Походжай, доню, та насіннячко лузай! - промовила Прокоповичка ласкаво, але з отрутою в словах.

А що ж маю робити? Хіба сяду та буду сльози лити? - сказала байдужним тоном Онися.

Лучче сядь та плач! - крикнула Прокоповичка.

Я, мамо, не з таківських, що плачуть, - сказала Онися й все собі походжала та насіння лузала.

Як не з таківських, то про мене йди заміж за карапишанського дяка, бо тепер попадею не будеш.

То й піду! Оце велике лихо! Хіба дяк не чоловік?

Який він чоловік! Будеш цілу зиму боса ходити та горщиком воду носити!

Аби не дірявий горщик, то й носитиму, - сказала Онися, дивлячись у вікно та лузаючи насіння.

Хіба ж ти думаєш за його йти заміж? - крикнула Прокоповичка.

Атож! А хіба що?

А те, що він попом у Вільшаниці не буде! А яка ж друга громада вибере такого дурня за попа?

Харитін не дурень. Я його люблю й за його піду заміж, хоч би я навіки зосталась дячихою, - сказала Онися, заглядаючи у вікно.

Якби Онися не дивилась у вікно, а глянула на матір, то мати, може б, стала м'якіша й спокійніша. Байдужість доччина дражнила її.

То ти підеш за того дяка, за ту чехоню? Ба не підеш! - крикнула мати

Ба піду й за чехоню! - тихо сказала Онися, здержуючи гнів.

Ба не підеш, бо ми тебе не оддамо!

Я й сама піду! Хіба я маленька, щоб ви мене оддавали?

То ми тобі нічого не дамо. Підеш до його хіба пішки в Карапиші!

То й пішки піду, - це мені не заважить.

Пху на того дурного дяка! Та він же обміняв святий хліб, а до тебе й слова не промовив. Ото знайшла розум!

Тим він мені й сподобався. Якби в його був язик такий довгий, як в мене, я б йому наклала повний віз гарбузів, як вашому академістові. Я й сама наговорю за трьох.

Як ти йому не накладеш гарбузів, то я йому накладу не то в віз, а в його голову. Бо в його голова така заврозумнішки, як гарбуз.

І, вже ваше минуло. Не час вам гарбузувати. А я Харитона люблю й більше ні за кого не піду заміж, окрім його, хоч би до мене приїхало двадцять академістів.

Прокоповичка тяжко зітхнула, хрьопнула дверима й знов побігла в пасіку. Отець Степан хріп, обернувши лице до стіни; тільки одна брова стриміла з-за лоба, неначе кінчик котячого хвостика.

Прокоповичка подивилась, боялась зачіпати чоловіка, а тим часом, пробігавшись по садку, трохи прохолола й заспокоїлась. Вернувшись до хати, вона не втерпіла й заглянула в світлицю. Онися походжала по світлиці та все насіння лузала.

Хто його зна, що це за люди! Той хропе в катразі, а ця насіннячко лузає. Нема їм діла ні до чого. Сама за всіх бігай та клопочись, та й годі, - сказала Прокоповичка вже спокійніше.

За мене, мамо, не клопочіться. Я сама за себе поклопочусь, - сказала Онися.

Тільки що Онися промовила ті слова, надворі загавкали собаки й заторохтів віз. Онися ще й у вікно не подивилась, а вже впізнала, чий віз заторохтів. Впізнала й Прокоповичка. Моссаковського віз торохтів якось так, неначе зубами клацав.