Культурні процеси в Україні після 1991 р.

Сучасний етап розвитку культури
Позитивні риси Негативні риси
• Подолання самоізольованості культури
• Відновлення історичної пам'яті народу
• Розкріпачення суспільної свідомості
• Відновлення і поширення релігійної культури
• Звільнення від догматів та стереотипів радянських часів
• Поява нових жанрів, типів, напрямків мистецтва і загалом культури
• «Повернення» емігрантської культури на батьківщину, зв'язок із діаспорою • Необдумане руйнування цінностей радянського періоду
• Залежність культурного розвитку від примхів ринку, комерціалізація культури
• Згортання до мінімуму державного фінансування культури
• Звуження поля діяльності установ культури
• Поширення і засилля масової культури
• Криміналізація сфери культури
• Агресивність деяких релігійних сект
• Поляризація культури
З проголошенням незалежності України держава відчувала гостру потребу у створенні законодавчої бази в галузі культури. Цього потребувала, по-перше, та обставина, що необхідно було скасувати союзне законодавство, по-друге, — в умовах переходу до ринкової економіки змінювався сам підхід до фінансування культури державою.
Важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. " Основ законодавства про культуру". Ця програма розвитку національної культури практично поривала з минулим, визначала напрямки розвитку культури, надавала йому пріоритетності. А напередодні прийняття цього закону Президент України видав Указ " Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин", завдяки якому близько 70 провідних працівників культури і мистецтв одержали персональні стипендії і пенсії.
Вагомим був внесок інтелігенції у відродження української культури. З ініціативи Спілки письменників України, Народного руху України, Асоціації творчої інтелігенції " Світ культури", ^статуту літератури ім. Т. Шевченка та інших організацій у Києві у вересні 1991 р. відбувся Форум інтелігенції України, який виробив конкретні програми участі творчих працівників у державотворчому процесі
Великомасштабні культурно-політичні акції відбулися в 1992 р. у день проголошення IV Універсалу Центральної Ради; 22 січня 1992 р. у Києві в Палаці культури " Україна" розпочав роботу Конгрес українців суверенних держав колишнього СРСР. Завданням форуму було консолідувати так звану східну діаспору, надати їй можливу державну допомогу. Значною подією став проведений у серпні цього ж року Всесвітній форум українців.
Значним кроком до національно-культурного відродження було створення урядової Комісії з питань повернення культурних цінностей, яку очолив мистецтвознавець О. Федорук.
У 2000 р. у складі Міністерства культури і мистецтв України створено Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. До відання служби віднесено державну експертизу культурних цінностей, повернення викрадених, незаконно вивезених і неповернених творів мистецтва. Відбувся Всеукраїнський з'їзд працівників культури і мистецтв, на якому з програмними промовами виступили Президент України Л. Кучма та міністр культури Б. Ступка, визначивши шляхи розвитку культурно-мистецького процесу держави.
У дев'яностих роках виникають недержавні культурно-мистецькі організації, серед них такі, як асоціація творчої інтелігенції " Світ культури", громадські об'єднання театр-студія " Арабески", " Арт-екзистен- ція", асоціація " Артгалереї України", асоціація " Нова музика", мистецьке об'єднання " Дзига", Центр міжнародних культурних ініціатив та ін.
В організації і здійсненні різноманітних за характером культурних програм дедалі більшу роль відіграють благодійні фонди. Крім згаданого українсько-американського фонду " Відродження" створено благодійний фонд " Літературна скарбниця" при Спілці письменників України. Діють також фонди М. Грушевського, Український фонд підтримки культури, " Центр сучасного мистецтва", " Деметра", " Мистецьке березілля", Фонд розвитку історичних досліджень та ін.
Серед важливих законодавчих актів у галузі культури, які після 1991 р. ухвалила Верховна Рада — " Закон про бібліотеки" та " Закон про музеї", укази Президента " Про Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва", " Про державну підтримку клубних закладів", видані 2000 р. Міністерство культури і мистецтв
України підготувало для розгляду в парламенті проекти законів про кіно, про переміщення культурних цінностей, про охорону культурної спадщини, про неприбуткову та благодійну діяльність. Сьогодні в підпорядкуванні Міністерства культури і мистецтв перебувають 15 національних закладів культури, діє Український центр культурних досліджень, ^ститут пам'яткоохоронних досліджень та Національний науково-реставраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька заповідників національного значення. До культурно-політичних досягнень незалежної України слід віднести систему президентських нагород 1995 р. Окрім впровадженої 1992 р. Почесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку " За мужність" (у вигляді восьмикутної зірки і хреста) та орден Ярослава Мудрого п'ятьох ступенів. Серед перших нагороджених — діячі культури О. Басистаж, А. Мокренко, академік Ф. Бурчак, генерали та офіцери Збройних Сил України.
Освіта та наука.
З проголошенням державної незалежності розпочато перебудову в системі освіти. Згідно з розробленою 1992 р. Державною національною програмою " Українська освіта в XXI столітті" (керівники П. Таланчук та А. Погрібний), новостворена система національної освіти мала позбутися залишеної в спадок " репресивної педагогіки", гостро постала проблема атестації педагогічних кадрів, технічного забезпечення шкіл, видання підручників, упровадження нових критеріїв оцінки знань.
Освіта в Україні не мала сучасної законодавчої бази. У 1992 р. Верховна Рада схвалила " Закон про освіту", а в грудні 1993 р. — зміни та доповнення до " Закону про підприємництво", які передбачали створення будь-яких приватних навчальних закладів тільки за дозволом Міністерства освіти. Поглиблення кризи в економіці погіршило матеріальне становище працівників галузі. Це призвело до відтоку кваліфікованих кадрів — упродовж року заклади освіти покинуло 16 тис. учителів. Повністю дискредитувала себе система вечірнього і заочного навчання для здобуття середньої освіти — постала нагальна потреба надати право середнім школам приймати екзамени екстерном, а зекономлені кошти скеровувати для свого зміцнення. Час вимагав заміни не тільки підручників гуманітарного профілю, але й перекладних, здебільшого російських, з фізики, хімії, біології та інших предметів. А це за катастрофічної нестачі паперу, зростання поліграфічних витрат ставало величезною проблемою.
Певних успіхів досягнуто в переведенні на україномовний режим середньої та вищої школи. За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зросла з 43, 5 до 67, 74% (станом на 1 вересня 1994 р.). На початок 1994 р. українською мовою велося викладання у 37% академічних груп вищої школи (1989 р. — 6, 1991 — 24, 1992 — 28%). Водночас у східному та південному регіонах через спротив антиукраїнських сил справи просувалися дуже повільно, а надання права учневі самому вирішувати, вивчати чи не вивчати йому державну мову, в школах Криму свідчило про відсутність належної політики держави в галузі освіти.
Позитивні Негативні
• Поступове утвердження у сфері освіти української мови
• Демократизація навчального процесу
• Зв'язок освіти з національною історією, культурою і традиціями
• Поява навчальних закладів різних видів і форм власності
• Орієнтація реформ в освіті на європейські зразки з урахуванням національної специфіки • Обмеженість державного фінансування освітніх закладів
• Недостатня матеріально-технічна база
• Падіння соціального престижу педагогічної діяльності і як наслідок загострення кадрової проблеми
• Помилки в проведенні реформ
• Основні тенденції розвитку освіти

117. Українці на зламі культурних епох (рубіж ХХ і ХХІ ст.). Постмодерн і українство.
Украї́ нська культу́ ра ХХ століття — початку ХХІ століття характеризується такими етапами[1]:
Національне відродження (1917—1933)
Під час I етапу національного відродження було проголошено національну суверенну державу при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що населяли Україну. З 1923 р. починається хвиля так званої «українізації». Закінчився цей період трагічно: у 1926 р. сталінський уряд почав в Україні наступ на українську культуру, переслідування, а далі й знищення творчої інтелігенції. Цей етап увійшов в історію національної культури як «розстріляне відродження».
Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)
Для II етапу характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до морального занепаду духовної культури у всіх її формах. Основний наслідок цієї доби — фізичне і духовне знищення представників національної інтелігенції (1934—38).
Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)
В III період відродження — політичної «відлиги» (1956—61) — відбулася відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур. Сталося деяке поліпшення мовної ситуації, зокрема був перевиданий «Словник української мови» Б. Грінченка, зроблені перші кроки в українізації вищої та середньо спеціальної освіти.
Головним наслідком цієї доби було формування нового покоління митців, так званих «шестидесятників», які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися проти тоталітарної системи. «Відлига» закінчилася трагічно: більшість з «шестидесятників» були репресовані, а Василь Стус, В. Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин загинули в ув'язненні.
Національно-духовне оновлення (з 1987)
У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, зорієнтоване на загальнолюдські вартості світової культури. Розпочинається IV етап відродження як заперечення штучних догм соцреалізму і вартостей комерційної поп-культури.
Культура незалежної України (1991-2011)
Повільне становлення (через постійне протистояння з боку колишніх радянських керівників) та поступове піднесення.
Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави. У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу. Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.
Українство і постмодернізм
Постмодерні́ зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.
В Україні материковій постмодернізм почав розвиватися в 1980-х роках і поширився в 1990-х роках.
Постмодернізм пов’язаний з настроєм утоми, розчарування в ідеалах і цінностях Відродження й Просвітництва з їх вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей і одночасно як розчарування в ідеалах модернізму з його пафосом радикалізму, ентузіазму, діяльності і спрямованості до утвердження якихось нових, вироблених, спроектованих цінностей. Постмодернізм характеризується “ентропійним” станом культури, відзначеним есхатологічними настроями, еклектичним змішанням художніх мов, взаємопроникненням стилів, вторинністю образів, іронічним відношенням художника до них і самоіронічним – до себе. У мистецтві постмодернізму присутнє ігрове освоєння середовища буття людини і культури, світу-хаосу (як він розумівся представниками модернізму), прагнення включити в контекст сучасного мистецтва весь досвід світової художньої культури шляхом її іронічного цитування і коментування. Постмодернізм у мистецтві означає відхід від модерністського екстремізму і нігілізму, осмислення і синтез досвіду всіх попередніх мистецько-стильових традицій.
Одним із перших принципово нових явищ в українській літературі кінця ХХ століття було літературне об'єднання Бу-Ба-Бу (Юрій Андрухович, Віктор Неборак та Олександр Ірванець), створене 1987 року. Особливо впливовою була творчість Юрія Андруховича, присутність якого в Івано-Франківську в значній мірі призвела до виникнення Станіславського феномену і разом з ним групи письменників-постмодерністів таких як Юрій Іздрик та Тарас Прохасько. Слідом за Бу-Ба-Бу письменниками 1990-х та 2000-х років було утворено численні інші літературні групи такі як ММЮННА ТУГА, Музейний провулок, 8, Пропала грамота, Нова деґенерація, Червона Фіра, Творча асоціація «500», Західний вітер, Пси святого Юра, Орден Чину Ідіотів, Друзі Еліота та інші. Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.
Для України процеси постмодернізації обтяжуються низкою обставин. По-перше, невирішеністю багатьох завдань, які за звичайних обставин долаються в межах Модерну. По-друге, наше суспільство переходить до Постмодерну як до культури посткомуністичної, коли, наприклад, Захід – посткапіталістичної. По-третє, збіглися в часі такі різноякісні процеси, як розрив із неефективними господарськими та соціальними відносинами, рух від фрагментарної до цілісної національної економіки, інтегрування до глобальних інфраструктур.
Восени 2001 року в редакції журналу „Кіно - Тетр" відбувся круглий стіл під назвою „Ситуація постмодернізму в Україні", на якому українські інтелектуали спробували встановити статус постмодернізму в українській культурі. Зі своїми роздумами виступили відомі в Україні і за кордоном фахівці Оксана Пахльовська, Вадим Скуратівський, Олександр Івашина та інші.

118. Українське суспільство і проблема співіснування субкультур на сучасному етапі.
Сьогодні в Україні існує досить велика кількість різноманітних молодіжних субкультур. Всі вони певним чином впливають на особистість молодих людей, формуючи їхні цінності, норми поведінки, життєві орієнтації та світогляд. Завданням даної статті є визначення особливостей таких неформальних організацій, а також визначення їхнього впливу на культуру окремої особистості та на національну культуру України.
Кожне суспільство має певну сукупність культурних зразків, які приймаються і усвідомлюються всіма його членами. Цю сукупність прийнято називати домінуючою (національною) культурою, яка функціонує на суспільному рівні [2, с.66]. Тобто національну культуру можна визначити синтез культур різних класів, соціальних верств і груп відповідного суспільства. Щодо субкультури, то її визначають як спільність людей, чиї переконання, на життя і поведінку відмінні від загальноприйнятих або просто приховані від широкої публіки, що відрізняє їх від більш широкого поняття культури, відгалуженням якої вони є.
Наше суспільство постійно змінюється: удосконалюється виробництво, створюється нова техніка, розробляються нові технології. Все це не може не вплинути і на культуру населення. Нове покоління уже не задовольняють старі норми та принципи, воно прагне віднайти для себе більш дієву ідеологію. У зв’язку з цим і виникає таке поняття як субкультура, що означає культурні зразни, які тісно пов’язані із загальною домінуючою культурою і разом з тим відрізняються від неї своїми специфічними рисами
Дамо характеристику основним видам субкультур, що присутні в Україні.
Емо
Термін «емо» з англ. «еmotional» – емоційний. Ця субкультура підкреслює позитивні чи негативні емоції. Дуже часто це ранимі люди, які не бачать сенс свого існування. Говорять про самогубство, про жорстокість та несправедливість життя Їх вирізняє чорно-рожевий одяг та різноманітні пов’язки на руках.
Скинхеди
Схильні до насилля, підтримують ідеї фашизму та расизму. Задля того, щоб досягти більшої агресивності вживають наркотики. Ведуть бездіяльний спосіб життя.
Готи
До цієї субкультури належать ті, хто зазнав сильного болю і зрозумів, що він може давати силу. Надають перевагу чорному кольору в одязі, часто збираються на цвинтарях та культивують символи смерті (черепи, перевернуті хрести).
Епси
Одна з наймолодших субкультур, прихильники якої є оптимістами, носять барвистий одяг, ведуть безтурботний та життєрадісний спосіб життя.
Отаку
В японській мові під терміном «отаку» розуміють людину, що дуже захоплена чимось. В українській – цим поняттям позначають фанатів аніме та японської субкультури взагалі. Серйозну критику викликає надмірна кількість насилля і еротики в аніме, що може спричинити патологічні форми поведінки.
Фріки
Ті, хто входять у дану субкультуру, прагнуть звільнитися від прийнятих стереотипів, а тому спрямовують свої зусилля на те, щоб виглядати якомога безглуздіше (взимку можуть ходити босими, а влітку – у теплих рукавицях).
Репери
Слухають музику у стилі «реп», носять широкий завеликий одяг. Улюблений вид спорту – баскетбол.
Рейвери
Фанати сучасної клубної музики. Проводять весь вільний час у нічних клубах, на дискотеках, заперечуючи у такий спосіб «сіру» буденність.
Характеристика основних видів субкультур, що присутні в Україні
Насправді, субкультур в Україні набагато більше, це тільки деякі з них, що на наш погляд є найбільш поширеними. Щодо причин виникнення субкультур, то вони досить різноманітні. Дуже часто діюча культура не може забезпечити нове покоління діючою ідеологією, а тому молоді люди прагнуть віднайти для себе нові принципи, моральні норми та погляди на життя. Молодь вибирає для себе інший світ, в якому життя відбувається так би мовити «за їхніми законами». Саме тут, у «своєму світі», вони можуть бути самими собою, діяти згідно з власними переконаннями та самостійно вирішувати власні проблеми (хоча насправді вирішення проблем відбувається шляхом вживання алкогольних чи наркотичних речовин, що зрозуміло не вирішує жодних проблем). Ще однією причиною виникнення субкультур є прагнення віднайти себе, проявити свою індивідуальність. В нашому світі, де люди доволі часто відчувають себе самотніми серед натовпу, виникає потреба бути прийнятим. Саме у певній субкультурі молоді люди відчувають себе потрібними, цікавими для інших і т.д.
Виникнення субкультур – цілком нормальне явище. Завжди і всюди виникали різні неформальні угрупування, які пропагували власні принципи та цінності або протестували проти вже існуючих. Субкультура не означає відмову від національної культури, яка визнана більшістю, але виявляє певні відхилення від неї. Субкультури, існуючи поряд із національною культурою, завжди вносять у неї свої елементи, тим самим урізноманітнюючи та удосконалюючи її. Субкультури так би мовити «оновлюють» національну культуру, не дають їй застаріти.
Тож виникає запитання: «Які елементи субкультур потрібно переймати і додавати до національної культури?» Відповідь досить проста: переконання тої чи іншої субкультури не повинні заперечувати уже існуючі норми, вони просто повинні доповнювати національну культуру новими елементами.
Разом з тим, є й такі субкультури, які досить негативно впливають як на особистість, так і на суспільство загалом (наприклад, скинхеди тощо). Саме тому держава повинна проводити молодіжну політику і створювати всі умови для того, щоб субкультури не суперечили національній культурі, а розвивалися та доповнювали одна одну. Держава повинна створювати для цього можливості і це не тільки стадіони та будинки творчості, а й створення цілої інфраструктури, наприклад, місця для малювання графіті, створення парків для занять скейтбордингом [1, с.90].
Позитивні сторони функціонування та діяльності субкультур:
1. Будучи учасником тієї чи іншої субкультури, молодь тренується у виконанні соціальних ролей, прагне віднайти свій статус, бореться проти несправедливості,
2. Деякі субкультури беруть активну участь у відновленні пам’яток культури, пропагують захист навколишнього середовища.
3. Субкультури створюють власну субкультуру, яка допомагає її учасникам краще пристосуватися до життя, і виконує деякі функції, які не в змові забезпечити школа, сім’я, держава тощо.
4. Субкультури беруть участь у соціалізації молоді, яка в неї входять.
Негативні прояви субкультур:
1. Прояви вандалізму та розпусти.
2. Зловживання наркотиками та алкогольними напоями.
3. Закритість та відстороненість від суспільства.
4. Бездіяльність, що проявляється у переважно відпочинково-рекреаційному характері діяльності субкультур.
5. У деяких молодіжних субкультурах пропагується таке явище, як суїцид.
6. Субкультури впливають на молодь, а самі фактично закриті для зовнішніх впливів.
7. Ідеологія субкультур виховує низькодуховну молодь, яка не здатна повноцінно існувати у соціумі.
Таким чином, можна зробити висновок, що субкультури – це важливий і невід’ємний елемент у процесі розвитку національної культури. Субкультура повинна бути тим інструментом, який би сприяв розвитку домінуючої культури, а також вносив нові елементи, що виникають у зв’язку з розвитком суспільства, та витісняв застарілі. Головне – це проводити своєчасний державний контроль над розвитком та функціонуванням субкультур, спрямовувати їх діяльність для блага національної культури.

119. Українська культура в умовах глобалізаційних викликів та перспективи її подальшої трансформації. Україна, на жаль, навіть по 12 років незалежності залишається культурною колонією Росії - переважно пасивним споживачем вироблених у колишньому імперському центрі культурних продуктів та постачальником периферійних культурних кадрів та сирого культурного матеріалу. Як наслідок, Україна стикається з процесами глобалізації та поширення нових інформаційних технологій великою мірою як російська провінція - через посередництво Москви, російської мови і культури (починаючи від переважно російськомовних програм, що підсвідомо закладають уявлення про " модерність" російської мови і культури та провінціальність української, - і до непропорційно великого місця, що відводиться в дискурсі укр. мас-медіа третьорядним рос. культурним подіям та героям на противагу місцевим чи світовим). Зокрема, на українському ринку обсяг вітчизняного виробництва за різними оцінками, від 2/3 до 9/10 укр. книжкового ринку складає імпорт з Росії. Із 150 назв фільмів, що демонструються в Україні лише 2-3% - українського виробництва, решта-іноземні, переважно-американські комерційні фільми. Записи українських виконавців займають менше 10% музичного ринку, в той час як 50% його становлять записи російських, решта - західних виконавців.
Подолання негативних аспектів глобалізації, представленої у сьогоднішній Україні великою мірою через посередництво Росії, виглядає можливим за умови послідовного здійснення на державному рівні ефективної й цілеспрямованої культурної політики. У найзагальніших рисах вона повинна бути спрямована на максимальне ототожнення у свідомості громадян понять " українського" та " модерного". Іншим завданням є створення профілактичного менеджменту, який міг би у найоптимальнішій для української держави спосіб пов'язати регіональний, національний та глобальний контексти, який би узгоджував інтереси різних культурних спільнот між собою та із зовнішнім світом
Обмежені ресурси мають спрямовуватись на:
• інформування суспільства
• засвоєння іноземних мов
• оперативне представлення наймодерніших подій та явищ світу в Україні
• представлення якісної модерної української культури у світі через заохочення перекладів, веб-сайтів, фестивалів, виставок, стажувань
можна виробити такі рекомендації:
1.Посилити увагу державних органів, що визначають культурну політику України, до масової культури як до важливої галузі сучасного культурного життя світу.
2Актив.ізувати з боку держави процес створення масового культурного телепродукту.
3.Стимулювати створення власної радіо-та телепродукції з метою поступової відмови, або принаймні скорочення від відтворення західних або російських проектів або принаймні значного скорочення їхньої частки в теле- та радіоефірі.
4.Підвищувати ефективність застосування сучасних РК- технологій до просування та реклами на (хоча б) вітчизняному ринку власного маскултьтурного продукту.
5.Провести конференції, круглі столи з метою аналізу ролі і місця фольклора в сучасній культурі.
6.Вживати заходів до актуалізування народної спадщини: сприяти проведенню фестивалів народного мистецтва, культурних акцій.
7.Неухильно дотримуватися вже існуючих в Україні механізмів захисту вітчизняного культурного виробника, зокрема, бюджетного фінансування місцевих закладів культури, квот на національний продукт в ефірі, пільг для вітчизняних кіновиробників тощо.

120. Основи законодавства про культуру, мови, освіту в незалежній Україні.
Освіта - основа інтелектуального, культурного, духовного,
соціального, економічного розвитку суспільства і держави.
Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та
найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і
фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей,
формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору,
збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного
потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу,
забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.
Освіта в Україні грунтується на засадах гуманізму,
демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і
народами.
Законодавство України про освіту
Законодавство України про освіту базується на Конституції
України (888-09) і складається з цього Закону, інших актів
законодавства України.
Стаття 2. Завдання законодавства України про освіту
Завданням законодавства України про освіту є регулювання
суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної,
наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.
Стаття 3. Право громадян України на освіту
1. Громадяни України мають право на безкоштовну освіту в усіх
державних навчальних закладах незалежно від статі, раси,
національності, соціального і майнового стану, роду та характеру
занять, світоглядних переконань, належності до партій, ставлення
до релігії, віросповідання, стану здоров'я, місця проживання та
інших обставин.
2. Держава здійснює соціальний захист вихованців, учнів,
студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів,
аспірантів, докторантів та інших осіб незалежно від форм їх
навчання і типів закладів освіти, де вони навчаються, сприяє
здобуттю освіти в домашніх умовах.
3. Для одержання документа про освіту громадяни мають право
на державну атестацію.
4. Іноземні громадяни, особи без громадянства здобувають
освіту в закладах освіти України відповідно до чинного
законодавства та міжнародних договорів.
Стаття 1. Законодавство України про культуру
Законодавство України про культуру базується на Конституції
Україниі складається з цих Основ та інших
прийнятих відповідно до них актів законодавства.
Стаття 2. Основні принципи культурної політики
Основними принципами культурної політики в Україні є:
визнання культури як одного із головних чинників самобутності
української нації та національних меншин, які проживають на
території України;
утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у
суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на
загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над
політичними і класовими інтересами;
збереження і примноження культурних надбань;
розвиток культурних зв'язків з українцями, що проживають за
кордоном, як основи збереження цілісності української культури;
гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у
творчий процес з боку держави, політичних партій та інших
громадських об'єднань;
доступність культурних цінностей, усіх видів культурних
послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;
забезпечення умов для творчого розвитку особистості,
підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;
заохочення благодійної діяльності у сфері культури
підприємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних
організацій, окремих громадян;
визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері
Стаття 3. Пріоритети у розвитку культури
Пріоритетні напрями розвитку культури визначаються цільовими
державними програмами, які затверджуються Верховною Радою України.
Держава у пріоритетному порядку створює умови для:
розвитку культури української нації та культур національних
меншин;
збереження, відтворення та охорони культурно-історичного
середовища;
естетичного виховання дітей та юнацтва;
проведення фундаментальних досліджень в галузі теорії та
історії культури України;
розширення культурної інфраструктури села;
ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН У СФЕРІ КУЛЬТУРИ
Громадяни у сфері культури мають право на:
свободу творчості;
вільний вибір будь-якого виду культурної діяльності, засобів
і сфер застосування творчих здібностей та самостійне визначення
долі своїх творів;
здійснення професійної та аматорської діяльності на
індивідуальній чи колективній основі, самостійно чи з допомогою
будь-яких форм посередництва;
створення закладів, підприємств і організацій культури;
об'єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства,
фонди, асоціації, інші громадські об'єднання, які діють у сфері
культури;
збереження і розвиток національно-культурної самобутності,
народних традицій та звичаїв;
доступ до культурних цінностей;
захист інтелектуальної власності;
Стаття 7. Право громадян на утворення об'єднань у сфері
культури
Громадяни мають право за своєю ініціативою утворювати творчі
спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації та інші
громадські об'єднання, в тому числі міжнародні.
Діяльність громадських об'єднань у сфері культури регулюється
законодавством України та статутами (положеннями) цих об'єднань.
Держава охороняє права та законні інтереси громадських
об'єднань у сфері культури, сприяє створенню умов для виконання
ними статутних завдань.
Стаття 8. Права національних меншин у сфері культури
Держава створює умови для розвитку культур усіх національних
меншин, які проживають на території України, сприяє прилученню їх
до спільного процесу творення культурних цінностей.
Громадяни будь-якої національності мають право:
зберігати, розвивати і пропагувати свою культуру, мову,
традиції, звичаї та обряди;
утворювати національно-культурні товариства, центри,
створювати заклади культури і мистецтва та навчальні заклади,
засновувати засоби масової інформації і видавництва.
Мова
Чинна Конституція України (ст. 10) проголошує:
" Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. [...] Застосування мови в Україні гарантується Конституцією
України та визначається законом".
Один з найвідоміших документів " романтичної доби" становлення українського законодавства, " Основи законодавства України про культуру" (від 14 лютого 1992 року), декларує:
" Функціонування мови в сфері культури визначається законодавством України про мови.
Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя, гарантує рівні права і можливості використання в сфері культури мов усіх національних меншин, які проживають на території України" (cm. 4).
Однозначніше на користь української мови висловлюється Закон України " Про телебачення і радіомовлення" (від 21 грудня 1993 року): "
Телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою.
Мовлення на певні регіони може також здійснюватися мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території.
Мовлення на зарубіжну аудиторію ведеться українською та відповідною іноземною мовою" (cm. 9).
Нарешті, Закон України " Про видавничу справу" (від 5 червні 1997 року) встановлює:
" У видавничій справі мова використовується відповідно до статті 10 Конституції України, Закону України " Про мови в Україні" та інших законодавчих актів України.