Реферати. 1. Суспільно-політична думка стародавніх персів та вавилонян.

1. Суспільно-політична думка стародавніх персів та вавилонян.

2. Конфуціанство та легізм як основні засади офіційної державної ідеології стародавнього Китаю.

3. Політичні теорії Платона та Арістотеля як основоположників давньогрецької політичної думки.

4. Особливості політичних поглядів Н. Макіавеллі.

5. Політична доктрина Ш.-Л. Монтеск’є.

6. Основи теорії громадянського суспільства І. Канта і Г. Гегеля.

7. Г. Гроцій і його теорія природного права.

Проблемні запитання.

1) Які уявлення народів стародавнього Сходу визначали сутність влади та держави?

2) На чому базувалися раціонально-політичні вчення мислителів античної доби?

3) Чи адекватною є ідеальна модель держави Платона у порівнянні з сучасними формами державних організацій світу?

4) Які ознаки використовував Арістотель для визначення основних форм правління?

5) Чи зберегли описані Н. Макіавеллі методи завоювання політичної влади свою актуальність в наш час?

6) Які ідеї Нових часів є актуальними у сучасних політичних теоріях?

7) Назвіть ключові ідеологічно-політичні досягнення буржуазно-капіталістичної доби.

8) Чим зумовлене місце та роль А. Токвіля в історії політичної думки?

Основні поняття і терміни: абсолютизм, авторитаризм, аристократія, демократія, капіталізм, легітимізація, «макіавеллізм», мілітаризм, міфологізм, олігархія, охлократія, патерналізм, плутократія, поліс, політія, правова держава, природне право, рабовласництво, тімократія, тиранія, свобода волі, суверенітет.

Література.

1. Алексеев А.С. Макиавелли как политический деятель. – М.: Наука, 1980.

2. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М.: Высш. школа, 1980.

3. Доватур А.М. Политика и политии Аристотеля. – М-Л.: Наука, 1965.

4. Из основ политологии Запада // Полис. – 1991. – № 2.

5. История политических и правовых учений. Древний мир. – М.: Наука, 1985.

6. История политических и правовых учений /Под ред. В.М. Кудрявцева. – М.: Юридическая литература, 1987.

7. История политических и правовых учений. Просвещение. – М.: Наука, 1998.

8. Кирилюк Ф.М. Ковин А.Г. Западноевропейские социально-политические учения XIX века. – К.: Основи, 1991.

9. Макиавелли - Монтескье. Диалог о власти // Диалог. – 1990. – №12.

10. Основи політології. Курс лекцій / За ред. М. Сазонова. – Харків: Основа, 1993.

11. Політологія / За ред. В.Г.Кременя, М.І.Горлача. – Київ-Харків: Єдінорог, 2001.

12. Политические деятели античности, средневековья и Нового времени. – Л.: Наука, 1983.

13. Рудич Ф. М. Політологія: підручник. – К.: Либідь, 2004.

14. Скиба В. Й., Горбатенко М. В. Вступ до політології: екскурс в історію правничо-політичної думки. – К.: Тандем, 1996.

15. Утченко С.Л. Политические учения Древнего Рима. – М.: Наука, 1977.

Методичні рекомендації

до семінарського заняття

Проблема історії розвитку політичних вчень складна, об'ємна та багатогранна. Складність цих тем для студентів полягає у необхідності обізнаності та володінні матеріалу з основ історії, філософії, релігієзнавства тощо. Тому студенту потрібно: по-перше, усвідомити специфіку розвитку та становлення політичної думки; по-друге, вміти визначати вплив конкретної історичної епохи на формування поглядів щодо сутності та походження держави, влади, характеристик форм правління; по-трете, знати відомих представників наукових шкіл, країн, які зробили певний внесок у розвиток політичної науки як такої.

Говорячи про найдавніші східні цивілізації, слід наголосити, що у своєму виникненні політична думка стародавніх єгиптян, індусів, китайців та ін. має міфологічні джерела і оперує винятково міфологічними уявленнями про місце людини в світі. Європейська ж традиція пов’язує перші уявлення про політику зі стародавньою Грецією, де політичні вчення пройшли еволюцію від міфологічних уявлень (Гомер, Гесіод), через філософський підхід, що лише формувався (Піфагор, Геракліт, Демокріт), раціоналістичну, логіко-понятійну структуру аналізу політики (софісти, Сократ, Платон) до зачатків емпіричного та історико-політичного дослідження держави та політичного життя в цілому (Арістотель, Ціцерон, Полібій).

Західноєвропейську політичну думку середньовіччя варто почати із усвідомлення її християнського начала і звернути увагу на Аврелія Августина (354 – 430 рр.), котрий, крім того, що виступив першим систематизатором християнства в цілому, його філософської основи, також заклав основи політичної думки. Варто нагадати про його працю «Про державу Божу», в якій Августин поділив увесь світ на дві держави – Божу і земну, де перша домінує над другою, а шлях до неї – найзаповітніша ціль кожної людської істоти. Такий погляд на світ панував у Західній Європі до XIII століття, поки не з’явився другий систематизатор християнського віровчення загалом, а також і політичної думки, – Фома Аквінський (1225 – 1274 рр.). У «Коментарі до Арістотелевої «Політики»» він модернізував учення Августина у відповідності до вимог часу, а також переробив філософську і політичну концепцію Арістотеля з користю для християнства. Зокрема, він вважав, що у відповідності до двох світів – земного і Божого, повинні бути дві влади – земна і Божа, а також дві великих науки – філософія (наука про земну сутність) і теологія (наука про Божу сутність). До того ж, Фома обгрунтував існування 6 форм держави: трьох правильних (монархію, аристократію та політію) і трьох неправильних (тиранію, олігархію та демократію).

Із політичної думки західноєвропейського Відродження студенту варто звернути увагу на загальну філософсько-світоглядну атмосферу цього часу (кін. XIV – кін. XVI ст.) – розмаїття думок, ідею цінності людської індивідуальності, секуляризацію (звільнення з-під опіки церкви) та ін. Серед головних персоналій – Марсилій Падуанський (1275 – 1342 рр.) з його працею «Захисник миру», Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.) з книгою «Державець» та Жан Боден (1530 – 1596 рр.) з працею «Шість книг про республіку». У своїх творах вони актуалізували ряд нових ідей. Зокрема М. Падуанський висловився за природне, а не божественне походження держави, за право народу формувати владу (ідея народу як джерела влади), за виборну монархію як ідеальну форму держави. Н. Макіавеллі вперше описав практику завоювання, утримання і використання влади державцем, при цьому звернув увагу на те, що керівник держави повинен володіти сукупністю майже усіх людських якостей. Його книга – перший приклад наукового, раціонального аналізу політики в історії світової політичної філософії. Ж. Боден розкрив найважливіші риси держави: всезагальність, суверенітет, необмеженість. При цьому він багато узяв від Арістотеля.

У Нові часи західноєвропейська політична думка характеризується повним звільненням від християнського світогляду. Починають формуватися окремі напрямки, пов’язані, головним чином, з проблемою взаємовідносин держави і громадянина. Одним з перших серед них був напрямок, який актуалізував тему природного права людини (Г. Гроцій, Дж. Локк, Г. Гегель та ін.). Зокрема, Г. Гроцій (1583 – 1645 рр.) вперше в історії застосував до аналізу політичних явищ ідею раціональності, розуму. Він вважав, що природні права людей не потрібно доводити, бо вони випливають із найголовнішої сутності людини – розумної істоти. Ідею природних прав обстоював і Дж. Локк (1632 – 1704 рр.), який у праці «Два трактати про врядування» доводив, що усі люди від народження володіють низкою невідчужуваних прав – на життя, на свободу та ін.

Іншим напрямком політичної думки Нових часів був той, що розвинув ідею природних прав людини у ширшу проблему – тему громадянського суспільства (Т. Гоббс, Дж. Локк, Г. Гегель). Г. Гегель (1770 – 1831 рр.) вважається одним із знаних теоретиків громадянського суспільства. У праці «Філософія права» (розділ «Громадянське суспільство») він сформував два основних принципи громадянського суспільства: принцип приватного інтересу; принцип гарантування державою умов для всебічної реалізації громадянами своїх приватних інтересів.

Ще одним напрямком політичної думки цього періоду була тема походження держави, яку сформулював Т. Гоббс (1588 – 1679 рр.). У книзі «Левіафан або матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (скорочено «Левіафан», 1651 р.) він доводив, що людський егоїзм є необмежений, через що відносини між людьми будуються за принципом «війна усіх проти усіх». Це заважає втілювати головне право людей – право на життя і безпеку. Ось чому люди змушені поділитися частиною власної свободи заради гарантування цього права. Таким чином, вони добровільно створюють над собою владу – державу, яка має керувати ними від імені усіх. Т. Гоббс є засновником однієї з двох класичних теорій походження держави – «держави як суспільного договору».

Видатним представником політичної думки Нових часів був французький мислитель Ш.–Л. Монтеск’є. Він вважається одним із перших теоретиків принципу поділу влад – фундаментальної умови сучасного демократичного суспільства. У праці «Про дух законів» цей вчений доводив, що найсправедливішою може бути така держава, в якій законодавча, виконавча і судова гілки влади не монополізовані одним суб’єктом політичного життя, а відносно розділені. При цьому вони мають формуватися відкрито і демократично (через вибори), відповідати перед виборцями, діяти у відповідності до конституції країни, а також взаємодіяти між собою за принципом стримок і противаг. Близькою до Ш.–Л. Монтеск’є була проблематика, якою займався інший француз – Алексіс Токвіль (1805 – 1859 рр.). Готуючи працю «Про демократію в Америці», цей вчений вперше використав у дослідженні демократичних інститутів США і Англії емпіричні, практичні методи пізнання – спостереження, аналіз документів, анкетування, інтерв’ю. Цим він поклав початок (поряд з О. Контом) позитивістській методології у політичній науці. Крім того, А. Токвіль започаткував дослідження політичного виміру демократії.

Тема 3. Соціально-політичні доктрини

сучасного світу.

План.

1. Типологія соціально-політичних доктрин сучасного світу.

2. Соціально-політична доктрина комунізму.

3. Соціал-демократична політична теорія.

4. Політична доктрина лібералізму: історія та розвиток.

5. Консервативна соціально-політична теорія.

6. Теологічні політичні концепції.