Оскарження податкових висновків щодо нікчемних/фіктивних правочинів

1. Перемогу в неофіційному рейтингу одержали правочини, вчинені безпосередньо (або за ланцюгом) з контрагентом, який створює «податкову яму».

При оспорюванні таких дій податківців слід пам’ятати, що положення Податкового кодексу України (далі – ПКУ) не визначають поняття «нікчемного» або «фіктивного» правочину. Його норми лише підтверджують той факт, що відповідний правочин визнається недійсним в судовому порядку.

Такі аргументи є залізобетонним захистом для платника податку, що підтверджується усталеною судовою практикою, наприклад, Постанова ВАСУ від 14.11.12р. у справі №К/9991/50772/12.та роз’ясненнями, наприклад, Лист ВАСУ від 02.06.2011 р. №742/11/13-11. ВАСУ не тільки визнав незаконність і неправомірність висновків податкової про недійсність угод у зв'язку з їх фіктивністю (така практика мала місце і до винесення зазначеної постанови), а й визнав, що актами податкової перевірки не може встановлюватися недійсність правочинів (договорів).

Отже, податкові органи, хоча і не позбавлені права звернутися до адміністративного суду з вимогою про визнання недійсним правочину, в т.ч. – і укладеного між останнім у ланцюгу постачань платником податку та його контрагентом, не мають права самостійно визначати правочини як нікчемні або фіктивні.

2. Друге місце впевнено займають спроби податківців зняти податковий кредит з ПДВ, сплаченого Контрагенту, у якого анульоване свідоцтво платника ПДВ.

В даному випадку слід наполягати на тому, що ні ПКУ, ні жоден інший нормативно-правовий акт не передбачає залежності права платника податків на податковий кредит від обставин діяльності його контрагентів, в тому числі належного виконання такими контрагентами своїх зобов’язань із нарахування та сплати сум ПДВ до державного бюджету. Крім того, законодавство не покладає на платника обов’язку моніторингу змін у статусі його контрагентів як платника ПДВ.

Отже, віднесення сум до податкового кредиту на підставі належним чином оформлених розрахункових, платіжних та інших документів, обов’язковість яких передбачена правилами ведення податкового обліку, є правомірним.

3. Почесне третє місце займає увага податківців до договорів, укладених із контрагентами, яких податківці з ніг збилися, а не можуть знайти за їх місцезнаходженням.

При таких спорах рятувальним кругом є Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», яким встановлено, що відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру (далі – ЄДР), вважаються достовірними з моменту внесення до такого реєстру, при чому, навіть якщо такі відомості є недостовірними, але були внесені до ЄДР, третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні.

Таким чином, контрагент, відомості щодо якого є в ЄДР, не може вважатись фіктивним підприємством лише на підставі міркувань податкового органу.

4. Хоча і останнє місце, але від того такий підхід заслуговує уваги не менше попередніх призерів, займають безтоварні операції. Саме в даному питанні в певних ситуаціях перед фантазією податкових органів рука тягнеться зняти шляпу. Тим самим ускладнюється життя платника податку, тому що важко спрогнозувати, до яких методів та заходів перевірки звернеться податкова в своєму прагненні встановити безтоварність операції.

Ситуацію погіршує і думка ВАСУ, викладена в Інформаційному листі від 02.06.11р. №742/11/13-11, а саме, що дійсність договору не свідчить про реальність відповідних господарських операцій та будь-які документи платника податків (договори, накладні тощо) мають силу первинних документів виключно в разі фактичного здійснення господарських операцій. Незважаючи на зміни в судовій практиці та твердженнях ВАСУ, саме на основні тези вказаного листа в основному спирається податкова служба при визнанні операцій безтоварними.

Проте, і з таким «наклепом» можна боротись, для чого слід звернутись до статті 234 Господарського Кодексу України, згідно якої фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлені. Тому, у разі виконання своїх зобов'язань за договором хоча б однієї із сторін, фіктивність угоди не може вважатися встановленою.

Отже, якщо платник виконав свою частину зобов'язань за договором, він не може вважатися фіктивним, незалежно від подальшої поведінки контрагента.