Укр.держава гетьмана П.Скоропадського.

У своїй політиці гетьман П. Скоропадський спирався на консервативні політичні кола, великих землевласників, військових та окупаційні німецько-австрійські війська. Державотворча політика гетьмана почалася зі зміни назви держави: УНР пе­рейменовувалась в Українську державу. Гетьманові належала законодавча (видання законів, універсалів) і виконавча влада (формування і контролювання уряду — Ради міністрів). Але побудувати державну владу на основі рівної участі всіх верств суспільства в політичному житті не вдалося. Гетьманська аграрна політика ґрунтувалася на відновленні приватної власно­сті на землю, яку можна було продавати і купувати. Передбачалося передати зе­млю великих землевласників малоземельним хліборобам, але за викуп. Майно і земля, конфісковані Центральною Радою, повертались поміщикам. Вони мали право використовувати примусову працю селян, їх знаряддя праці під час збирання врожаю, примушувати селян силою виконувати будь-яку роботу. Політика гетьманського уряду щодо робітників також була консервативною. Власники підприємств дістали право збільшити робочий день до 12 годин, зни­жувати і нерегулярно видавати заробітну плату, не виконувати умов трудових договорів. Права професійних спілок обмежувались, страйки було заборонено. Гетьманському урядові на певний час вдалося відновити свободу торгівлі і під­приємницької ініціативи. Збут товарів за кордон збагачував промисловців і під­приємців. Була відновлена робота залізниць. Фінансова реформа була спрямована на введення національної грошової одиниці і розміщення українських капіталів в німецьких банківських установах. Метою військової реформи було створення на­ціональної армії в 300 тис. бійців і реформування військових частин Запорізької і Сердюцької дивізій, полку січових стрільців. 16 жовтня 1918 р. гетьман видав Універсал про відродження козацтва в Чернігівській, Полтавській губерніях і на Слобожанщині. Проте створити багатотисячну армію, як і флот, не вдалося, бо цьому заважала німецька окупаційна влада. Національна політика П. Скоропадського почалась з утвердження законів про розширення громадянських прав усіх, хто на той час проживав в Україні, якщо вони дадуть клятву на вірність Українській державі. Найбільш вдалою і послідовною була політика у сфері культури, пов’язана з іме­нем міністра освіти М. Васипенка. Був ухвалений закон про обов’язкове вивчення української мови, історії і географії України. Почався процес масового відкриття українських шкіл і гімназій, у Києві і Кам’янець-Подільському були відкриті укра­їнські університети. В університетах Києва, Харкова, Одеси були відкриті кафедри української мови, літератури, культури, історії та права. Були відкриті Украї­нська Академія наук на чолі з В. Вернадським, Національна бібліотека, Наці­ональний архів, Національна галерея мистецтв, Національний театр, історичний музей. Зовнішньополітичний курс Української держави був спрямований на підтримання дипломатичних стосунків з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Туреччи­ною, Польщею, Фінляндією, радянською Росією, а восени 1918 р. — з Великобрита­нією і Францією. Однак гетьманська диктатура мала дуже слабку соціальну базу. Її вважали незаконною українські ліві партії, а також селяни і робітники, чиї інтереси від­крито порушувались в Українській державі. Утиски гетьманським режимом інтересів селян і робітників обернулися анти- гетьманськими пробільшовицькими повстаннями, які розпочалися вже влітку 1918 р. і набули особливого розмаху на Київщині. На боротьбу проти повсталих були кинуті великі сили, під тиском яких селянські загони перейшли до партизанських мето­дів боротьби, а частина їх відійшла на Лівобережжя і зупинилася в «нейтраль­ній зоні» (територія, на якій, згідно з Брестським договором, не мали права роз­міщуватись радянські і німецькі війська), де на їх базі почалось формування двох партизанських дивізій, що підтримувалися радянською Росією. На Катеринославщині й у Північній Таврії повстанський рух мав анархістське забарвлення. Він був очолений Нестором Махно, що вважав себе анархістом- комуністом та виступав за відновлення радянської влади, але в особливому розу­мінні: ради в усьому мали були підконтрольні місцевому населенню і повністю визначати політику на місцях без будь-якого впливу з центру. У жовтні 1918 р. махновці, що мали активну підтримку селян, зайняли Гуляйполе. Вони стали значною си­лою, з якою гетьманському режиму та німецьким властям треба було рахуватися. На початку листопада 1918 р. в Німеччині перемогла революція, яка значно вплинула на перебіг подій в Україні. 13 листопада РРФСР анулювала Брестський договір, у тому числі й його умови щодо України. Під прикриттям новоутворено­го маріонеткового Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Г. П’ятаковим більшовицькі війська, у складі яких були сформовані в «ней­тральній зоні» українські дивізії, з півночі почали наступ на територію України. В умовах кризи гетьманського режиму, що загострився восени 1918 р., укра­їнські соціалісти (УСДРП і УПСР) створили Український Національний союз (УНС), який очолив В. Винниченко. Союз був в опозиції до гетьманського режиму і його союзників в Україні. До того ж розвиток подій — революція в Німеччині, розклад окупаційного режиму, зростання повстанського руху — викликали зміну політич­ної орієнтації в урядових колах. 14 листопада П. Скоропадський опублікував грамоту про федерацію Української держави з небільшовицькою Росією. Цей крок геть­мана був сприйнятий в УНС як відкритий перехід на бік великодержавної контр­революції і зрада ідеї самостійності України.