Москва – центр слов’янської культури та перекладацтва

З розпадом Київської Русі політичний центр слов’янської цивілізації змістився у Москву. В епоху Відродження (XV – XVII ст.) Москва перетворилася на великий культурний і перекладацький центр Росії. У 1515 році московський Великий князь Василь ІІІ звернувся з проханням прислати до Москви якогось вченого перекладача з грецького монастиря. Такий перекладач прибув у Москву у 1516 році в складі грецького посольства і скоро став відомим під ім’ям Максима Грека. Впродовж свого життя (а помер він 1555 або 1556 року) Максим Грек займався перекладами в більшості релігійних книг, вносив виправлення і уточнення у попередні переклади і супроводжував їх коментарями. Спочатку він не знав ні російської, ні старослов’янської мови, і його переклади робилися у два етапи: спочатку він перекладав з грецької на латинську мову, а потім його помічники перекладали з латини на старослов’янську мову. Вивчаючи російську мову, Максим Грек склав перший грецько-російський словник “Імена, істолковані в алфавітному порядку, який став його великим внеском у розвиток російської філології. Окрім словника Максим Грек залишив багато записів про мистецтво перекладу, в яких відстоював необхідність широкої філологічної обізнаності перекладача та пильного аналізу змісту оригіналу з метою виявлення всіх нюансів та мовних явищ у тексті.

З XVII століття найбільш освічені перекладачі приближуються до царського двору з видачею зарплатні за зроблені переклади світської тематики. Серед таких перекладачів Андрій Матвєєв, князь Кропоткін, перекладач Богданов. Переклад релігійних текстів також ще не втратив принадливості, але їми займаються, головним чином, вчені монахи у монастирях. З них найбільш відомі Єпіфаній, Славинецький, Арсеній Грек та Дионісій Грек.

Вагомий внесок в розвиток перекладацької діяльності внесло ХVІІІ століття. Політичні реформи Петра І значно розширили економічні і культурні зв’язки Москви з Європейськими державами, створивши потребу у численних перекладах науково-технічних та суспільно-політичних текстів і вимоги до їхньої якості підвищилися. Цар Петро І видав спеціальний указ про переклади, вимагаючи зрозумілої передачі змісту тексту, який перекладається. У 1735 році при Петербурзькій Академії наук була створена “Руська Асамблея” – перша професійна організація перекладачів, яка займалась підбором книг для перекладу та оцінювала якість виконаного перекладу. Вона також готувала майбутніх перекладачів, які за вимогами тих часів повинні були вміти перекладати з трьох мов: латини, німецької та французької. Саме в цей час перекладачі стали отримувати винагороду за свою діяльність. В цей час почала складатися літературна норма російської мови, яка відпрацьовувалася і в перекладах. Видатна роль у цьому процесі належить великому російському вченому і поету Михайлу Ломоносову. Ломоносов та його талановиті сучасники Сумароков і Тредьяковський, які брали активну участь у роботі “Руської Асамблеї”, створили велику кількість переважно поетичних перекладів, які часто супроводжували теоретичними розміркуваннями про необхідність саме такого перекладу тих чи інших слів.

Найвизначнішим майстром російського перекладу першої половини ХІХ століття був В.А. Жуковський, який перекладав твори Шіллера, Гете, Байрона, В. Скотта, переказав у віршах деякі казки Перро та братів Грімм, першим переклав на російську мову “Одіссею” Гомера цілком. На думку К.І. Чуковського Жуковський був одним з найсильніших перекладачів, яких коли-небудь знала історія світової літератури. У кращих своїх перекладах Жуковський вдало поєднував високу поетичність з близькістю оригіналу. Водночас, у багатьох випадках він ідейно переосмислював першотвір в дусі свого світогляду. Він був прибічником вільного перекладу і часто його переклад перетворювався у парафраз, або новий твір за ідеєю оригіналу (переспів). Він міг перенести місце подій в Росію, дати героям російські імена тощо. Але його могутній талант дозволяв йому прекрасно відтворювати стиль, ритм і інтонацію іншомовного вірша. Загалом, російська школа перекладу зобов’язана Жуковському багатьма своїми досягненнями.

Великий внесок у перекладацьку діяльність вніс історик О. Карамзін, який чудово перекладав з грецької, французької, німецької, англійської, італійської і декількох східних мов. Пушкін та Лермонтов також виявляли інтерес до перекладацької теорії та практики. І незважаючи на те, що більшість перекладачів того часу обстоювало вільний переклад, у буквального перекладу теж були свої прибічники. Це такі відомі літератори як П. Вяземський, М.Гнєдич, О.Фет, які багато перекладали з різних мов. Щоправда, вони й самі не завжди дотримувались проголошених ними принципів. Переклади Вяземського творів Констана і Міцкевича мають певні літературні переваги, а роботи М. Гнєдича, особливо переклад “Іліади” Гомера, високо оцінював О.Пушкін.

На початку ХХ ст. розгортається перекладацька діяльність В.Я. Брюсова, найвидатнішого теоретика та практика перекладу тієї доби. Брюсов перекладав античних авторів, французьких поетів-символістів, Е. По, Гете, Верхарна. Він виступив організатором і головним перекладачем антології “Поезія Вірменії”, яка охопила понад тисячоліття існування вірменської літератури. Брюсов відмічав, що в кожному творі є провідний елемент, який підпорядковує всі інші. В одних творах таким елементом є логічний розвиток думки, в інших – образна система, в третіх – ритмомелодика. Завдання перекладача Брюсов бачив у відтворенні саме цього провідного елементу поетичного твору.

Після Жовтневої революції 1917 року в Росії стався новий підйом перекладацької діяльності. За ініціативою М.Горького було створене нове видавництво „Всесвітня література”, завдяки якому російські, а також всі радянські читачі, ознайомилися з творами Бальзака. Анатоля Франса, Стендаля, Гайне, Шиллєра, Байрона, Діккенса, Шоу, Марка Твена і багатьох інших митців.

Масштаб перекладацької діяльності Росії зумовлювався також багатонаціональністю Радянського Союзу. В країні проходив обмін творами літератур народів, що населяли країну. Так, радянські читачі одержали можливість познайомитись з чудовими епосами грузинського, армянського, узбецького та інших народів. Серед перекладачів радянського періоду слід згадати імена С. Маршака, М. Лозінського, Л.Гінзбурга, Б. Пастернака та ін.

Для вдоволення зростаючого попиту на професійних перекладачів у радянській Росії була створена мережа навчальних закладів по підготовці фахівців з перекладу, якою всі пострадянські країни користуються і сьогодні.

Після розпаду Радянського Союзу характер перекладацької діяльності у Росії різко змінився. Державні видавництва, які займалися перекладами, перестали фінансуватися і знизили кількість перекладів. Приватні видавництва в боротьбі за прибутками знизили контроль за якістю перекладів, а відсутність цензури призвела до появи естетично ущербних творів. Більша частина текстів перекладається з англійської мови, між тим як здобутки іншомовних літератур залишаються недоступними сучасному читачеві.

Незважаючи на труднощі, перекладацька діяльність Росії розвивається і сподівається, що смак віку зміниться і перекладачі, які можливо ще сидять за студентською партою, внесуть свій гідний внесок у розвиток теорії та практики перекладу.

Дайте відповіді на запитання:

1. Які зміни у перекладацькій діяльності сталися в епоху Відродження?

2. Розкажіть про принципи перекладу, сформульовані Етьєном Доле.

3. Розкажіть про переклад, породжений естетикою Класицизму.

4. Які риси у перекладу епохи Просвітництва?

5. Розкажіть про Москву як центр слов’янського перекладацтва на початку епохи Відродження.

6. Які зміни у перекладацькій діяльності Росії сталися у ХVII – XVIII столітті?

7. Розкажіть про перекладацьку діяльність Росії у ХІХ – ХХ ст.