Джерела правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Поняття джерела (форми) права включає два взаємопов’язаних аспекти. Це: а) зовнішня форма юридичного буття норм права; б) спосіб надання нормі (правилу поведінки) юридичної обов’язковості, тобто спосіб вираження державної волі.

Специфіка джерел правового регулювання ЗЕД визначається одночасним підпорядкуванням зовнішньоекономічних відносин двом відносно самостійним, але взаємопов’язаним системам права: національному (українському) праву та міжнародному праву. Відповідно, систему джерел правового регулювання ЗЕД утворюють як національно-правові, так і міжнародно-правові форми[7].

Залежно від способу вираження (формування) права традиційно виділяють такі основні види джерел права:

1) нормативно-правовий акт;

2) правовий звичай;

3) нормативний договір;

4) судовий прецедент.

Нормативно-правові акти (на чолі з законами) відіграють провідну роль у системі джерел правового регулювання ЗЕД. Господарсько-правова природа зовнішньоекономічних відносин вимагає їх регулювання шляхом комплексного застосування публічно-правових та приватно-правових інструментів. З цим пов’язане явище регулювання ЗЕД нормативно-правовими актами, що належать до різних галузей права, як-от:

– конституційного – п. 9 ст. 92 Конституції України встановлює принцип, згідно з яким виключно законами України визначаються засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

– господарського (актом господарського права є, передусім, рамковий Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”), яке визначає правовий статус суб’єктів ЗЕД, правила здійснення окремих видів ЗЕД, форми і засоби державного регулювання ЗЕД, правила конкуренції у сфері ЗЕД, відповідальність за порушення порядку здійснення ЗЕД та ін.;

– цивільного, кодифікаційним актом якого є Цивільний кодекс України, що згідно з фундаментальним загальноправовим принципом пріоритету спеціального закону перед законом загальним – lex specialis derogat generali – субсидіарно застосовується до господарських (у тому числі, зовнішньоекономічних) відносин у разі відсутності відповідних норм у актах господарського законодавства[8];

– міжнародного приватного, кодифікаційним актом якого є Закон України від 23 червня 2005 р. “Про міжнародне приватне право”. Цей закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом: 1) визначення застосовуваного права; 2) процесуальна правоздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб; 3) підсудність судам України справ з іноземним елементом; 4) виконання судових доручень; 5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів;

– фінансового, що регулює питання оподаткування (у тому числі, митного обкладення) ЗЕД та фінансового контролю за здійсненням цієї діяльності;

– адміністративного, що встановлює, зокрема, процедури митного контролю і митного оформлення, порядок провадження у справах про порушення митних правил;

– природноресурсового – в частині встановлення правових умов використання природних ресурсів України іноземними суб’єктами господарювання.

Здійснення ЗЕД за межами України підлягає регулюванню також законами відповідних держав.

Правовий звичай являє собою санкціоноване державою правило поведінки, що склалося в суспільстві в результаті його багаторазового і тривалого застосування. Звичай є важливим джерелом правового регулювання ЗЕД, передусім, у сферах міжнародної торгівлі, міжнародного торговельного мореплавства та міжнародних грошових розрахунків. Суттєва роль звичаю в регулюванні ЗЕД прямо визнається законодавством України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність”, суб’єкти ЗЕД при складанні тексту зовнішньоекономічного договору (контракту) мають право використовувати відомі міжнародні звичаї, рекомендації міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у виключній формі цим та іншими законами України. Згідно з ст. 4 ст. 28 Закону України від 24 лютого 1994 р. “Про міжнародний комерційний арбітраж”, в усіх випадках третейський суд приймає рішення згідно з умовами угоди і з врахуванням торгових звичаїв, що стосуються даної угоди.

Застосування звичаю як джерела правового регулювання договору міжнародної купівлі-продажу прямо передбачено у Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 р.). Згідно з ст.9 зазначеної Конвенції, сторони пов’язані тим звичаєм, щодо якого вони домовилися. За відсутності угоди про інше вважається, що вони мали на увазі застосування до свого договору звичаю, про який вони знали або повинні були знати і який у міжнародній торгівлі є широко відомим та постійно дотримується у відповідній галузі торгівлі. Окрім того, в силу ст.8 Конвенції при тлумаченні наміру сторони як один з основних критеріїв повинні враховуватися звичаї.

Враховуючи значну роль звичаїв міжнародного ділового обороту в регламентації міжнародних економічних зв’язків та складнощі встановлення їх змісту та застосування (в силу неписаного характеру), авторитетні міжнародні організації укладають своєрідні зведення звичаїв з певних питань. Особливо великим є значення публікацій Міжнародної торгової палати (МТП), серед яких: Офіційні правила тлумачення торговельних термінів (Інкотермс), що діють у редакції 2000 р. (публікація МТП №560), Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів у редакції 1993 р. (публікація МТП №500), Уніфіковані правила по інкасо в редакції 1995 р. (публікація МТП №522), Уніфіковані правила для гарантій на вимогу в редакції 1992 р. (публікація МТП №458) та ін. Зведеннями звичаєвих норм є Йорк-Антверпенські правила про загальну аварію в редакції 1994 р., підготовлені в рамках Міжнародного морського комітету, Принципи міжнародних комерційних договорів 1994 р., підготовлені Міжнародним інститутом уніфікації приватного права (УНІДРУА).

Правило щодо співвідношення звичаю з нормами законодавства та умовами договору закріплює ч. 2 ст. 7 ЦК: звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (за відсутності відповідних приписів у ГК це правило поширюється і на сферу господарських відносин).

Нормативний договір – це угода двох або декількох суб’єктів, яка встановлює загальні правила поведінки на майбутній (невизначений) час для невизначеного (неперсоніфікованого, крім тих, що беруть участь у його укладенні) кола суб’єктів. Нормативний договір як джерело права може належати до сфер внутрішньодержавного та міждержавного регулювання господарських (зовнішньоекономічних) відносин. Відтак у теорії нормативного договору розрізняють: а) внутрішньодержавні нормативні договори; б) міждержавні (міжнародні) нормативні договори[9].

Внутрішньодержавні нормативні договори як джерело правового регулювання ЗЕД легалізує ст. 7 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність”, відповідно до якої регулювання ЗЕД в Україні здійснюється, зокрема, і самими суб’єктами ЗЕД на підставі координаційних угод, що укладаються між ними.

Порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України встановлений Законом України від 29 червня 2004 р. “Про міжнародні договори України”. Згідно з ст. 19 цього Закону, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Залежно від кількості сторін міжнародні договори можуть бути дво- чи багатосторонніми.

Двосторонні договори (угоди) є традиційним джерелом правового регулювання ЗЕД. Україною укладена значна кількість двосторонніх договорів в економічній сфері, найбільш поширеними з яких є:

– торговельні угоди (про торговельно-економічне співробітництво, про вільну торгівлю тощо);

– угоди про взаємне сприяння та захист інвестицій;

– угоди (конвенції, договори) про уникнення подвійного оподаткування;

– угоди про транспортне співробітництво (про торговельне судноплавство, про повітряне сполучення, про міжнародне автомобільне сполучення, про співробітництво в галузі залізничного транспорту);

– угоди про співробітництво в митних справах.

Окремо слід зупинитися на підписаній 14 червня 1994 р. Угоді про партнерство і співробітництво між Україною та Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами (УПС) (за формою є двосторонньою угодою). УПС являє собою специфічний міжнародно-правовий документ, що містить як політичні принципи та норми, так і положення нормативно-правового характеру. Значна частина положень УПС безпосередньо стосується сфери ЗЕД, зокрема:

– Розділ ІІІ “Торгівля товарами” (статті 10-23), який встановлює: режим найбільшого сприяння у торгівлі між Сторонами; свободу транзиту через територію однієї Сторони товарів, які походять з митної території або призначені для митної території другої Сторони; заборону, за загальним правилом, кількісних обмежень у торгівлі між Сторонами; національний режим щодо внутрішнього оподаткування, законів, правил і вимог, які впливають на внутрішній продаж, пропонування для продажу, купівлю, транспортування, розподіл або використання товарів, що походять з території однієї Сторони та імпортуються на територію іншої Сторони;

– Розділ IV “Положення, що впливають на підприємницьку діяльність та інвестиції”, що встановлює недискримінаційні умови створення і діяльності на території однієї Сторони компаній, дочірніх компаній, філій компаній іншої Сторони (ст. 30);

– Розділ V “Поточні платежі та капітал”, що встановлює умови вільного руху капіталів та здійснення поточних платежів між резидентами Сторін (ст.46);

– Розділ VІ “Конкуренція, захист інтелектуальної, промислової і комерційної власності і співробітництво у галузі законодавства”, відповідно до якого, зокрема, Сторони утримуються від надання будь-якої державної допомоги окремим підприємствам чи виробництву товарів, або від надання послуг, які спотворюють або загрожують спотворити конкуренцію і таким чином впливають на торгівлю між Співтовариством і Україною (ст. 49).

Особливе значення має ст. 51 УПС, яка визначає пріоритетні сфери, у яких повинна мати місце приблизна адекватність законодавства України та законодавства Співтовариства. Практично усі ці сфери прямо або опосередковано перетинаються зі сферою ЗЕД. До таких сфер належать: митне право; законодавство про компанії; банківське право; бухгалтерський облік компаній; податки, включаючи непрямі; інтелектуальна власність; охорона праці; фінансові послуги; правила конкуренції; державні закупівлі; охорона здоров'я та життя людей, тварин і рослин; довкілля; захист прав споживачів; технічні правила і стандарти; енергетика, включаючи ядерну; транспорт.

Специфіка УПС полягає також у тому, що ця угода вводить у дію між її учасниками деякі положення Генеральної угоди з тарифів та торгівлі (ГАТТ), яка є основою системи угод СОТ. Текст УПС (ст.10 (1), 11 (2), 16, 19, 49 (2), 89 та ін.) містить прямі посилання на статті ГАТТ. У силу цього окремі положення ГАТТ стають частиною національного законодавства і є обов’язковими для застосування у відносинах між Україною та державами-членами ЄС[10].

Після того, як у 1998 р. УПС набрала чинності, розпочалося формування нормативно-правової бази адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Важливим проміжним підсумком цього процесу стало прийняття Закону України від 18 березня 2004 р. “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”. Метою адаптації законодавства України до законодавства ЄС є досягнення відповідності правової системи України правовій системі ЄС (acquis communautaire [11]) з урахуванням критеріїв, що висуваються ЄС до держав, які мають намір вступити до нього.

Глобалізація економічних процесів обумовлює зростання ролі багатосторонніх договорів (конвенцій) як джерел правового регулювання ЗЕД. Україна є учасницею, зокрема: Конвенції про скасування легалізації іноземних офіційних документів (Гаага, 1961 р.), Конвенції ООН про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу товарів (Нью-Йорк, 1974 р.), Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 р.), Конвенції, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (Женева, 1930 р.), Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (Вашингтон, 1958 р.), Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж (Женева, 1961 р.), Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами (Вашингтон, 1965) та ін. Україна є членом інституцій Світового Банку. Ряд багатосторонніх договорів укладений Україною в рамках СНД.

Регулятором міжнародного торговельного обороту на глобальному рівні є система угод Світової організації торгівлі (СОТ). Організаційні засади, функції та принципи діяльності СОТ розглядаються в окремому підрозділі посібника.

Судовий прецедент офіційно не є джерелом правового регулювання ЗЕД. Водночас, для тлумачення правових норм у процесі їх застосування судова та арбітражна практика (практика міжнародного комерційного арбітражу) має велике значення. Це значення зростає у зв’язку з поширенням на Україну юрисдикції Європейського суду з прав людини (у зв’язку з ратифікацією Конвенції про захист прав та основних свобод людини 1950 р., Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції) та Міжнародного центру по вирішенню інвестиційних спорів (ICSID) (у зв’язку з ратифікацією Вашингтонської конвенції 1965 р. про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами), а також з огляду на процес прийняття Україною acquis communautaire, одним з джерел якої є рішення Європейського суду.