Українська культура в роки кризи радянської системи та політики “перебудови”.

Освіта

Наприкінці 1958 р. було опубліковано закон " Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР", Згідно із цим законом семи- і десятирічні школи було перетворено на восьмирічні та одинадцятирічні загальноосвітні трудові політехнічні з виробничою практикою.

У 1965/66 навчальному році в республіці налічувалось 34, 6 тис. загальноосвітніх шкіл.

Понад 80 % шкіл здійснювали навчання українською мовою. цей закон дав можливість обирати мову навчання дітей батькам, що фактично було використано для русифікації української школи. З 1966 р. почалося впровадження загальнообов'язкової середньої освіти. Одночасно посилюється централізація управління освітою, в 1969 р. було створено Міністерство освіти СРСР, на яке було покладено основні функції Міністерства освіти УРСР, суттєво урізавши його автономію. Далі політизувався навчально-виховний процес.

Велика увага приділялася створенню шкіл і груп із продовженим днем, а також розширенню мережі шкіл-інтернатів

До 1976 р. в Україні було здійснено перехід до загальнообов'язкової середньої освіти. Розширювалась мережа дитячих позашкільних закладів: створювались нові палаци і будинки піонерів та школярів, станції і клуби юних техніків та юних натуралістів,

.Відповідно до постанови Верховної Ради СРСР 1984 р. усі професійно-технічні училища перетворюються на єдиний тип навчального закладу — середні професійно-технічні училища.

Верховна Рада прийняла в 1989 р. " Закон про мови в Українській РСР", яким українська мова оголошувалася державною

Вища освіта

Господарські реформи, впровадження нової техніки в народне господарство, розвиток освіти і культури потребували дедалі більше спеціалістів з вищою та середньою спеціальною освітою, а отже, збільшення кількості вузів і технікумів. Лише за 5 років — з 1961 по 1966 р. — у 132 вузах і 697 технікумах України набір збільшився у 1, 5 раза. У них навчалося 1336 тис. студентів і учнів.

Протягом 60-х років Луганський машинобудівний та Краматорський індустріальний вечірні інститути було реорганізовано в стаціонарні вузи, Донецький індустріальний — у політехнічний, Київський фінансово-економічний — в Інститут народного господарства, Запорізький сільськогосподарського машинобудування — в машинобудівний та ін. Крім того, з метою забезпечення республіки мистецькими кадрами в Харкові у 1963 р. відкривається Інститут мистецтв. У 1964 р. було засновано Донецький університет, у 1969 р. — Київський інститут культури, в 1972 р. — Сімферопольський, а в 1985 р. — Запорізький.

Удосконалення вищої та середньої спеціальної школи дало позитивні результати. Значно збільшився обсяг випуску фахівців з вищою та середньою спеціальною освітою. У цей час вузи республіки підготували 453, 5 тис., а технікуми — 742, 8 тис. спеціалістів для всіх галузей народного господарства і культури країни.

Наука

на середину 60-х років Україна мала розгалужену мережу науково-дослідних установ, кількість яких постійно збільшувалась. Лише протягом 1959—1965 рр. у республіці було створено 73 наукові установи. Усього в цей період діяло понад 830 наукових установ, у яких працювало 95 тис. чол. Базовим центром наукових досліджень була республіканська Академія наук. До її складу в 1965 р. входило понад 50 науково-дослідних установ, у яких працювало 21 тис. чол., у тому числі 6800 наукових співробітників.

Українськими вченими, істориками, філософами, філологами, літературознавцями та мистецтвознавцями в 60—80-ті роки було опубліковано багато цікавих наукових розробок. Так, історик М. Брайчевсь- кий написав кілька глибоких розвідок із давнього історичного минулого України, зокрема " Коли і як виник Київ", " Походження Русі", " К происхождению древнерусских городов".

Було випущено також Українську Радянську Енциклопе дію.

До негативних явищ у науці слід віднести те, що прикладні розробки, на які було витрачено величезні коштів, майже на 90% не мали практичного застосування. Серйозною проблемою і вадою науки в Україні дотепер є те, що вона традиційно поділена на академічну, вузівську та галузеву, навіть створення Міністерства науки і технологій України з метою координації і піднесення ефективності наукових досліджень не дало бажаних результатів. Згодом це міністерство було ліквідовано.

Литература

У 60-80-ті роки значних успіхів у подальшому розвитку національної літератури досягли українські письменники. Лише за період з IV (1959 р.) по V з'їзд (1966 р.) письменників України кількість літераторів республіки збільшилася з 527 до 770 чол. Крім десяти письменницьких філій, які працювали в 1959 р., було відкрито відділення Спілки письменників у Луганську і Житомирі.

На громадське життя в Україні помітно вплинуло нове покоління митців — шістдесятники. Серед зачинателів його були Ліна Костенко і В. Симоненко. Вони виступали проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювали національно-культурне відродження України. Інтерес читачів викликали збірки поезій Ліни Костенко " Проміння землі" (1957), " Вітрила" (1958), " Мандрівки серця" (1961). Побачила світ перша збірка В. Симоненка " Тиша і грім" (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. Репресії 1965—1966 рр., посилення ідеологічного тиску на інтелігенцію замість бажаного знищення інакомислення дали зворотний результат: частина шістдесятників, які залишилися на волі, почали чинити опір неосталінізмові.

Друга половина 60-х років стала епохою самвидаву, насамперед політичної публіцистики. З'явилися твори " Лихо з розуму" В. Чорновола У Львові в 1970 р. почав виходити " самвидавчий" журнал " Український вісник", який публікував заборонені твори. Головним редактором " Українського вісника" був В. Чорновіл.