Переклад в епоху Відродження та Просвітництва.

1. Переклад в епоху Відродження.

2. Естетика класицизму та прикрашальний переклад.

3. Переклад в епоху Просвітництва.

4. Москва – центр слов’янської культури та перекладацтва.

Епоха Відродження лишила велику кількість літературних шедеврів, які і досі привертають увагу перекладачів. Отже, загалом епоха Відродження стала також епохою розквіту перекладацької діяльності в світі. Стрімкий розвиток науки та торгівлі викликав зміни у тематиці перекладів і загострив проблему адекватності перекладених текстів різних жанрів. Тематика наукових перекладів включала питання астрономії та астрології, арифметики та геометрії, анатомії та медицини і опис рідких тварин та рослин. Всесвітньо поширена на той час латина почала втрачати свої лідуючі позиції. Все частіше застосовуються в цей час французька, польська, німецька та англійська мови.

Протистояння течій вільного та буквального перекладу стає найбільш вираженим. Зокрема, німецький гуманіст і перекладач Ніколас фон Віле (XV ст) виявив себе прихильником дослівного перекладу, обстоюючи тезу: ”... кожне слово оригіналу замінюється таким же словом перекладу”. Саме в такий спосіб він перекладав твори Петрарки, Бокаччо, Апулея. Незважаючи на хибність свого теоретичного підходу, Віле зробив вагомий внесок у перетворення ще не опрацьованої в той час середньоверхньонімецької мови в літературну, привносячи до неї певні граматичні наробки з латинської та італійської мов. Разом з тим, проти незрозумілих народові дослівних перекладів виступив у своїй відомій праці “Про мистецтво перекладу” (1540) Мартін Лютер, який вимагав від перекладачів широкого застосування народної мови з її специфічними граматичними та фонетичними особливостями, що він сам і продемонстрував у перекладі Біблії.

Етьєн Доле (1509 – 1546) – визначний французький філософ і перекладач, спалений на вогнищі за вироком інквізиції через свої сумніви у безсмерті душі, сформулював такі принципи перекладу:

1) перекладач має досконало зрозуміти текст оригіналу й наміри автора, якого він перекладає;

2) він має досконало володіти мовою, з якої перекладає, і блискуче знати мову, якою перекладає;

3) перекладач має уникати дослівного перекладу, щоб не зруйнувати образності оригіналу;

4) завдяки добору відповідних слів перекладач повинен досягти в перекладі повної ідейно – художньої співзвучності з оригіналом;

5) перекладаючи з розвиненої мови на мову менш розвинену, перекладач повинен прагнути розвити цю мову.

Ці принципи зберігають свою життєвість і для нашого часу.

В пізньому Відродженні країни Західної Європи охопила естетика Класицизму з її нехтуванням усього, що не вкладалося в рамки естетичної краси. Нормативи „доброго смаку” диктувала Франція. Теоретик класицизму Нікола Буало (1636-1711) виклав головні принципи відбору лексики для творів, з якої видалялося все грубе і просторічне, морфологічних та синтаксичних конструкцій, які б створювали вишукану благородність літератури. Це сприяло виникненню, так званих, “ прикрашальних ” перекладів, в яких відкидалося все, що може не сподобатись читачам, або ж додавалося дещо нове на догоду читачам. Зразок такого перекладу – переробка «Іліади» Гомера її французьким перекладачем У. де ля Моттом у 1714 році. З 24 пісень поеми він зробив 10, викинувши “нудні” описи битв та “облагородивши” героїв давньогрецького епосу.

XVIII століття стало початком великої Європейської кризи в мистецтві, науці і політиці через бажання замінити старий соціальний лад на більш раціональний. Так з‘являється на мистецькій арені епоха Просвітництва, яка характеризується увагою до простого люду, його мови та побуту, що відбивається на тематиці творів та літературному словнику. Прикрашальний переклад піддається різкій критиці. Так, німецький просвітник Й.Ф. Гердер стверджував, що переклад повинен відтворювати справжні, притаманні лише йому, риси іншомовного оригіналу. Він писав: “Гомера аж ніяк не слід прикрашати... Ми хочемо бачити Гомера такого, як він є.” Переклади самого Гердера стали реалізацією цих теоретичних положень. Ці погляди розділяв Й.В. Гете та В.Гумбольдт. Зокрема, філософ і мовознавець В. Гумбольдт у своїх працях підкреслював, що перекладач має послуговуватися раціоналістичним аналізом словника, синтаксису та ритміки першотвору і інтуїтивним проникненням у глибини твору. Теоретичні міркування В. Гумбольдта виросли на грунті значних досягнень художнього перекладу в Німеччині наприкінці XVIII – на початку ХІХ століття. Переклад Гомера, здійснений Фоссом, переклади творів Шекспіра, що належать А. Шлегелю, досі вважаються взірцевими.

Якщо початок XVIII століття був означений великою кількістю технічних перекладів, то його кінець став розквітом художнього перекладу. Освітній рівень і культурний попит суспільства зростав і літературні переклади художніх творів повинні були задовольнити цей попит. Тепер перекладачі вважали свою працю служінням своїй країні через просвітництво її народу. Переклад став розглядатися як вид творчості і нарешті одержав статус професії, а ім’я перекладача стало обов’язково указуватись при публікації твору.