Склад судових витрат.

При організації діяльності судів по розгляду й вирішенню спорів по здійсненню даної діяльності держава несе значні витрати, які складаються із витрат на утримання судової системи, матеріально-технічне забезпечення судів. Крім того, до судочинства залучаються особи, які сприяють здійсненню правосуддя: посадові особи, працівники організацій, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи, судові експерти, перекладачі, діяльність яких потребує матеріальної компенсації, здійснюються процесуальні дії, які потребують додаткових витрат.
Повністю покласти на державу, а саме на платників податків витрати, пов’язані з функціонуванням судової системи, було б невірним. Тому законодавством на осіб, в інтересах яких розглядаються й вирішуються спори в судах, покладено обов’язок частково відшкодовувати витрати на судочинство. Слід підкреслити, що до таких осіб віднесені суб’єкти матеріально-правових відносин, щодо яких виник спір, що розглядається судом, а саме сторони, треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору.

Отже, судові витрати — це відповідні грошові кошти, які витрачаються у зв’язку з розглядом та вирішенням справ у порядку господарського судочинства і покладаються на сторони, третіх осіб із самостійними вимогами з метою їх відшкодування державі та спонукання заінтересованих осіб до врегулювання спорів згідно із законом без втручання суду.
Існують два види судових витрат. Згідно зі ст. 44 ГПК України до складу витрат входять:
а) державне мито;
б) судові витрати (затрати).
Державне мито — це обов’язковий платіж за дії, які здійснює господарський суд по розгляду, вирішенню, перегляду господарських справ. Розмір державного мита визначений законом і залежить від характеру та ціни позову. Державне мито сплачується чи стягується в дохід державного бюджету.
Судові витрати (затрати) є сумами, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, за відшкодування витрат, пов’язаних з оглядом і дослідженням доказів у місці їх знаходження, оплатою послуг перекладача, адвоката, витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інших витрат, пов’язаних із розглядом справи. Розмір судових витрат прямо не залежить від характеру спору та ціни позову і визначається окремо по кожній конкретній справі залежно від фактично здійснених витрат. Грошові суми судових витрат виплачуються особам, для яких призначені.

42. Строк подання, форма і зміст апеляційної скарги (подання прокурора).

Згідно зі ст. 25 ГПК право на подання апеляційної скарги на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили, має правонаступник сторін і третіх осіб.
Представник, який бере участь у процесі на підставі довіреності, має право подати апеляційну скаргу на рішення лише у випадку, якщо таке повноваження зазначено у довіреності, наданій особою, яку представляють.
Об’єктом апеляційного оскарження можуть бути лише рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили. Ухвали місцевого господарського суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку у випадках, передбачених Господарським процесуальним кодексом України та Законом України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”.
Апеляційні скарги на ухвали місцевого господарського суду розглядаються в порядку, передбаченому для розгляду апеляційних скарг на рішення місцевого господарського суду (ст. 106 ГПК).
Апеляційна скарга подається, а апеляційне подання вноситься протягом десяти днів з дня прийняття рішення місцевим господарським судом, у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення — з дня підписання рішення. Відновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги (подання) можливе протягом трьох місяців з дня прийняття рішення місцевим господарським судом (ст. 93 ГПК).
Господарське процесуальне законодавство вказує, куди треба оскаржити рішення суду першої інстанції, яке не набрало законної сили. Перегляд за апеляційною скаргою або поданням рішення місцевого господарського суду здійснює апеляційний господарський суд, повноваження якого поширюються на територію місцезнаходження відповідного місцевого господарського суду (ст. 92 ГПК). Території, на які поширюються повноваження апеляційних господарських судів України, визначені Указом Президента України від 11 липня 2001 р. № 511 “Про утворення апеляційних судів та затвердження мережі господарських судів України”.
Сама апеляційна скарга (подання) подається через місцевий господарський суд, який розглянув справу. Останній у п’ятиденний строк надсилає одержану скаргу (подання) разом зі справою відповідному апеляційному господарському суду.
Згідно зі ст. 94 ГПК апеляційна скарга (подання) подається (вноситься) у письмовій формі й повинна містити:
— найменування апеляційного господарського суду, до якого подається скарга (подання);
— найменування місцевого господарського суду, який прийняв рішення, номер справи та дату прийняття рішення;
— вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу (подання), а також підстави, на яких порушено питання про перегляд рішення, з посиланням на законодавство і матеріали, що є у справі або подані додатково;
— перелік документів, доданих до скарги (подання).
Апеляційна скарга підписується особою, яка подає скаргу або її представником. До скарги додаються докази сплати державного мита, за винятком випадків, передбачених законодавством.

43. Правовий статус судді господарського суду.

ЗУ " Про господарські суди":

Стаття 20. Законодавство про статус судді господарського суду

Статус судді господарського суду визначається Конституцією України, законами України " Про статус суддів", " Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України", " Про органи суддівського самоврядування", " Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів", іншими законами з урахуванням особливостей, передбачених цим Законом.

Стаття 21. Суддя господарського суду
Суддею господарського суду є посадова особа, наділена повноваженнями здійснювати правосуддя з господарських відносин.

Повноваження судді господарського суду визначаються Конституцією України, цим Законом, Господарським процесуальним кодексом України та іншими законами.

Голова Вищого господарського суду України, його заступники, голови апеляційних господарських судів та їх заступники, голова господарського суду Автономної Республіки Крим, голови господарських судів областей, міст Києва та Севастополя, їх заступники мають статус судді господарського суду.

Суддя має право вносити Голові Вищого господарського суду пропозиції щодо роз'яснення застосування законодавства, яке регулює відносини в господарській сфері, та порядку вирішення
господарських спорів.

Суддя має право очолювати структурний підрозділ апарату господарського суду.

44. Відстрочка або розстрочка виконання, зміна способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови.

За наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, за заявою сторони, державного виконавця, за поданням прокурора чи його заступника або за своєю ініціативою господарський суд, який видав виконавчий документ, у десятиденний строк розглядає це питання у судовому засіданні з викликом сторін, прокурора чи його заступника; у виняткових випадках, залежно від обставин справи, може відстрочити або розстрочити виконання рішення, ухвали, постанови, змінити спосіб та порядок їх виконання (ст. 121 ГПК).
Відстрочка — це відкладення або перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається господарським судом.
Розстрочка означає виконання рішення частинами, встановленими господарським судом, з певним інтервалом у часі. Строки виконання кожної частини також повинні визначатись господарським судом.
При відстрочці або розстрочці виконання рішення, ухвали, постанови господарський суд на загальних підставах може вжити заходів до забезпечення позову.
Під зміною способу і порядку виконання рішення слід розуміти прийняття господарським судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у порядку і способом, раніше встановленими.
Про відстрочку або розстрочку виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання виноситься ухвала, яка може бути оскаржена. В необхідних випадках ухвала надсилається установі банку за місцезнаходженням боржника або державному виконавцю.

45. Відмова позивача від позову, мирова угода.

Гарантією захисту майнових прав господарюючих суб’єктів є передбачений господарським процесуальним кодексом поворот виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду (ст. 122 ГПК). Якщо виконані рішення або постанова змінені чи скасовані й прийнято нове рішення про повну або часткову відмову в позові, або провадження у справі припинено, або позов залишено без розгляду, боржникові повертається все те, що з нього стягнуто на користь стягувача за зміненим чи скасованим у відповідній частині рішенням, постановою. Поворот виконання спрямований на відновлення прав боржника, що порушені виконанням рішення.
Видача наказу про повернення стягнутих грошових сум, майна або його вартості провадиться господарським судом за заявою боржника. До заяви має бути додана довідка, підписана керівником чи заступником керівника і головним (старшим) бухгалтером про те, що суму, стягнуту за раніше прийнятим рішенням, списано установою банку або майно вилучено державним виконавцем.
При повороті виконання першопочатковий стягувач зобов’язаний повернути першопочатковому боржнику гроші чи майно, яке від нього одержав за скасованим рішенням. У випадку неможливості повернення майна в натурі в постанові суду повинно бути передбачено відшкодування вартості цього майна.
Якщо не виконані рішення або постанова змінені чи скасовані й прийнято нове рішення про повну або часткову відмову в позові, або провадження у справі припинено, або заяву залишено без розгляду, господарський суд виносить ухвалу про повне або часткове припинення стягнення за зміненими або скасованими у відповідній частині рішенням, постановою.

У процесі виконання судового рішення сторони можуть укласти мирову угоду. Мирова угода, укладена сторонами у процесі виконання судового рішення, подається на затвердження господарського суду, який прийняв відповідне судове рішення. Про затвердження мирової угоди господарський суд виносить ухвалу (ст. 121 ГПК).

46. Історія господарських судових органів.

Тривалий час Україна не була самостійною, незалежною державою, а входила до складу певних держав, тому історія становлення господарських судів України не існує окремо від історії становлення аналогічних судів цих держав. Попередником сучасних господарських судів у Російській імперії, до складу якої входила більша частина України, були комерційні суди, які розглядали торговельні й вексельні справи, справи про торговельну неспроможність. На території України відлік створення господарських судів у сучасному розумінні ведуть з часу заснування комерційного суду в м. Одесі у 1807 р. Пізніше було засновано комерційний суд у Феодосії — у 1819 р. та Ізмаїлі — у 1824 р.
В перші роки після жовтневої революції, за умов відсутності або незначного розвитку товарно-грошових відносин, судові спори між казенними установами не дозволялись. Розбіжності між підприємствами та організаціями вирішувалися в адміністративному порядку вищестоящими органами управління.
У період військової інтервенції та громадянської війни керування господарством здійснювалось військово-адміністративними методами, було суворо централізованим. Підприємства, не маючи господарської самостійності, не укладали господарських договорів і не здійснювали навіть грошових розрахунків між собою. Спори, що виникали між ними, вирішувались спеціальними головкомами. Після закінчення громадянської війни й переходу до нової економічної політики умови діяльності господарських організацій змінилися. Господарською реформою, що розпочалася в 1921 р., впроваджуються комерційні розрахунки, підприємствам надається певна оперативна й майнова самостійність, взаємовідносини між підприємствами та іншими господарськими організаціями починають базуватися на договірних засадах. На зміну майже повній натуралізації приходять товарно-грошові відносини. За цих умов назріває необхідність у створенні спеціальних органів для врегулювання спорів і протиріч, що виникають у взаємовідносинах підприємств і організацій.
Такими органами в Україні стали створені в 1924 р. арбітражні комісії: Вища арбітражна комісія при Українській економічній Раді та арбітражні комісії при губернських економічних Радах. Поряд із державними арбітражними комісіями створювалися відомчі, які вирішували майнові спори між підприємствами й установами одного й того самого відомства.
За характером діяльності арбітражні комісії нагадували суди. Провадження в них велося за правилами цивільних процесуальних кодексів союзних республік, але з деякими відхиленнями, що зумовлювалися особливостями підвідомчих арбітражним комісіям справ. Останні розглядались колегіально головуючим і двома членами арбітражної комісії. Один із арбітрів мав бути юристом, другий — господарником. Рішення місцевих арбітражних комісій можна було оскаржити у Вищу арбітражну комісію при економічній Раді союзної республіки.
Подальший розвиток арбітражу пов’язаний із запровадженням госпрозрахункових відносин і оформленням господарських зв’язків на договірних засадах. Постановами ВЦВК і РНК СРСР від 1931 р. всі державні, господарські й кооперативні органи і підприємства були зобов’язані оформляти свої взаємовідносини по поставках товарів, виконанню робіт і наданню послуг шляхом укладання договорів і нести за їх невиконання встановлену законом відповідальність. ЦВК і Раднарком УРСР 5 червня 1931 р. прийняв постанову “Про Державний арбітраж УРСР”. На підставі цього був утворений Державний арбітраж при Раді Народних Комісарів та міжрайонні органи Державного арбітражу в містах Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську та Донецьку. До компетенції Державного арбітражу були віднесені не лише майнові спори між установами, підприємствами та організаціями усуспільненого сектору в УРСР, а з 1934 р. і спори, що виникають при укладанні договорів.
Органи державного арбітражу діяли у порядку, встановленому Положенням “Про державний арбітраж”, затвердженим постановою ЦВК і РНК СРСР 3 травня 1931 р. Раднарком УРСР 30 травня 1945 р. постановою затвердив таке положення. Цим законодавчим актом було встановлено, що органами Державного арбітражу УРСР є Державний арбітраж при Раді Народних Комісарів УРСР та державні арбітражі при виконкомах обласних Рад депутатів трудящих.
Упродовж існування державного арбітражу з 1931-го по 1991 р. радянською державою постійно робилися спроби модернізувати його структуру та діяльність, пристосувати до економічних умов, які змінювались, підвищити його роль у народному господарстві. На арбітраж покладалися нові й нові завдання. В 1960 р. Рада Міністрів СРСР відмінила Положення “Про державний арбітраж” 1931 р. і затвердила нове Положення “Про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР”.
У серпні 1970 р. Рада Міністрів СРСР прийняла постанову “Про підвищення ролі органів державного арбітражу і арбітражів міністерств і відомств у народному господарстві”, відповідно до якої арбітраж мав сприяти підвищенню ефективності суспільного виробництва, раціоналізації господарських зв’язків, зміцненню господарського рахунку, посиленню ролі договору в господарських відносинах.
До 1974 р. нижчі арбітражі не підпорядковувались вищім, а формувалися при виконавчих органах, тобто система була неспівпорядкованою. У січні 1974 р. Держарбітраж СРСР перетворюють у союзно-республіканський орган, було затверджене нове положення “Про Державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР”.
Останній етап розвитку держарбітражу пов’язаний із прийняттям законодавства про нього після прийняття Конституції СРСР 1977 р., де арбітраж було визнано конституційним органом.

47. Сторони та інші учасники процедури банкрутства.

ЗУ “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”:

Сторонами у процедурі банкрутства (згідно зі ст. 1) є кредитори (представник комітету кредиторів) та боржник (банкрут). Боржник визначається як “...суб’єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати” (ст. 1). Після встановлення його неплатоспроможності боржник постановою суду визнається банкрутом. Боржники можуть і самі виступати ініціаторами порушення справи про банкрутство у випадку власної неплатоспроможності або загрози її настання.
Кредиторами у процедурі банкрутства можуть виступати юридичні й фізичні особи (у тому числі іноземні), які мають “...у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов’язкових платежів)”, окрім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою. Кредитор, майнові вимоги якого забезпечені заставою, може звернутися із заявою до господарського суду тільки на суму, яка не забезпечена заставою, або на суму, яка дорівнює різниці між повною сумою боргу, та “...виручкою, яка може бути отримана при продажу предмета застави, якщо вартість предмета застави недостатня для повного задоволення його вимоги...” (ст. 11).
Кредиторам надано право звертатися до господарського суду із заявою про визнання боржника банкрутом та задоволення їхніх майнових вимог за рахунок майна боржника. Крім того, вони наділені цілим рядом специфічних повноважень. Так, тільки за узгодження з обраним кредиторами комітетом можливе відкриття процедури санації та укладення мирової угоди (господарський суд лише затверджує план санації боржника, звіт керуючого санацією, мирову угоду чи ліквідаційний баланс); комітет кредиторів приймає рішення про спосіб та порядок продажу майна боржника і таке інше. Кредитори, майнові вимоги яких визнані господарським судом, усі рішення приймають на своїх зборах. Рішення набирає сили, якщо за нього проголосували кредитори, майнові вимоги яких становлять більше половини сукупної визнаної судом суми заборгованості боржника. Перші збори кредиторів, які звернулися з майновими вимогами до боржника, призначаються господарським судом. Всі наступні збори проводяться кредиторами у міру необхідності. Кредитори на зборах обирають свій повноважний орган — комітет кредиторів. Майнові вимоги кредиторів повинні бути пред’явлені тільки в національній валюті України за курсом Національного банку України на день звернення до господарського суду.
Суміжним з поняттям сторін банкрутства, але більш широким порівняно з ним, є поняття учасників процедури банкрутства.
До числа учасників процедури банкрутства законом віднесені “...сторони, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених цим законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника” (ст. 1).
Особлива роль у процедурі банкрутства належить арбітражному керуючому. На різних стадіях процедури банкрутства він наділяється повноваженнями по розпорядженню й контролю за майном боржника, керує фінансовим оздоровленням підприємства або безпосередньо організовує продаж майна банкрута, особисто очолює ліквідаційну комісію. Арбітражний керуючий вправі давати приписи, що мають обов’язкову силу для боржника, накладати заборону на дії адміністрації по відчуженню майна боржника та по здійсненню інших господарчих операцій підприємства, або навіть особисто очолити неплатоспроможне підприємство на час проведення окремих процедур банкрутства. Арбітражний керуючий на кожну зі стадій провадження у справах про банкрутство призначається господарським судом за пропозицією кредиторів із числа осіб, які отримали в установленому порядку ліцензії на цей вид діяльності. Арбітражний керуючий реєструється як суб’єкт підприємницької діяльності й отримує винагороду за участь у процедурі банкрутства.

48. Порядок пред’явлення та розгляду претензій.

Отже, згідно зі ст. 6 ГПК досудове врегулювання спорів здійснюється шляхом звернення з письмовою претензією, яка надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку. Необхідно залишати докази подання претензії. Таким доказом має бути копія претензії та документ, що підтверджує надсилання претензії іншої сторони, поштова квитанція, копія списку за формою, встановленою поштовими правилами, або виписка з нього, посилання на номер та дату поштової квитанції. Коли претензія здається під розписку, то особа, яка її приймає, повинна мати на це повноваження і написати на другому примірнику розписку (вказавши посаду і прізвище) про прийняття претензії, вказати дату її прийняття і поставити печатку організації. Якщо документ, який підтверджує надсилання претензії, не доданий до позовної заяви, така позовна заява підлягає поверненню на підставі п. 7 ст. 63 ГПК, як не подано доказів ужиття заходів досудового врегулювання спору.
ГПК України не встановлює строку звернення з претензією до порушника майнових прав і законних інтересів господарюючих суб’єктів, але претензія повинна бути пред’явлена в межах позовної давності з урахуванням часу, наданого законом на розгляд претензії і надання відповіді на неї. Строки подання претензії в певних галузях (транспортних, зв’язку та ін.) мають свої, встановлені відповідним законодавством, строки.
Зміст і основні реквізити, які мають бути зазначені у претензії, чітко зафіксовані в правових нормах. Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах або належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватися до претензії із зазначенням про це у претензії.
Претензія має бути підписана повноважною особою підприємства, організації або їх представником. При підписанні претензії обов’язково вказуються посада особи, яка ставила підпис, та її прізвище. Якщо претензія підписана особою, перед найменуванням посади якої проставлена риска або прийменник “за”, то це слугує підставою для того, щоб її не розглядати.

Право на пред’явлення претензії є суб’єктивним правом юридичної особи, але порядок та строк розгляду претензії, якщо вона вже заявлена до підприємства, організації, є обов’язком господарюючого суб’єкта. Статтею 7 ГПК передбачена необхідність розгляду одержаної претензії в місячний термін — загальний строк, який обчислюється з дня одержання претензії.

Законодавством встановлено і спеціальний строк розгляду претензії. У випадках, коли обов’язковими для сторін правилами або договором передбачено право повторної перевірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.
Як зазначалось, до поданої претензії додаються необхідні документи, але коли їх недостатньо для її розгляду, інша сторона може попросити заявника надати додаткові документи для розгляду претензії по суті. Для подання цих документів заявнику встановлюється визначений термін — залежно від їх складності й кількості, але не менше п’яти днів, не враховуючи часу поштового обігу. В такому випадку перебіг строку розгляду претензії зупиняється до одержання витребуваних документів чи закінчення строку їх подання. Якщо витребувані документи у встановлений строк не надійшли, претензія розглядається за наявними документами. Іноді виникає потреба у спільних зусиллях для розгляду претензії по суті: звірити розрахунки, провести експертизу, вчинити інші дії.
Закон зобов’язує підприємства та організації, що одержали претензію, задовольнити обґрунтовані вимоги заявника. Це зобов’язання частіше не виконується, ніж виконується.
Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій формі. Стаття 8 ГПК містить вимоги до змісту відповіді на претензії.
До того ж, коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові повинні повернути оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслати документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо вони відсутні у заявника претензії.
Відповідь на претензії підписується повноважною особою підприємства, організації або їхнім представником та надсилається рекомендованим чи цінним листом або вручається під розписку в такому самому порядку, як і претензія.

49. Форма та зміст рішення господарського суду першої інстанції.

Рішення господарського суду як правозастосовчий акт та одночасно акт судової влади повинно відповідати певним вимогам, які формуються в законі та випливають із суті рішення господарського суду. При цьому вимоги до рішення характеризують і його зміст, і порядок його прийняття, оскільки важливими є зміст, форма й порядок прийняття рішення господарського суду.
Згідно зі ст. 82 ГПК, господарський суд приймає рішення при вирішенні господарського спору по суті, тобто при задоволенні позову чи при відмові у позові частково або повністю.
Рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи, а якщо спір вирішується колегіально — більшістю голосів суддів. Жоден із суддів не має права утримуватися від голосування. Головуючий суддя голосує останнім. Суддя, не згодний з рішенням більшості складу колегії суддів, зобов’язаний підписати рішення і має право викласти письмово свою окрему думку, яка долучається до справи, але не оголошується.
Рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом. Зокрема, рішення господарського суду має ґрунтуватися на повному з’ясуванні таких питань: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі? якими доказами вони підтверджуються? чи не виявлено в процесі розгляду справи фактичних обставин, що набули суттєвого значення для вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин? яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи? яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення господарського спору?
Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається зі вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин (ст. 84 ГПК).
У вступній частині вказуються найменування господарського суду, номер справи, дата прийняття рішення, найменування сторін, ціна позову, прізвища судді (суддів), представників сторін, прокурора та інших осіб, які брали участь у засіданні, посади цих осіб.
Описова частина має містити стислий виклад вимог позивача, відзиву на позовну заяву, заяв, пояснень і клопотань сторін та їх представників, інших учасників господарського процесу, опис дій, виконаних господарським судом (огляд та дослідження доказів і ознайомлення з матеріалами безпосередньо в місці знаходження).
У мотивувальній частині вказуються обставини справи, встановлені господарським судом; причини виникнення спору; докази, на підставі яких прийнято рішення; зміст письмової угоди сторін, якщо її досягнуто; доводи, за якими господарський суд відхилив клопотання і докази сторін, їх пропозиції щодо умов договору або угоди сторін; законодавство, яким господарський суд керувався, приймаючи рішення; обґрунтування відстрочки або розстрочки виконання рішення.
Резолютивна частина має містити висновок про задоволення позову або про відмову в позові повністю чи частково по кожній із заявлених вимог. Висновок не може залежати від настання або ненастання якихось обставин (умовне рішення).
При задоволенні позову в резолютивній частині вказуються найменування сторони, на користь якої вирішено спір, і сторони, з якої здійснено стягнення грошових сум або яка зобов’язана виконати відповідні дії, строк виконання цих дій, а також строк сплати грошових сум при відстрочці або розстрочці виконання рішення; суми, що підлягають стягненню (основної заборгованості за матеріальні цінності, виконані роботи та надані послуги, неустойки, штрафу, пені та збитків, а також штрафів, передбачених у п.п. 4 і 5 ч. 2 ст. 83 ГПК); найменування і номер рахунка, з якого підлягають стягненню грошові суми; найменування майна, що підлягає передачі, і місце його знаходження (у спорі про передачу майна); найменування, номер і дата виконавчого або іншого документа про стягнення коштів у безспірному порядку (у спорі про визнання цього документа як такого, що не підлягає виконанню), а також сума, що не підлягає списанню.

У спорі, що виник при укладанні чи зміні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір — умови, на яких сторони зобов’язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору.
В резолютивній частині рішення вказується про визнання договору (його частини) недійсним, коли господарський суд визнає недійсним повністю чи у певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.
При задоволенні заяви про визнання акта недійсним у резолютивній частині вказується найменування акта й органу, що його видав, номер акта, дата його видання, чи визнається акт недійсним повністю або частково (в якій саме частині).
В резолютивній частині рішення вказується також про розподіл судових витрат між сторонами, про повернення державного мита з бюджету.
Якщо у справі беруть участь кілька позивачів і відповідачів, у рішенні вказується, як вирішено спір щодо кожного з них. При розгляді первісного й зустрічного позовів у рішенні вказуються результати розгляду кожного з позовів.