Кіномистецтво радянської України.

В українському кіно з перших днів працювало чимало режисерів, акторів, операторів, які до революції стояли осторонь соціальних битв, політичного життя. Не всі вони відразу почали створювати радянські фільми. Комуністична партія з усією принциповістю засуджувала позицію «невтручання», орієнтацію на самоплив, особливо у такому молодому мистецтві, як кіно. Радянський уряд виявив терпіння і такт стосовно «попутників», котрі на ранньому етапі розвитку кіно становили значну частину творчої інтелігенції. Створювалися необхідні умови для їхнього швидкого переходу «на бік комуністичної ідеології».
В цих умовах оволодіння марксистським світоглядом робітничого класу, соціалістичною ідеологією стало одним з найголовніших завдань митців, які віддавали свій хист і талант справі служіння народові, розв'язанню невідкладних завдань революційної перебудови життя. Прийнявши революцію, українські кінодіячі принесли в молоде мистецтво свій особистий досвід життя і творчості. У новаторських пошуках монтаж став важливим відкриттям як засіб екранної драматургії, що вносив якісно нове в принципи побудови сюжету, композиції, дозволяв фіксувати увагу на окремій деталі, завдяки їй передавати найсуттєвіше, маневрувати в часі й просторі, будувати дію за принципом контрасту, асоціативного зіставлення, одночасовості чи паралельності. Естетичний ефект монтажу, його, по суті, необмежені можливості так захопили кіномитців, що вони оголосили монтаж «альфою і омегою» кінообразності. Внаслідок цього заперечувалося значення актора в кіно, його розглядали Перед кінопрацівниками з усією гостротою і актуальністю постало питання правдивого відображення буремної доби. Відкриваючи нового героя, стверджуючи пафос революції, кіно активніше починало втручатися у життя. Ленінська думка про те, що на ґрунті соціалізму повинно вирости справді нове, велике комуністичне мистецтво, яке створить форму відповідно своєму змістові, знаходила підтвердження в творчій практиці радянського екрана. Відбувається процес об'єднання, консолідації найбільш прогресивної частини творчої інтелігенції навколо невідкладних завдань кінопроцесу. Ясна річ, це не усувало тих суперечностей, що виявилися і в нових обставинах дуже живучими.
В етапних фільмах другої половини 20-х рр., таких, як «Броненосець «Потьомкін»», «Мати», «Земля», радянське кіно знаменувало становлення нової естетики. Йшов процес усвідомлення того, що ідеал має не лише суспільний характер, а й науково-об'єктивну природу, що він завжди пов'язаний з інтересами і прагненнями трудових мас, що художній ідеал - поняття класове і змінюється він від покоління до покоління, наповнюючись новим соціальним змістом.
Кіно поступово ставало активним фактором культурної революції, ефективним засобом пропаганди соціалістичних ідей

110. “Поетичне кіно”: С. Параджанов, Ю. Іллєнко.
Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.
У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).
Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.
Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

МКР Культура (111-120)

111. Традиції українського народного живопису у творах Т. Яблонської та В. Зарецького.

112. Національна складова трансформації української культури на радянський манер.

113. Історія радянської повсякденності в Україні: звичаї, манери, побутові практики.

114.

115. Українська культура в роки кризи радянської системи та політики “перебудови”.

116. Культурні процеси в Україні після 1991 р.

117. Українці на зламі культурних епох (рубіж ХХ і ХХІ ст.). Постмодерн і українство.

118. Українське суспільство і проблема співіснування субкультур на сучасному етапі.

119. Українська культура в умовах глобалізаційних викликів та перспективи її подальшої трансформації.

120. Основи законодавства про культуру, мови, освіту в незалежній Україні.

111. Традиції українського народного живопису у творах Т. Яблонської та В. Зарецького.
Новими творчими здобутками засяяв у цей час талант прекрасної художниці Т. Яблонської. Ще в 50-х pp. вона здобула визнання й авторитет завдяки своїм чудовим полотнам «Весна», «Ранок», «Хліб» та ін. У 60-х pp. Т. Яблонська демонструє новий стиль створення синтетичних образів на основі давніх традицій українського народного живопису. Разом з В. Зарецьким вона засновує фольклорний напрям в українському образотворчому мистецтві.У 1960-х роках звернулася до джерел народного мистецтва, шукаючи в мистецьких традиціях ритміки форм і кольорів. Це дало її мистецтву нову формотворчу живучість, зокрема у таких творах:
«На ярмарку в Солотвині» (1960)
«Весілля» (1963)
«Разом з батьком» (1962)
«Травень» (1965)
«Літо» (1967) та ін.
У цих творах наблизилася до основного руху нового українського мистецтва — бойчукістів, які прагнули до гармонійного поєднання традицій з модерністичними напрямами сучасності.
В.Зарецький.
Характерним для доби стильовим прийомом неофіційного мистецтва є використання візерунків та (загальна) декоративність рішення композиції. Ці
риси притаманні творчості до київського художника Віктора Зарецького
Творчість В. Зарецького 1960-х років, «селянська естетика» якої є прикладом, що втілює новий шлях українського мистецтва і вирізняє його з-поміж інших національних шкіл у радянському та світовомумистецтві. Особливістю творів «селянського» циклу
Зарецького є сміливість, з якою митець використовує мотиви народної творчості у композиційному та колористичному вирішенні. «Селянський» цикл став підґрунтям стильової еволюції в напрямку формально декоративної манери.
Народні декоративні мотиви, що мають неповторний національний характер, межують у творах із власними стилізаціями художників. Декоративна ритмічна побудова полотна складається із зображувальних елементів – узагальнених і декоративно вирішених людських постатей, зображень тварин, птахів та квітів, розташованих здебільшого на спрощеному тлі, що утворюється з узгоджено розміщених площин, головні елементи протиставляються другорядним за допомогою руху, форми, тону і кольору. Ритміка елементів, що повторюються, напрямків та розмірів модулів природного матеріалу з якого
твориться зображення, чергування фактурних і текстурних площин, виступає як провідний організатор полотна.
Притаманна народному мистецтву символічність присутня у більшості флоромозаїк митців. Народне мистецтво, у більшій мірі селянське, нерозривно пов’язане із поглядами землероба на навколишній світ, а тому провідними його поняттями є сонце, земля та воде.

112. Національна складова трансформації української культури на радянський манер.
Умови розвитку української культури в повоєнний період. Незважаючи на великий моральний стимул, який надала більшовикам перемога у другій світовій війні, влада була переконана, що війна завдала радянському суспільству серйозних ідеологічних втрат. Сталін довірив завдання відновлення ідеологічної чистоти своєму близькому помічникові А. Жданову. Влітку 1946 р. Жданов пішов у наступ проти тих, хто прагнув лібералізації культурного клімату й захоплювався досягненнями західної цивілізації. " Наше завдання, — проголошував він, — полягає в тому, щоб вести наступ проти буржуазної культури, яка перебуває в стані розкладу і занепаду". Як це часто траплялося в минулому, українці виявилися перед ідеологічними ініціативами радянського уряду в особливо вразливому становищі. Вони довше, ніж росіяни, перебували під нацистською окупацією, переважно їх вивозили для примусової праці до Німеччини, й саме на Західній Україні антирадянські настрої були найбільш непримиренними.
Апогей цього ідеологічного " закручування гайок" настав у 1951 р., коли на вірш В. Сосюри " Любіть Україну! " впало звинувачення у " націоналізмі", а його автора спочатку " ізолювали", а потім змусили опублікувати принизливе каяття.
У міру того як множилися докази, що свідчили про підготовку нової кривавої чистки, інтелігенцію України охоплювала паніка. Практично завмерла творча діяльність, а інтелігенція кинулася визнавати власні помилки й просити вибачення.
Дестабілізація. Літературне оновлення 60-х років
У 1956 р. на XX з'їзді партії М. Хрущов виголосив одну з найдраматичніших у радянській історії промов. Ця промова стала сигналом до десталінізації. За нею почали відбуватися помітні позитивні зміни в житті країни. Так, було ослаблено ідеологічні настанови, що стало початком " відлиги" в культурному житті.
був занепад української науки. Частина істориків виступила проти жорстокого ідеологічного контролю Москви в їхній галузі, що призвів до " зубожіння історії". У 1957 р. українські історики дістали дозвіл заснувати власний часопис під назвою " Український історичний журнал". Через два роки почалася публікація Української Радянської Енциклопедії. За цим пішли такі вагомі багатотомні публікації, як " Словник української мови", " Історія української літератури", " Історія українського мистецтва" й дуже деталізована " Історія міст і сіл України". З'явилися численні україномовні журнали з природничих та суспільних наук. Українська інтелектуальна еліта збиралася використати створені десталінізацією можливості для поширення сучасних знань українською мовою.
Навесні 1963 р. в Україні розпочинається новий наступ офіційних властей проти " незрілих елементів" в українській літературі. Першими піддалися критиці такі літературознавці, як Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба. В Києві розпочалися нові арешти: було схоплено близько двох десятків осіб, які особливо гостро критикували існуючу систему. В травні 1964 р. вщент згорів відділ бібліотеки Академії наук України.
Архітектура та образотворче мистецтво
У повоєнний відбудовний період зберігається принцип регулярного планування міст. За таким принципом створено новий архітектурний ансамбль Хрещатика у Києві, збудований у стилі українського модерну з активним використанням декору та національних мотивів. Особливо виразні в ансамблі Консерваторія (архіт. Л. Каток, Я. Красний), Головний поштамт (архіт. В. Приймак, В. Ладний). Адміністративні споруди мали пишний декор. Архітектура інколи нагадувала велику театральну декорацію. Боротьба проти надмірностей в оздобленні фасадів та інтер'єрів будівель, на жаль, призвела до відмови від класичної спадщини й національних традицій в архітектурі. В Україні у радянський час забудова та реконструкція міст і селищ здійснювалася переважно за типовими проектами, що негативно позначилося на художній виразності архітектурних споруд. Масова житлова забудова 60 - 70-х років задовольняла нагальну потребу в житлі.
Розвиток театрального мистецтва. Музика
Кращі традиції українського театрального мистецтва 20—30-х років продовжили такі діячі сцени, як В. Василько, Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно, Д. Козачківський, В. Скляренко та ін. Справою життя Гната Юри (1887—1966) став Київський драматичний театр ім. І. Франка. Він очолював театр у 1926—1961 рр., з 1954р. — разом з М. Крушельницьким. Г. Юра був природженим імпровізатором в акторській і режисерській діяльності, постійно спрямовував репертуар театру до світової класики.
Серед режисерів 70-х років відомі А. Скибенко і С. Сміян. У 80-ті роки впевнено заявила про себе нова генерація режисерів — В. Афанасьєв, О. Бєляцький, В. За-горутко, В. Козьменко-Делінде, О. Король, І. Равицький, М. Шейко. Розвиток національного театру 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р. Віктюк, С. Данченко, С. Мойсеєв, В. Петров та ін. До режисерських здобутків Сергія Данченка належать вистави " Тев'є-Тевель" за Шолом-Алейхемом і " Біла ворона" Ю. Рибчинського та Г. Татарченка, поставлені на сцені Київського театру ім. І. Франка.
В українському музичному процесі 50—60-х років виявляються дві художні системи. " Офіційна музика" доби соціалістичного реалізму була художньою системою, в якій діють принципи естетики тотожності, штамп. Домінують твори, написані на " соціальне замовлення", " ювілейні" тощо. Інша художня система (Б. Лятошинський та його школа) ґрунтується на принципах естетики протиставлення. Тут домінують інструментальна непрограмна музика, камерність, що виявляється навіть у традиційних " монументальних" формах (зокрема, симфоніях).
Медичне освіта та наука
Після закінчення другої світової війни кількість медичних навчальних закладів в Україні значно зменшилась. У 1948 - 1949 рр. була проведена реорганізація медичної освіти і введено новий профіль середнього медичного працівника, так званого фельдшера. У 1954р. існуючі медичні школи були реорганізовані в медичні училища для підготовки фельдшерів, санітарних фельдшерів, фельдшерів-лаборантів, акушерок, зубних техніків і фармацевтів.
Вища медична освіта здійснюється через мережу медичних, фармацевтичних та стоматологічних інститутів, університетів і академій.
Підвищення кваліфікації, спеціалізація та підготовка висококваліфікованих фахівців у різних галузях теоретичної та практичної медицини проводилися також науково-дослідними інститутами України, яких у 1972 р. було 50.
Розвиток медичної освіти дав змогу розширити систему охорони здоров'я в країні. Так, на кінець 80-х років у країні функціонувало 40 тис. амбулаторно-профілактичних закладів, а також 20 тис. цехових (при промислових підприємствах) лікарських дільниць надавали щоденну допомогу населенню.
1956-1961 рр. КПРС проводить ліберизацію політики щодо укр.культури
Здійснюються кроки в українізації освіти
Зявляється нова група шістидесятники(Світличний, Стус, Костенко, Симоненко, Драч1969-1971 арештовано багато шістидесятників
Репресовані Стус Литвин, Тихий
Відкриваються укр.. культ. Заклади за кордоном. Укр письменники і поети що працювали в еміграції – Є.Маланюк, Гординський, Багряний.
Відомі діячі періоду:
Скульптор: О.Орхипенко
Граф.-живопис: А.Гніздовський
Музика: засновник модернізму в Україні А. Рудницький.

113. Історія радянської повсякденності в Україні: звичаї, манери, побутові практики.
Житлова проблема в містах України традиційно стояла гостро, до того ж її суттєво ускладнювала посилена урбанізація. У 1950-х рр. влада вирішувала житлову проблему завдяки збільшенню фінансування, спорудженню нового житла і заохоченню громадян будувати його власними силами. З'ясовано, що зростання житлового будівництва в містах за рахунок держави здійснювалося до другої половини 60-х рр.; надалі будівництво скорочувалося, хоча поліпшувалася його якість. Встановлено, що в 1950 - 1980 рр. житлова проблема в містах була вирішена лише частково.
У 50 - 80-ті рр. XX ст. відбувалося зростання виробництва й реалізації товарів народного споживання, проте їх вироблялося і завозилося до торгової мережі недостатньо для того, щоб повністю задовольнити попит громадян. Жителі подовгу вистоювали в чергах по товари або ж купували їх за завищеними цінами в перекупників. Особливо дефіцитними товарами були одяг, взуття, килими, швейні машини, побутова хімія.
Харчування жителів міст поліпшувалося, однак у державній торгівлі мали місце перебої з постачанням багатьох харчових продуктів: м'яса, молока, кондитерських виробів тощо, що було наслідком кризи колективного сільського господарства. Нестача харчових продуктів в Україні пояснювалась і тим, що значна їх кількість вивозилася за межі республіки. Виявлено, що в республіці вироблялось і продавалось населенню вдосталь спиртного, а антиалкогольні кампанії через їх половинчастість та непослідовність були безрезультатними і сприяли зростанню самогоноваріння.
Медичне забезпечення населення міст поступово покращувалося
Радянська обрядовість була складовою антирелігійної пропаганди, що особливо активізувалася в першій половині 1960-х рр. Запроваджувалися ритуали громадських поховань, радянських весіль та урочистих реєстрацій новонароджених, що виступали альтернативою традиційному дійству з участю священиків. Фактичні матеріали свідчать, що населення висловлювало невдоволення роботою ритуальних, обрядово-весільних служб. Виявом суспільного стихійного протесту були добровільні спілки пенсіонерів для надання допомоги в організації поховання померлих, таємні хрещення, вінчання, а також поширина практика дотримання громадянами 'подвійного" здійснення ритуалів, а значна частина віруючих і надалі дотримувались релігійного світогляду.
Таким чином, наступом на українські народні традиції радянська влада намагалася денаціоналізувати та русифікувати український народ, позбавити його духовності та самосвідомості.
У висновках сформульовані положення, що виносяться на захист:
- В історіографії становище побуту і дозвілля міського населення України в 50-х - 80-х рр. XX ст. окремо не розглядалося. Історики радянських часів лише фрагментарно торкалися питань харчування, одягу, віросповідання, відвідування культурних установ, звичаїв міського населення. Однак у їх працях не відображена цілісна об'єктивна картина життя трудящих, не проаналізовані всі складові, що входять у поняття „радянський спосіб життя". В умовах незалежної України вітчизняні науковці звертаються до цих проблем і намагаються висвітлити їх неупереджено. Зосереджується увага на позитивні та негативні сторони побуту та дозвілля населення. Різнобічна джерельна база є достатньою і достовірною для дослідження обраної теми, уникнення однобічної оцінки побуту та дозвілля жителів міст районного підпорядкування-
Житлова проблема в містах України завжди стояла гостро. До того ж її значно ускладнювала посилена урбанізація, що спостерігалася внаслідок реформ С. Хрущова та масовому виїзду працездатних з сільської місцевості до міста. Владні органи намагалися пом'якшити житлову проблему, споруджуючи нові будинки та ремонтуючи ті, що вже експлуатувались. Житлово-побутові умови мешканців міст України в 1950 - 1980-х рр. розвивалися нерівномірно. Збільшення житлового фонду в містах відбувалося в другій половині 50-х та першій половині 60-х рр. XX ст. Зростання обумовлювалося збільшенням державного фінансування, залученням коштів громадян шляхом організації будівельних кооперативів. З другої половини 1960-х рр. поліпшується якість житлового будівництва, проте зменшується його обсяг. У кінці 1960-х - на початку 1970-х рр. в Україні житлова
проблема загострилася: відчутно зменшилася кількість сімей, котрі забезпечувалися державним житлом. У першій половині 1980-х рр. кожна п'ята сім'я, що проживала в містах районного значення, перебувала в черзі на отримання житла. Поруч з державним житлофондом розвивався і приватний, що значною мірою послаблювало гостроту житлової проблеми-
Ступінь задоволення населення побутово-комунальними послугами був дуже низьким. У 1950-х-1980-х рр. не все населення міст забезпечувалося природним газом, водою та послугами зв'язку. Трудящі нарікали на роботу служб, що відповідали за санітарний стан міст. їх малоефективна робота ґрунтувалася на дефіциті необхідної техніки для очищення міст від сміття та недбалому виконанні своїх професійних обов'язків багатьма працівниками. Міська влада, посилаючись на відсутність коштів та будматеріалів, не забезпечувала нагальних потреб населення в дорогах з твердим покриттям та освітленням вулиць-
З фізичною смертю Й. Сталіна та приходом до влади більш ліберального керівництва забезпечення жителів одягом і взуттям, товарами масового споживання покращилось порівняно з попередніми роками. Цьому сприяло розширення їх виробництва, а також зростання реальних доходів робітників і службовців. Однак в означені роки запишалася низькою якість товарів вітчизняного виробника. Офіційні дані свідчать, що в 1986 р. питома вага продукції вищої категорії якості складала лише 15, 9 %. Можливості задоволення побутових і культурних потреб населення забезпечувалися за рахунок заробітної плати та фондів суспільного споживання. У 1950 - 1980 рр. було підвищено заробітну плату всім категоріям працюючих, запроваджено допомогу на утримання дітей із малозабезпечених сімей, зросла допомога багатодітним матерям. Разом з тим встановлено, що з кінця 1960-х рр. посилилася тенденція до зрівняння рівня оплати праці робітників та інженерно-технічних працівників. У кінці 1970-х - на початку 1980-х рр. суттєво скорочуються фонди суспільного споживання, що негативно відбилося на соціальному становищі населення.
Харчування робітників і службовців в 50-х - 80-х рр. XX ст., порівняно з попередніми роками суттєво покращилося. Зріс асортимент харчової продукції в торговій мережі. Однак слабкі виробничі потужності харчової промисловості не забезпечували потреби жителів, багато їстівних продуктів були дефіцитом або ж мали низьку якість. Це стосувалося передусім м'ясомолочної продукції, кондитерських виробів, риби, овочів та фруктів. Більшість жителів міст віддавали перевагу їжі, яку готували в домашніх умовах, зрідка відвідували заклади громадського харчування. Причина полягала в тому, що їх не влаштовували послуги та якість страв, котрі готувалися на державних підприємствах.
В означені роки влада здійснювала заходи щодо поліпшення обслуговування жителів міст громадським транспортом. Однак бездоганого обслуговування жителі так і не відчули В багатьох містах не вирішувалося питання з графіком руху громадського транспорту та освітленням зупинок. При складанні розкладу роботи пасажирського автотранспорту не завжди враховувався режим роботи підприємств та організацій. Часті нарікання викликала низька культура обслуговування в пасажирів. Частина водіїв, касирів, контролерів
В середині 1980 х рр. партійно державне керівництво проголосило нові соціальні програми: продовольчу, житлову, соціального розвитку міст, розраховані на досить віддалене майбутнє. Проте проголошені програми мали суттєвий недолік: їх виконання не забезпечувалося фінансовими та матеріально-технічними ресурсами.
- Культурна сфера в досліджувані роки розвивалася суперечливо. З'явилися нові культурно-видовищні установи, поліпшилося їх матеріально-технічне забезпечення, виникли нові форми дозвілля:.університети культури", аматорські театри; розширено сферу використання радіо і телебачення. Водночас виявлено, що жителі міст були позбавлені належних можливостей задовольнити свої інтереси в культурній сфері. Це пов'язано з тим, що існувала партійно-державна цензура, яка визначала зміст і характер духовної продукції, передбаченої для поширення в суспільстві. Факти свідчать, що велика кількість жителів міст, особливо молодь, нераціонально використовувала свій вільмий час.
Партійно-державна номенклатура в засобах масової інформації пропагувала здоровий спосіб життя, закликала населення займатися спортом та рухливими іграми, намагалася залучити до секцій здоров'я і гуртків якомоіа більше учасників, ь резульїаіі чою домошася лише кількісних моказникіь із низьким якісним наповненням. В означені роки неповною мірою використовувалися можливості туризму: партійні функціонери розробляли туристичні маршрути і використовували цей вид дозвілля як засіб ідеологічного впливу на маси. У першій половині 1900-х рр. суттєво скоротилися обсяги будівництва культурно-видовищних установ через обмежене фінансування. Кожна друга бібліотека в містах розташовувалася в непридатному приміщенні, а більшість музеїв перебували в непристосованих будівлях і не мали виставкових та лекційних залів. У міських клубах через низьку заробітну плату не вистачало кваліфікованих працівників. Багато гуртків художньої самодіяльності існували фіктивно, а ті з них, що працювали, перебували під жорстким контролем партійно- державної цензури, яка обмежувала творчість із національної тематики-
Партійно-державне керівництво під гаслом формування нової спільності - радянського народу цілеспрямовано згортала народні традиції, закривала культові споруди, забороняла проводити релігійні обряди. Особливо активно переслідувалися греко-католики і представники різноманітних протестантських церков. Наюмісіь влада насаджувала радянську обрядовісіь. окіябрини, іромадські мохорони, комсомольські весілля тощо. Для впровадження радянських обрядів створювалися комісії, які працювали під контролем партійних структур. Переважна більшість міського населення висловлювала невдоволення та не сприймала нові радянські обряди, проте, боячись різних утисків і репресій з боку радянських та компартійних органів влади, мусила дотримуватись обох ритуальних традицій.
Осмислення досвіду минулого дає змогу глибше пізнати історію свого народу, не повторити помилок, творчо використати його кращі надбання для розбудови незалежної держави.

114.