Померанчова революція. Політика Ющенка.

Помаранчева революція — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів. Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української. Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів. За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.

23 січня 2005 року відбулася інавгурація президента, а 27 січня був сформований новий уряд на чолі з Юлією Тимошенко. Політичне життя після Помаранчевої революції характеризувалося тим, що роз­почався процес зміни умов існування політичної еліти. Влада стала дещо прозорі­шою і прийняла ряд популярних рішень, спрямованих на підвищення життєвого рівня населення — підвищення заробітної платні працівникам бюджетної сфери та соціальних виплат.

Відбувся і перерозподіл політичних сил. У лавах опозиції опинилися колишні провладні партії — такі, як Партія регіонів, очолювана В. Януковичем, та СДПУ(о) на чолі з В. Медведчуком. Але багато політиків, що раніше підтримували режим Л. Кучми, «перефарбувавшись», знов опинилися у провладному таборі, зберігши або посівши ті чи інші посади при новій владі. Опозиція, деморалізована приходом до влади команди В. Ющенка, і до цих пір не знайшла аргументів конструктивної критики влади, хоча регулярно нагадує про себе численними мітингами та пікетами, у яких беруть участь здебільшого представники маргіналізованих верств суспільства (які, до речі, підтримували В. Януковича під час передвиборчої кампанії). Однак у своїй політичній діяльності нова влада вже не виступає єдиним фро­нтом. Завдяки більшій гласності стало відомо про протиріччя між окремими по­літичними силами, що підтримали на виборах В. Ющенка. В міру наближення ви­борів до парламенту, які мають відбутися у березні 2006 р., спостерігається певна кристалізація політичних напрямів. Так, тенденцію самостійно йти на вибори ви­являють соціалісти, а опозиційні владі сили, плекаючи надію взяти реванш, на­впаки, намагаються консолідуватися. Крім того, слід зазначити, що, незважаючи на те що владна верхівка повніс­тю оновилась, такі процеси майже не помітні на місцевому рівні, внаслідок чого складається враження про якщо не відсутність, то, принаймні, повільність демо­кратичних перетворень у країні.

На тлі президентської передвиборчої кампанії влітку 2004 р. у новій редакції української військової доктрини було виключено положення про намір України вступити до НАТО, а у засобах масової інформації лунали заяви голови держави та інших високих посадовців про відсутність для України перспектив щодо вступу в ЄЄ. Помаранчева революція і прихід до влади в Україні прозахідно налаштовано­го Президента були з піднесенням зустрінуті в демократичному світі — як у кра­їнах колишнього соціалістичного табору, так і в Західній Європі та США, незва­жаючи навіть на те, що нова влада оголосила про виведення українського миротворчого контингенту з Іраку до кінця 2005 р. (там загинуло вже близько 20 українських воїнів). Зовнішня політика президента В. Ющенка та нового уряду відзначається надзвичайною активністю, про що свідчать численні візити голови держави у розвинуті країни світу в першому півріччі 2005 р. Зовнішня політика сучасної України спрямована на інтеграцію до ЄЄ та НАТО хоча б на віддалену перспективу, а найближчою є вступ до Світової організації торгівлі та отримання Україною статусу країни з ринковою економікою (до кінця 2005 р.).