Основні способи освоєння людиною дійсності

Міфологія

історично перший тип світогляду, в якому знання існують в нерозчленованому (синкретичному) вигляді, а світ сприймається як єдність реально існуючого та придуманого.

Основні способи освоєння людиною світу

шляхи, за допомогою яких незнайоме стає знайомим, чуже – своїм, далеке – близьким.

Релігія

історичний тип світогляду, основу якого складає віра людей в існування надприродної сили (Бога).

Світогляд

система найбільш загальних знань і переконань людини щодо світу і свого місця у ньому. Основним питанням (і водночас проблемою) світогляду є питання про відношення людини до світу (відношення «людина — світ»). За допомогою світогляду суб’єкт здійснює своє самовизначення у довкіллі.

Лекція №1. Світогляд, його структура та історичні типи

Основні способи освоєння людиною дійсності

Необхідною умовою комфортного перебування людей у навколишньому світі та їх успішної життєдіяльності є освоєння цього світу. Освоювати будь-що – значить робити незнайоме знайомим, чуже – своїм, далеке – близьким. Способи освоєння бувають різними. Їх класифікація залежить від обраного критерію.

Базовими, основними способами освоєння людиною довкілля є:

– пізнавальний;

– практичний;

– духовно-практичний.

Вони внутрішньо взаємопов’язані між собою. При цьому кожен має свою специфіку у змістовному та процедурному планах.

Пізнавальний спосіб. Його метою є накопичення людьми знань про навколишню дійсність та самих себе. Індивід не народжується зі знаннями. Він набуває їх впродовж всього життя. Постійно нарощує, збільшує кількісно і поглиблює якісно. Свідомість функціонує саме через знання. Обсяг знань, якими володіє суб’єкт, та їх якість величезною мірою визначають ступінь його свободи як в конкретних сферах діяльності, де він реалізує себе, так і в цілому в суспільстві.

Функціонування і розвиток людської цивілізації з моменту її становлення і до сьогоднішнього дня одним із своїх важливих компонентів має саме накопичення знань. Соціальний прогрес в принципі неможливий без них. Інша справа – як знання використовуються. В руках одних людей вони сприяють утвердженню добра, а в руках інших продукують зло.

Соціальним інститутом, функціонування якого безпосередньо пов’язане із отриманням знання, його зберіганням і використанням на практиці, є наука. Крім того, існують знання позанаукові та ненаукові.

В контексті буття кожного індивіда особистісне накопичення знань відбувається шляхом освоєння ним відповідного пласту інформації, яка існує в суспільстві. Ця інформація – результат пізнавальної діяльності попередніх поколінь, а також його сучасників. Базовим каналом, що забезпечує прилучення індивіда до існуючих у соціумі знань, є освіта. В цивілізованому світі вона, як і наука, має статус соціального інституту. Чи краще розвинута в країні система освіти, тим результативнішим є процес трансформації, переходу знань, що існують в суспільній свідомості, на рівень свідомості індивідуальної. Особливо важливу роль у даному процесі відіграє самоосвіта. Навчитись чомусь можна лише за умови, коли цього хоче сам індивід. При відсутності такого бажання очікувати позитивних результатів у навчанні не варто. Не можна недооцінювати також роль буденної практики людини в індивідуальному накопиченні знань, а також досвіду.

Індивіди розрізняються між собою за різними параметрами: біологічними ознаками, зовнішнім виглядом, місцем проживання, потребами та інтересами, соціальним статусом тощо. Далеко не в останню чергу вони розрізняються за обсягом і глибиною знань, якими володіють.

Практичний спосіб. Життя кожного індивіда, як і життя (буття) соціуму в цілому, має виражений практичний характер. Воно – це завжди практика, що реалізує, проявляє себе в різноманітних формах. Саме завдяки практиці (практичному ставленню до світу) людина змінює довкілля. Вона є єдиною живою істотою, яка пристосовується до довкілля шляхом пристосування його до (під) себе. Можна мати грандіозні мрії і великі плани, але якщо не здійснювати цілеспрямовану практичну діяльність у напрямі їх реалізації, то омріяне та заплановане так і залишиться феноменом свідомості і не буде втілене в реальній дійсності. Щоб досягти чогось, завжди потрібно докласти певних зусиль – інтелектуальних, емоційних, вольових і особливо практичних. Практикою люди змінюють світ і самих себе. Різноманітні технології, будівлі, дороги, транспорт, засоби комунікації, предмети побуту – результат конкретної практичної діяльності минулих і нинішніх поколінь. Без практики, як і пізнання, рух вперед не можливий.

Основними чинниками, що визначають напрями і характер практичного освоєння людьми світу, є знання, якими вони володіють, а також їх потреби та інтереси.

Оскільки різні суб’єкти (індивіди, малі і великі групи людей) відстоюють, захищають у власній практичній діяльності нерідко не просто різні, а й протилежні потреби та інтереси, то це досить часто призводить до виникнення різноманітних конфліктних ситуацій (міжособистісних, міжетнічних, межконфесійних, междержавних тощо). Один із важливих шляхів недопущення і водночас подолання таких конфліктів – формування у людей толерантного ставлення до думок і позицій, які здаються неприйнятними, і вирішення суперечностей в першу чергу на основі діалогу.

Важливими умовами результативності практичного ставлення суб’єкта до довкілля є обсяг знань, якими він володіє, їх глибина та міра істинності. Чим більше у людини відповідних знань, тим комфортніше вона почуває у сфері, до якої ці знання мають відношення. Втілюючи знання на практиці, суб’єкт не тільки змінює довкілля, а й нерідко продукує нові знання. У взаємозв’язку пізнання і практики важко щось одне із них визнати первинним і головним, а друге вторинним і другорядним. Варто також не забувати, що практика є критерієм істини.

Духовно-практичний спосіб. Його суть – зміна людиною довкілля, але не шляхом практики, а лише на рівні власної свідомості. Люди рідко задумуються над тим, що фізично вони існують (проживають життя) лише у вимірі теперішності (тут і тепер). Але час невпинно «тече» –теперішність стає минулим, а недавнє минуле «відсовується» ще далі. Цей процес має об’єктивний характер. Від людини він не залежить. І все ж фізично постійно перебуваючи у стані «тут і тепер», люди здатні за допомогою свідомості виходити за межі теперішності. Свідомість дозволяє їм своєрідно членити потік часу – на теперішність, минуле і майбутнє.

Це дозволяє чуттєво переживати і раціонально осмислювати явища, події і процеси, які в часовому та просторовому вимірах віддалені від суб’єкта. Параметри цього віддалення можуть бути самі різні – години, дні, місяці, роки, десятиліття, століття, тисячоліття; метри, кілометри і т. д. В такий спосіб в свідомості інтерпретуються феномени минулого і майбутнього. Минулого фізично в процесуальному плані вже немає, а майбутнього ще немає. Але і про перше, і про друге можна думати, «перебувати» в них емоційно.

Історія як наука – це опис минулого. І хоча від нього в теперішності (сучасності) залишилось більше або менше утворень матеріального (будинки, технології, одяг, предмети побуту тощо) чи духовного (знання, звичаї, традиції тощо) характеру, в минулому реально (практично) змінити нічого не можна. Минуле безцінне з точки зору досвіду, особливо в площині того, щоб не повторювати помилки, які колись вже були зроблені нашими попередниками. А от на рівні свідомості люди здатні різноманітні події минулого «програвати» так, щоб у «виграші» залишались ті сили і сторони, яким вони симпатизують. Тобто за допомогою свідомості минуле можна не тільки по-різному інтерпретувати, а й змінювати.

Як би людина не планувала своє майбутнє, воно все рівно не буде повністю таким, як хочеться. Але саме усвідомлення, що наступить прийдешній день, а за ним ще один, що попереду – час і простір, в якому індивід зможе себе певним чином реалізувати, додає сил і натхнення. Майбутнє – не просто продовження сучасності, а й територія для ствердження людських надій і сподівань.

В історичному плані духовно-практичне освоєння людиною світу здійснювалось в трьох історичних формах. Такими формами є:

– міфологія;

– релігія;

– філософія.