Вік досліджуваних.

Процедура експерименту більше впливає на дітей, ніж на дорослих. Пояснення цьому знаходять в особливостях дитячої психіки:

1) діти більше емоційні при спілкуванні з дорослим. Дорослий для дитини завжди є психологічно значимою фігурою. Він або корисний, або небезпечний, або симпатичний і заслуговує довіри, або неприємний і від нього треба триматися подалі. Отже, діти прагнуть сподобатися незнайомому дорослому або “сховатися” від контактів з ним. Відносини з експериментатором визначають ставлення до експерименту (а не навпаки).

2) прояв особистісних особливостей у дитини залежить від ситуації більшою мірою, чим у дорослого. Ситуація конструюється в ході спілкування: дитина повинен успішно спілкуватися з експериментатором, розуміти його питання й вимоги. Дитина опановує рідною мовою при спілкуванні із ближнім оточенням, засвоюючи не літературну мову, а говір, прислівник, “сленг”. Експериментатор, що говорить літературно-науковою мовою, ніколи не буде для нього “емоційно своїм”, якщо тільки дитина не належить до того ж соціальному шару. Незвична для дитини система понять, способів комунікації (манера говорити, міміка, пантоміма й ін.) буде наймогутнішим бар’єром при його включенні в експеримент.

3) дитина має більш живу уяву, ніж експериментатор, і тому може інакше, “фантастично”, інтерпретувати ситуацію експерименту, ніж дорослий.

Цікаве: Критикуючи експерименти Піаже, деякі автори висловлюють наступні аргументи. Дитина може розглядати експеримент як гру зі “своїми” законами. Експериментатор переливає воду з однієї посудини в інший і запитує дитини, чи збереглася кількість рідини. Дитині правильна відповідь може здатися банальною, нецікавою, і вона стане грати з експериментатором. Вона може уявити, що їй запропонували подивитися фокус із чарівним стаканчиком або взяти участь у грі, де не діють закони збереження матерії. Але навряд чи дитина розкриє зміст своїх фантазій. Ці аргументи можуть бути лише домислами критиків Піаже. Адже раціональне сприйняття ситуації експерименту є симптом певного рівня розвитку інтелекту. Однак проблема залишається невирішеної, і експериментаторам рекомендують звертати увагу на те, чи правильно розуміє дитина звернені до нього питання й прохання, що він має на увазі, даючи ту або іншу відповідь.

Дорослі досліджувані прагнуть тільки точно виконувати інструкцію, а не піддаватися своїм підозрам і здогадам. Очевидно, це залежить від психологічної зрілості особистості досліджуваного.

Крім того діти віддають перевагу експериментаторам-жінкам, а дорослі – чоловікам.

2. Інструкція, яка може спричинити проблему розуміння і прийняття та «ефект інструкції»

Щоб проконтролювати розуміння інструкції використовують:

- опитування досліджуваних;

- включення в експеримент короткої попередньої навчальної серії, після чого проводиться інтерв’ю для виявлення труднощів у виконанні завдання й причин відхилень дій досліджуваних від вимог інструкції.

Приклад: класичний варіант “ефекту інструкції” проявляється при вимірі часу реакції. Експериментатори знають, що інструкція, що набудовує досліджуваного на виявлення сигналу, збільшує час реакції, а інструкція, що вимагає максимально швидкої відповіді, прискорює реагування.

Мотивація участі в експерименті.

Досліджуваний може брати участь у дослідженні добровільно або примусово. Беручи участь в “природному експерименті”, він може й не знати, що став досліджуваним.

1. Мотивація добровільної участі в експерименті: цікавість, бажання дізнатися що що-небудь про себе; заробляння грошей; одержання заліку (якщо мова йде про студентів-психологів); соціальний вплив (умовляння друзів); вкрай рідко - прагнення “послужити науці”.

2. Досліджуванийпримушений брати участь в експерименті. Більшість таких досліджуваних ставляться до експерименту критично, а до експериментатора – вороже й недовірливо. Найчастіше вони прагнуть зруйнувати план експериментатора, “переграти” його, тобто розглядають ситуацію експерименту як конфліктну.

Цікаве: Американські психологи встановили, що від 70 до 90% всіх досліджень поведінки людини проводилося з досліджуваними – студентами коледжів, причому більшість із них – студенти-психологи. Тому не випадково скептики називають психологію “наукою про студентів-другокурсників і білих пацюків”. Студенти коледжів становлять 3% популяції жителів США. У більшості випадків досліджуються чоловіки. Тому експериментальні дані можуть бути нерелевантними майже для 51% всієї популяції.

Найчастіше експерименти проводяться з досліджуваними, які залучаються до участі примусово. Близько 7% приваблюваних до досліджень є добровольцями. Більшість із них – студенти, що слухають психологічні курси.

Р. Розенталь описує досліджуваного-добровольця на відміну від досліджуваного, притягнутого примусово, як такого, що має вищий: рівень освіти та інтелекту, соціально-класовий статус, більше виражену потребу в соціальному схваленні і більшу соціабельність.

Очевидно, що це – соціально-психологічна характеристика студентів північноамериканського коледжу.

М. Метлин увела класифікацію, розділивши всіх досліджуваних на позитивно настроєних, негативних настроєні й довірливих. Звичайно експериментатори віддають перевагу першим і останнім.

Часто дослідницька робота включається в контекст практичної діяльності психолога. Але це створює ряд додаткових труднощів:

- різко обмежується воля у виборі об’єктів дослідження, варіюванні умов, методів впливу й контролю змінних. Цей вибір строго підпорядкований досягненню консультаційного або психотерапевтичного ефекту;

- життєва ситуація досліджуваного більш ясна, мотивація його участі в дослідженні визначена, що дозволяє суворіше підходити до конструюванню й типологизації ситуації експерименту, а отже – обліку й контролю її впливу на поводження досліджуваного.

Отже можливі чотири крайніх варіанти ситуацій дослідження:

1) добровільна участь в експерименті, самостійний вибір подальшого життєвої поведінки;

2) примусова участь, самостійна вибір поводження;

3) примусова участь, вибір поведінки після обстеження нав’язана;

4) добровільна участь в обстеженні, вибір подальшого поводження нав’язаний.

Л.Б. Крістіансен вважає, що всі варіанти поведінки досліджуваного в експерименті можна пояснити актуалізацією одного мотиву – прагнення до позитивної саморепрезентації, тобто прагнення виглядати у власних очах якнайкраще.

Дорослий досліджуваний, входячи в ситуацію експерименту, орієнтується в ній і поводиться відповідно до ситуації, але спонукається прагненням “не втратити обличчя” перед самим собою. Він звертає увагу на слухи про експеримент і його цілях, на інструкцію й повідомлення експериментатора в процесі бесіди, на специфічні риси особистості експериментатора, умови проведення дослідження (устаткування лабораторії, стан приміщення, комфортність обстановки й ін.), ураховує особливості спілкування з експериментатором у ході експерименту. Спираючись на ці ознаки, досліджуваний будує “внутрішню” модель експериментальної ситуації. Метод “обману”, якщо підміна цілей експерименту виявлена досліджуваним, не буде ефективним. Досліджувані, у яких виникає підозра, що за допомогою інструкції намагаються маніпулювати їхнім поводженням, обдурити їх і т.д., утримуються від очікуваних експериментатором дій, пручаючись його впливу. Для себе вони пояснюють цей опір тим, що маніпулювати людиною мимо його волі негідно.

І разом з тим експеримент активізує мотив саморепрезентації, оскільки його умови неприродні й відмінні від попереднього досвіду індивіда.

Демонстративні особистості схильні перетворювати експеримент у театр: вони поводяться неприродно й нарочито, немов перебувають на сцені. “Тривожні” особистості можуть поводитися скуто, напружено й т.д.

Мотивація саморепрезентації виявляється найбільш сильною, якщо досліджуваний уважає, що його поведінка в експерименті особистісно детерміновано, тобто його вчинки – не наслідок експериментальних впливів, а прояв реальних намірів, почуттів, переконань, здатностей і т.д. Якщо ж досліджуваний думає, що його поведінка в експерименті залежить від умов, змісту завдань, взаємодії з експериментатором, то мотивація саморепрезентації не виявиться в його поведінці.

Л.Б. Крістіансен зробив невтішний висновок: мотив саморепрезентації контролювати вкрай важко, оскільки не визначені ні умови, у яких він проявляється, ні напрямок його впливу на експериментальні результати.

Приклад, мотив саморепрезентації взаємодіє з мотивом соціального схвалення: досліджувані особливо прагнуть виявити себе “найкращим чинос” тоді, коли експериментатор не може їх безпосередньо викрити в неправді. Якщо досліджуваних попросити дати оцінку свого інтелекту, вона особливо завищується тоді, коли експериментатор не збирається “перевіряти” їхній інтелект. Якщо ж досліджуваним відомо, що після суб’єктивного оцінювання свого інтелекту їм варто виконувати тест, вони оцінюють себе значно нижче.

Крім того, якщо досліджуваний думає, що експериментатор ним маніпулює, у нього також більш сильно проявляється мотивація саморепрезентації.

Таким чином, і мотивація саморепрезентації, і мотивація соціального схвалення однаково актуалізуються у досліджуваних у психологічних експериментах.