Ми поламаємо на їй ті обручі! - загула громада. - Це якась чи панія, чи полька, чи, може, якась невіра!

Балабуха крутився, крутився й нічого не вдіяв. Вже він і титаря загоджував, і дідів загоджував, й говорив проповіді, котрих ніхто не розумів, - і все нічого не помогло. Громада стала гопки проти його. Люди не цілували його в руку, обминали на вулиці, а що за все гірше - не давали йому грошей. Олеся пожила з тиждень на черствім хлібі в дяковій хаті й поїхала в Хохітву до батька. Балабуха побачив, що в його руках і ключі од церкви, й ризи, і кропило, й кадило, та тільки не було чого їсти. Йому доводилось або голодати, або шукати іншої парафії.

Чутка про те, що Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Моссаковського, швидко дійшла й в Чайки до Прокоповичів. Якийсь дяк був у Вільшаниці, заїхав у Чайки й передав звістку Прокоповичці. Отець Степан Прокопович одпочивав у пасіці. Прокоповичка побігла в пасіку, трохи не поперекидала уликів і вскочила в катрагу. Прокопович спав, лежачи на спині й розкидавши руки й ноги. Прокоповичка вбігла, торгнула чоловіка з усієї сили й крикнула на всю пасіку:

Чи ти знаєш, що сталося? Чи ти знаєш, що діється?

Га? Що? Де? Пожежа! - крикнув і собі переляканий Прокопович, схопившись і сівши на лавці.

Чи ти знаєш, що сталося? - крикнула ще голосніше Прокоповичка й вдруге штовхнула під бік чоловіка.

Що? Церква горить? Дзвони на гвалт! Лізь на дзвіницю! - захрипів спросоння Прокопович.

Лізь уже ти на дзвіницю та дзвони! Вільшаниця пропала й по цей день!

Злодії! Хтось украв Вільшаницю! Запрягай коні та доганяй! - плів нісенітницю переляканий спросоння панотець.

Та перехрестись, та прочуняйся! - зарепетувала Прокоповичка. - Балабуха одбив вільшаницьку парафію од Харитона Моссаковського. Оце тільки заїздив до нас один дяк та й розказував нам про те.

Та чорт його бери, коли одбив! Про мене нехай пропадає й твоя Вільшаниця, і твій Харитін! Тільки мене перелякала. Я думав, що, може, де-небудь пожежа, - сказав Прокопович.

От тобі на! От тобі й батько! А що ж тепер робитиме наша Онися? - спитала Прокоповичка.

Про мене, нехай плаче, нехай скаче! - сказав Прокопович і знов упав на лавку, як сніп.

Та вставай-бо та давай нам пораду! - крикнула Прокоповичка й сіпнула чоловіка так, що той трохи не покотився під лавку, й ухопився обома руками за свою жінку.

Одчепись, бо як дам, то й перекинешся! - закричав він сердито, знов сівши на лаві. - Дай мені доспати, а там кричи хоч до вечора.

Вставай! Он архієрей приїхав! - гукнула Прокоповичка.

Авжеж! Піддуриш! Піддури свого батька дурного, - сказав Прокопович і перекинувся до стіни та й захріп.

Жінка вже боялася його зачіпати, бо знала, що він спросоння б'ється. Вона пішла в хату до Онисі на пораду.

Онися походжала по світлиці та лузала насіння, неначе нічого такого страшного й не трапилось. Мати примітила байдужний вид. Її взяла злість, що всім байдуже про те лихо, а їй самій прийшлось бідкатись за всіх.