Десиденський рух.

У своєму прагненні за будь-яку ціну втримати суспільство під своїм жорстким контролем, проводити десталінізацію у визначених верхівкою межах тоталітар­ний режим зайшов у конфлікт із інтеліґенцією. Наслідком цього стала поява на рубежі 1950- -1960-Х рр. руху українських інакомислячих — дисидентів, які відкрито висловлювали свої погляди і вимагали від влади змін у політиці.

Дисидентський рух в Україні мав національно-демократичний відтінок. Він заявив про себе раніше, ніж у Москві, Ленінграді та інших містах Росії. Як прояв націо­нально-визвольного руху дисидентство в Україні мало специфічні риси.

У травні 1961 р. у Львові відбувся судовий процес над Українським робітни­чо-селянським союзом (УРСС), організованим 1959 р. Л. Лук’яненком. Програма УРСС мала на меті вихід України зі складу СРСР, що як право було зафіксоване у радянській Конституції. Л. Лук’яненко був засуджений до страти, з часом заміненої 25 роками ув’язнення і 10-річним засланням.

1961 р. в Донецьку була засуджена група громадян, очолювана журналістом Г. Гаєвим. 1962 р. в Запоріжжі судили групу з шести осіб, в яку входили В. Савченко, В. Чернишов та ін. Такі ж політичні процеси відбувались у Рівному, Тернополі,

Чернівцях, Ворошиловграді, Києві.

Певним підсумком діяльності ди­сидентів часів «відлиги» (так заведено називати лібералізацію політичного режиму доби Хрущова) була праця Київського літературного критика І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи ру­сифікація?», адресована 1965 р. П. Шелесту. В ній автор сміливо за­суджував політику ігнорування громадянських прав українського народу, гостро критикував національ­ну політику КПРС в Україні з точки зору тієї ж комуністичної ідеології (ви­користовуючи цитати Леніна і' Мар­кса), намагаючись цим показати роз­біжності між словом і ділом в політиці радянського керівництва в Україні та інших республіках СРСР.

Неосталінізм – часткова реанімація сталінської командно-адміністративної системи.

Період 1964-1982 (1985) рр. в історичній і публіцистичній літературі отримав образну назву «застій». Дана образна назва не зовсім точно відображає процеси, що відбувалися у другій половині 60-х – першій половині 80-х років, але відбиває загальну тенденцію соціально-економічного і політичного розвитку радянської системи. «Застій» не передбачав припинення розвитку країни. Здійснювалися реформи (друга половина 60-х років), реалізовувалися п`ятирічні плани, велось активне будівництво тощо. Для тих часів характерне досягнення відносної соціальної та матеріальної стабільності, досить пристойного порівняно з попередніми періодами рівня життя основної маси населення. Суть «застою» полягає в тому, що радянську владу охопила системна криза, яка проявлялась у всіх сферах життя: економіці, політиці, соціальній сфері, суспільній моралі тощо.

Етапи періоду «застою»