Культура спілкування як базова характеристика особистості.

Як одну з базових характеристик особистості культуру спілкування розглядають Надія Бабич, Беата Бушелева, Л. Власенко, Віра Гореєва, О. Гуменюк, Ольга Даниленко, Клавдія Джеджера, Ігор Кон, Віра Котирло, Олена Кульчицька, Г. Лаврентьєва, В. Лівенцова, Майя Лісіна, І. Мачуська, В. М’ясищев, М. Ночевник, Валентина Тернопільська, Федір Хміль, Г. Чайка, Т. Чмут, Р. Шулигіна та інші. Вони відзначають, що провідним у вихованні культури поведінки є вироблення культури спілкування – системи знань, умінь та навичок адекватної поведінки в різних ситуаціях спілкування.

Розуміючи спілкування як вид діяльності, О. Даниленко розглядає людину як суб’єкт комунікації. Взаємодіючи з оточуючими людьми, вбираючи в себе культурні традиції, особистість оволодіває історично виробленими інструментами, засобами спілкування. З мірою включення у культурний контекст відбувається розвиток комунікативних здібностей особистості – знань, умінь, навичок, установок, почуттів. Вони дають можливість користуватися культурними засобами спілкування й власне є особистісною, персоніфікованою формою культури спілкування.

Культура спілкування, як вказують Т. Чмут, Г. Чайка, є складовою частиною культури людини загалом, яка містить у собі певну суму знань про спілкування. Для культури спілкування характерна нормативність, яка визначає, як мають спілкуватися люди в певному суспільстві, у конкретній ситуації. Зазвичай норми визначаються станом суспільства, його історією, традиціями, національною своєрідністю, загальнолюдськими цінностями.

Дослідники підкреслюють, що лише знання не забезпечать культури спілкування, якщо ними не скористатися. Для того, щоб спілкування було успішним, потрібні вміння, а їх набувають з досвідом, психологічними засобами, за допомогою певних вправ. Тож, культура спілкування – це сума набутих людиною знань, вмінь і навичок спілкуватися, які створені, прийняті та реалізуються в конкретному суспільстві на певному етапі його розвитку.

Подібного розуміння дотримується В. Тернопільська, вважаючи, що процес виховання комунікативної культури передбачає засвоєння людиною певної системи знань, цінностей, норм, моделей поведінки, прийнятих у соціумі, оволодіння якими сприяє взаєморозумінню та забезпечує адекватну адаптацію і самореалізацію особистості у суспільстві. Комунікативна культура – це певний ступінь єдності комунікативних і соціальних властивостей індивіда, що виявляється у його вмінні розв’язувати різноманітні життєві проблеми засобами спілкування, встановлювати міжособистісні взаємини на різних рівнях для забезпечення адекватної адаптації і самореалізації у суспільстві. Автор акцентує увагу на характерних ознаках комунікативної культури дитини: дотримання норм і правил, прийнятих у соціумі, виявлення нею культури спілкування у взаєминах, ввічливості, привітності у ставленні до інших, врахування інтересів і прагнень партнерів по спілкуванню.

Згідно позиції О. Корніяки, культура спілкування виступає як форма існування ставлення суб'єкта до комунікативної дійсності. Це ставлення є тією рушійною силою, що приводить у дію механізм комунікативного розвитку суб’єкта спілкування, загалом весь механізм його соціалізації. У результаті синтезу особистісних і комунікативних характеристик суб'єкта спілкування створюється новий, інтегративний ефект – становлення комунікативної культури, яка виникає, функціонує і розвивається у процесі міжособистісної взаємодії.

Комунікативна культура – це структурно-функціональна єдність комунікативних знань, якостей і вмінь суб’єкта спілкування, що мають для нього особистісний смисл і дають змогу досягти соціально-комунікативних цілей. Особистісна мотиваційна сфера визначає характер діяльності суб'єкта спілкування, детермінує її культуру і результат. Автором з’ясовано, що комунікативна культура є психологічним інструментом суб'єкта в діяльності спілкування, засобом освоєння ним комунікативного досвіду суспільства. Набута людиною у процесі спілкування комунікативна культура, що забезпечує нормальну комунікативну діяльність і повноцінну її життєдіяльність у соціумі, є загальним явищем, пов'язаним зі спільною властивістю людей, і одиничним, унікальним, особливим, притаманне конкретному індивіду і вироблене з урахуванням вимог суспільства до психологічно комфортного і комунікативно ефективного спілкування.

У плані нашого дослідження актуальною є думка Г. Лаврентьєвої, яка зазначає, що культура спілкування передбачає виконання дитиною норм і правил спілкування з дорослими й однолітками, які засновані на повазі та доброзичливості, а також ввічливій поведінці у громадських місцях, побуті. Щоб спілкування було успішним, треба навчити дітей не тільки чинити у відповідності з нормами, але й утримуватися від недоречних у даній ситуації дій, слів, жестів, помічати стан інших людей. Уже з перших років життя дитина повинна розуміти, коли треба стримувати бажання, тобто діяти, керуючись почуттям поваги до оточуючих.

Мистецтво живого діалогу, як наголошує Ф. Хміль, не зводиться до простого інформування, воно засвідчує здатність зацікавити співрозмовника, ввести його у світ власних почуттів і переживань, переконати у правоті власної позиції. Автор вважає, що культура спілкування є невід’ємною частиною загальної культури людини, якою можна оволодіти, можна її виховувати та вдосконалювати. Від культури спілкування великою мірою залежить результативність відносин між індивідами, тому знання і дотримання її основних положень необхідні для кваліфікованого проведення будь-яких форм спілкування. Культура спілкування є цілісною системою елементів, яка охоплює зовнішню культуру, культуру мовлення, культуру почуттів, культуру поведінки, етикет.

На думку Н. Бабич, культура спілкування – поняття багатоаспектне: психологічне, філософське, етичне, лінгвістичне, бо є складовою людської активності – діяльності та поведінки людини. Культура спілкування визначає загальний рівень культури народу, багатство і традиції його історичного досвіду у взаємодії людей та їхнього впливу один на одного.

Вагомий внесок у справу дослідження феномену культури спілкування зроблено О. Даниленко. Вона розглядає спілкування як діяльність, що здійснюється за допомогою засобів (прийомів, способів, інструментів). Такими засобами людського спілкування є слово, вираз обличчя, жест, одяг, які є виробами людини як продукту, носія та творця культури. Культурою спілкування дослідник називає специфічні людські способи поведінки, які забезпечують протікання процесу спілкування між людьми. Культура впливає на те, як людина встановлює та підтримує контакти з іншими людьми, і для чого вона це робить, який зміст спілкування. Засоби та способи людського спілкування є явищами культури, які виникали протягом усієї історії людства та продовжують створюватися, що дозволяє описувати специфічні способи спілкування на різних стадіях культурно-історичного процесу, у різних культурних спільнотах, характеризувати особистий “репертуар” способів спілкування, яким оволоділа людина, оцінювати адекватність тих чи інших способів спілкування у конкретній ситуації тощо.

До культури спілкування автор відносить фактично всі прийняті в тій чи іншій культурній спільноті способи висловити думку або почуття, відношення до іншої людини або до самого себе; слова, які організовані у мовлення, його динамічні характеристики, інтонації; вираз обличчя; поза; жести; оформлення зовнішності; атрибутика тощо. Для цього необхідно тільки, щоб ці способи були прийняті у цій соціокультурній групі, щоб за ними були закріплені певні значення, відомі учасникам спілкування. При такому розумінні культури спілкування головним є забезпечення словами або жестами можливості взаєморозуміння та взаємодії.

Вчинки людини по відношенню до інших людей, згідно позиції М. Ночевника, є основними критеріями для оцінки не тільки її характеру, але й моральних її якостей, рівня її культури. Закріплена в індивіда система стійких спонукань є умовою, завдяки якій мотив (спонука) стає характерологічною якістю його особистості. Характер людини проявляється у пережитих нею почуттях та емоціях, в її імпульсивних реакціях, нахилах та переживаннях; уміння та здатність людини володіти власними емоціями по відношенню до оточуючих входить у культуру спілкування.

Коли у людини склалися стійкі мотиви, вона здійснює відповідні дії, реалізує їх у своїй поведінці, яка повинна співвідноситися з етичними нормами. Культурна людина завжди знає, про що та як можна запитати співрозмовника, чи можна звернутися у цей момент до людини з тим чи іншим проханням, чи тактовно задати питання про сімейні відносини, про особистісні якості третьої особи тощо.

Велике значення у процесі спілкування має вміння проявити увагу до співрозмовника, захопити його оптимізмом, бадьорістю, викликати у ньому віру в свої сили. Істинна культура спілкування несумісна з байдужістю, з проявом таких якостей, як пиха, егоїзм, заздрість тощо. Звичайно, кожна людина може піддатися різним, навіть негативним, емоціям. Але культура спілкування та культура поведінки виявляються в умінні керувати своїми емоціями, стримувати їх і намагатися позбутися негативних рис характеру, не переносити свій поганий настрій на інших, не передавати його оточуючим.

Культура спілкування – це уміння передавати свої думки, почуття та емоції іншим людям, уміння підтримувати бесіду, не тільки говорити, але й слухати. Тактовна людина ніколи не дозволить собі перебивати співрозмовника, навіть якщо їй заздалегідь відомо, про що той збирається говорити. Здатність не звертати увагу на деякі неточності у висловлюваннях співрозмовника, проявляти розуміння та доброзичливість, співчуття та увагу свідчать про володіння навичками культури спілкування і поведінки.

Культуру спілкування Р. Шулигіна розглядає як опосередковану віковими особливостями систему норм і цінностей, досвіду і потреб, що реалізуються у взаємодії особистості з однолітками, вчителями, батьками та іншими людьми у процесі обміну змістовим, емоційним і ціннісним досвідом, а також в їх діяльності та поведінці. Інтегральними характеристиками культури спілкування автор називає знання, інтереси, потреби, морально-етичні норми, систему взаємин, що виявляються через переконання, поведінку, спілкування особистості на різних рівнях взаємодії (з однолітками, учителями, батьками).

Культура спілкування є одним із вирішальних чинників у налагодженні соціальних контактів, поєднання внутрішнього і зовнішнього досвіду людини, відтворені у певних способах поведінки, які забезпечують процес спілкування. О. Гуменюк акцентує увагу на тому, що висока культура спілкування – це гармонія знань, комунікативних і морально-психологічних можливостей, які залежать від інтелектуально-культурних здібностей особистості. По суті, внутрішні механізми регуляції поведінки значною мірою є похідними від вимог соціального середовища. Автор констатує, що на формування культури спілкування значною мірою впливають “зовнішні” соціокультурні та “внутрішні” психологічні механізми поведінки.

Феномен “культура спілкування” К. Джеджера розуміє як індивідуальний результат засвоєння та реалізації особистістю наповненого духовним змістом комунікативного досвіду, що виявляється у компетентності, моральності та естетичності комунікативної поведінки і становить основу гуманістичних стосунків з людьми. Водночас, комунікативний досвід автор визначає як складну й динамічну систему набутих знань, умінь, способів, засобів і форм комунікативної поведінки та ставлення до комунікативних подій, що розвивається й змінюється відповідно до тих процесів, котрі відбуваються в суспільстві.

Дослідники В. Лівенцова, О. Рембач вважають культуру спілкування важливим компонентом загальної культури, її особистісною, інтегральною, динамічною якістю, яка визначає здатність до ефективного спілкування в контексті діяльності. Культура спілкування синтезує в собі комплекс знань, норм, ціннісних орієнтацій, способів і прийомів комунікативної поведінки, необхідних у ситуаціях спілкування, та умінь гнучко реалізовувати їх на практиці з метою забезпечення ефективної спільної діяльності та самореалізацію особистості.

Як зазначає І. Мачуська, культура спілкування залежить від духовного розвитку особистості, її вміння організувати комунікативну діяльність у різноманітних формах, закріплених у нормах і правилах культури поведінки вироблених суспільством. Основними умовами культури спілкування є високий інтерес і повага до інших людей, пластичність поведінки, артистизм, оптимізм, неупередженість, уміння передбачати поведінку інших людей, здатність до співпереживання, висока мовна культура, емпатія, толерантність, доброзичливість, привабливість, спрямованість на самовдосконалення.

Надзвичайно важливими є теоретичні узагальнення Б. Бушелевої, яка зауважує, що особистість як суб’єкт спілкування характеризується цілим рядом якостей, серед яких значне місце належить вихованості. Вихованість являє собою складне морально-психологічне утворення, в якому органічно поєднуються такі важливі характеристики людини, як культура спілкування з людьми, культура зовнішності і культура організації повсякденного життя і побуту.

Взаємодія людей у процесі спілкування, як відмічають І. Кон, В. М’ясищев, являє собою вираження їх взаємовідносин у відрегульованій соціальними вимогами формі. Соціальні форми поведінки дослідники називають конвенціональними нормами, які включають пристойності, етикет і такт. Ці норми складалися та відшліфовувалися у багатовіковому досвіді людства. Вони є засобом підвищення ефективності спілкування та взаємодії людей. Знання цих норм і звичне дотримування їх людиною у повсякденному житті авторами розглядається як культура спілкування.

Відносини з близькими і добре знайомими людьми Т. Шибутані називає первинними (тісні контакти, “обличчям до обличчя”), всі інші – вторинними. Ступінь життєвої та психічної близькості при різних типах відносин автор визначає як соціальну дистанцію між індивідами. При мінімальній дистанції уявлення про партнерів по спілкуванню високо індивідуалізоване, спілкування менш інструментоване, більш раптове. Тут визначальними моментами поведінки є такі моральні якості як чуйність, тактовність тощо. Спілкування з близькими людьми припускає знання і виконання правил пристойностей в різних ситуаціях: поведінка серед рідних та близьких; поведінка в колі товаришів, сусідів, друзів.

З мірою збільшення соціальної дистанції поведінка у процесі спілкування все більш жорстко регламентується, формалізується. В умовах комунікації з малознайомими і незнайомими людьми (а саме така природа більшості контактів в сучасному суспільстві) дотримання конвенціональних норм при певному придушенні внутрішніх імпульсів та особистісних переваг грає позитивну роль. Нічого не знаючи про оточуючих, їхні особистісні орієнтації, смаки, домагання, тим не менш, можна легко і продуктивно спілкуватися з ними та досягати згоди саме завдяки конвенціональним нормам.

Розуміння (відчуття) залежності між соціальною дистанцією та характером спілкування – це уміння орієнтуватися – є обов’язковою ознакою культури спілкування. Спілкування з незнайомими людьми вимагає знання специфіки норм поведінки в різних обставинах: на вулиці, у транспорті, в місцях загального харчування, в місцях розваг та видовищ (театри, концертні зали, філармонії, стадіони), будинках відпочинку тощо.

Формування особистості як суб’єкта спілкування, згідно позиції Б. Бушелевої, припускає засвоєння форм і норм оптимального контакту та взаємодії між людьми, тобто виховання культури спілкування. Оскільки більшість норм і правил культури спілкування випливають з морального ставлення людини до людини, автор головним у вихованні культури поведінки вважає формування моральних основ. Робота по вихованню зазначеної якості особистості включає в себе формування таких моральних рис, які дослідник називає установлювальними по відношенню до культури спілкування, і які виражають загальну позицію особистості у відносинах з іншими людьми.

У широкому значенні – це почуття гуманізму та колективізму, у безпосередньому співвіднесенні з культурою спілкування – це повага до людей, доброзичливість, увага, застережливість, терпимість, чуйність, скромність і почуття власної гідності. В сукупності ці якості складають таку характеристику особистості, яку автор називає позицією відкритості. Позиція відкритості є тією моральною установкою, що визначає культуру спілкування людей. Формування зазначених рис особистості є обов’язковою передумовою виховання культури спілкування. Пристойностями автор називає певні умовні форми вираження позитивного відношення до людини, які виробили окремі народи, спільноти та людство в цілому. Вони регламентують поведінку людей у найбільш типових ситуаціях людського спілкування. У пристойностях фіксуються прийняті в суспільстві форми привітання, звертання людей один до одного, надання послуг, використання формул вдячності та вибачень. Пристойностями диктується церемоніал знайомства та представлення, правила бесіди, поведінки у суспільних місцях, відносини між чоловіками та жінками тощо.