Главная страница
Случайная страница
КАТЕГОРИИ:
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Політика реформ у Китаї в 80-90-х роках.
Поділитися…
Після смерті Мао Цзедуна у партійному і державному керівництві гору беруть помірковані діячі Комуністичної партії Китаю (“прагматики”). Вони виступили проти невиправданих забігань на шляху побудови комунізму і пропонували зосередити всі зусилля на практичній модернізації країни, щоб вивести її в число передових. Лідером “прагматиків” був Ден Сяопін, який за часів Мао займав посаду генерального секретаря КПК, але двічі був репресованим (у 1966 р. та 1976 p.). Прихід прагматиків до влади призвів до кардинальних змін у житті китайського суспільства, початок яким було покладено на Пленумі ЦК КПК в грудні 1978 р. Тоді було взято курс, який отримав назву “чотирьох модернізацій”: перебудову і переведення на нову базу промисловості, сільського господарства, армії, науки і техніки. Ідеологічною основою реформ стали такі принципи: соціалістичний шлях розвитку, демократична диктатура народу, керівництво компартії, марксизм-ленінізм та ідеї Мао Цзедуна. Реформи розпочалися в сільському господарстві, а потім були поширені і на промисловість. Реформи у сільському господарстві: землю комун порівну поділено між селянськими сім’ями і передано їм в аренду; створювався сімейний підряд; з 1984 р. селянам дозволялось продавати залишки продукції на ринку після виконання державного замовлення; підвищено державні закупівельні ціни; створено мережу малих сільськогосподарських підприємств по переробці продукції і підсобні промисли (у 1988 р. діяло 12 млн. підприємств), які виробляли 1/5 валового промислового продукту. Реформи в промисловості: на держпідприємствах вводився госпрозрахунок та економічні стимули праці; заохочувалась індивідуальна трудова діяльність; створювались невеликі приватні підприємства в торгівлі, сфері обслуговування і легкій промисловості; запроваджувалась оренда в промисловості. З метою залучення іноземних інвестицій для модернізації китайської промисловості, впровадження нових технологій і підготовки кваліфікованих кадрів створювались вільні економічні зони. Економічні реформи дали значний приріст виробництва (близько 8-10% на рік). На споживчому ринку з’явилась велика кількість товарів, які раніше були відсутніми. Китай став одним з найбільших експортерів. Підвищився життєвий рівень населення. За обсягом валового національного продукту Китай поступався лише США, але з розрахунку на душу населення знаходиться на останніх місцях. Особливістю китайських реформ є те, що вони не зачепили політичну сферу. У Китаї при владі залишається Комуністична партія. Спроби демократичних сил поставити питання про політичні реформи завершились кривавою трагедією на площі Тя-ньаньмень у 1989 р., коли було розігнано в кривавих сутичках студентів. Китай є другим, після Росії, торговим партнером України. Це зумовлює широкі українсько-китайські відносини. У 1995 р. Китай з офіційним візитом відвідав Президент України. Під час візиту були накреслені перспективні плани розвитку відносин між країнами і підписано низку угод. До України неодноразово приїздили китайські делегації.
+++++++++++++++++
Індія
Поділитися…
Утворення Індії та Пакистану. У складі Британської імперії Індія являла собою цілісну територію, якою правив віце-король. Населення її було багатоетнічним і до того ж різних віросповіду-вань. Найбільшими релігійними групами були індуїсти та мусульмани. Не було і адміністративної єдності. Півострів Індостан був поділений на провінції, округи, князівства. Усе це заважало згуртуванню населення. Лідери двох основних общин – індуїстський Національний конгрес і Мусульманська ліга спочатку разом виступали проти колоніальної залежності, завдяки чому Індія дістала статус домініону. Тим часом з’ясувалося, що Мусульманська ліга прагне не тільки незалежності, а й утворення окремої мусульманської держави, у якій би мусульмани мали надійніші гарантії свого розвитку. У цьому вони знайшли підтримку з боку метрополії. Між двома релігійними групами та їх лідерами не було взаєморозуміння. Коли Мусульманська ліга погодилася взяти участь у Тимчасовому уряді, ідею якого висунули англійці, то на це не пішов Національний конгрес. І навпаки, коли за ініціативою Національного конгресу були скликані Установчі збори, то Мусульманська ліга бойкотувала вибори до них. Між індуїстами і мусульманами час від часу спалахували сутички, припинити які, на думку політиків в Англії і в самій Індії, можна було лише територіально роз’єднавши ворогуючі сторони. У серпні 1947 р. Індія була поділена на дві держави – Індійський Союз і Пакистан. Індійський Союз охоплював більшу частину півострова. До Пакистану відійшли провінції на захід і схід від Індії, які тим самим опинилися територіально роз’єднаними. Утворення двох держав не припинило трагедії Індостану. Розпочався обмін населенням між двома державами. Переселення супроводжувалося масовими вбивствами як з одного, так і з іншого боку. У взаємній різанині загинуло близько 100 тис. осіб.Розвиток Республіки Індія. Перші кроки свого існування Республіка Індія почала з аграрної реформи. У поміщиків було вилучено ту частину їхніх земель, яку вони здавали в оренду (приблизно 60% володінь). Цю землю було передано самим орендаторам. З нових господарств за надану землю держава одержувала податки і з цих коштів розраховувалася з поміщиками. У країні виник новий клас дрібних селян-землевласників. Джавахарлал Неру, який очолював уряд, перебував під значним впливом соціальних ідей. Він домагався розширення державного сектора у промисловості, планового розвитку економіки. Державний сектор створювався в тих галузях, які потребували величезних вкладень, що їх були не в змозі зробити окремі приватні власники (у чорній і кольоровій металургії, машинобудуванні, нафтопереробці, хімічній промисловості, енергетиці). Одночасно не чинилося перешкод розвитку приватного підприємництва. З труднощами розв’язувалося національне питання. Територія Індії населена багатьма народами, що різняться культурою, мовою, релігією. Після проголошення незалежності країни вони почали утворення адміністративних одиниць. У 1956 р. з’явилось 14 нових штатів і 6 територій, керованих з центру. Однак і після цього продовжувалася боротьба окремих національних груп за те, щоб мати свій власний штат. Крім того, в Індії не було досягнуто загальної згоди з питання про державну мову. Такою пропонувалася мова хінді. Проти виступили деякі штати, які вбачали в цьому дискримінацію інших народів. Коли ж лунали пропозиції залишити державною мову англійську, з цим не погоджувалися національно-патріотичні сили. Поглибилися протиріччя і між окремими кастами. Вищі касти боролися між собою за владу. Нижчі касти домагалися для себе більше прав. Курс Неру викликав опозицію з боку тих сил, які обстоювали вільний ринок, приватну власність і позапланову економіку, а також виступали проти політики нейтралітету і за союз із Заходом. Неру з особливими симпатіями ставився до Радянського Союзу. Становище Неру ускладнилося в 1962 p., коли Китай висловив претензії на деякі індійські території і захопив їх. Опозиційні партії обвинуватили Неру в тому, що він не спромігся дати рішучу відсіч агресору через ідейну близькість з ним. Одночасно виявився розкол в Індійському національному конгресі. Одна частина вимагала ще більшого запровадження соціалістичних методів в економіку. Інша, навпаки, критикувала Неру за соціалістичні експерименти. Криза в партії затягнулася. У розпал дискусій 27 травня 1964 р. Неру помер. Після його смерті в середині 60-х років у країні розпочалася І тривала економічна криза. Виявилася неспроможність утримува- І ти за рахунок бюджету такий великий державний сектор, як його* запланував Неру. Проведення аграрної реформи не підвищило продуктивності праці нових хазяїв. Натомість на землях, що за- 1 лишилися у поміщиків і заможних селян, вона зростала. Криза змусила Індійський конгрес переглянути свою політику. Більше уваги стало приділятися приватному сектору в промисло- 1 вості. Замість п’ятирічних планів розроблялися річні. У сільсько- ] му господарстві ресурси стали виділятися вибірково – найбільш | розвинутим аграрним регіонам і переважно міцним господарст- 1 вам. Новим прем’єр-міністром став Лал Бахадур Шастрі. Серед го-стрих проблем, з якими він відразу зіткнувся, була національна. У ] кожному штаті проживали представники декількох національно- 1 стей. Найчисельніші використовували свою перевагу на власну ] користь. Національні меншини не бажали миритися з дискримі- ] нацією. Почалися сутички на національному грунті. Не вдавалося ] вирішити питання єдиної державної мови. Англійська залишала- | ся другою, крім хінді, офіційною мовою в республіці. У тих шта- З тах, де не розмовляли хінді, третьою офіційною мовою проголо- ] шували ще й місцеву. Тривало протистояння між індусами й мусульманами, особливо у штаті Джамму і Кашмір. У 1961, 1963, ] 1964 і 1967 pp. воно вилилося у сутички з погромами і вбивства- \ ми. Крім того, Кашмір був причиною конфлікту між Індією та j Пакистаном. Коли утворювалися ці дві держави, одна третина Кашміру відійшла до Пакистану, решта – до Індії. Обидві претен- ] дували на володіння всією територією. У 1965 р. на цьому грунті І спалахнув конфлікт, який ледве не переріс у справжню війну. До- І помогло втручання СРСР, який не хотів мати воєнного вогнища і поблизу своїх кордонів. На переговорах у Ташкенті на початку січня 1966 р. було домовлено про припинення воєнних дій. Незабаром після цього несподівано помер Шастрі. Після його смерті розкол в ІНК посилився. На чергових загальних виборах 1967 р. кожна частина партії висунула свого кандидата. Ті, хто продовжував курс Неру, підтримували кандидатуру його дочки Індіри Ганді. На виборах ІНК хоч і з великими труднощами, але здобув більшість місць у парламенті. Однак порівняно з попередніми виборами він здав позиції. Зросла вага інших партій. Індія перестала бути країною з однопартійним правлінням. Індіра Ганді наполегливо проводила курс свого батька. Улітку 1969 р. вона націоналізувала 14 найбільших приватних банків, наприкінці то- го ж року затвердила закон, за яким монополії можна було створювати лише з дозволу уряду. Вона також збільшила асигнування на державний сектор промисловості. Було націоналізовано імпорт бавовни. У зовнішній політиці Індіра Ганді продовжила лінію Неру-нейтралітет і неприєднання до воєнно-політичних блоків, підтримка національно-визвольних рухів, зміцнення відносин з Радянським Союзом. Завдяки такій політиці партія ІНК перемогла на дострокових парламентських виборах 1971 р. Запровадження соціалістичних принципів в економіці хоча і сприяло популяризації Конгресу серед біднішого населення, але загалом призвело до погіршення економічної ситуації в країні через невисоку ефективність державного сектора. Крім того, загальмувалися земельна реформа, застосування ефективніших сільськогосподарських технологій. Країна страждала від нестачі продуктів харчування. У 1974 р. опозиція розпочала масову антиурядову кампанію. Екстремістські елементи з опозиції вчиняли замахи на урядовців. Індіра Ганді переконала президента Ахмада ввести з 26 червня 1975 р. у країні надзвичайний стан. Дію конституції було припинено, опозиційні організації заборонено, а ЗО тис. їхніх активістів заарештовано. У 1975 р. в країні був найвищий врожай зернових, і ціни на продовольство не зростали. Відновилася роздача землі селянам. Індіра Ганді вирішила скористатися ситуацією і в 1977 р. оголосила парламентські вибори. Однак населення не вибачило їй надзвичайного стану і віддало голоси за новоутворену Джаната парті (народну партію), до якої увійшли опозиційні конгресу угруповання. Оскільки Джаната парті складали організації з протилежними платформами, то в 1979 р. вона розкололася і наступного року Індіра Ганді знову стала прем’єр-міністром. У 1984 р. виникла криза в штаті Пенджаб, де проживає велика община мусульман-сікхів. Вони вже тривалий час домагалися приєднання Пенджабу до Пакистану. Головна святиня сікхів -Золотий храм в Амрітсарі – перетворився на збройний арсенал і штаб сепаратистів. Індіра Ганді наказала захопити храм і заарештувати заколотників. У відповідь група сікхських екстремістів 31 жовтня 1984 р. вчинила на неї замах, унаслідок якого Індіра Ганді загинула. Після смерті Індіри Ганді прем’єр-міністром став її син Ра-джив Ганді, який на той час здобув прихильність більшості членів ІНК. Новий уряд теж зіткнувся з проблемою національного тарелігійного екстремізму. У 1987 р. Раджив Ганді направив війсь у сусідню Шрі Ланку, де екстремістська організація народу тамі лів – “Тигри визволення Таміл-іламу” – вела боротьбу з централь ним урядом, намагаючись поділити країну. Індійські війська допомогли придушити сепаратистів, що викликало до Раджива Ганді ненависть тих тамілів, які живуть в Індії. У 1988 р. знов спалахнула криза у Пенджабі. Як і його мати, Раджив Ганді дав наказ захопити Золотий храм, де отаборилися сікхські сепаратисти. Радживу Ганді довелося виконувати обов’язки прем’єр-’ міністра, коли дедалі очевиднішою ставала неефективність соціалістичного експерименту. До того ж і сам він своїм способом життя давав підстави для невдоволення: рідко контактував з населенням, значно збільшив особисту охорону, надто багато уваги приділяв власному комфорту. На тлі економічних труднощів це дратувало індійців. Непопулярність прем’єра особливо проявилася під час виборів 1989 р. ІНК не зумів завоювати абсолютну більшість місць у парламенті. Уряд був сформований Національним фронтом, у який об’єдналися опозиційні конгресу партії. Прем’єр-міністром став лідер партії Джаната Пратар Сінгх. У 1990 р. він домігся рішення, за яким 27% робочих місць у державному секторі віддавалися представникам “нижчих” каст і племен. Рішення Сінгха викликало урядову кризу, оскільки він зазіхнув на одну з найсвященніших традицій Індії – кастову систему. Представники “вищих” каст вважають для себе ганебною навіть думку, що “нижчим” кастам можуть надаватися рівні з ними права. Під тиском захисників кастової системи Сінгх змушений був піти у відставку. Посада прем’єра перейшла до соціаліста Чандра Шекхара. У 1991 р. розпочалася передвиборча кампанія. Найкращі шанси були в Індійського національного конгресу. Раджив Ганді мав всі підстави розраховувати на посаду прем’єра, але у травні того року був вбитий тамільськими екстремістами під час зустрічі з виборцями. Новим лідером ІНК став Нарасімха Рао. Після перемоги Конгресу він став прем’єром. Нарасімха Рао відразу взяв курс на реалістичнішу і прагмати-чнішу політику. ІНК прагне створення єдиної індійської нації з рівними правами й можливостями для всіх племен і народів. їм протистоять ультраправі “патріоти”, які домагаються надання індуїстам центрального місця в суспільстві. Вони спираються на підтримку най-біднішої й найнеосвіченішої частини населення, яка в Індії нараховує сотні мільйонів чоловік.
++++++++++++++++++++
|