не можу розтулити губи.

Я чую, як різко відчиняються двері, і хочу повернути голову, щоб побачити, хто це, але голова важка. Я чую два грубих голоси, стукіт підборів. Вони наближаються до вашого столу, й ось уже потрапили мені в поле зору, і я бачу їх”.

“Ти їх пам’ятаєш? - в чоловічому голосі вчувається напруга. - Ти пам’ятаєш, що вони говорили? ”

“Дуже чітко...”

Двері до кабінету рвучко відчинились, і Ліна одночасно натиснула ґудзика на диктофоні. Дзвінка Левківна стрімкою ходою влетіла в кабінет, і разом із нею увірвався запах медикаментів.

- Ви до кого говорили? - спитала Дзвінка Левківна недовірливо.

- Ні до кого, - відповіла Ліна квапливо. - Я просто слухала нашу з вами розмову - побачити, чи гарний запис вийшов...

Розділ X