Процес деколонізації після Другої світової війни

Поділитися…

Під деколонізацією розуміється процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, залежним територіям, колоніям. Процес цей відбувався за допомогою як мирних, так і збройних засобів.
Передумовами деколонізації були: розгром Німеччини, Італії та Японії у Другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією і Голландією), зростання впливу і потенціалу колоній (особливо англійських домініонів); розгортання масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув збройного характеру; вплив “холодної війни”.
У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів.
На першому етапі (1943-1956 pp.) процес деколонізації охопив головно Азію й Північну Африку. Європейські країни відмовились від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських і японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947 p.), попередньо розділивши її на дві держави – Індію й Пакистан, острову Цейлон (Шри-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 p.), В’єтнам (2 вересня 1945 р.). Свою незалежність вони відстояли у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі й Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам.
Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту в 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція -незалежність Тунісу й Марокко.
На першому етапі колрнізатори намагались зберегти під своєю владою значну частину володінь. Незалежність здобули лише ті держави, які утримати в колоніальному стані стало неможливо. Проте після 1956 р. Англія і 1958 р. Франція пішли шляхом відмови від своїх колоніальних володінь.
На другому етапі (кінець 50-х-60-ті роки) процес деколонізації охопив в основному Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. – Гвінеї. Переломним став 1960 p., який назвали “роком Африки”. Цього року звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка! Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар,! Сенегал, Сомалі, Того.
У наступні роки розпочався процес деколонізації британських І володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Тан-ганьїка, у 1962 р. – Уганда, у 1963 р. – Кенія, у 1964 p.- Занзібар, Замбія, Малаві, у 1965 р. – Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоні-зального гніту.
Під час третього етапу (70-ті роки) впала остання найстаріша колоніальна імперія – португальська. Першою після тривалою збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973). Після повалення військової диктатури в Португалії в результаті “революції гвоздик”(квітень 1974 p.), незалежність здобули й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Прінсіпі.
На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу (80-90-ті роки) здобули незалежність останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано і проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР надала незалежність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. – над Макао.
Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли у минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головною їхньою проблемою стала відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратись. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні й територіальні проблеми стали звичними явищами.
68. Особливості розвитку країн “третього світу”
Друга світова війна призвела до послаблення метрополій і до зростання потенціалу колоній. Вона сприяла розгортанню національно-визвольного руху в колоніях. Занепад ролі європейських держав (метрополій) на фоні становлення наддержав – СРСР та США – створив умови для падіння колоніальної системи. Спочатку незалежність проголосили найбільші колонії (Індія, Пакистан, Індокитай). Однак у метрополіях прагнули будь-якими засобами зберегти залишки імперій – символ могутності. Після безславного закінчення війни Англії і Франції проти Єгипту (1956 р.) крах колоніалізму став неминучим. У 1958 р. президент Франції Шарль де Голль рішуче поставив крапку в історії французького колоніалізму. Надала своїм колоніям незалежність і Англія. І, нарешті, у 70-ті роки впала найстаріша колоніальна імперія – португальська.
Великий вплив на визволення країн справила “холодна війна”, яка давала можливість маневрувати між великими державами і сприяла падінню колоніалізму. Нові держави не бажали безоглядно йти за наддержавами. Це їхнє прагнення самостійності стало важливим чинником послаблення біполярної системи світу, і, відповідно, закінчення “холодної війни”.
Отримавши політичну незалежність, нові країни не стали економічно самостійними. Колишні метрополії і США продовжували диктувати ціни на сировину і продовольство. Але залежність була тепер не наслідком політичного тиску, а результатом відсталості. Країни Азії, Африки і Латинської Америки залишались аграрно-сировинними придатками, залежали від постачання машин, обладнання, притоку зовнішніх інвестицій. Ця відсталість закріплювалась пануванням традиційного укладу життя, неписьменністю більшої частини населення, нерозвинутістю комунікацій і засобів зв’язку. Подолання відсталості, як генеральний напрям руху країн, що визволились, примушувало їх запобігати однозначній орієнтації на наддержави, а це відволікало від вирішення внутрішніх проблем.
Проблема відсталості посилилась після Другої світової війни завдяки підвищенню темпів зростання населення. Демографічний вибух відбувся у момент, коли тільки починалась трансформація традиційних соціально-економічних інститутів. Аграрне перенаселення в ряді регіонів призвело до справжньої катастрофи. Використання всіх земель, придатних для сільськогосподарського виробництва, вирубування лісів, виснаження джерел прісної води породили проблему урбанізації. З 1950 по 1980 р. 350 млн. мешканців села стали городянами, оселяючись в основному в районах, які оточують великі міста. Високі темпи зростання населення ускладнили розв’язання проблеми відсталості, прибутки на душу населення у деяких країнах стали меншими порівняно з колоніальним періодом. Висока народжуваність зумовила омолодження населення (діти у віці до 15 років складають половину населення країн). Щоб домогтись виходу із відсталості, потрібно підвищувати грамотність населення. А при такій кількості підлітків це потребує великих витрат на освіту. Наслідком високих темпів народжуваності є безробіття, яке сприяє збереженню низької заробітної плати і не стимулює впровадження нових технологій, гальмує технічний прогрес.
Під тиском демографічного вибуху і політики урядів, спрямованої на модернізацію суспільства, традиційний уклад життя почав руйнуватися. Нові відносини співіснували зі старими суспільними, економічними й політичними відносинами. Економік стала багатоукладною, соціальна структура – строкатою, причом велика частина населення опинилась у перехідному маргінально му стані. Це призводило до соціально-політичної нестабільності. Відбувались революції, державні перевороти, воєнні заколоти громадянські війни, міждержавні конфлікти, що стало характерною рисою розвитку країн Азії, Африки, Латинської Америки.
Розуміння економічної залежності у країнах “третього світу” спочатку базувалось на уявленні, що світова економіка існує виключно за рахунок їхньої експлуатації, яка здійснюється шляхом заниження цін на сировину країн “третього світу” і завищенн цін на готову продукцію розвинених країн. З цього випливало що досягти економічної незалежності можна в результаті імпор-тозамінної індустріалізації та підвищення цін на сировину. Останнє найбільш повно проявилось у діяльності Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК). Створена в 1960 p., вона, встановивши контроль над світовим експортом нафти, почала у 70-ті роки підвищувати ціни на неї, діючи як міжнародний картель або синдикат. Дії ОПЕК викликали в світі енергетичну кризу, збільшивши прибутки країн ОПЕК. Дуже швидко цей шлях досягнення економічної незалежності виявися малоефективним.
Імпортозамінна індустріалізація для багатьох країн була нездійсненна в силу незначного внутрішнього споживання: 40% країн в світі мають територію, меншу 100 тис.кв.км із населенням до 3 млн. осіб. Крім того, цей курс означає збереження відсталості в галузі технологій. Індустріалізація, яка проводилась без врахування можливостей, вела до фінансової заборгованості, а її тягар перекладався на плечі населення. Спроби штучно підвищити ціни на нафту теж виявились приреченими на невдачу. Високі ціни стимулювали зростання добування нафти і, відповідно, сприяли падінню цін, а імпортери нафти стали домагатись її економного використання і переходу на нові енергозберігаючі технології. В результаті країни ОПЕК змушені були скорочувати добування нафти, щоб зберегти ціну, а це призвело до падіння прибутків. Енергетична криза найсильніше вдарила по країнах, що розвиваються.
Поступово у країнах “третього світу” переконались у необхідності перегляду стратегії розвитку. Суть нової стратегії полягає в тому, щоб не протидіяти світовій економіці, а пристосувати її до своїх потреб. Першими це усвідомили латиноамериканські країни.
У 1974 р. група країн “третього світу” стала ініціатором скликання спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН з економічних питань, де було прийнято декларацію про встановлення нового
світового економічного порядку (НСЕП). Його суть полягає у перерозподілі фінансових і технологічних ресурсів на користь країн, що розвиваються. Основою для таких домагань стала теза про відповідальність розвинутих країн. Країни Заходу не погодились із звинуваченнями, але висловили готовність сприяти модернізації.
У момент розгортання дискусій становище країн “третього світу” погіршилось. Спробу розв’язати проблеми за допомогою зовнішніх позик призвели до зростання боргу країн “третього світу” (1980 р. борг складав 400 млрд. доларів США, а 1988 р.-1120 млрд. доларів США).
Залишався один вихід: форсовано розвивати експортний потенціал і сприяти ввезенню іноземного капіталу. Ці заходи дали поштовх розвитку новим структурам. їх підтримували МВФ і МБРР. Пільгові кредити видавались цими установами при умові проведення ринкових реформ:
- стабілізації грошового обігу;
- ліквідації дефіциту бюджету;
- приватизації нерентабельних підприємств держсектору;
- введення вільних цін;
- лібералізації зовнішньої торгівлі.
Революція в економічній політиці країн “третього світу” призвела до падіння майже одночасно з революціями в Східній Європі просоціалістичних режимів і припинення соціалістичних експериментів у країнах “третього світу”.
Отже, подолання відсталості виявилось для країн Азії і Африки не тільки економічною проблемою. Цей процес став, по суті, взаємодією цивілізацій. Адже відсталість була пов’язана з пануванням традиційних столітніх укладів. їх подолання означало модернізацію суспільства. Модернізація виявилась ні чим іншим, як спробою впровадити елементи чужої цивілізації. Така цивілі-заційна взаємодія породила неймовірні колізії, якими так багатий “третій світ”, коли за фасадом парламентських інститутів виявлялися родоплемінні відносини, коли раптово з’являлися “ісламські республіки”, що закріплювали в своїх конституціях безправ’я жінок і тілесні покарання і т.д. При цьому спроба прискорити модернізацію, нав’язати традиційному суспільству чужі для нього Цінності, інколи викликали бурхливу консервативну реакцію. Приклад цьому – ісламська революція в Ірані.
У розв’язанні всіх проблем країни “третього світу” йшли кожна своїм шляхом. У них були різні стартові позиції і не однакові темпи розвитку. У результаті диференціація між країнами “третього світу” зростає. Серед них найлривабливіше виглядають арабські держави Персидської затоки, але, як це не парадоксально, багатство обернулось консервацією у цих країнах патріархально-кланового ладу і необмежених монархій.
Найбільш динамічно у соціальному, економічному і політичному плані розвивались нові індустріальні держави Гонконг, Сінгапур, Тайвань, Південна Корея, потім до них приєдналися Індонезія, Малайзія, Філіппіни. Використовуючи іноземні капітали і технології, значні трудові ресурси на місцях, їм вдалося створити розвинуту обробну промисловість, яка працює в основному на експорт і успішно конкурує на ринках країн Заходу.
Відносно розвинутими є нині країни Латинської Америки. У більшості своїй вони вже індустріально-аграрні. Найменш розвинутими залишаються країни Тропічної і Південної Африки (крім ПАР).
Не дивлячись на всі труднощі, модернізація країн “третього світу” йшла семимильними кроками. їм вдалося створити вітчизняну промисловість, впровадити нові технології, а “зелена революція” зняла загрозу масового голоду. Вони домоглись визнання своїх проблем, як проблем глобальних. їх голос чітко звучить на всіх світових форумах. Змінилась їх соціальна структура. Значна частина працездатного населення вже працює за наймом, з’явився місцевий підприємницький капітал, середній клас, відійшло у минуле всесилля поміщиків і родової знаті. Нерівномірно, але загалом зріс рівень життя. Поступово формуються соціально-економічні умови для укорінення демократичних інститутів. Цей процес збігся з демократичними перетвореннями у Східній Європі і завдяки цьому більше половини населення світу стало жити в умовах політичної свободи. Такі динамічні зміни – ще один феномен XX ст.

++++++++++++++++++++