Тема 1. Теоретичні засади інтелектуального бізнесу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПВНЗ «ЄВРОПЕЙСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

Факультет економіки і менеджменту

Кафедра менеджменту

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З ДИСЦИПЛІНИ

ІНТЕЛЕКТАЛЬНИЙ БІЗНЕС

Спеціальності: 8.03050401 «Економіка підприємства»,

8.03050901 «Облік і аудит»

Київ – 2015 рік

Конспект лекцій з дисципліни «Інтелектуальний бізнес» для студентів за спеціальностями 8.03050401 «Економіка підприємств», 8.03050901 «Облік і аудит» денної та заочної форми навчання. – ПВНЗ «Європейський університет», 2015. - 8 с.

Розробник:

Котькалова-Литвин І.В, доцент кафедри менеджменту, кандидат економічних наук.

Робоча програма затверджена на засіданні кафедри менеджменту

ЗМІСТ

Тема 1. Теоретичні засади інтелектуального бізнесу. 4

Тема 2. Інтелектуальні продукти: сутність і особливості створення. 8

Тема 3. Нормативно-правові засади інтелектуального бізнесу в Україні 25

Тема 4. Моделювання інтелектуального бізнесу. 31

Тема 5. Управління інтелектуальним бізнесом. 42

Тема 6. Інформаційне забезпечення інтелектуального бізнесу. 58

Тема 7. Мотивація виробників інтелектуальних продуктів. 70

Тема 9. Економічна безпека інтелектуального бізнесу. 97

Тема 10. Визначення ефективності інтелектуального бізнесу. 103

3. РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА. 118

Тема 1. Теоретичні засади інтелектуального бізнесу

План лекції:

1. Концепції інформаційного суспільства та інтелектуальної економіки

2. Знання як визначальний чинник постіндустріального розвитку

3. Види та результати інтелектуальної діяльності

4. Культурні індустрії. Теорія інтелектуального бізнесу

1.1. Концепції інформаційного суспільства та інтелектуальної економіки

Наприкінці 50-х — на початку 60-х років XX ст. американський економіст Ф. Мах-луп та японський дослідник Т. Умесао, проаналізувавши еволюцію людства крізь призму прогресу знання, висунули тезу про становлення інформаційного суспільства. Теорія інформаційного суспільства активно розвивалась у 70—80-х роках XX ст. у працях відомих західних дослідників, які звертали увагу на значне поширення у розвинених країнах нових інформаційних технологій, виділення комплексу інформаційних галузей в окремий сектор, розвиток інформаційної індустрії, інформаційної інфраструктури, інформаційного бізнесу, електронної комерції тощо.

Японський вчений Й. Масуда визначив інформаційне суспільство як таке, у якому інформаційні цінності є більш значущими ніж матеріальні; економіка оцінює капітал, втілений у знаннях (Knowledge capital) вище, ніж капітал, втілений у матеріальній формі.

Характеризуючи нове суспільство з погляду процесу інформатизації відомий західний дослідник X. Кібрідж виокремив такі його ознаки:

- зростання частки продукції інформаційного сектору в структурі валового національного продукту;

- розширення міждисциплінарної бази досліджень у сфері науки;

- витіснення ручних методів обробки інформації автоматизованими, впровадження безпаперових технологій;

- зміни в структурі інформаційного ринку, ускладнення попиту і пропозиції у зв'язку з появою нових технологічних можливостей;

- зміни в структурі матеріальних носіїв інформації на основі великого поширення електронних носіїв;

- зростання частки зайнятих у електронному бізнесі;

- розширення міжнародного обміну інформацією, загострення конкуренції на внутрішньому та міжнародному інформаційних ринках;

- розширення та полегшення доступу до інформації, зростання швидкодії комп'ютерних систем та комп'ютерної грамотності населення.

Відомий європейський соціолог іспанського походження М. Кастельс визначає інформаційну епоху як історичний період, у якому різні типи людських спільнот здійснюють свою діяльність у технологічній парадигмі, що ґрунтується на інформаційно-комунікаційних технологіях, мікроекономіці, генній інженерії.

Відтак інформаціональна економіка — це така економіка, в якій конкурентоспроможність суб'єктів господарювання визначається їхньою здатністю генерувати, обробляти й ефективно використовувати інформацію, що ґрунтується на знаннях. У нових умовах економіка не лише спрямована на виробництво і поширення інформації, а й сама зазнає впливу цих технологій.

Подальша еволюція теорії постіндустріального суспільства пов'язана з SG-ми роками XX ст. У цей період західні дослідники почали акцентувати увагу не стільки на зростанні ролі та значення інформації, скільки на пріоритетності інтелектуальної діяльності та знань, тобто інформації, яка засвоєна людиною. Ці зрушення знайшли відображення у концепціях " економіки, що ґрунтується на знаннях" (Knowledgebased economy), " суспільства знань" (knowledge society) " економіки знань", " інтелектуальної економіки" тощо.

Інтелектуальна економіка (Creative Economy) — це галузь знань, яка вивчає теорію і практику функціонування ринкових структур та механізми взаємодії суб'єктів економічної діяльності, пов'язаних з інтелектуальним капіталом. Вона вивчає питання організації підприємницької діяльності, які охоплюють організаційні форми та правові основи бізнесу, методи ціноутворення та оцінки вартості інтелектуального продукту, засоби мобілізації з інтелектуального капіталу, систему сучасного бухгалтерського обліку, фінансових відносин та процедуру укладення угод.

У працях Д. Куа, Р. Кроуфорда, Т. Сакайї, Дж. Ходжсона та ін. виокремленні такі основні ознаки нового суспільного устрою:

- заміщення праці знаннями, пріоритетність інтелектуальних, а не технічних навичок, перетворення економіки на систему, що функціонує на основі обміну та оцінки знань.

- заміна трудової діяльності новим типом активності, що ґрунтується на творчості;

- перетворення суспільного виробництва в інноваційне, що базується на використанні нових знань;

- перехід від технократичного до антропоцентричного принципу (антропоцентризм - наука, яка розглядає людину як центр всесвіту))організації виробництва на основі відмови від авторитарного управління.

- прихід на зміну " людині економічній" багатовимірної " людини творчої", формування нових пріоритетів розвитку особистості на основі відмови від максимізації матеріального добробуту на користь розвитку духовних потреб, самоствердження через засвоєння та використання нової інформації та знань;

- утвердження проз'юмеризму, за якого стираються відмінності між вільним та робочим часом, оскільки виробнича діяльність на основі творчої праці стає формою безпосереднього задоволення духовних потреб особистості, спрямованих на саморозвиток, самовдосконалення та самовираження;

- утвердження знання та інформації як стратегічних ресурсів, які на відміну від традиційних не мають ознаки вичерпності та рідкісності.

1.2. Знання як визначальний чинник постіндустріального розвитку

Знання — результат пізнавальної діяльності людини, об'єктивізований знаковими засобами мови. Знання мають інформаційну природу та характеризуються ознаками продуктивності, структурованості та латентності. Перетворення інформації на знання є результатом інтелектуальної діяльності людини. Відтак інтелект у широкому розумінні — здатність генерувати та

У сучасній економічній літературі склалися різні підходи до класифікації знань.

Відомий західний дослідник Ф. Махлуп поділив знання, якими володіє конкретний індивід, на п'ять основних видів: практичні (професійні знання, знання у сфері конкретної економіки, знання робітників, політичні знання, знання в галузі домогосподарства тощо); інтелектуальні (знання, що задовольняють інтелектуальні потреби і є ознакою широкої гуманітарної і природничо-наукової освіти, загальної культури); буденні та " розважальні" (знання, що задовольняють дрібну допитливість, потребу в невибагливих розвагах, емоційному збудженні); духовні (знання, спрямовані на пізнання Бога, пошук шляхів спасіння душі); непотрібні (знання, набуті випадково, які залишаються поза сферою інтересів суб'єкта пізнання).

У сучасній літературі розрізняють також:

- процедурні знання, які застосовуються для здійснення нових дій і зумовлюють відповідь на питання " як діяти? ";

- декларативні знання, які пов'язані з описом та інформацією, що уможливлюють відповідь на питання " що робити? ";

- епізодичні знання, які використовуються на основі подібності ситуацій, аналогічності проблем, подій, передумов;

- евристичні знання, які належать до практичних правил, виведених на основі власного досвіду;

- метазнання, пов'язані з розумінням способів та методів пошуку й переробки інформації та прийняття рішень.

Сучасні знання ставлять вимогу розрізняти: кодифіковані знання, які можна виокремити, систематизувати, зафіксувати, скопіювати, передати, забезпечити їм правову охорону; некодифіковані знання, які не можна повністю зафіксувати, важко виокремити, захистити і проконтролювати їх використання.

Аналіз показав, що в сучасній економічній літературі є різні підходи до класифікації знань. Так, деякі дослідники розрізняють формалізовані (записані на певному носієві: папері, відео-, аудіо-, електронному) та неформалізовані (ті, що зберігаються у людській пам'яті) знання. Відповідно до концепції М. Поланьї існують явні (точно визначені, збережені, експліковані логіко-вербальними формами) та неявні (такі, що повністю не вербалізуються, не вилучаються та чітко не ідентифікуються) знання. Відомий західний дослідник К. Віїг структурує знання відповідно до чотирьох концептуальних рівнів, виокремлюючи: знання щодо мети (світогляд, цілі, система понять); систематичні знання (знання систем, схем, методів); практичні знання (пов'язані з умінням приймати рішення); автоматичні знання, які застосовуються без залучення логічних міркувань.

За рівнем системності розрізняють: інтуїтивні знання (асоціації, судження, гіпотези); понятійні знання (тезауруси, фрейми, семантичні мережі); систематизовані знання (правила, теореми, закони).

Досліджуючи специфіку інтелектуальної економіки, важливо розрізняти процеси генерації та об'єктивізації знань.

Генерація знань — процес " еманації", творення нового знання шляхом переробки інформації. Джерелом генерації нового знання є інтелектуальна активність: заснована на знаннях свідома діяльність людини, здатної накопичувати, засвоювати та творчо опрацьовувати інформацію.

Об'єктивізація знань — процес перетворення знання із суб'єктивної в об'єктивну форму, пов'язану з різними матеріальними носіями (технічне обладнання, документація, патенти, бази даних, програми, книги тощо). Об'єктивізація знань не означає їх уречевлення, оскільки, втілившись у річ, матерію, знання залишаються за своєю природою ідеальним утворенням.

1.3.Види та результати інтелектуальної діяльності

Інтелектуальна діяльність — одна з форм життєдіяльності людини, сутнісна основа процесу створення інтелектуального продукту та відтворення інтелектуального капіталу, найпотужніша рушійна сила розвитку людської цивілізації. Вона спирається на сукупність досягнень науки, культури, традиції та духовні цінності, накопичені людством протягом тисячоліть.

Інтелектуальна діяльність поєднує два взаємопов'язані аспекти: репродуктивний — спрямований на вирішення стандартних завдань, досягнення заданих результатів, застосування відомих алгоритмів та типових засобів; творчий (продуктивний) — спрямований на вирішення нестандартних завдань, які вимагають створення нових (неповторних, оригінальних, унікальних) або нестандартного застосування відомих засобів у принципово нових ситуаціях, які не мають аналогів у минулому.

Інтелектуальну діяльність можна структурувати так:

Літературно-мистецька діяльність — особливий вид творчої інтелектуальної діяльності, що характеризується такими специфічними ознаками: об'єктом правової охорони виступає твір, виражений у певній об'єктивній формі, яка унеможливлює його відтворення; об'єктом правової охорони виступає форма, а не зміст твору; правова охорона надається твору незалежно від його науково-теоретичного чи художньо-естетичного рівня, жанру, призначення, суспільних та інших якостей;

Науково-технічна діяльність, яка охоплює ті види творчої інтелектуальної діяльності, що пов'язані з досягненням певних науково- технологічних результатів (науково-дослідна, проектно-конструкторська, проектно-технологічна, винахідницька, раціоналізаторська діяльність тощо) і характеризується такими ознаками: об'єктом правової охорони виступають лише ті результати науково-технічної творчості, які відповідають законодавчо встановленим умовам охороноздатності;

Результати творчої діяльності поділяються на три великі групи: об'єкти літературно-художньої власності; об'єкти промислової власності; засоби індивідуалізації учасників цивільного обігу товарів і послуг.