Міфологія і релігія як історичні типи світогляду

Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію (від грецьких слів: перекази, оповіді, слово, учення) – розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін. На перший погляд може здаватися, що міфи – це казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та всеохоплюючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм – «злиття всього із усім»; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін. Через це міф володів такою формою цілісності, яка для інших історичних форм свідомості постає неможливою. Окрім того міф для носіїв міфологічної свідомості поставав не думкою чи розповіддю, а самою реальністю, тобто міф мав таку характеристику, яку у деяких видах мистецтвознавства називають «зникненням ефекту рамки» (або «екрану»): коли ми в захопленні від картини чи від кіно, ми можемо на певну мить забути про екран, не бачити рамки, повністю зануритись у той зміст, якій вони нам несуть.

Для людини міфологічної свідомості не існувало окремо дійсності, а окремо – міфу як розповіді про дійсність; міф був єдиною та єдино можливою дійсністю. Особливою силою володіло в міфі слово, оскільки воно також розглядалось як певний вид реальності, навіть, як ключ, відмичка до проникнення у особливу реальність; виголосити слово дорівнювало тому, щоб заволодіти сутністю речі. Через це міфи зберігались, передавались незмінними та недоторканими із покоління у покоління. Міф інколи називають «машиною для знищення часу», оскільки і справді час над ним ніби не владний.

Міфологічній формі світогляду притаманні антропоморфізм, тоб­то ототожнення природних сил з людськими, одухотворення їх. Тому усвідомлення факту поділу світу на світ речей та світ антропоморф­них істот означало початок розпаду міфу. Уособлення ж сил природи (символізм) також є пізньою стадією міфу, що особливо характерно для античної міфології. Міф є історично першою формою самосвідо­мості, котра відокремилася від практики. Тут криються витоки його антропоморфізму.

Для міфологічного світогляду характерним є, по-перше, усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наяв­ності спільного предка — тотема. За умов тогочасного суспільства тотемні вірування виявились надзвичайно практичними, через те, що цементували індивідів у родову цілісність, а отже, були життєвою силою. Власне в цьому і полягає головне призначення світогляду вза­галі.

По-друге, міфологічний світогляд значною мірою обернений у минуле, адже тотемний предок був, до того ж був як ідеал діяльності. У цьому секрет міфологічного розуміння історичного часу. Формаль­но майбутнє начебто обернене у минуле, але насправді ретроспектив­ний ідеал є те належне та жадане, до чого прагне родова община. Але все ж таки людське життя поки що не поділене чітко на теперішнє і майбутнє. І ця обставина допомагає зрозуміти силу традиції, а як наслідок — панування циклічної моделі історичного часу.

По-третє, оскільки міфологічний світогляд антропоморфний, то неминуче формування анімістичної картини буття, тобто одухотво­рення усього сущого. Це олюднення природи є наслідком нерозчле­нованості буття на суб’єкт та об’єкт, а нероздільність людини і кос­мосу, людини і природи означає, що у світогляді домінує світовідчут­тя. Та інакше не могло й бути, бо родове суспільство — це дитинство людства, і цій стадії міг відповідати світогляд у міфопоетичній формі. Міф є перше повстання поезії проти прози життя. Міф є мудрість у поетичній формі юного людства.

Релігія є більш пізньою та зрілою формою світогляду людства, а тому і більш дослідженою. В ній буття осягається іншими, ніж у міфі засобами. В релігійній свідомості вже чітко розділяються суб’єкт і об’єкт, а, отже, долається характерна для міфу неподільність людини й природи і закладються основи проблематики, яка стане специфіч­ною для філософії. В релігії ідея відділяється від матерії і навіть про­тиставляється їй. Світ роздвоюється на духовний та тілесний, земний і небесний, горний і дольний, природний і надприродний, до того ж земний починає розглядатися як наслідок надприродного. Міфоло­гічні ж персонажі (а в пізніх міфах «язицьких релігіях» і боги) живуть у феноменальному світі (на горі Олімп, на горі Меру тощо).

Центральне місце в релігійному світогляді займає феномен бога. Релігія трактує його як єдину, універсальну, кінечну причину буття всього сущого, яка, до того ж, причину свого існування має в самому собі. Світ, як і людина, створений богом і йому підвласний. Завдання людини – не просто слідувати завітам бога, а їх не уклінно виконувати.

У релігії виникає зовсім інший, ноуменальний світ, недоступний органам чуттів і розуму, а тому в об’єкти надприродного світу треба вірити. Віра і виступає головним способом осягнення буття. Релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обгрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих, які звідси вип­ ливають. Зв’язок із богом через культ та релігійну організацію (церк­ву) є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до пев­ної конфесії.

Ще однією особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. А в зв’язку з цим віра в бога та над­природний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру. Релі­гію творить народ, він є і суб’єктом і об’єктом релігійної творчості, яка в історії виступала джерелом потужних зрушень у суспільстві.

В релігії поряд із світовідчуттям добре розвинене світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обгрунтовується теологами. Але в тому й полягає особливість і привабливість релігійного світогляду, що в ньому ідея пройнята своєрідно екзальтованим почуттям, вона переживається і підживлює віру. Краще всіх, мабуть, про роль почуття в релігії сказав апостол Павло: «Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любові не маю, — то став я як мідь та дзвінка або бубон гудячий. І коли маю дар пророкувати і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, — то я ніщо. І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, — то пожитку не матиму жодного... Ні­коли любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, — та припинять­ся, хоч мови існують, — замовкнуть, хоч існує знання, — та скасуєть­ся» (Кор., 13, 1-3).

Якщо для міфа головним є обгрунтування зв’язку індивіда з ро­дом, то для релігії — досягнення єдності з Богом як втіленням свя­тості та абсолютною цінністю. В цьому полягає позитивне значення релігії, бо чим є життя, коли нема нічого святого і все піддається нігілістичному запереченню, людині нашого століття добре відомо. Але й засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку. Слід пам’ятати, що ні релігійний фанатизм, ні поліцейський атеїм не є альтернативою.

Суттєво важливу роль у релігійному світогляді відіграє молитва як форма (спосіб) спілкування віруючої людини з богом. Звертаючись до цієї надприродної сили, індивід демонструє свою відданість їй та при необхідності може звернутись за допомогою у практичному вирішенні самих різних питань та проблем. Так формується надія на можливість допомоги людині зовні.