Т Е М А № 2: «Військове виховання».

Час: 2 години

ІНФОРМАЦІЙНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ВСТУПНА ЧАСТИНА:

Прийняти рапорт чергового навчальної групи, перевірити наявність курсантів на занятті, їх зовнішній вигляд, готовність до занять.

Оголосити тему заняття, її актуальність та зв'язок з іншими темами, мету та навчальні питання, які будуть розглянуті. Особливу увагу на занятті необхідно звернути на те, що існує об'єктивна потреба в оволодінні всім офі­церським складом загальними поняттями про психологію спілкування у військовому колективі, а також розкрити сутність, функції та структура спілкування, показати шляхи оптимізація спілкування у військовому середовищі із метою якісного використання цих знань в подальшій діяльності військового керівника.

Спільне життя й діяльність людей передбачає регулювання та спрямування їхніх взаємодій. Універсальним засобом такого регулювання виступає спілкування. Через це воно є одним із центральних проблем у психологічній науці. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно є засобом передавання суспільного досвіду, а його зміст спрямований на інтеграцію людей та координацію їхніх дій, вироблення спільних норм і правил поведінки та діяльності, передання наступному поколінню соціального досвіду, налагодження контактів з іншими людьми, обмін думками та почуттями тощо.

ОСНОВНА ЧАСТИНА:

9. 1. Особистість як предмет дослідження психолого-педагогічної науки

Проблема особистості - одна з центральних у курсі філософії, соціології, педагогіки, психології та ряду інших наук. Але кожна наука вивчає особистість згідно свого предмету дослідження. Педагогіка досліджує педагогічні закономірності формування й розвитку особистості. Дійсно, формування, розвиток і діагностика особистості вихованця, визначення найбільш ефективних напрямків виховного впливу на військовослужбовця неможливі без знання структури особистості, закономірностей її формування та розвитку.

Вітчизняна наука використовує три загальних поняття щодо характеристики людини: “індивід”, “особистість”, “індивідуальність”. “ Індивід ” - це біосоціальне визначення людини як представника виду homo sapiens. “Індивід – 1) у вузькому смислі – окремий організм, людина як представник біологічного виду; 2) у широкому смислі – окрема людина, самостійний суб’єкт” [15, с. 186]. Отже, у понятті “індивід” зафіксовано факт належності до людського роду. Дитина, розпочинаючи спілкування з людьми в процесі активної діяльності, стає соціальною істотою, тобто особистістю.

“ Особистість ” - категорія соціальна. Таким чином, якщо поняття “індивід” указує на зв’язок людини з природою, то поняття “особистість” - на зв’язок людини та суспільства. Особистість – це онтогенетичне набуття людини, результат складного процесу її соціального розвитку. Таке розуміння особистості визначає головний принцип її становлення – принцип розвитку.

Про унікальність особистості свідчить наявність більш 90 її визначень у психології. Мабуть, - пише С.А.Тарібян, - серед 5 мільярдів населення нашої планети неможливо знайти двох однакових людей, у тому числі й серед одно-яйцевих близнюків. Але водночас “особистість є поняття соціальне, воно виражає все, що є у людини надприродного, історичного. Особистість не є вродженою, вона виникає в результаті культурного та соціального розвитку”, - наголошував Л.С.Виготський [4, с. 315].

С.Л.Рубінштейн писав: “Особистістю є людина зі своєю позицією в житті, до якої вона дійшла в результаті великої свідомої роботи... Особистістю є лише та людина, яка ставиться певним чином до навколишнього світу, свідомо виражає це своє ставлення так, що воно проявляється в усій її сутності” [13, с. 676-679]. Активно підтримував цю позицію К.К.Платонов, який під особистістю розумів певну людину, яка є суб’єктом перетворення світу на основі його пізнання, переживання та ставлення до нього [10, с. 15]. Це його визначення можна сформулювати більш лаконічно – особистість – це людина як носій свідомості. При цьому свідомість розуміють не як пасивне знання про навколишній світ, а як активну психічну форму відображення реальної дійсності, властиву тільки особистості. При цьому, власне ця активність є визначальною характеристикою особистості, яка розвивається. Вона дозволяє особистості виходити за межі накопиченого досвіду, сформованих якостей.

О.М.Леонтьєв визначав особистість як цілісне утворення, відносно пізнім продуктом соціально-історичного розвитку та особливий рівень онтогенетичного розвитку людини [7]. Особистість виступає як результат інтеграції процесів, які здійснюють ставлення суб’єкта до об’єктивної дійсності, які передбачають наявність свідомості та самосвідомості суб’єкта.

На його думку, реальною основою особистості людини є сукупність її відношень до світу, що є суспільним за своєю суттю та реалізуються разом. Особистість характеризують ті психічні явища людини, які сприяють здійсненню її діяльності. Ієрархії діяльності утворюють сутність особистості.

Він виокремлював три основних параметри особистості:

широту зв’язків зі світом;

ступінь їхньої ієрархії;

загальну структуру.

Власне, багатство зв’язків індивіда породжує особистість. Ієрархія мотивів і діяльності особистості утворюють її ядро, визначають життєві настанови, ідеали, зміст діяльності та характеризують загальний “психологічний профіль” особистості.

Психологічними підструктурами особистості, за Леонтьєвим, є темперамент, потреби і потяги, емоційні переживання й інтереси, навички та знання, моральні риси характеру та ін.

Б.Г.Ананьєв вважав особистість суспільним індивідом, суб’єктом історичного процесу. Він пропонував вивчати зв’язок між інтеріндивідуальною структурою того соціального цілого, до якого належить особистість, та інтраіндивідуальною структурою самої особистості. Саме багатство і різноманітність зв’язків із соціальним оточенням визначає внутрішню (інтраіндивідуальну) структуру особистості, специфіку психічного світу людини. А з другого боку, ця специфіка внутрішнього психічного світу особистості визначає характер і зміст її взаємин із соціальним оточенням.

Інтраіндивідуальна структура особистості формується протягом життя, представляє цілісне утворення та певну організацію психічних властивостей особистості. На функціонування такого утворення мають вплив генетичні, функціональні, казуальні та інші фактори. У структурі особистості взаємодіють соціальні, соціально-психологічні та психофізіологічні характеристики людини. Ця структура будується за двома основними типами взаємозв’язків – субординаційним і координаційним, які забезпечують збереження цілісності особистості при її взаємодії з соціальним і природним середовищем.

Український психолог Г.С.Костюк розробив власну концепцію особистості, згідно якої індивід стає суспільною істотою, тобто особистістю в міру того, як у нього формуються свідомість і самосвідомість, утворюється система психічних властивостей, здатність брати участь у житті суспільства, виконувати соціальні функції.

Соціальна сутність особистості завжди реалізується через її суб’єктивний внутрішній світ. Психічна діяльність особистості відбувається шляхом інтеграції психічних процесів і властивостей та здійснюється за допомогою нейрофізіологічних механізмів. Між психічним і фізіологічним існують складні зв’язки, вони взаємно обумовлені, тобто, наприклад, характер перебігу фізіологічних процесів має безпосередній вплив на психічні процеси особистості.

Костюк чітко розрізняв поняття “індивід” і “особистість”. Людина є індивідом на всіх етапах онтогенезу і за всіх умов, а особистістю стає і може перестати бути нею. Він підкреслював єдність природного і суспільного, біологічного і соціального в житті особистості. На його думку, природне в розвитку особистості не усувається, а діє на всіх етапах життя.

За Костюком, структура особистості – це стійка і динамічна система психічних властивостей, яка безпосередньо обумовлена характером її діяльності. Ця структура представляє ієрархічне утворення і включає свідомість, самосвідомість, спрямованість, психічні процеси.

Таким чином, під особистістю слід розуміти соціалізованого індивіда з огляду на найсуттєвіші соціально-значущі риси, які визначають його свідомість і самосвідомість, життєві настанови, поведінку та діяльність.

Головними психічними і соціально-психологічними рисами особистості є:

ступінь сформованості психічних властивостей та якостей;

наявність і розвиненість свідомості, самосвідомості та індивідуальності;

активність виражена в певній діяльності, саморегулюванні;

включеність в систему суспільних відносин.

Ці риси перетворюють індивіда в суспільну істоту – особистість. “ Особистість – суб’єкт діяльності, інтегратор психічних процесів людини системна властивість індивіда як соціальної істоти; особлива соціальна якість, що формується у системі соціальних відносин, яку не можна зводити і не можна виводити з біологічних особливостей людини. Ядро особистості – система мотивів, спрямованість” [15, с. 186]. Таке розуміння особистості передбачає її дослідження і розуміння у всій сукупності найрізноманітніших зв’язків, взаємин і залежностей у процесі онтогенетичного розвитку, тобто розвитку психіки у нерозривній єдності із становленням, формуванням і розвитком особистості та її основних компонентів (пізнавальних, емоційно-почуттєвих, вольових і мотиваційних).

У психології розвитку немає єдиної точки зору щодо психічного розвитку. Дж. Дасей і Дж. Траверс запропонували порівнювати теорії психічного розвитку за такими проблемами психології розвитку:

а) що важливіше в психічному розвитку – біологічне (Б), психічне (П) чи соціальне (С)?

б) рівномірний (Р) чи нерівномірний (Н) перебіг розвитку?

в) він стабільний (Ст) чи мінливий (М)?

г) чи є сенситивні періоди (СП) у розвитку, чи розвиток є розгортанням “повного потенціалу” (ПП)?

На основі цих проблем провідні теорії психічного розвитку отримали таку характеристику (табл. 9.1) [8, с. 6].

Таблиця 9.1

Основні характеристики теорії психічного розвитку

Таким чином, всі зазначені вище теорії виходять із загальнонаукового принципу детермінізму, який є провідною ознакою світової психології розвитку. Вони визначають можливі причини психічного розвитку: біологічні, психічні та соціальні. Але між ними немає єдності в поглядах на основні детермінанти розвитку людини взагалі та логіки психічного розвитку зокрема. Дж. Дасей і Дж. Траверс з метою виходу з цієї тупикової ситуації та на основі систематизації кількох тисяч досліджень й ґрунтовної характеристики кожного віку психічного розвитку створили біопсихосоціальну модель всевікового розвитку людини (табл. 9.2) [8, с. 7].

Відповідну інтерпретацію отримали й теорії психічного розвитку, зокрема, теорії З.Фрейда і Ж.Піаже визначаються як біопсихосоціальні, Л.С.Виготського і Е.Еріксона – як біопсихосоціальні, Б.С кіннера і А.Бандури – біопсихосоціальні.

Таблиця 9.2

Біопсихосоціальна модель всевікового розвитку людини

Для усунення різних тлумачень проблеми розвитку деякі автори, зокрема, представниця школи Л.С.Виготського Л.Ф.Обухова створила узагальнюючу схему аналізу психічного розвитку (табл. 9.3) [8, с. 7].

Таблиця 9.3

Основні параметри психічного розвитку

Якщо для переважної кількості теорій психічний розвиток є процесом соціалізації дитини, тобто переходом від біологічного до соціального, то для Л.С.Виготського – якісними змінами у психіці в ході ускладнення зв’язків дитини з дійсністю. Таким чином, в їх сферу потрапляє і біологічне, і соціальне. Це означає вихід за межі постулату безпосередності (коли психічний розвиток є наслідком впливу на психіку біологічних або ж соціальних чинників) і перехід до постулату опосередкування у радянській психології. Такий підхід означає: “ психічний розвиток слід розглядати крізь призму зв’язків людини зі світом, в які вона вступає протягом свого життя. Він здійснюється в ході цих зв’язків і, як і психіка взагалі, опосередковує їх ”[8, с. 8-9]. Формою таких зв’язків, на думку представників школи Л.С.Виготського, є діяльність – динамічна система стосунків, що опосередковуються психікою. Постулат опосередкування чітко простежується в дослідженнях О.М.Леонтьєва, П.Я.Гальперіна, Д.Б.Ельконіна, А.В.Петровського, М.І.Лісіної та ін.

Г.С.Костюк розумів психічний розвиток як прояв єдності біологічного і соціального. На його думку, дитина вибірково сприйнятлива до соціальних умов, бо вони змінюються у зв’язку з її дозріванням, зростанням інтелектуальних можливостей та виникненням нових видів діяльності. Чинниками психічного розвитку він вважав дозрівання, навчання і виховання. Відбувається він нерівномірно, гетерохронно, надбудовуючи нові структури над уже утвореними. В процесі такої надбудови виникають суперечності – рушійні сили психічного розвитку. Дитина росте індивідом і стає особистістю з притаманними їй свідомістю, несвідомим, самосвідомістю, активністю, що виявляються через спілкування та діяльність [5].

Отже, процеси опосередкування є багатофункціональним механізмом існування і розвитку психіки. Відповідно, основними функціями психіки є пізнавальна, регулювання й інструментальна, які забезпечують з одного боку, діяльність, а з другого – разом з діяльністю розвиток і саморозвиток психіки людини.

Таким чином, у сучасній психології поняття “ розвиток ” розуміється:

по-перше, як складний системно-організований процес, який включає різні стадії, періоди, етапи, фази, боки, рівні та має спіралеподібний і багатоступінчастий, дискретний і неперервний, диференційований та інтегрований характер;

по-друге, як перехід кількості в якість і навпаки, як тенденція руху від нижчого до вищого, що має повторювальний, спадковий і неповоротний характер;

по-третє, розвиток відбувається в єдності і боротьбі протилежностей;

по-четверте, як вищий тип руху.

Він має такі основні закономірності.

“Процес розвитку має, по-перше, поступальний характер, коли пройдені вже ступені як би повторюють відомі риси, властивості нижчих, але повторюють їх на більш високій базі.

По-друге, розвиток характеризується неповоротністю, тобто не копіюванням, а рухом на новому рівні, на новому витку спіралі, коли реалізуються результати попереднього розвитку.

По-третє, розвиток представляє собою єдність протилежностей, що борються, та які являються внутрішньою рушійною силою процесу розвитку. Мова йде про протилежність у самій сутності предметів, як принципу всякого саморуху. Власне розв’язання внутрішніх протиріч і призводить через стрибок до нового етапу розвитку, переводячи його на новий виток спіралі, при взаємозалежності та нерозривному зв’язку всіх сторін розвитку” [15, с. 9].

Отже, розвиток людини – це процес кількісних і якісних змін в організмі людини під впливом різноманітних детермінант: зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих.

Результат розвитку людини – це становлення людини як біологічного виду і як соціальної істоти. Біологічне в людині характеризується фізичним розвитком, яке включає в себе морфологічні, біохімічні та фізіологічні зміни. Соціальні зміни в людині передбачають її активне опанування соціальним досвідом, їх перехід у внутрішній світ, усвідомлену активну участь людини у суспільно-корисній діяльності та виконання певних соціальних ролей.

Отже, основними напрямами розвитку людини є:

анатомо-фізіологічний (збільшення і розвиток кісткової та м’язової систем);

психічний (формування свідомості, самосвідомості, провідних рис, властивостей особистості, когнітивних, почуттєвих і вольових процесів тощо);

соціальний (набуття соціального досвіду, у тому числі, в першу чергу, духовного, опанування соціальними функціями тощо).

Основні тенденції розвитку особистості в онтогенезі:

перша – це єдиний цілісний процес неперервного доросління;

друга полягає у неповторності окремих вікових періодів, що вносять свій специфічний вклад у загальний процес формування особистості.

Опанування людиною духовним досвідом людства у взаємодії з іншими компонентами її розвитку є предметом зацікавлення педагогіки як науки. Психологічні й педагогічні науки мають обґрунтувати шляхи, механізми вдосконалення процесу виховання особистості, процесу, який, на думку Л.С.Виготського, має сприяти “завтрашньому дню дитячого розвитку”, випереджаючи цей розвиток, який відбувається протягом усього життя людини, але особливо інтенсивно у дитячому і юнацькому віці. Сукупність цих змін призводить до переходу індивіда в категорію особистості та набуття нею своєрідної неповторності та оригінальності, тобто індивідуальності. Отже, розвиток людини як особистості має два боки: об’єктивний і суб’єктивний.

Формування особистості – це становлення людини як соціальної істоти внаслідок впливу зовнішніх і внутрішніх детермінант її розвитку. На думку І.П.Підласого, “формування передбачає деяку закінченість людської особистості, досягнення рівня зрілості та стійкості.

Поняття “формування” ми вважаємо такою педагогічною категорією, яка ще не встановилась...” [11, с. 28-29].

Виділяють види розвитку і формування особистості: стихійний, цілеспрямований, саморозвиток і самоформування.

Отже, розвиток особистості представляє собою прогресивно направлений соціально обумовлений процес становлення людини як суспільної істоти. Основним способом буття людини є розвиток. На думку В.В.Давидова, розвиток особистості включений у загальний психічний розвиток людини.

Відповідно, формулюється принцип єдності психічного розвитку з розвитком особистості (Л.С.Виготський, С.Л.Рубінштейн, О.М.Леонтьєв, Л.І.Божович, Д.Б.Ельконін, Б.Ф.Ломов, В.В.Давидов, М.Г.Ярошевський та ін.). При цьому необхідно розрізняти специфіку розвитку як власне психіки, так і особистісного розвитку.

Наприклад, на думку С.Л.Рубінштейна, індивідуальні властивості – це не одне і теж, що і особистісні властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особистість. У процесі психічного розвитку “дитина перетворюється... в члена суспільства... Послідовні стадії в її розвитку і є не чим іншим, як окремими ступенями цього перетворення”, – підкреслював О.М.Леонтьєв [7, с. 302]. Але, в той же час, ці два види розвитку взаємообумовлені, складають нероздільний і цілісний процес. Тому вони взаємно детермінують розвиток як психіки, так і особистості.

“ Розвиток особистості – процес закономірних діалектичних змін, формування і перетворення суб’єкта діяльності, його свідомості, системи мотивів і потреб, взаємин.

Розвиток психіки – закономірні необоротні зміни структури і змісту психічних процесів у часі: у філогенезі – в ході біологічної еволюції виду, в онтогенезі – у процесі індивідуального розвитку” [15, с. 187-188].

Розвиток дитини як особистості та головний напрямок цього розвитку залежить від основних факторів її формування, тому що дитина є учасником різноманітних соціальних зв’язків і взаємин, які він включається у процесі своєї діяльності та спілкування. При цьому вона вчиться бути особистістю, розвивається як особистість і утверджується як особистість. Безперечно, основні напрямки та зміст цього розвитку, в основному, визначені конкретними суспільно-історичними умовами. Але, враховуючи активність розвитку дитини як особистості в цьому процесі, важливе значення має її здатність до самовираження, самопрояву, саморегуляції, самоутвердження, самовизначення, самоіснування і самоактуалізації. Все це відбувається в діяльності, бо основою і суттю процесу становлення особистості є характер і зміст діяльності, яка служить сталим субстратом розвитку особистості, забезпечуючи їй вихід за межі власних можливостей. Тому сучасна науково-педагогічна думка має цілеспрямовано проектувати розвиток особистості вихованця.

9.2. Виховання як провідний фактор формування особистості

Ці детермінанти, які мають безпосередній вплив на формування й розвиток особистості, визначають як основні фактори формування особистості та класифікують за характером їх впливу на індивіда. Це внутрішні (фізіологічні та психічні властивості організму) та зовнішні (соціальне оточення людини, активна взаємодія з іншими людьми тощо) умови розвитку індивіда як особистості.

В історії психології мали місце біологізаторські, соціологізаторські та соціобіологізаторські концепції формування особистості. Домінування конкретної концепції залежало від надання переваги певній методологічній позиції: біологічній чи соціальній. Конкретний вибір визначає ідеали, цілі, принципи, зміст, методи, форми виховної роботи з підростаючим поколінням та її результат.

Прибічники біологізаторських концепцій у формуванні та розвитку особистості провідну роль відводять природно-біологічному початку і вважають, що основні психічні властивості особистості як би закладені у самій природі людини, що визначає її життєву долю (Е.Торндайк, К.Бюлер, А.Дженсен тощо). Частково цю точку зору підтримували Ж.Піаже, А.Маслоу, К.Роджерс. Наприклад, на думку А.Маслоу, головним компонентом процесу розвитку є самоактуалізація, яка формується не під впливом середовища, а тільки на базі внутрішніх здібностей індивіда – на основі фізіологічних базових потреб і потреби у небезпеці.

Їх опоненти – прихильники соціологізаторських концепцій – у розв’язанні цієї проблеми підтримуються думки про те, що у поведінці людини немає нічого природженого і кожна її дія – це лише результат зовнішньої стимуляції. Тому шляхом маніпулювання зовнішніми подразниками людини, регулюючи лише її взаємини з іншими людьми, можна досягти розвиток особистості (Б.Скіннер, А.Бандура та ін.).

Треті вчені намагаються затушувати крайності як перших, так і других. Особливо яскраво цей напрям має прояв у аналізі біологічної природи злочинності (Ч.Ломброзо). Прихильники цього напряму наголошують не тільки на “природженості”, а й “схильності” людини до злочину. Причини злочину вони виводять із чисто біологічних і біопсихічних якостей людей. Наприклад, злочинність у дитячому середовищі обґрунтовують особливостями організму дітей, наявністю в них природжених агресивних схильностей (Х.Джонс, Л.Стайнер). Ряд американських психологів вивчає причини злочинності з точки зору антропологічних, біологічних, психологічних і психіатричних показників. Злочинець розглядається як неадаптована особистість, тобто особистість, яка не пристосована до певного образу життя. Методологічною основою цього напряму є неопозитивізм, екзистенціалізм, прагматизм і феноменологізм.

До взаємозв’язку біологічного і соціального у вітчизняній психологічній науці мається досить обґрунтований підхід. Результати сучасних досліджень свідчать, що, по-перше, людська психіка не є результатом або прямим продовженням натурального розвитку елементарних форм поведінки і психічного життя тварин; по-друге, психічні функції людини формуються протягом життя, шляхом засвоєння нею соціальним досвідом (а власне процес засвоєння є специфічною формою психічного розвитку, яка властива лише людині). Встановлено, що навіть такі прості і, здавалося б, вроджені функції, як тональний слух, у дійсності мають соціальну природу і формуються протягом життя. Отже, навіть функціональні системи мозку, будучи матеріальним субстратом психічних функцій, не з’являються у готовому вигляді до народження дитини і не дозрівають самостійно, а формуються в процесі спілкування і предметної діяльності дитини.

Тому психологи зазначають, що людина як біологічна істота народжується один раз, але як особистість - двічі.

Вперше - тоді, коли дитина починає говорити “Я”, коли у неї формується система власного “Я” – центрального утворення, яке виникає наприкінці етапу раннього дитинства (Л.І.Божович). Малюк учиться відокремлювати себе від дорослого, починає ставитись до себе як до самостійного “Я”. Це відбувається приблизно біля трьох років і має назву – криза трирічного віку.

Друге народження особистості відбувається, коли у людини сформувався світогляд, свідомість, самосвідомість, власні моральні потреби та оцінки, система цінностей, чіткі життєві орієнтири, які роблять її відносно незалежністю і стійкою від переконань інших. Це дає їй змогу керувати своєю поведінкою згідно зі своїми переконаннями, загальноприйнятими моральними нормами, усвідомлено обирати певний вид суспільно корисної діяльності, повноцінно виконувати суспільні функції, відповідати за власні дії перед суспільством.

Які ж дії сприяють “другому народженню” особистості? На що слід звертати увагу офіцерові у виховній роботі з особовим складом?

Першим фактором є біологічна зумовленість особистості, тобто біологічна спадковість. Носіями спадковості є гени, які зберігають і передають із покоління в покоління всю інформацію про організм. Останні дослідження в галузі генної інформації дають такі факти, які змушують переосмислювати багато положень психологічної та педагогічної наук. Наприклад, П.К.Анохін і Н.М.Амосов в останні роки починали говорити про спадкову обумовленість моральності людини та її соціальної поведінки. Ця проблема надзвичайно складна, тому до її розв’язання слід підходити дуже виважено.

За П.Я.Гальперіним, у біологічному факторі найголовніше - це будова головного мозку, що є передумовою розвитку особистості. Середня вага мозку - 1400 г. Він один із найскладніших і найдивовижніших витворів природи на землі. Тільки у двох тварин мозок більший, ніж у людини – у слона й кита, але їхня загальна вага в багато разів більша від ваги людини. Найбільш суттєве значення має кора великих півкуль головного мозку, а надто для складних форм поведінки, становлення нервово-психічних функцій. Завтовшки вона 3-4 мм і вкриває півкулі мозку. Якщо б згладити ці борозни і розпрямити їх, розвернути на площині ці звивини, то кора головного мозку людини зайняла б площу близько 2200 кв. см, в орангутанга - лише 500 кв. см, а в коня - трохи більше 300 кв. см.

Кора великих півкуль людського мозку і за своєю будовою набагато складніша, ніж у будь-якої тварини. Якщо в корі мозку орангутанга нараховується близько 1 млрд. нервових клітин, то в корі людського мозку - 14-16 млрд. клітин. Наскільки величезна ця цифра, можна судити із того, що на перелік цих клітин (по клітині на секунду) людині знадобилося б п’ять століть.

За О.Р.Лурією, мозок як саморегулююча система складається з трьох основних блоків. Перший блок – енергетичний – підтримує тонус, необхідний для нормальної роботи вищих відділів кори головного мозку. Він складається із систем верхніх відділів мозкового стовбура, сітчастої формації, а також утворення давньої кори. Другій блок забезпечує прийом, переробку та зберігання інформації різної модальності. До нього входять задні відділи обох півкуль, тім’яні та потиличні відділи кори. Останній блок забезпечує програмні дії та рухи, регуляцію активних процесів і порівняння ефекту дій з початковими намірами. Всі три беруть участь у психічній діяльності людини, в регуляції поведінки. Порушення роботи одного з них призводить до порушень психічної діяльності. Наприклад, ненормальна робота першого блоку здатна викликати нестійкість уваги, швидку стомлюваність, сонливість, сильне занепокоєння тощо. Порушення другого блоку спричиняє відхилення у прийомі та переробці інформації різної модальності, а порушення третього блоку призводять, наприклад, до безглуздих повторів рухів, які не спрямовані заданою метою, тощо.

Сутність біологічного фактора полягає в тому, що він забезпечує генетичні передумови подальшого розвитку людини як соціальної істоти. Становлення людського організму відбувається за конкретною програмою, яка задана в його генотипі. Він визначає людський тип анатомо-фізіологічної структури організму, його морфологічних і фізіологічних ознак, будови нервової системи, статі, характеру дозрівання тощо. Генотип також визначає динамічність властивостей нервових процесів, безумовно-рефлекторні мозкові зв’язки, з якими народжується дитина і які регулюють перші акти поведінки. Найголовніше – це спадково обумовлені величезні можливості утворення нових потреб і форм поведінки нервової системи людини, тобто це – задатки людини. Вони реалізуються тільки в умовах суспільного життя.

Дослідження Г.С.Костюка, О.Р.Лурії, Б.М.Теплова, В.Д.Небиліцина, М.Ю.Малкова свідчать, що психічні властивості людей не можна безпосередньо і прямолінійно виводити з їхніх задатків. Вони, за Г.С.Костюком, є результат індивідуальної історії розвитку, зумовлений не тільки природними даними, а й суспільними обставинами і діяльністю самої дитини. Народна педагогіка про роль спадковості в розвитку особистості наголошує: “Яке коріння, таке й насіння”; “Яка гребля, такий млин, який батько, такий син”.

У якості висновку можна привести думку Г.С.Костюка про те, що “дитина не являє чистої дошки (tabula rasa) або просто воску, з якого можна ліпити, кому що схочеться. Дитина народжується з певними передумовами для дальшого її психічного розвитку” [5, с. 109].

Як випливає з визначення особистості, нею не народжуються, а стають в онтогенезі відносно пізно. При цьому особливо важливо, що термін “особистість” має передусім соціальний зміст. Тому слід виділити наступний фактор формування особистості - соціальний, який забезпечує, в першу чергу, її соціалізацію. Природне буття людини олюднюється її соціальною сутністю, стає елементом її соціального буття. Соціальне не ліквідує біологічне, а тільки як би “знімає” біологічне у людині та включає його у соціальне, підпорядковує певним соціальним ідеалам, цінностям, правилам, нормам і законам суспільного життя. Тому тільки в суспільстві можливе формування особистості, за його межами – це неможливо. Поза людського суспільства соціальний, духовний і психічний розвиток людини як особистості не можливий. Тому народна педагогіка підкреслює: “З ким поведешся, від того й наберешся”; “З розумним будеш розумним, з дурнем і сам будеш таким”, “Як у сім’ї згідливе життя, то й виросте дитя до пуття”.

Поняття “соціалізація” було вперше введено в наукову систему понять американським соціологом Ф.Гідінгсоном у кінці ХІХ ст. Він тлумачив це поняття як “процес розвитку соціальної природи людини”. В середині ХХ ст. цей термін набув офіційного статусу теоретичного поняття. З’явилися різні підходи до визначення цієї проблеми. Наприклад, соціалізація як процес соціального навчання (Б.Скіннер, А.Бандура, В.Уолтерс – представники біхевіоризму і необіхевіоризму); соціалізація як результат соціальної взаємодії людей (Ч.Кулі, Дж. Мід – представники школи символічного інтеракціонізму); соціалізація як процес рольового спілкування (Т.Парсонс, Р.Мертон – прихильники структурного функціоналізму). Загальною властивістю цих підходів є те, що вони процес соціалізації розглядають як процес соціальної адаптації, пристосування особистості до середовища шляхом засвоєння заданих суспільством норм і правил.

У радянській науці перші наукові дослідження проблем соціалізації з’явилися в кінці 60-х років ХХ ст. В її визначенні увага акцентується перш за все на тому, що це процес засвоєння соціальних норм і цінностей, процес входження в середовище. Наприклад, Е.Д.Паригін визначав соціалізацію як входження в соціальне середовище, пристосування до нього, засвоєння певних ролей і функцій, які слідом за своїми попередниками повторює кожен окремий індивід протягом усієї історії формування й розвитку.

Вищевикладені підходи до визначення соціалізації основну увагу звертають лише на один аспект соціалізації – адаптації людини у соціальному середовищі – та не звертається увага на зворотній вплив, тобто вплив особистості на соціальне оточення, активне відтворення нею суспільних відносин.

Соціалізація – це процес двобічний. З одного боку, людина набуває соціального досвіду, цінностей, норм, настанов, правил поведінки, які властиві певним соціальним групам і суспільству, до яких вона належить. Вона активно входить у систему соціальних взаємин. А з другого – це процес активного відтворення системи соціальних зв’язків нею за рахунок активної діяльності, активного включення в соціальне середовище. “…у соціалізуючому процесі індивід не лише включається в систему соціальних відносин шляхом оволодіння необхідними соціально-типовими, соціально-значущими якостями, але й набуває неповторних, унікальних якостей, а це свідчить, що соціалізація – це й процес індивідуалізації особистості” [14, с. 7].

Таким чином, тільки в суспільстві шляхом соціалізації людини до середовища можливе формування особистості, за його межами - це неможливо. “… соціалізація – це двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння як соціального досвіду, так і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна неповторна особистість” [14, с. 7-8].

Для доказу цієї тези звернімося до історії. У стародавньому Римі, а також у Швеції, Литві, Бельгії, Угорщині, Німеччині, Ірландії, Франції були відомі випадки, коли немовлят людей вигодовували тварини. Таких випадків зареєстровано багато [6]. Наприклад, відомо 15 випадків вигодування дітей людей вовками, 5 – ведмедями, 1 – павіанами, іншими породами мавп – не менш 10, 1 – леопардом, 1 – вівцею. Всі ці діти видавали нечленороздільні звуки, не вміли ходити на двох ногах, мали велику м’язову силу та енергію, швидко бігали, відмінно лазили й стрибали. Зір, слух і нюх у них були розвинені добре. Проте далеко не всі з них навіть після тривалого перебування в людському суспільстві навчилися говорити.

Наприклад, 1920 року в Індії доктор Дж. Сінг знайшов у вовчому лігвищі разом із вовченятами двох дівчаток. Одній на вигляд було років 7-8, другій – два. Молодша – Амала незабаром померла, а старша, її звали Камалою, прожила близько 10 років. Увесь цей час доктор Дж. Сінг вів докладний щоденник спостережень за нею. Камала повзала навкарачки, спираючись на руки та ступні. М’ясо їла тільки з підлоги, з рук не брала. Коли під час їжі до неї підходили, гарчала. Дівчинка добре бачила в темряві, боялася яскравого світла, вогню і води, не давала себе помити. Вдень вона спала, сидячи у кутку обличчям до стіни, вночі вила. Одяг із себе зривала і навіть у холоднечу скидала ковдру.

Через два роки Камала навчилась, хоч і погано, стояти, через шість років – ходити, але бігала, як і раніше, рачки. Протягом чотирьох років вона вивчила тільки шість слів, а через сім років – 45. До цього часу дівчина залюбки вже перебувала в товаристві людей, стала боятися темряви й навчилася їсти руками, пити зі склянки, тощо. У 17 років вона мала розумовий розвиток чотирирічної дитини.

1923 року в Індії, у лігві леопарда разом із двома його звірятками знайшли п’ятирічного хлопчика. Хвороба очей, а згодом повна сліпота неймовірно ускладнили його “олюднення”, і через три роки він загинув, так і не оволодівши мовою. 1956 року, знову в Індії, знайшли 9-річного хлопчика, який прожив 6-7 років у вовчій зграї. Рівень розумового розвитку мав, як у 9-місячної дитини, і тільки після чотирьох років життя серед людей він вивчив кілька простих слів і команд.

Всі наведені випадки доводять, що анатомо-фізіологічно розвиваються діти однаково. Хоч би де росла дитина, в неї у певний час прорізується, а потім випадуть молочні зуби. Але соціальні, духовні та психічні якості людини без людського середовища не можуть розвиватись, і людина залишається твариною.

Соціалізація індивіда відбувається під впливом об’єктивних (соціально-економічні, соціально-політичні, соціокультурні умови життя суспільства і окремих спільнот, в яких відбувається соціалізація людини) і суб’єктивних (загальна спрямованість індивіда, мотивація поведінки та діяльності, індивідуально-особистісний зміст життєдіяльності, світогляд, самосвідомість, життєві настанови та ціннісні орієнтації тощо) детермінант. Діяльність, спілкування і самосвідомість, взяті разом, розкривають сутність соціалізації.

Мета соціалізації в умовах Збройних сил України – допомагати вихованцям вижити в екстремальних умовах, знайти смисл військової діяльності, набути військовий досвід, накопичений століттями, визначити власне місце в їх лавах, самостійно визначатись із шляхами ефективних дій у військовому середовищі.

Отже, провідну роль у формуванні особистості відіграє соціальний фактор, оскільки особистість є мірою соціального розвитку людини. Суттєве місце у формуванні особистості, особливо в дитячому віці, посідає сім’я. В сім’ї відбувається первинна соціалізація дитини, усвідомлення того, що добре і що погано, формування морального фундаменту, життєвих настанов і ціннісних орієнтацій, визначення кола інтересів, життєвих перспектив тощо. Але сучасна українська сім’я переживає не кращі часи. На її соціалізуючих функціях негативно позначаються такі негаразди, як зубожіння населення, житлові проблеми, деградація системи традиційних виховних цінностей, безробіття тощо. В Україні 12% неповних сімей (найчастіше вона складається із матері та дитини), в яких виховується 1, 5 мільйона дітей. Коефіцієнт розлучень досить великий – в середньому 3, 7% (4, 6% – у містах, 1, 9% – у селах). Зменшується народжуваність. Якщо у 1993 році кількість народжених на 1000 жителів становила у середньому 10, 7, то у 1997 році – лише 8, 7.

Також збільшується мережа інтернатських закладів. Нині їх налічується 668 з контингентом 144 тисячі учнів, у тому числі 21, 6 тисячі дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування.

Все це призводить до кризи сімейного виховання та відхилень у соціалізації молоді. Так, за даними Академії медичних наук України, у 1998 році на обліку перебували понад 2, 5 тисячі неповнолітніх, які вживають наркотики. Щорічно в країні від передозування наркотиків умирають понад тисячу осіб, серед яких близько 20 неповнолітніх. Зростає і кількість неповнолітніх віком до 17 років, які скоїли злочини, пов’язані із вживанням наркотичних і психотропних речовин: у 1993 році скоєно 28 злочинів, у 1995 році – 72, у 1996 році – 102, у 1997 році – 111.

Для оптимального здійснення соціалізації необхідно знати її основні принципи. Це:

“ принцип системності, який передбачає вплив на особистість як мікро-, так і макросередовища, які тісно взаємодіють, взаємовпливають і взаємодетермінують одне одного;

принцип діяльності, що обумовлює активну взаємодію особистості з іншими людьми, в яку індивід вступає в ході діяльності і спілкування, тобто наявний неперервний цілісний процес засвоєння особистістю об’єктивної дійсності завдяки включенню в діяльність;

принцип двосторонньої взаємодії особистості і соціального середовища, взаємообумовленість процесу входження особистості в систему суспільних відносин і водночас відтворення цих відносин в системі сімейних, товариських, навчальних, виробничих та інших зв’язків;

принцип особистої активності та вибірковості дозволяє розглянути людину не як пасивну ланку в процесі соціалізації, а як особистість, спроможну активно діяти і самостійно вибирати соціальні умови власного розвитку та формувати власне “Я”, виходячи з власного бачення ідеалів і переконань” [14, с. 9].

А біологічний фактор у цьому процесі становить передумову розвитку особистості. Водночас природні (анатомічні, фізіологічні й інші якості) та соціальні фактори утворюють єдність і не можуть протиставлятись одне одному. Ця позиція всебічно розкрита в дослідженнях П.Я.Гальперіна, В.В.Давидова, Л.В.Занкова, О.М.Леонтьєва, О.Р.Лурії, С.Л.Рубінштейна, Б.М.Теплова, Д.Б.Ельконіна та інших, які вважають, що ні склад, ні специфічна якість новоутворень людини як особистості не визначаються “природженими механізмами”. Всі здібності та функції особистості за їх складом і якістю є наслідком і суттю прижиттєвих утворень, які виникають і формуються тільки у певному соціальному середовищі, тільки шляхом діяльного відтворення його досвіду.

Ці положення сучасної психолого-педагогічної науки відповідають висновкам вітчизняної фізіологічної науки. Наприклад, не заперечуючи існування “індивідуальних особливостей нервових апаратів”, обумовлених спадковістю, І.М.Сєченов рішуче підкреслював, що у переважної більшості випадків характер психічного змісту на 999/1000 дається вихованням у широкому смислі слова і тільки на 1/1000 залежить від індивідуальності.

Відповідно, наступним важливим фактором формування особистості є виховання, тому що наявність певних об’єктивних і суб’єктивних умов само по себе не забезпечує формування і розвиток людини як особистості. Необхідна цілеспрямована, планомірна, наукова організація процесу виховання особистості, який, з одного боку, побудований на знаннях і врахуванні цих об’єктивних і суб’єктивних умов формування й розвитку особистості, а з другого є необхідною і загальною формою цього формування і розвитку. Система виховання, яка грунтується на певних методологічних засадах, наприклад, нині – на гуманістичних, виступає “ диспетчером ” виховних зусиль щодо особистості вихованця та забезпечує засвоєння нею певних цінностей, норм і правил поведінки, формування активної життєвої настанови, надання конкретного змісту і вибір ефективних методів і форм виховання щодо особистості кожного вихованця, активне привласнення вихованцем соціального досвіду та активне його відтворення у спілкуванні та діяльності.

Виховання безпосередньо пов’язане з процесом соціалізації та соціальним розвитком. Але життя свідчить, “що соціалізацію не можна зводити до поняття “виховання” ні у вузькому, ні у широкому розумінні, в якому вона часто використовується. Виховання передбачає, перш за все, систему спрямованих впливів, за допомогою яких прагнуть сформувати в особистості певні риси і якості, завдяки яким людина долучається до культури і стає повноцінним членом суспільства. …можемо назвати такі особливості процесу соціалізації, які дозволяють відмежувати його від виховання:

1) відносна стихійність цього процесу, яка характеризується не завжди передбаченим, цілеспрямованим впливом середовища;

2) механічне засвоєння соціальних норм і цінностей, яке відбувається в результаті діяльності і спілкування особистості, взаємодії її з мікро- і макросередовищем;

3) зростання в міру доросління самостійності особистості щодо вибору соціальних цінностей і орієнтирів, середовища спілкування, якому віддається перевага” [14, с. 8].

Виховується дитина в безпосередньому спілкуванні з дорослими. Вони розповідають їй, “що є добре і що є погано”, заохочують ті дії дитини, які відповідають моральним нормам і правилам поведінки, і карають за провину. З часом цей зовнішній контроль замінюється самоконтролем.

Кожен вихователь має пам’ятати, що виховання - це надзвичайно важлива справа, від якої залежить доля людини. Тому вихователь має так впливати на вихованців, щоб допомогти їм засвоїти та усвідомити загальнолюдські, національні та моральні звички та цінності, любов до праці, Вітчизни, батьків, самого себе тощо. Безумовно, актуальним залишається вислів К.Д.Ушинського про те, що найголовнішим способом людського виховання є переконання, оскільки воно становить основу людського світогляду. Світогляд, у свою чергу, є одним із головних регуляторів поведінки вихованця.

Отже, виховання має надзвичайно важливе значення у формуванні та розвитку особистості вихованця, воно має корегувати вплив спадковості та соціального середовища на людину шляхом формування її внутрішнього духовного світу. Водночас щодо дієвості виховання існують вкрай протилежні точки зору: від можливості шляхом виховання досягти будь-яких результатів (особливо на цьому наголошувала радянська педагогіка) до повного заперечення його можливостей. Наприклад, Гельвецій наголошував на тому, що виховання може все, а Вольтер навпаки застерігав: від всякого виховання, друже мій, рятуйся на всіх вітрилах.

Можна виокремити такі функції виховання у формуванні особистості:

а) організація діяльності, в якій розвивається і формується особистість;

б) визначення життєвих цінностей, настанов, змісту для розвитку та саморозвитку особистості вихованця;

в) профілактика можливих негативних впливів на розвиток і формування особистості;

г) ізолювання особистості від несприятливих умов її розвитку.

Виховання і розвиток особистості знаходяться у діалектичному взаємозв’язку, тобто перше не тільки впливає на друге, а залежить від нього, бо друге визначає мету, зміст і методику виховання певного вихованця. В той же час, виховання має йти попереду розвитку, визначати основні його орієнтири.

У руслі гуманістичної парадигми виховання актуальною становиться проблема перетворення вихованця із об’єкта виховання в суб’єкта. Взагалі, сутність дійсно гуманного ставлення до особистості вихованця виражена у тезі про її активність як повноправного суб’єкта виховного процесу, а не об’єкта. На думку І.Д.Беха, “завдання допомогти дитині усвідомити себе як особистість має стати головним для педагога як організатора виховного процесу....тільки через усвідомлення можливе опанування складових внутрішнього світу, тобто формування вихованця як суб’єкта власного морально-духовного розвитку. Але це означає усвідомити себе як особистість щодо дитини, яка ще має стати цією особистістю, в якої ще не розвинено базових особистісних цінностей” [2, с. 5-6].

Власна активність дитини у виховному процесі є передумовою ефективного виховного процесу. Ще С.Л.Рубінштейн наполягав на необхідності такої організації педагогічного процесу, щоб вихователь керував діяльністю вихованця, організуючи його активне самовиховання шляхом здійснення самостійних і відповідальних вчинків. Також справедливо на це вказував Л.С.Виготський: “учитель з наукової точки зору – тільки організатор соціального виховного середовища, регулятор і контролер його взаємодії з кожним учнем” [4, с. 192].

Основними задачами вихователя у особистісно орієнтованому вихованні є:

заохочення активності вихованця;

допомога йому у пізнанні самого себе;

формування у нього мотивації постійного самовдосконалення;

прищеплення ефективної його методики;

чітке визначення духовних цінностей і змістовних життєвих орієнтирів;

сприяння його самовираження, саморозкриття та самореалізації;

своєчасне корегування дій вихованця.

Таким чином, він від всезнаючого і всевладного вихователя перетворюється в режисера постійного самовдосконалення особистості вихованця.

У цьому плані становиться актуальною ідея Л.С.Виготського про те, що навчання і виховання мають відповідати не тільки рівню актуального розвитку дитини, а й “ зоні ближнього розвитку ”. На першому рівні вихованець самостійно виконує завдання. На другому – вищому рівні – він не спроможний виконувати самостійно завдання, але впорається з ним за невеликої допомоги дорослого. Те, що сьогодні вихованець буде робити за допомогою дорослих, завтра робитиме самостійно. Основна задача вихователя полягає в тому, щоб створити “зону ближнього розвитку”, яка у майбутньому перейшла б “зону актуального розвитку”. Таке ставлення до виховання відбиває принцип підходу до психічного розвитку військовослужбовця як керованого процесу, який спроможний створювати нові структури його особистісних цінностей.

Отже, виховання формує каркас і стрижень особистості вихованця, визначає її внутрішній духовний світ, сприяє розвитку особистості вихованця, спрямовуючи його активність на самореалізацію та самоактуалізацію в процесі розв’язання різноманітних життєвих проблем. Тому психологічні теорії виховання мають бути спрямовані на створення такої системи діяльності вихованця, яка забезпечила б цілеспрямоване формування та переструктурування внутрішньої діяльності військовослужбовця, формування мотивів і мотивації цієї діяльності.

В той же час особистість не є пасивним результатом впливу ззовні на військовослужбовця, вона розвивається в процесі власної активної діяльності. Більшість вітчизняних психологів особливо відзначає власну активну діяльність як один із основних факторів формування особистості. Під діяльністю розуміється динамічна система взаємодії суб’єкта з світом, у процесі яких відбувається виникнення й утілення в об’єкті психічного образу та реалізація опосередкованих ним взаємин у предметній дійсності.

За теоріями С.Л.Рубінштейна, О.М.Леонтьєва і О.Г.Асмолова, особистість формується в діяльності та народжується з діяльності. Особистість, на їхню думку, виступає, з одного боку, як умова діяльності, а з другого - як продукт діяльності. “Спільна доцільна предметна діяльність людей” представляє вихідну, “породжуючу” основу розвитку особистості. “Власний психічний розвиток особистості опосередковано її діяльністю”, – вважав С.Л.Рубінштейн [13, с. 683]. Через організацію зовнішньої діяльності особистості можна і необхідно організовувати її внутрішню діяльність, тобто психічних процесів, які саморозвиваються. Цей механізм має назву інтеріоризації – “процес формування внутрішньої структури та механізмів людської психіки на основі засвоєння і трансформації структур специфіки людської діяльності; формування індивідуальної свідомості як соціального явища” [15, с. 186]. Інтеріоризація забезпечує засвоєння особистістю зовнішньої діяльності, в процесі якої формується, на думку О.М.Леонтьєва, внутрішня діяльність, тобто відбувається самоактивізація і саморозвиток особистості. Власне на цей саморозвиток має бути спрямована виховна робота у Збройних силах України для сприяння формування особистості військовослужбовця.

Тому прийнято говорити про роль провідної діяльності у розвитку особистості. О.М.Леонтьєв увів поняття про “ провідний вид діяльності ”, який визначає характер функціонування й розвитку психіки дитини, а згодом – формування особистості. Провідна діяльність – це така діяльність, яка домінує на певному етапі розвитку особистості, на яку втрачається переважна частина часу. На думку О.М.Леонтьєва, під провідною діяльністю розуміється “така діяльність, розвиток якої обумовлює найголовніші зміни у психічних процесах і психологічних особливостях особистості дитини на даній стадії” [7, с. 286], діяльність, усередині якої розвиваються психічні процеси, що підготовляють дитину до переходу до нових вищих ступенів розвитку. Він виділяє три основних ознаки провідної діяльності.

По-перше, це така діяльність, у формі якої виникають і в середини якої диференціюються інші, нові види діяльності.

По-друге, провідна діяльність – це така діяльність, у якій формуються і перебудовуються часткові психічні процеси.

По-третє, провідна діяльність – це така діяльність, від якої безпосереднім чином залежать основні психологічні зміни в особистості дитини, які спостерігаються в даний момент її розвитку.

Знання провідного виду діяльності дає можливість оптимально побудувати періодизацію психічного розвитку людини як психологічну основу цілісного процесу її виховання. Основні види діяльності: для дитини - гра та учіння, а для дорослої людини - учіння й праця, тобто на кожному віковому етапі превалює певний вид діяльності. У дошкільному віці провідним видом діяльності є гра; молодшому шкільному віці – навчальна діяльність, тобто учіння; у середньому і старшому шкільному віках, безперечно, домінує учіння (вона становиться різноманітною), але позостає гра і з’являється праця, змінюється мотивація учіння (з’являється особистісний смисл учіння). Для військовослужбовця основним видом діяльності є військова праця, ведуче місце в якій займає бойове навчання, несення бойової служби. Таким чином, вимальовується така послідовність провідних видів діяльності людини:

ігрова → навчально-пізнавальна → трудова.

Тобто будь-яка діяльність конкретна (предметна) і активна (позитивно мотивована). Тому чим більше вмотивована навчально-пізнавальна, військово-професійна та суспільно-громадська діяльність вихованця, чим більше вони мають позитивне емоційно-почуттєве забарвлення, тим ефективніше впливають на гармонійне формування особистості військовослужбовця.

На думку К.Д.Ушинського, тільки та діяльність дає щастя душі, зберігаючи її гідність, яка виходить із неї самої, отже, діяльність улюблена, діяльність вільна; а тому, наскільки потрібно виховувати в душі прагнення до діяльності, настільки ж потрібно виховувати і прагнення до самостійності або свободи: один розвиток неможливий без другого.

Не даремно з глибини століть дійшли до нас мудрі спостереження:

Що людина робіть, такою вона і є (Г.Гегель).

Без явно посиленої працьовитості немає ні талантів, ні геніїв (Д.І.Менделєєв).

Діяльність – шлях до знань (Б.Шоу).

Ніщо так людину не вчить, як досвід (А.С.Макаренко).

Отже, висловлювання видатних особистостей свідчать про прямий зв’язок між інтенсивністю діяльності й результатами розвитку вихованця.

Тому психологічна і педагогічна науки розглядають формування та розвиток особистості вихованця як активного суб’єкта крізь призму її діяльності, як “систему”, що має свої внутрішні переходи і перетворення, свій розвиток і самовдосконалення. Тому позитивно мотивована, високоорганізована і змістовна, емоційно забарвлена діяльність рішуче впливає на розвиток особистості вихованця. У зв’язку з цим, вихователь свою цілеспрямовану виховну роботу направляє на подальше формування та розвиток особистості вихованця шляхом психолого-педагогічно обґрунтованої організації життєдіяльності вихованців.

Ратній праці військовослужбовця притаманні процес обміркованого її проектування, передбачення часткових результатів, оцінка досягнутого, зіставлення їх з поставленою метою. Далі, під час спілкування та взаємодії з товаришами по службі члени військового колективу обмінюються думками, порівнюють свої настанови і позиції з настановами й позиціями інших. Така праця добре впливає на розвиток інтелекту і пізнавальних процесів: сприйняття, уявлення, уваги, мови, пам’яті, мислення та передусім формування і визначення життєвих настанов, військово-професійної спрямованості тощо.

Високоемоційний характер навчально-пізнавальної діяльності та всього навчально-виховного процесу збагачує емоційно-почуттєву сферу особистості вихованця, сприяє розвитку її простих та складних почуттів, формує уявлення про прекрасне. Ось тут вихователю необхідно прагнути, по-перше, розвивати у вихованців такі почуття, які активізують їх психічну діяльність і, по-друге, нейтралізувати астенічні, такі, що викликають порушення психіки вихованця, особливо в екстремальних обставинах. Можливості розвитку стенічних почуттів різноманітні. Це емоційно насичені заходи з бойового навчання, накопичення емоційного досвіду з урахуванням вимог військово-професійної діяльності, стимуляція вихованців до творчого самовдосконалення.

Вихованець є особистістю настільки, наскільки в нього розвинуті соціальні якості, наскільки він свідомий суб’єкт своєї суспільно-корисної діяльності.

Особистість завжди активна. Активність вихованця проявляється у різноманітній змістовній діяльності. Особистість вихованця формується безпосередньо у цій діяльності. Тому головна задача військового вихователя - спрямувати активність кожного вихованця у потрібному напрямку, на громадсько-корисну діяльність, на самовдосконалення. В.О.Сухомлинський наполягав на необхідності підтримування дитячої активності шляхом розвитку інтересу до знань і застерігав: “Лінощі, недбальство, слабовілля, розпущеність у навчанні означають, що ти закладаєш корінь свого паразитичного існування”. К.Д.Ушинський наголошував, що учень учиться сам, а педагог дає йому матеріал для учіння, керує навчальним процесом.

Будь-яка діяльність організується завдяки спілкуванню. У зв’язку з цим особистість може існувати тільки у спілкуванні з іншими особистостями. Без спілкування, в ізоляції від суспільства, немає особистості, вона не може розвиватися, не може існувати як соціальна істота.

Тільки у спілкуванні формується і вдосконалюється особистість вихованця. На цій особливості будується принцип виховання у вітчизняній педагогіці, докладно розроблений А.С.Макаренко: виховання в колективі та через колектив. Тому постає питання про роль і місце офіцера як вихователя у формуванні особистості вихованця у військово-педагогічному процесі. Він зобов’язаний уміло формувати і гуртувати свій підрозділ у колектив, який має виконувати свої виховні функції щодо кожного окремого члена.

І останнє, у руслі сучасної гуманістичної парадигми виховання та освіти особливу актуальність набуває формування суб’єкт-суб’єктних взаємин у процесі спільної діяльності вихователя і вихованця. Виховуючі суб’єкт-суб’єктні відносини у виховному процесі – це спеціально організована під керівництвом вихователя взаємодія суб’єктів педагогічного процесу (вихователів і вихованців), спрямована на досягнення мети виховання військовослужбовців, зумовлена соціально і психологічно всією системою національних і загальнолюдських, духовних і військових цінностей.

Розвиток військовослужбовця у такій суб’єктній взаємодії відбувається шляхом виникнення потребі затвердити своє “Я”, яке має велике значення у розвитку його особистості в юнацькому віці. Образ “Я” – це система уявлень особистості про саму себе, тобто про свої біологічні, психічні та соціальні властивості. Адекватний образ “Я” сприяє правильному самоформуванню і саморозвитку військовослужбовця як особистості.

Отже, особистість – це сукупність стійких індивідуальних соціально-психічних якостей психіки, що керують соціальною активністю людини. Особистість - це специфічне людське утворення, породжене соціальним середовищем і вихованням у процесі її активної трудової діяльності.

Та обставина, що при цьому змінюються і деякі його риси та якості як індивіда, становить не причину, а результат формування та розвитку особистості. Щодо терміну “індивідуальність”, слід сказати, що у вітчизняній науці немає чітко визначених співвідношень особистості та індивідуальності. Ми дотримуємося думки, що особистість неповторна у своїй індивідуальності, і тому під індивідуальністю розуміємо неповторне поєднання анатомо-фізіологічних, психічних і соціальних рис і властивостей особистості, що безпосередньо впливають на її поведінку й діяльніс