Дисидентство в СРСР в 70-80-х роках

Поділитися…

Радянський тоталітарний режим за роки свого існування зумів встановити повний контроль над суспільною свідомістю. Проте знаходилися люди, які не погоджувались з політикою правлячої верхівки, звідки й їхня назва – дисиденти. Вони мислили інакше, ніж до того привчили більшість народу, тому називалися також інакомислячими.
Люди такого роду почали заявляти про себе за часів Хрущова. Одним з перших дисидентів був генерал Петро Григоренко. Він не був противником комуністичної ідеології і домагався головним чином того, щоб усередині партії була створена така система, за якої було б неможливо оновити диктатуру сталінського типу. Цього було достатньо, щоб звільнити його з армії, а згодом – запроторити до психлікарні.
З середини 60-х років почалися безперервні, хоча й малочисе-льні, виступи і проти комуністичної системи, і проти комуністичної ідеології.
На початку 70-х років дисидентський рух зміцнів і режим відчув у ньому загрозу. У 1972 р. відбувся загальний “погром” право-захисного руху. Були застосовані широкі репресії проти його учасників. Рух був послаблений і ти.м, що деякі його учасники погодилися на співпрацю з режимом і почали закликати до цього інших. Проти найбільш знаних учасників руху – академіка Андрія Сахарова і письменника Олександра Солженіцина розпочалася кампанія цькування через засоби масової інформації. У 1974 р. Солженіцина було силою депортовано за кордон.
Після того як СРСР у Гельсінкі підписав угоду про захист прав людини, дисидентський рух посилився. У 1976 р. виникли Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР (“Гельсінські групи”) у Москві, в Україні, у Литві, а ще через рік – у Грузії та Вірменії. Організатори груп добре знали, що Радянський Союз підписав угоду тільки заради ідеологічного ефекту, а насправді не збирається її виконувати. Тому на себе вони взяли громадський контроль за виконанням підписаного документу. В Україні відомими учасниками “Гельсінських груп” були Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та ін.
Замисливши інтервенцію в Афганістан і передбачаючи, яку реакцію це викличе в світі, кремлівський режим вирішив принаймні нейтралізувати опозицію всередині країни. У листопаді 1979 р. відбулися арешти членів “Гельсінських груп” – найактивніших учасників правозахисного руху. У 1980 р. академік Сахаров був відправлений у заслання до закритого для іноземців м. Горького (нині Нижній Новгород).
На початок 80-х років майже всі активні учасники дисидентського руху опинилися в ув’язненні або у засланні. Деякі там і померли – Василь Стус, Олекса Тихий, Василь Литвин, Анатолій Марченко та ін.
Незважаючи на репресії з боку КГБ, рух на захист прав людини в СРСР не припинився, він поповнювався новими людьми. У перші роки перебудови, щоб піднести свій міжнародний престиж, режим був змушений надати майже всім ув’язненим дисидентам волю.
Дисидентський рух у СРСР є однією з яскравих історичних сторінок. Досить невелика група інтелектуалів потроху будила національну свідомість і підштовхнула його до опозиції існуючій системі.

++++++++++++

65. Перебудова і розпад (1985-1991 pp.)

Поділитися…

На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична кризи. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління вже не відповідала вимогам часу. Постала нагальна необхідність оновлення всіх сторін суспільства, його економічних основ, соціального життя, політичного устрою, духовної сфери.
Але форми, глибина процесів оновлення були усвідомлені не відразу, а формувались шляхом спроб і помилок.
Перші спроби вийти з кризи були здійснені Андроповим, який став Генеральним секретарем у 1982 р. після смерті Брежнєва. Він тривалий час працював у КДБ і мав повну інформацію про розмах корупції в країні і про стан народного господарства. Андропов спробував навести порядок, застосовуючи більш жорсткі санкції проти злочинного світу, проти порушників трудової дисципліни. Було порушено цілу серію судових справ проти корумпованих посадових осіб. Такі заходи дали певний ефект: дещо збільшилось виробництво. Але радикально переломити ситуацію він не зміг. До того ж, тяжко захворів і невдовзі помер. На його місце було обрано К.У.Черненка, який вже тоді був смертельно хворий.
У березні 1985 р. після смерті К.У.Черненка на посаду генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М.С.Горбачова. Весною 1985 р. він не прагнув до зміни соціально-політичного устрою, вважаючи, що соціалізм в СРСР життєздатний. Але він розумів, що “так жити не можливо”. Незабаром відбувся квітневий (1985 р.) Пленум ЦК КПРС, на якому питання суспільно-політичного життя у багатьох випадках були поставлені по-новому. Був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку.
Весною 1985 р. вирішення більшості проблем керівництву вбачалося шляхом зосередження зусиль для підвищення темпів економічного зростання і подолання відставання машинобудування. Планувалось активізувати соціальні фактори і тим самим підвищити добробут громадян; вдосконалити систему управління народного господарства; стимулювати нові форми праці (реформи А.Аганбегяна).
Також нове керівництво внесло нові елементи в оцінку міжнародного становища і почало поворот у зовнішньополітичній сфері, заснований на пріоритеті загальнолюдських цінностей.
Друга половина 1985 і початок 1986 р. пройшли під знаком підготовки до чергового XXVII з’їзду КПРС і розгортання двох кампаній: боротьба з пияцтвом і алкоголізмом і боротьба з нетрудовими доходами. У цей час у вищому партійному і державному керівництві розгортається боротьба між брежнєвською гвардією (Гришин, Романов) новими партократами (Лігачов) і реформаторами (Яковлев, Шеварднадзе).
XXVII з’їзд КПРС не вніс принципово нового у внутрішньополітичне життя країни, але на з’їзді Горбачову вдалося провести нову концепцію міжнародних відносин, відсунувши на другий план “класову боротьбу” і висунувши положення про взаємозв’язок всіх світових явищ. Він почав завойовувати світове визнання, що дало йому додатковий козир в боротьбі за владу. (Поворот в його поглядах відбувся після зустрічі з М.Тетчер у 1984 р. після якої вона заявила: “З ним можна мати справу”).
Вироблення конкретних заходів по проведенню реформ (Перебудова) виявилось не простою справою. Проведення реформ згідно з традиційною командно-адміністративною практикою виявилось неможливим. Бюрократичні методи давали значні деформації у проведенні перетворень (яскравим підтвердженням цього є проведення антиалкогольної компанії і боротьби з нетрудовими доходами) і побічні явища, які повністю нівелювали реформи.
До того ж концепція прискорення виявила свою недієздатність. Зорієнтована на прискорення розвитку машинобудування, вона ще більше зменшила виробництво товарів широкого вжитку і тим самим посилила інфляційні тенденції, дефіцит. На відміну від традиційних криз, притаманних ринковій економіці, криза радянської економіки поєднувала в собі не тільки зниження темпів зростання за показниками, а і зменшення обсягів виробництва. До цього додавалась інфляція (прихована), дефіцит на оптовому і на споживчому ринках.
Тоді М.С.Горбачов на січневому пленумі ЦК КПРС у 1987 р. підняв питання про вироблення кадрової політики партії в умовах перебудови, яка мала б забезпечити кадрами проведення реформ.
Одночасно пленум започаткував і нову політику гласності. Тут вперше за всю радянську історію ЦК взяв на себе відповідальність за допущені “деформації” у розбудові радянського суспільства. У засобах масової інформації спочатку несміливо, а потім на весь голос стали простежуватися критичні мотиви. Але критика зводилась до того, що потрібно “повернутися до ленінських норм” – надміфологізованої, ідеальної моделі соціалізму. 70-річчя Жовтня дало початок наростаючій хвилі антисталінізму.
Першим серйозним випробуванням політики гласності став конфлікт Єльцина (перший секретар Московського міськкому КПРС) із Горбачовим. Після того, як у жовтні 1987 р. Б.Єльцин виступив на Пленумі ЦК КПРС з різкою критикою щодо темпів перебудови і в адресу Лігачова, який був другою людиною у партії, його було виведено зі складу вищого партійного керівництва. Стенограма засідання цього пленуму не була опублікована, що привело до поширення різних чуток і вимог розширення гласності. Навесні 1988 р. стенограма Пленуму була опублікована, що дало могутній поштовх до розгортання гласності.
За рішенням Політбюро ЦК КПРС була створена Комісія по додатковому вивченню матеріалів, пов’язаних з репресіями, які мали місце у 30-50-ті роки. Але реабілітаційний процес зачіпав спочатку лише вищих партійних чиновників 20-30-х років. Багатьом людям важко доводилось долати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності. Одним в силу того, що руйнувались їхні ідеали, іншим – тому що це зачіпало їхнє минуле, коли вони робили кар’єру на боротьбі з “ворогами народу”.
Своєрідним символом опору змінам не тільки у житті, але і у свідомості стала публікація в газеті “Советская Россия” статті ленінградського викладача хімії Ніни Андреєвої (“Не могу поступиться принципами”), в якій фактично відстоювалося консервативна (сталінська) модель радянської історії. Стаття викликала ажіотаж, який був фактично спровокований Є.Лігачовим. Поява статті означала, що у партійному керівництві є сили, які поділяють позицію автора. Одночасно ця стаття стала поштовхом до консолідації консервативних сил. Тільки через кілька тижнів газета “Правда” надрукувала передову статтю, в якій стаття Андреєвої кваліфікувалася “маніфестом антиперебудовних сил”. Поява передовиці у “Правді” свідчила про перегрупування сил у вищому ешелоні влади. Консервативні сили у КПРС тимчасово потерпіли поразку, що дало змогу Горбачову продовжити реформи.
У цей час робиться спроба здійснити реформування радянської економіки на засадах “самофінансування”, “самоуправління”, “самоокупності”. У основі реформ лежали дві складові:
а) розширення самостійності трудових колективів (закон
“Про державне підприємство та об’єднання”;
б) розширення сфери дії приватної ініціативи (закон “Про кооперацію”, “Про індивідуальну трудову діяльність”).
Але у здійсненні цих реформ простежувалася непослідовність і до того ж вони не виривали економіку з рук бюрократії. А ослаблення бюрократичного керівництва при нестворених нових механізмах управління економікою привело до ще більшого хаосу і падіння виробництв. Стало зрозуміло, що успішне проведення економічних реформ не можливо без реформування політичної системи.
Рішення про реформи політичної системи були ухвалені на XIX партійній конференції, яка відбулась в червні 1988 р. На ній Горбачов спробував закріпити в документах партії модель “гуманного, демократичного соціалізму”, який у загальних рисах повторював ідеї “соціалізму з людським обличчям” періоду празької весни 1968 р. Зіткнувшись з опором консервативних сил в партії, Горбачов спробував вищим державним органам зробити З’їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. Також він запропонував поєднати посаду перших секретарів районних, міських, обласних комітетів партії з посадою голови Рад. Тим самим він намагався місцевих партійних вождів пропустити через альтернативні вибори і тим самим усунути консерваторів. Партійна номенклатура спочатку погодилась, але усвідомивши, чим це погрожує, домагалася відміни такого рішення. Також на конференції були накреслені основні риси виборчої системи, за якою 1/3 депутатів обиралась від громадських організацій (100 депутатів від КПРС, трохи менше від комсомолу, ветеранів). Інші 2/3 висувались на окружних виборчих зборах, які провадились за старою схемою.
Така система виборів повинна була забезпечити керований склад з’їзду Рад. З’їзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 року. Його робота кардинально відрізнялась від колишніх сесій Верховної Ради СРСР.
Не дивлячись на консервативний характер виборчої системи, серед депутатів виявилась значна кількість прихильників радикальних реформ, які об’єдналися у міжрегіональну депутатську групу, яка фактично стала парламентською опозицією. Заявили про своє існування і інші групи, об’єднання депутатів за професійними і політичними інтересами. Найбільш консервативні позиції займала група “Союз”, яка виступала за збереження єдності СРСР будь-якою ціною.
При такому розмаїтті політичних поглядів Голова Верховної Ради СРСР фактично перетворювався у спікера, який керує засіданнями і повинен проводити лінію більшості. Це приводило до непорозуміння між Горбачовим, який був головою ВР СРСР і одночасно Генеральним секретарем ЦК КПРС, і консервативними силами в партії, які звинуватили його у м’якості. Демократизація суспільного життя дала поштовх до виникнення політичних партій, народних рухів і фронтів, пожвавлення національно-визвольних рухів. У різних районах СРСР спалахнули міжнаціональні конфлікти. Перехід до багатопартійності почався з формування так званих “неформальних” організацій, груп. У різних містах почали виникати клуби на підтримку перебудови. З перших днів свого існування заявило про себе товариство “Меморіал”, яке ставило собі за мету увіковічити пам’ять жертв сталінських репресій. Значне поширення “неформальні” групи мали серед молоді (але вони виникали в більшості як засіб самоствердження і як форма протесту молоді). Досить швидко “неформальні” рухи починають політизуватися, особливо після XIX пар-тконференції. Другим значним поштовхом стали вибори 1989 р. До цього часу в деяких республіках, насамперед у Прибалтиці, виникають “Народні фронти”, які виступали з ідеями економічного, культурного і національного відродження корінних націй у своїх республіках. Спочатку ці рухи не виступали проти радянської влади. За своїм складом вони були переважно інтелігентськими.
Літом 1989 р. на політичну арену виходить робітничий клас. У липні страйки охопили шахтарські райони: Кузбас, Донбас, Караганда. Поштовхом до початку масових страйків стало погіршення забезпечення шахтарських містечок продовольством і предметами першої необхідності. Взагалі починаючи з літа 1989 р. у СРСР відбуваються періодичні кризи у постачанні деяких товарів: “цукрова криза”, нестача миючих засобів, “чайна криза” (осінь 1980), “тютюнова криза” (літо 1990) і т.д. Справжньою причиною страйків була нездатність командно-адміністративної системи проводити реформи, які б забезпечили вирішення соціальних проблем.
Уряд СРСР, очолюваний Рижковим, який після І з’їзду рад попросив 1, 5 року на здійснення програми реформ, був змушений вжити екстрені заходи. Переговори з шахтарями призвели лише до половинчастих результатів. Верховна Рада СРСР прийняла закон “Про порядок вирішення колективних трудових спорів, конфліктів”, але страйки не припинились. У травні 1990 р. уряд вирішив оприлюднити програму переходу до регульованої ринкової економіки. її складовою частиною повинні були стати заходи щодо фінансової стабілізації, які включали підвищення цін з одночасною виплатою компенсацій. Оприлюднення програми викликало ажіотажний попит. Населення почало скуповувати все підряд. Реалізацію програми довелося припинити. Такі дії уряду сприяли падінню його авторитету і в кінцевому результаті привели до відставки Рижкова.
С.Шаталін і Г.Явлінський розробили альтернативну програму “500 днів”. Згідно з нею передбачалось створити фундамент для ринкової економіки, роздержавлення державного сектору, формування приватної власності і одночасно стабілізувати фінансову сферу. (Аналог польської “шокової терапії”). Однак ця програма після розгляду її Верховною Радою СРСР була змінена настільки, що суть плану виявилась вихолощена.
У жовтні 1990 р. Горбачов запропонував компромісну програму “Основні напрямки стабілізації народного господарства і перехід до ринкової економіки”. Але цей компроміс, фактично, нічого не давав для реальних реформ і ця програма, як і всі попередні провалилась. Вище союзне керівництво виявилось нездатним провести економічні реформи і це давало додаткові аргументи силам, які виступали за ліквідацію СРСР.
На фоні економічних негараздів і в умовах формування багатопартійності все більше починає звучати вимога про ліквідацію статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС в державі. Спроба винести на обговорення цю пропозицію на засідання Верховної Ради СРСР і II з’їзду рад блокувалась комуністичною більшістю до тих пір, поки сам Горбачов не став ініціатором скасування 6 статті. Одночасно він запропонував ввести посаду президента СРСР. На III з’їзді рад у березні 1990 р. було скасовано 6 ст., а першим президентом СРСР обрано М.С.Горбачова.
Вибори 1990 р. стали переломними у житті радянського суспільства. Це були перші демократичні вибори. В результаті виборів радикально змінився депутатський корпус, особливо в союзних республіках (у Прибалтиці, Грузії, Вірменії КПРС зазнала повної поразки), що ще більше посилило політичну боротьбу.
Кардинальні зміни у СРСР прискорили процес банкрутства КПРС. У минулому монолітна (20 млн.) КПРС у 1990 була розколота на різні течії. Першою відкрито заявила про себе “Демократична платформа в КПРС”, яка пропонувала змінити назву партії, відмовитись від кінцевої мети – побудови комунізму як мети недосяжної, утопічної, відмовитись від принципа демократичного централізму і перейти до принципу демократичної єдності, будувати партію як федерацію республіканських незалежних партій.
Опонентом “демплатформи” виступили учасники “Ініціативного” з’їзду Російської компартії, який відбувся у Ленінграді. Згодом сформувалась “Марксистська платформа в КПРС”, прихильники якої вважали необхідним повернутися до витоків марксизму і виступали за збереження комуністичної перспективи. Стан, в якому опинився СРСР, вони оцінювали як переплетіння елементів різних формацій.
У 1990 р. організаційно оформився і розкол у республіканських компартіях. Одна частина переходила на позиції європейської соціал-демократії, інша – займала агресивно – комуністичні позиції (Комуністична партія РСФСР, яка була утворена в 1990 р. і виступала проти будь яких реформ).
У липні 1990 р. відбувся XXVIII з’їзд КПРС. Цей з’їзд проходив в умовах, коли партія втратила свою монополію на владу і перед нею постало завдання або перетворитися в партію парламентського типу, або вдатись до силових заходів і відновити колишнє становище. Засідання з’їзду були надзвичайно бурхливими. Більшість делегатів складали представники партноменклатури, які були досить агресивно настроєні, але в них ще зберігалась традиційна повага до вищих партійних діячів. Завдяки цьому Горбачову вдалося провести і утвердити деякі принципові рішення і відхилити бажання Є.Лігачова претендувати на посаду заступника Генерального секретаря. Також Горбачову вдалося провести пропозицію, щоб Політбюро ЦК КПРС стало формуватися з числа перших секретарів республіканських парторганізацій. Перші секретарі відразу погодились, прагнучи збільшити владу на місцях.
Внаслідок такої реорганізації Політбюро втратило функції Верховної влади. Тим самим був нанесений ще один удар по КПРС. Центр політичної влади у державі переміщувався у Ради. Це призвело до того, що КПРС почала перетворюватись з “державної партії” в державу в державі, зі своїми закритими лініями зв’язку, мережею інформаторів, шифрованим зв’язком, значними матеріальними привілеями і т.д. За рік після XXVIII з’їзду КПРС з неї вийшло більше 4 млн. чол., а значна кількість перестала сплачувати членські внески. З партії вийшли Б.М.Єльцин, голови Московської і Ленінградської Рад Г.Х.Попов, А.А.Собчак. Учасники Дем. платформи виступили за організований вихід з КПРС і створення Демократичної платформи (згодом стала Республіканською партією). Літом 1991 р. частиною членів КП РСФРР була створена нова партія – Демократична партія комуністів Росії на чолі з О.Руцким. Одночасно почав формуватись рух за демократичні реформи, лідерами якого стали Яковлев, Шеварднадзе. Такий розвиток подій вів до зміцнення агресивних консервативних сил у КПРС, які у 1991 р. переходять до рішучих дій.
Розгортання демократичних процесів, послаблення ідеологічного тиску на суспільство, панування партократії, неврахування національних проблем вивело на передній план у політичній боротьбі права націй. Але в умовах коли повага прав людини не була внутрішнім переконанням більшості населення ідея суверенітету і незалежності могла наповнюватись як демократичними так і національними гаслами.
На порядок денний постала проблема забезпечення реального державного суверенітету союзних республік. Найбільш гостро ця проблема постала під час виборів 1990 p., коли національні рухи заявили у весь голос і в деяких республіках отримали більшість на виборах (Прибалтика, Грузія, Вірменія, Молдова).
11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви оголосила про відновлення повного державного суверенітету Литовської держави.
В цей час З’їзд народних депутатів СРСР прийняв закон, який регулював порядок виходу республік зі складу СРСР. Закон пере-
дбачав на такий випадок проведення референдуму. За умов коли, 2/3 населення республіки виступало за таке рішення, встановлювався перехідний період, який би мав забезпечити мирний вихід із складу Союзу.
Дії Литви викликали негативну реакцію в Москві. Горбачов звернувся до Верховної Ради Литви про негайне скасування прийнятого документу. Але реакція Литви була негативною. Тоді за рішенням Ради Міністрів СРСР частково було припинено постачання нафти, сировини і деяких видів промислової продукції, що привело до загострення становища. Зрештою сторони прийшли до компромісного рішення. Литва заявила про призупинку дії прийнятих рішень на період ведення переговорів, а Рада Міністрів СРСР дала розпорядження про відновлення постачання.
Своїми діями Литва поклала початок “революції суверенітетів”. Більшість союзних і навіть автономних республік прийняли декларації про суверенітет. Про державний суверенітет заявила Верховна Рада РСФРР, на чолі якої стояв Б.Єльцин. Такі дії можна пояснити боротьбою союзної і нової російської політичної еліти, тверезою оцінкою історичних реалій.
“Парад суверенітетів” поставив союзне керівництво в позицію “пятого колеса до воза” та призвів до гострих міжнаціональних конфліктів. їх ініціаторами здебільшого були сили, які виступали за збереження Союзу.
Відчуваючи слабкість свого становища, консервативні сили починають масову психологічну атаку, нагнітають становище, погрожуючи неминучістю громадянської війни і великих людських жертв. У лютому 1990 р. Верховна Рада СРСР більшістю депутатів за ініціативою групи “Союз” вимагала надзвичайних заходів. М.С.Горбачову були надані надзвичайні повноваження.
Відбулися зміни і в найближчому оточенні Горбачова. Віце-президентом був призначений Г.Янаєв, який раніше перебував в комсомольських і профспілкових структурах. Міністром внутрішніх справ став Б.Пуго – колишній комсомольський і партійний діяч, який до того ж займав відповідальну посаду в КДБ. На чолі уряду став колишній міністр фінансів В.Павлов, який відзначився проведенням конфіскаційної грошової реформи, коли старі грошові знаки номіналом у 50 і 100 крб. замінювались новими протягом трьох днів. Відносини між Горбачовим і Єльциним вилились у відкрите протистояння. У відставку подали Шеварднадзе, який протестував проти реакційного повороту, і Яковлев, який був ідеологом перебудови. З цієї миті, можна сказати, перебудова завершилась. Історія розвитку радянської імперії йшла до свого логічного завершення.
Прихід реакціонерів до влади відразу дав про себе знати. 13 сі-
чня 1991 р. у столиці Литви м.Вільнюсі було здійснено спробу державного перевороту. Керівництво КПРС, КДБ, МВС, МО разом з командуванням Прибалтійського військового округу розробило операцію по захопленню найважливіших об’єктів у Вільнюсі і передачу влади представникам КПРС. У ніч на 13 січня 1991 р. військове угруповання розпочало операцію, яка просувалася досить успішно, але на захист незалежності стали тисячі неозброєних жителів Вільнюса. Відбулись сутички з військами у районі телецентру, під час яких загинуло 13 чоловік і десятки були поранені. На захист Литви стали, як світове співтовариство, так і всі демократичні сили СРСР. Радянське керівництво відступило.
Схожі події розгорталися і в Латвії, коли Ризький ЗМОП захопив важливі урядові установи у Ризі, але не підтриманий союзним керівництвом залишив їх. До березня 1991 р. ситуація у СРСР ще більше загострилась. Шахтарі розпочали безстроковий страйк вимагаючи відставки Горбачова, ВР СРСР, розпуску З’їзду народних депутатів СРСР, передачу влади тимчасово в руки Ради Федерації.
Проведення референдуму про майбутню долю Союзу, на якому 3/4 населення проголосували за Союз (питання було сформульоване так, що виборцям доводилось вибирати або старий Союз, або оновлюваний), не зупинило його розпад. Наслідки референдуму були двоякі. До питань про збереження Союзу республіканські ВР додали питання, чи схвалюють громадяни декларації про державний суверенітет. І більшість теж була за. У референдумі офіційно взагалі не взяли участь республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдова.
Тоді Горбачов взявся до нового тактичного варіанту. Наприкінці квітня 1991 р. у підмосковній резиденції Ново-Огарьово йому вдалося підписати угоду з керівниками 9 республік, про найшвидшу підготовку нового союзного договору. Опублікований проект союзного договору декілька раз змінювався і носив компромісний характер. Головне ж в Ново-Огорьовській угоді було те, що через 6 місяців повинні були бути проведені вибори у нові союзні органи.
Ця угода поклала початок переговорам за формулою “9+1″ і тривала з травня по липень 1991 р. Основне питання, яке дискутувалось, було про те, яким повинен бути союз – федерацією чи конфедерацією. На переговорах найбільш непримириму позицію займали Росія і Україна. Разом з тим укріплювались структури влади у Російській Федерації. 12 червня 1991 р. Б.Єльцина на загальних прямих виборах було обрано президентом Росії.
В цей час реакційні сили, що спиралися на партапарат, верхівку КДБ, значну частину генералітету та керівників військово-промислового комплексу, активізували підготовку до заколоту.
У червні 1991 р. на загальному засіданні ВР СРСР голова кабінету міністрів Павлов, міністр внутрішніх справ Пуго, голова КДБ В.Крючков, міністр оборони Д.Язов виступили з вимогою надати надзвичайні повноваження Кабінету міністрів. Горбачов, який мав надзвичайні повноваження, дізнавшись про вимоги Кабінету міністрів, назвав їх виступи “непорозумінням”. 23 липня 1991 р. Горбачов у телезверненні заявив, що текст союзного договору готовий і він відкритий до підписання, яке було намічено на 20 серпня. Тим часом Україна заявила, що не буде підписувати союзний договір до моменту прийняття нової конституції республіки.
Такий перебіг подій прискорив виступи консервативних сил. 18 серпня 1991 р. до Горбачова, який знаходився на відпочинку в Форосі (Крим), прибули деякі вищі посадові особи з державних, військових і партійних структур і вимагали у нього санкціонувати введення на всій території країни надзвичайного стану. Горбачов відмовився виконати ці вимоги. Вранці 19 серпня по радіо і телебаченню було оголошено про хворобу Горбачова, про те, що перебудова, розпочата ним, зайшла у глухий кут і що всю повноту влади на себе бере Державний комітет по надзвичайному стану (ГКЧП). До його складу увійшли Г.Янаєв, В.Павлов, Б.Пуго, В.Крючков, Д.Язов, Г.Бакланов – заступник Горбачова по Раді оборони, В.Стародубцев – голова Селянського союзу і А.Тізя-ков – один з керівників військової промисловості. У Москву були введені війська. У маніфесті ГКЧП говорилось про безпорядки в країні, про знищення радянських людей. Обіцялось, що буде підтримана приватна власність і що кожна сім’я одержить 0, 15 га землі, що будуть знижені ціни і піднята заробітна плата і що кожна сім’я отримає житло.
Але проти заколоту піднялась демократична громадськість. Центром опору проти заколоту стала Верховна Рада Росії. Вже вранці 19 серпня Б.Єльцин видав серію указів, які кваліфікували заколот як державний переворот, зажадав зв’язку з Горбачовим (зв’язок з яким був повністю відключений), звернувся до робітників – почати загальний страйк, а військовим не виконувати накази ГКЧП. Вже до вечора 19 серпня біля “Білого дому” зібрались тисячі людей. На бік захисників Білого дому перейшла частина військ, а спецгрупа, ” Альфа” відмовилася йти на штурм будинку Верховної Ради Росії, хоча не обійшлось і без жертв – загинуло 3 чоловіка.
21 серпня організатори заколоту зрозуміли, що їх задум не здійснений і вилетіли у Форос. Майже одночасно туди ж вилетіли і О.Руцькой, І.Силаев, які мали доставити Горбачова у Москву. Заколотники були заарештовані.
Після поразки заколоту події прийняли революційний характер. Була заборонена діяльність КПРС, оголошено про реформи КДБ, прийнято рішення про радикальну військову реформу.
Але головне було те, що всі союзні республіки проголосили свою незалежність, стали створювати власні армії, брати під контроль союзне майно. Старий центр, а з ним і унітарний Союз почали розвалюватись.
5 вересня 1991 р. зібрався V з’їзд рад народних депутатів СРСР, який прийняв закон про владу на перехідний період і передав свої повноваження Державній Раді СРСР і тоді ще не сформованій Верховній Раді СРСР. Остання так і не була сформована, тому що більшість колишніх союзних республік направили туди лише своїх спостерігачів. 9 вересня розпочали роботу Держрада СРСР, яка визнала незалежність Латвії, Литви і Естонії.
Горбачов робить зусилля аби що-небудь зберегти від Союзу. 18 жовтня 1991 р. 8 республік: Вірменія, Білорусь, Казахстан, Узбекистан, Росія підписали Договір про економічне співтовариство. 14 листопада 1991 р. 7 республік у Ново-Огарьово (Росія, Білорусь, Азербайджан, Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикістан заявили про бажання створити нове державне утворення – Союз Суверенних Держав (ССД). Союзний договір намічалось підписати до кінця 1991 р.. На 25 листопада було призначено його парафування. Але цього не відбулось. Підпис під договором поставив лише Горбачов, а сам проект був направлений у ВР республік. Формальним приводом до відтягування підписання було посилання на необхідність проведення парламентської процедури, але фактично всі очікували результатів референдуму на Україні. 1 грудня 1991 р. населення України 92% голосів підтримало Акт про незалежність України.
Тоді 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі під Брестом керівники Росії, України і Білорусії Єльцин, Кравчук і Шушкевич уклали угоду про створення Союзу Незалежних Держав, в якій констатувалось, “що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополі-тичної реальності припиняє своє існування”. Потім Єльцин зателефонував президенту США Бушу, а Шушкевич – Горбачову і повідомили, що Радянського Союзу вже немає.
Біловезька угода поклала початок тривалому процесу утворення СНД.
21 грудня 1991 р. відбулась зустріч в Алма-Аті, де до СНД приєднались Казахстан, Киргизстан, Туркменистан, Узбекистан, Таджикистан і Вірменія. Згодом до СНД приєдналися Молдова і Азербайджан, а у 1994 р. – Грузія. В Алма-Аті була проголошена
Декларація про припинення існування СРСР. Підкреслювалось, що СНД не є державою, або наддержавним утворенням. Учасники співдружності зберігають об’єднане командування військово-стратегічними силами і єдиний контроль над ядерною зброєю. Країни СНД гарантували виконання міжнародних зобов’язань колишнього СРСР. 25 грудня М.Горбачов підписав указ про складання з себе функцій Верховного головнокомандуючого і заявив про свою відставку з посади Президента СРСР. У цей день на флагштоці над Великим Кремлівським палацом був спущений червоний прапор СРСР і піднятий прапор Росії. 26 грудня 1991 р. одна з двох палат Верховної Ради колишнього СРСР, яку вдалося зібрати, прийняла формальну декларацію про припинення існування СРСР.
Міжнародне співтовариство визнало незалежність всіх колишніх союзних республік СРСР.

+++++++++++++++++++