Політична думка в епоху Середньовіччя.

В історії Західної Європи Середні Віки охопили понад тисячолітню історію від V до XVI сторіччя. Це була епоха формування і розвитку феодалізму. Політичні вчення цієї епохи постійно змінювалися. Значний вплив на них справляла християнська релігія.

Три великих історичних етапи містить у собі цей період. Перший –ранньофеодальний (кінець V – середина XI ст.); феодалізм тільки консолідується й усталюється як нова суспільно-економічна формація; у рамках даного етапу державність спочатку організується у великі, але дуже слабко інтегровані в єдине ціле монархії, а потім розпадається на конгломерати роздроблених політичних утворень. Другий етап – пора повного розвитку феодального ладу, фаза його розквіту (середина XI – кінець XV ст.); для цього періоду типові централізовані станово-представницькі монархії. Третій – пізніше середньовіччя (кінець XV – початок XVII ст.); смуга занепаду феодалізму і зародження капіталістичних суспільних відносин; державність на цьому, останньому етапі феодальної формації будується переважно як абсолютна монархія.

Сильний вплив християнської релігії і римсько-католицької церкви. У руках священнослужителів політика, як і всі інші науки, залишалася прикладною галуззю богослов’я, стверджувалося, що могутність государів походить від церкви, а вона одержала свій авторитет безпосередньо від Христа. Звідси виникає безумовний обов’язок християнських государів підкорятися голові християнської церкви.

Тон у вирішенні проблеми приналежності влади був заданий Аврелієм Августином (353-430 рр.). Християнський мислитель Середньовіччя. Народився в Тагасті (Північна Африка) у сім'ї римлянина — язичника. Августин різко протиставляв церкву й державу. затверджує принциповий примат церкви над державою, покори останньої першій.

У своєму головному творі «Про державу Божу (град Божий)» стверджував, що «град земний», тобто держава, пов'язаний із царством диявола й нічим не різниться від зграї розбійників.

Одним з найбільш яскравих виразників поглядів церковної ідеології Середньовіччя був домініканський чернець, учений-богослов Фома Аквінський (Аквінат) (1225-1274 рр.). Поряд з масою інших предметів, Аквінат торкається, звичайно, і питань про державу, закон і право. Про них мова йде в праці " Про правління володарів" (1265-1266 рр.), у творі " Сума теології" (1266-1274 рр.) та ін.

Від Арістотеля Аквінат перейняв думку про те, що людина за природою є " твариною товариською і політичною". У людях споконвічно закладене прагнення об’єднатися і жити в державі. За цією природною причиною і виникає політична спільність (держава). Процедура ж установлення державності аналогічна створенню світу Богом. Ціль державності – " загальне благо", забезпечення умов для гідного, розумного життя. На думку Аквіната, реалізація даної мети припускає збереження феодально-станової ієрархії, привілейоване положення наділених владою осіб і багатіїв, виключення зі сфери політики хліборобів, дрібних ремісників і торговців, дотримання усіма запропонованого Богом обов’язку коритися вищому стану – правителям, що уособлюють собою державу.

Аквінат широко застосовував категорію " закон" для пояснення різних явищ. Вічний закон укладений у Бога, тотожний йому; він існує сам по собі і від нього походять інші види законів.

Марселій Падуанський (бл.1275 – бл.1343 рр.) у трактаті " Захисник світу" розвиває ідею народного суверенітету, відповідно до якої вищим законодавцем і єдиним джерелом влади в державі є народ-суверен. Він першим у власне європейській політичній думці розмежовує законодавчу і виконавчу влади. Народ, відповідно до його концепції, повинен довірити реалізацію виконавчих функцій уряду (правителю), що буде втілювати на практиці те, що вважає за необхідне законодавець-народ. Важливим моментом концепції державної влади Марселія Падуанського було рішуче заперечення володарювання над нею католицької церкви. Навпаки, держава, світська влада повинні контролювати діяльність церкви, а народу слід навіть безпосередньо обирати вищих духовних осіб.