Зовнішньоекономічна діяльність як вид господарської діяльності

Важливими проявами економічної самостійності України є самостійне здійснення нею керівництва зовнішньоекономічною діяльністю, безпосередня участь у міжнародному поділі праці та розвиток економічного співробітництва з іншими державами на основі принципів заінтересованості, рівноправності і взаємної вигоди (ст. 12 Закону України від 3 серпня 1990 р. “Про економічну самостійність України”).

Основним законодавчим актом, який закріплює правові засади здійснення зовнішньоекономічної діяльності вітчизняними суб’єктами господарювання, є Закон України від 16 квітня 1991 р. “Про зовнішньоекономічну діяльність”. Цей Закон визначає основні правові та організаційні засади здійснення ЗЕД в Україні і спрямований на удосконалення правового регулювання всіх видів ЗЕД, включаючи зовнішню торгівлю, економічне, науково-технічне співробітництво, надання послуг у відповідності до загальновизнаних засад, принципів, норм і правил міжнародної торгівлі та зобов’язань, взятих Україною в рамках міжнародних угод. У Господарському кодексі України від 16 січня 2003 р. загальним положенням про зовнішньоекономічну діяльність присвячена глава 37 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, зовнішньоекономічна діяльність визначається як діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

Це визначення дає уявлення про ознаки ЗЕД:

а) за своєю сутністю вона є господарською діяльністю, тобто, “діяльністю суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямованою на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність” (ч. 1 ст. 3 ГК);

б) ця діяльність побудована на взаємовідносинах між суб’єктами господарювання, що перебувають під юрисдикцією різних держав;

в) вона може здійснюватися як на території України, так і за її межами, як з перетином митного кордону України, так і без такого перетину.

По-іншому визначає ЗЕД ч. 1 ст. 377 ГК – якгосподарську діяльність, що в процесі її здійснення потребує перетинання митного кордону майном та/або робочою силою.

Уявляється, що визначаючи перетин митного кордону майном та/або робочою силою кваліфікуючою ознакою ЗЕД, законодавець вдався до формального, звуженого підходу до розуміння такої діяльності. На користь цього свідчить наступне:

– згідно з Митним кодексом України від 11 липня 2002 р., переміщуватися через митний кордон, підлягати митному контролю та митному оформленню можуть лише товари та транспортні засоби[1]. Однак предметом зовнішньоекономічної операції можуть виступати і роботи, послуги, об’єкти інтелектуальної власності, фінансові активи тощо, про перетин якими митного кордону не може йти мова;

– правовою формою реалізації ЗЕД є зовнішньоекономічний договір (контракт). Міжнародні конвенції, що регулюють міжнародний господарський оборот, зокрема, ратифіковані Україною Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 р.), Конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (Нью-Йорк, 1974 р.) як єдиний критерій для визначення міжнародного характеру договору використовують критерій місцезнаходження комерційних підприємств сторін на територіях різних держав (розуміючи під комерційним підприємством постійне місце регулярного здійснення ділових операцій). Вимоги ж фактичного перетину предметом договору митного кордону не висуваються, оскільки це призвело б до невиправданого виключення окремих угод з міжнародного обороту[2].

– практикою визнана необхідність правових конструкцій експорту товарів без фактичного вивезення цих товарів за межі митної території України та імпорту товарів без їх фактичного ввезення на митну територію України[3].

Відтак уявляється необхідним коригування позиції ГК щодо визначення ЗЕД.

ЗЕД притаманні загальні ознаки господарської діяльності, а саме:

а) виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб;

б) діяльність виконується на професійних засадах спеціальними суб’єктами – суб’єктами господарювання;

в) результати такої діяльності реалізуються за плату, тобто функціонують як товар;

г) поєднання приватних інтересів виробника та публічних інтересів. При цьому публічними інтересами є відображені в праві відгармонізовані, збалансовані певним чином інтереси держави як організації політичної влади, а також інтереси всього суспільства, значної його частини, в т.ч. територіальних громад, соціальних груп, особливо тих з них, які власними силами за допомогою правових засобів не спроможні захистити свої інтереси і тому потребують державної підтримки, за відсутності якої велика ймовірність виникнення кризових явищ у суспільстві[4].

Наявність перерахованих ознак визначає належність відносин у сфері ЗЕД до господарських відносин, що становлять предмет господарського права як комплексної галузі права, норми якої регулюють відносини з приводу безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або керівництва нею. Відтак поняттям зовнішньоекономічної діяльності не охоплюються:

– відносини міждержавного співробітництва, які є предметом міжнародного публічного права;

– майнові та особисті немайнові відносини за участю іноземних громадян, спрямовані на задоволення їх особистих, сімейних тощо інтересів, які є предметом міжнародного приватного права.

Належність зовнішньоекономічних відносин до господарських визначає і методологію регулювання цих відносин. У господарському праві як комплексній галузі права загалом (а відтак і щодо ЗЕД) діють три основні методи правового регулювання[5]:

а) метод автономних рішень суб’єктів господарювання, який ґрунтується на тому, що ці суб’єкти мають право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, які не суперечать законодавству України (добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв’язки; здійснювати будь-які види зовнішньоекономічної діяльності і зовнішньоекономічні операції, окрім заборонених законом; укладати зовнішньоекономічні договори та визначати зобов’язання за ними в межах законодавства тощо);

б) метод владних приписів, згідно з яким діяльність суб’єктів господарювання підпорядковується обов’язковим моделям правовідносин, визначеним законодавством (як-от: необхідність отримання експортних або імпортних ліцензій у випадках, передбачених законом, дотримання порядку розрахунків в іноземній валюті, дотримання порядку та строків проведення окремих видів зовнішньоекономічних операцій – товарообмінних (бартерних) та операцій з давальницькою сировиною тощо);

в) метод рекомендацій, згідно з яким держава регулює поведінку суб’єктів господарських відносин шляхом рекомендованих моделей відповідних правовідносин (так, рекомендаційною є постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 21 червня 1995 р. №444 “Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті”).

Хоч у господарсько-правовій літературі наявні й інші точки зору щодо питання методів господарського права[6], кожна з них вказує на притаманне регулюванню господарських (а відтак – і зовнішньоекономічних) відносин комплексне застосування приватно-правових та публічно-правових елементів такого регулювання. Завдяки цьому досягається баланс приватних інтересів суб’єктів ЗЕД та публічних інтересів у сфері зовнішньоекономічних відносин, серед яких можна вирізнити:

а) інтереси певних частин суспільства, соціальних груп (як-от: вітчизняні виробники певних товарів, інвестори та реципієнти інвестицій, споживачі тощо), які потребують державної підтримки;

б) національні інтереси України, пріоритети яких визначає ст. 6 Закону України від 19 червня 2003 р. “Про основи національної безпеки України” (серед таких пріоритетів: створення конкурентоспроможної, соціально орієнтованої ринкової економіки та забезпечення постійного зростання рівня життя і добробуту населення; збереження та зміцнення науково-технологічного потенціалу, утвердження інноваційної моделі розвитку; забезпечення екологічно та техногенно безпечних умов життєдіяльності громадян і суспільства, збереження навколишнього природного середовища та раціональне використання природних ресурсів; інтеграція України в європейський політичний, економічний, правовий простір та в євроатлантичний безпековий простір; розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами світу в інтересах України);

в) інтереси наддержавних утворень, міжнародних організацій (як-от: ЄС, СОТ, Світовий банк тощо), які Україна має враховувати з огляду на обраний нею стратегічний курс на європейську інтеграцію та узяті міжнародні зобов’язання.