У березні 1654 р. козацька делегація передала на розгляд московського уряду проект договору із 23 пунктів.

У скороченій редакції більшість статей була затверджена царем. Це були так звані березневі статті, які обумовлювали державний статус України.

Згідно з ними Україна зберігала:

> республіканську форму правління;

> полковий територіально-адміністративний поділ;

> нову систему соціально-економічних відносин;

> 60-тисячний козацький реєстр та плату старшині і козакам;

> незалежність у проведенні внутрішньої політики;

> збереження прав київського митрополита тощо.

Ними встановлювались певні обмеження, зокрема – заборона прямих контактів із Туреччиною і Польщею.

«Москва протягом 6 літ приглядалася з незворушною цікавістю

- як справа Хмельницького, попсована татарами під Зборовим і Берестечком, хилилася до упадку,

- як Україна пустошилася союзниками-татарами і люто-нелюдською усобицею,

і коли Україна вже знищилася до решти, її прийняли під свою високу руку, щоб правлячі українські верстви з бунтарів проти Польщі повернути на роззолочених підданих Москві", - писав російський

історик В. Ключевський.

Таким чином, можемо зробити висновок, що, підписуючи договір, кожна із сторін вкладала в нього свій зміст:

- українська, визнаючи зверхність Московії, сподівалася розбудувати власну державу,

- московська вважала його узаконеною формою залежності України.

Напевне, таку реакцію Москви передбачала частина українського суспільства і на цій підставі категорично відмовилася від присяги цареві.

Так вчинили Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, Запорозька Січ, духовенство на чолі з митрополитом С. Косовим, деякі міста.

Не присягали селяни, зокрема жінки. Загалом у 117 містах і містечках на вірність цареві, присягнуло 127328 осіб чоловічої статі.

Різне трактування договору привело до непорозумінь між Україною і Московією.

Зокрема, царська влада, виходячи з власного розуміння умов договору:

> почала ставити свої гарнізони в українських містах;

> почала підпорядковувати собі землі, відвойовані у Польщі козаками;

> оголосила війну партнеру України в боротьбі з поляками - Швеції;

> підписала (у листопаді 1656 р.) без відома України Віленське перемир'я;

> погодилася з ілюзорною пропозицією обрання московського царя Олексія Михайловича польським королем, після смерті останнього в обмін на повернення Польщі українських земель аж до Дніпра.

Відносини між партнерами Переяславської угоди показали: Укра­їна не має перспективи для самостійного розвитку, на яку вона розраховувала.

Надто різними виявилися суспільні устрої, еко­номічне становище та бачення майбутнього в обох країнах.

Безперспективність самостійного розвитку України, що явно проглядалася у діях московського царя, викликала в суспільстві, ще| за життя Б. Хмельницького, гостру полеміку стосовно того, чи

пишатися під рукою Москви, чи шукати інших союзників.

Восени 1656 р. відбулося три старшинські ради, на яких вирішили, не пориваючи союзу з царем, шукати інших союзників, захищати ні інтереси України від будь-яких посягань.

На основі цих рішень відновлювалися договори з Туреччиною і Кримом, створювалася Коаліція у складі Швеції, Молдавії, Валахії, Трансильванії проти Польщі.

Союзники під проводом Трансильванського князя Д'єрдя Юрія) II Ракоці розпочали похід проти Польщі і навіть взяли Варшаву, але в цілому похід виявився невдалим, що прискорило смерть Б. Хмельницького і перехід гетьманства до І. Виговського.