ДОРОЖНЬО-ТРАНСПОРТНА ПРИГОДА

Мар’яна схилилася над мийкою. Мила брудну тарілку вже вчетверте, навіть не помічаючи того, терла і терла механічним рухом - за годинниковою стрілкою, немов рахувала хвилини, які скрапували з дзиґаря в неї над головою. Нарешті лишивши тарілку, Мар’яна відвернулася до вікна.

Кажуть, якщо наснився недобрий сон, треба просто глянути на світ за шибкою - і тоді всі страхи минуться. Вона щодня подовгу стояла під вікном, чекаючи полегшення, Мріючи скинути з себе тягар нічних жахів, але вікно блимало сліпим оком і не знімало з душі тягар.

Якби хоч чимось себе зайняти! Мар’яна стала коло кухні, ладнаючи каструльки й сковорідки, накриваючи на стіл, бо сьогодні чекала в гості сина, який уже давно не жив із нею. За вікном розцвірінькалися горобці, передражнюючи один одного, і Мар’яна, забравши зі столу порізаний хліб, покришила його і, прочинивши кватирку, кинула горобцям. Вони вчинили страшенний ґвалт і зграйкою накинулися на хліб, але враз з усіх боків почали насуватися сірі, добре вгодовані голуби з нахабними пиками й відтісняти горобців. Мар’яна з серцем махнула рукою.

З боку сіней вчувся нетерплячий стук, і майже одразу двері відхилилися: вдень хату не тримали замкненою.

- Мамо, привіт!

- Ти вже тут? Ти голодний, Орчику?

- Як завжди.

До кухні влетів високий, чорнявий, рухливий хлопець. Власне, хлопцем його можна було назвати лише тому, що він молодо виглядав, але з очей його, що трохи насторожено дивилися на світ, прозирала зрілість.

- Ох, що це так смачно пахне?

- Деруни, - відповіла Мар’яна.

- Дай один!

- Орчику, скільки прошу: не хапай з-під руки!

Мар’яна вивіреними рухами виклала ложкою на пательню останню порцію дерунів і повернулася до сина.

- Що на роботі?

- Сидір хоче цемент за готівку.

Орест, який закінчив хімічний факультет в університеті й був запрошений до аспірантури, раптом ні сіло ні впало вирішив вертатися додому. Він легко влаштувався технологом на цементний завод і потім помалу, але невпинно просувався вгору. Був непоганим технологом, але ще кращим виявився маркетологом: міг точно визначити, де й коли цемент продаватиметься найкраще, і тепер обіймав посаду комерційного директора.

- А за готівку не можна? - спитала Мар’яна.

- У нас не можна. У нас абсолютно прозора бухгалтерія. Нашому юристові вже набридло судитися з податковою... Мамо, щось горить!

Мар’яна хапливо перекинула добре підрум’янені з одного боку деруни на другий бік, почекала хвилинку й зняла їх із пательні. Орест, виразно клацаючи зубами, поглинав деруни. Наливши синові у горнятко чай, Мар’яна сіла коло столу, схрестивши руки.

- Мам, ти чого не їси?

- Я вже вечеряла...

Орест підняв голову від тарілки й подивився на матір уважно.

- Знову наверзлося?

- Орчику, дай мені спокій.

- Мам, ти себе в могилу заженеш тими снами. Що каже Святослав Пилипович?

- А що він може казати? Хіба лікарі визначають причину хвороби? Вони лікують наслідки...

Мар’яна відвернулася до вікна і замовкла. Горобці, які товклися на гілках у її по-зимовому чорному саду, теж ніби принишкли, втомлені дражнитись. За хвильку Мар’яна, струшуючи з себе сумний настрій, заговорила:

- Ти газету приніс?

Вона не передплачувала газет, але завжди читала ту, що приносив із собою Орест.

- Мам, візьми там, у кишені куртки. Я ще навіть не розгортав.

Мар’яна порилася на вішаку, витягла з куртки вогку газету й розстелила на колінах. І заклякла.

- Що там таке? - вдруге відірвався від дерунів Орест. - Яке ти там страхіття побачила?

- Святослава Пилиповича вбили, - сказала вона чужим голосом.

- Не може бути! Ану, дай газету! - Орест вихопив аркуші з материної руки й розправив на столі.

На першій же сторінці надруковане старезне фото головного лікаря Рябокінської районної лікарні, де йому не більше сорока років, а поряд, у три невеличких колонки, стаття під заголовком “Чергове замовне вбивство”. “ У ніч із двадцять першого на двадцять друге січня у власному кабінеті в районній лікарні був убитий головний лікар, за фахом - психотерапевт, кандидат медичних наук, автор численних публікацій у вітчизняних і закордонних медичних журналах, Святослав Пилипович Шапка. Обставини з’ясовуються, але, як нам стало відомо з надійних джерел, це убивство має почерк замовного”.

- Замовне вбивство? - стенув плечима Орест. - Кому вже аж так Святослав Пилипович міг перейти дорогу? Яка дурниця!

Мар’яна кілька разів розтуляла вуста, ніби щось хотіла сказати, а тоді похоплювалася, та все ж нарешті мовила:

- Таки серце моє щось віщувало...

- Мамо, ти про сни? До чого тут сни?

- Не сни, а сон... - відповіла вона й роззирнулася на всі боки нервово, ніби підозрювала, що за нею хтось спостерігає. - Я тобі скажу. Він не хотів вірити... Мені щоночі снився той самий сон, а одного разу наснився інший. Зовсім інший. Не про мене - про нього...

І вона на півслові замовкла, загасивши погляд, стуливши міцно вуста. Орест почекав, щоб вона сама заговорила, але мати мовчала.

- Мам, то що за сон? - спитав нарешті Орест.

- Сон? А, той сон... Я не дуже пам’ятаю. То я йому розказувала, коли ще добре пам’ятала. Ніби я в лікарні. І він сидить за столом. А потім до кабінету хтось заходить, якісь люди. Щось говорять... погрожують? Не пам’ятаю. Я тільки пам’ятаю, що уві сні так злякалася за нього! Бачиш, яке моє серце: все наперед знає...

Мар’яна замислилася. Орест не знав, який давній зв’язок поєднував його матір зі Святославом Пилиповичем. Коли лікар, відсидівши понад десять років у таборах як в’язень сумління, повернувся додому вісімдесят шостого року, він чомусь прийшов саме до Орестової матері, хоча ніколи їй не писав. Орест не пам’ятав жодного його листа, жодної згадки про нього з материних вуст, він і самого Святослава Пилиповича не пам’ятав, узагалі чи й відав про його існування.

А Мар’яна зустріла колишнього в’язня, мов рідного брата: знайшла йому житло, навіть заплатила за нього, ходила до тодішнього головного лікаря, щоб улаштував Святослава Пилиповича хоч кимсь, хоч у фізіотерапевтичний кабінет, їздила до Києва, щоб придбати йому пристойне пальто й туфлі, бо речі, які той привіз із собою, годилися хіба на городнє опудало.

Тільки вона не розмовляла з ним. Орест жодного разу не чув, щоб Святослав Пилипович із мамою говорили про щось інше, крім хлібу щоденного. Часом він і хотів запитати Святослава Пилиповича про страшні мордовські табори, про які знав лишень із чуток, але в хаті на такі розмови раз і назавжди було накладене мовчазне табу: слова “сидів” або “табір” не вимовлялись уголос. Здавалося, і мати, і Святослав Пилипович навіть до себе, мовою душі, жахалися ці слова промовити, щоб не наврочити.

За півроку мати знайшла Святославу Пилиповичу помешкання, і він виїхав. Більше ніколи не приходив до них у гості, лише мати часом знімала телефон і розмовляла з ним хвилин п’ять.

Коли почалися нав’язливі сни, мати час од часу ходила до Святослава Пилиповича в лікарню, де він потроху відвоював колишнє становище і замінив головного лікаря, якому давно вже час був виходити на пенсію. Святослав Пилипович був за фахом психотерапевтом - дивна спеціальність для районного лікаря, тож і працював довгий час у травматології, після таборів обізнаний у всіх можливих травмах краще, ніж травматолог із двадцятирічним стажем.

Але й далі писав статті з психіатрії. Їх публікували спочатку лишень іноземні журнали, та згодом почали й наші. До нього ходили люди. Він слухав і записував їхні нарікання, намагався допомогти кожному. А тепер його вбили.

Мар’яна зібрала начиння зі столу. Орест вийшов у вітальню й увімкнув телевізор. Тиша луснула, і в кімнату ринув збуджений голос дикторки першого каналу телебачення, яка оповідала про пожежу на одному з київських ринків. Мар’яна влаштувалася на дивані поряд із сином, дослухаючись до телевізора. Вони часто так сиділи: рядком, мати й син, півгодини вечірніх новин, доки син, прослухавши останні події у світі спорту, не починав збиратися додому.

Вислухавши футбольні новини, Орест потягнувся й підвівся з дивану.

- Мам, я піду.

- Так, Орчику.

Він на мить замислився.

- Мам, хто буде похорон улаштовувати?

Мар’яна зиркнула на сина зацьковано.

- Ми?.. - мовила вона з питальною інтонацією.

- Ну, в нього ж родичів нема... Мам, я піду в лікарню завтра, спитаю. Ти не ходи. Тобі не треба...

Мар’яна покірливо кивнула. Орест вдягнув кросівки, шапку, накинув куртку й почав її зашпилювати. Мар’яна раптом зірвалася з місця, наче щось ізсередини її штрикнуло.

- Я тебе до зупинки проведу! - ледь не крикнула вона.

- Чого? - здивувався син. - Ти ж ніколи...

- Не можу сидіти в хаті. Проведу, прогуляюся...

- Ну, взувай чоботи. Де твоє пальто?

- А он там, під безрукавкою.

Орест подав матері пальто, потім дістав із полички над вішаком шапку й шалик. Мар’яна під саме підборіддя запнулася шаликом, хоча за вікном було ледь нижче нуля.

Сніг кружляв навколо ліхтаря на автобусній зупинці, пасмами лягав на лавку, людям на коміри, на дахи проїжджаючим машинам. Люди нетерпляче збивали його собі з шапок і з плечей, але він знову важко осідав, вибудовуючи сніжні вали. В кінці вулиці з’явився жовтенький автобус; він підскочив до зупинки, відчинив двері. Орест піднявся трьома сходинками, обернувся до матері.

- Мам, я зайду завтра по сьомій.

- Так, синку, як завжди. Що тобі зварити?

- Та не знаю. Що-небудь.

Нарешті автобус впустив останніх пасажирів і щільно затулив двері.

Мар’яна ще постояла на зупинці, не хотіла повертатися додому. Мимоволі пригадувала Святослава Пилиповича. Доля! Пройти мордовські табори, повернутися додому, хоч і хворим, хоч і зневіреним, та живим і не калікою, знайти роботу, навіть гараздувати - і загинути наглою смертю, неприродною, невчасною! Замовне вбивство... Кому знадобився головний лікар районної лікарні, в якого зроду не було грошей, який навряд чи знав страшні державні таємниці, який жив самотньо й тихо?..

Чи не так уже й тихо? Активно друкувавсь у західній періодиці, раз у лікарню навіть приїжджав англійський колега, вони довго говорили, сидячи в “Колибі” - тоді єдиному на все містечко пристойному ресторанчику, англієць, прощаючись, щиро тиснув Святославу Пилиповичу долоню й запрошував на конференцію, а той тільки усміхався й відмовчувався...

Мар’яна нарешті ступила на дорогу.

Йшла швидко, похиливши голову, пригадуючи свій останній візит до Святослава Пилиповича. Зненацька праворуч і трохи позаду вчулося гудіння мотору. Мар’яна заціпеніла. Гудіння швидко наростало, але для неї все відбувалося, як у сповільненому кіно. Гудіння увірвалось у вуха диким свистом, на неї дихнуло гарячим запахом бензину й мотору.

Вона трохи повернула голову - й побачила просто перед собою дві круглі фари, вирячені, ніби очі хижого звіра. Джип здоровий, як танк, заступив їй дорогу, ось він уже торкнувся її пальта переплетеними штангами, що ліпилися на його тупому носі. Мар’яну наче обпалив дотик розжареного металу.

Втративши рівновагу, розкинувши руки, вона падала на чорний асфальт повільно, повільно і ніяк не могла діткнутися землі.

Розділ VI