Реферати. 1. Конституція Пилипа Орлика як видатний політико-правовий акт.

1. Конституція Пилипа Орлика як видатний політико-правовий акт.

2. Масонський та декабристський рухи першої чверті ХІХ ст.: погляд крізь призму століть.

3. Ґенеза української самостійницької думки на межі ХІХ–ХХ ст.

4. Політичні ідеї Миколи Костомарова.

5. Процес українського державотворення у 20-х роках XX ст.

Проблемні запитання.

1) Що означали Переяславсько-московські домовленості 1654 р.: «персональну унію», «васальну залежність» України від Московщини (Росії), «автономію» у складі Росії, «возз’єднання» українського та російського народів, «воєнний союз» між Україною та Росією? Яка ваша позиція?

2) Чи ідея слов’янського єднання та федералізму, пропагована членами Кирило – Мефодієвського братства, мала раціональну перспективу для українського народу?

3) Які політично-ідеологічні напрямки функціонували у II пол. XIX – на поч. XX століття в колах української інтеліґенції? Яку роль вони відіграли у становленні української державницької ідеї?

4) Які перепони стояли на шляху українського державотворення у 20-х роках XX століття?

Основні поняття і терміни: антисемітизм, асиміляція, буржуазія, Валуєвський циркуляр, гайдамацький рух, геополітика, губернатор, губернія, дисидентський рух, декабристи, економіка, еміграція, Емський указ, ЗУНР, імперія, капіталізм, кріпосне право, купецтво, Малоросія, марксизм, монополія, москвофільство, народники, народовці, неформали, панславізм, партія, радикалізм, реформа, русифікація, русофіл, русофоб, «Руська трійця», столипінська аграрна реформа, столипінська реакція, Товариство українських поступовців, Українська думська громада, УНР, урбанізація, хлопомани, «ходіння в народ», «шестидесятництво».

Література.

1. Гуржій О. І. Гетьманська Україна. – К.: Альтернативи, 1999.

2. Казьмирчук Г. Д. Рух декабристів: дискусійні питання та спроба їх розв’язання // УІЖ. – 2005. – № 6.

3. Калініченко В. В. Витоки світогляду та політичної свідомості революційних народників в Україні 70-х рр. ХІХ ст. (соціально-психологічний аспект) // УІЖ. – 2006. – № 2.

4. Лисяк-Рудницький І. С. Історичні есе. – К.: Основи, 1995. – Т. 1-2.

5. Основи політології. Курс лекцій / За ред. М. Сазонова. – Харків: Основа, 1993.

6. Політологія / За ред. В.Г.Кременя, М.І.Горлача. – Київ-Харків: Єдінорог, 2001.

7. Потульницький В.А. Історія української політології. – К.: Либідь, 1992.

8. Потульницький В.А. Теорія української політології. – К.: Либідь, 1993.

9. Рудич Ф. М. Політологія: підручник. – К.: Либідь, 2004.

10. Скиба В. Й., Горбатенко М. В. Вступ до політології: екскурс в історію правничо – політичної думки. – К.: Тандем, 1996.

Методичні рекомендації

до семінарського заняття

Розвиток політичнї думки в Україні мав декілька етапів, кожен з яких позначений своєю специфікою. Первісні політичні уявлення, ідеї та вчення представлені в стародавній східнослов’янській державі – Київській Русі. Головним джерелом вітчизняної політичної ідеології ІХ – ХII ст. виявились Старий та Новий Заповіти, релігійні вчення Григорія Багалова, Іоанна Златоуста. В «Руській правді» (першому збірнику законів) доби князя Ярослава Мудрого закріплювались характерні для середньовіччя політичні принципи панування сили ззовні і усередині держави, станового поділу людей на повнопраних і неповноправних; недоторканності приватної власності. Найвизначнішим з мислителів того часу виявився митрополит Іларіон (ХІ ст.), який у творі-проповіді «Про закон Мойсеєм даний і про Благодать та істину в Ісусі Христі втілених» («Слово про Закон і Благодать»), виступив проти рабського стану суспільства, за політичну самостійність Київської Русі, обґрунтував необхідність підпорядкування церкви владою світської держави та взаємодії духовної і цивільної форм влад на благо людей і країни. До найдавніших політичних творів того часу потрібно віднести також «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Повість минулих літ» літописця Нестора, «Ізборник 1076 p.» князя Святослава, «Питання пресвітеру Фомі» К. Смолятича, «Моління» Данила Заточника та інші. Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів були: концепція «богоугодного володаря» (представники – ігумен Феодосій Печерський, літописець Нестор та ін.) і концепція «князівського одновладдя» (представники – митрополит Іларіон, К. Смолятич та ін.).

Під час перебування більшої частини українського земель під зверхністю Литви і Польщі (XIV—XVII ст.), «шляхтянська демократія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли аж до середини XV століття. Князівські та королівські привілеї, які поширювалися на спольщену еліту, були закріплені в: конституціях польського сейму, що діяв з 1446 р.; у Судебнику великого князя Казимира 1488 p.; у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права, були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII — на початку XIX ст. зумовили кодифікацію українського права. Політична думка цього періоду представлена, насамперед, працями Юрія Котермак-Дрогобича (1450 – 1492 pp.) та Станіслава Оріховського (Роксоляна) (1513 – 1566 pp.). У праці Ю. Дрогобича «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету» висловлено думки про зміцнення сильної королівської влади та про зверхність світської влади над церковною.

Одним із перших визначних гуманістів польського та українського Відродження був С.Оріховський, який увійшов в історію української політичної думки розробкою ідеї «природного права» та «піраміди влади», де на вершині перебуває духовна влада, а забезпечувати її повинні священнослужителі та король. Варто звернути увагу на працю С. Оріховського «Послання королю польському Сиґізмунду Авґусту», де український вчений-патріот аналізує низку надзвичайно важливих тенденцій для розвитку політичної думки та політичних реалій того часу: про поділ влад, про виховання наступника трону, про одруження короля, про столицю держави тощо.

У XVI – XVII столітті українська політична думка була представлена, насамперед, полемічною літературою (М. Смотрицький, X. Філалет, І. Вишенський, З. Копистенський та ін.). Крім полемічної, розвивалася культурно-освітня, наукова література (Лаврентій Зизаній, Ю. Рогатинець, К.-Т. Ставровецький), яка була критичною та раціоналістичною за змістом.

Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія та її засновник П. Могила (1596 – 1648 рр.), який розвинув ідею верховенства православної церкви, виступав за підвищення ролі церкви у державі та суспільстві, її контроль за освітянським життям країни; був проти втручання держави у церковні справи; в цілому відводив церкві роль радника, а не верховника.

Студенту варто звернути увагу та політичні погляди Ф. Прокоповича (1681 – 1736 рр.), який першим в умовах російської держави, створив теорію освіченого абсолютизму, спираючись на теорії природного права (Г. Гроцій, Дж. Локк) та суспільного договору (Т. Гоббс). Носієм державної влади, на його думку, може бути лише освічений володар – «філософ на троні». До цього варто мати на увазі виняткову роль Ф. Прокоповича у створенні абсолютиської монархічної влади в Росії того часу, коли країною керував цар Петро I.

Визначною пам’яткою української політичної думки козацько-гетьманської доби є договір між гетьманом України Пилипом Орликом та Військом Запорозьким «Конституція прав і свобод Запорозького Війська» (1710 р.) – це перша офіційна угода, укладена новообраним гетьманом зі своїми виборцями, у якій викладені демократичні основи функціонування козацької держави. При цьому не потрібно забувати, що названий документ був фактично першим прикладом формування Конституції як основного закону країни. І що «Конституція прав і свобод Запорозького Війська» приймалася у еміграції.

На першу половину XIX ст. припадає початок українського національного відродження укаїнського народу, зростає політична активність української громадськості. Вершиною розвитку політичної думки першої половини XIX ст. стала політична доктрина Кирило-Мефодіївського товариства, яке утворилося у Києві близько 1845 р. Члени цієї організації – М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, М. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко та ін. – зґуртувалися навколо ідеї слов’янського союзу у формі слов’янської республіканської федерації. У цьому контексті варто звернути увагу на деякі документи кирило-мефодіївців, зокрема на «Відозву до українців», «До братів москалів і поляків», на «Статут Кирило-мефодієвського товариства». Корисно також звернутися до праці М. Костомарова «Книга битія українського народу», а також відзначити особливу позицію Т. Шевченка.

Ідеї Кирило-Мефодіївського братства продовжував розвивати М. Драгоманов (1841 – 1895 pp.). Аналізуючи державу, він вважав, що її суть, насамперед, полягає у функціонуванні прав, якими наділені в ній громадяни, у правовому статусі особи. М. Драгоманов прагнув здійснення «політичної реформи всієї Росії на началах свободи і децентралізації», бо «державна централізація багато несе зла і мусить уступити колись місце другим, кращим формам громадського устрою». Зверніть увагу на те, що М. Драгоманов був одним із найпереконливіших прихильників політичної концепції держави як сукупності самоврядних громад в історії української політичної думки.

Одним із представників революційно-демократичнокї течії в політичній українській думці був І.Франко (1856 – 1916 pp.). Серед проблем, які ним розглядалися, були: аграрна проблема, ускладнення робітничо-пролетарських стосунків, національна проблема. Зверніть також увагу на його трактування соціалізму у працях «Соціялізм і соціял-демократія», «До історії соціялістичного руху», «Основи суспільності» та ін.

Визначне місце в історії української політичної науки у XIX – на початку XX ст. посідає постать М.Грушевського (1868 – 1934 pp.). Як політичний мислитель та діяч він еволюціонував від народницької політичної концепції до державницької, від ідеї федералізму до самостійництва. М. Грушевський вважав, що держава – «це суверенний союз народу, який дорогою планової діяльності, зверхніми засобами задовольняє індивідуальні і загальнолюдські солідарні інтереси в напрямі до поступового розвитку громадянства». М.Грушевський був Головою Центральної Ради УНР, ним був підписаний 4 універсал, який проголосив незалежність української держави. Головним напрямом його політичних досліджень була проблема національного самовираження. Варто звернути увагу на його працю «На порозі нової України».

Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М. Міхновський (1873 – 1924 рр). На його думку, «державна самостійність є головною умовою існування нації». Він пропонував виборювати незалежність, використовуючи досвід західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Саме йому належить максималістське гасло: «Україна – для українців!».

Вивчаючи політичну думку України першої третини XX століття, зверніть увагу на основні її напрямки. Серед них:

- державницький націоналізм (С. Дністрянський, В. Старосольський, О. Бочковський, С. Рудницький та ін.);

- інтегральний націоналізм (Д. Донцов, М. Міхновський, М. Сціборський, С. Бандера, Я. Стецько та ін.);

- консервативний (В. Липинський, С. Томашівський, В. Кучабський та ін.);

- народницький (В. Антонович, М. Грушевський та ін.). В цьому контексті вельми корисною буде книга В. Потульницького «Історія української політології» (К.: Либідь, 1993).

У Радянському Союзі до середини 60-тих років негативно ставилися до політології. Вважалося, що політика вивчається в рамка історії КПРС, філософії, політичної економії, наукового комунізму. З середини 60-тих років ставлення до науки про політику почало змінюватися. 5 січня 1965 р. в газеті «Правда» була опублікована стаття «Про політичну науку», в якій Ф. М. Бурлацький обґрунтував право вчених розглядати, формулювати нові ідеї реконструкції тодішньої держави на загальнолюдських цінностях, на принципах демократії і свободи. Вчені, які досліджували ці проблеми, об’єдналися в Асоціацію політологів Радянського Союзу, що створювало можливості для ширшого спілкування із зарубіжними колегами, формування вітчизняної політичної науки.

На сучасному етапі в Україні відбувається інтенсивний процес становлення науки про політику. Окреслено предметне поле науки, визначено проблематику й методи досліджень. Політологія вивчається у вищих закладах освіти. Заявили про себе наукові установи, що досліджують політичні проблеми: академічні –Інститут політичних і етнонаціональних досліджень, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, Національний Інститут стратегічних досліджень, ряд суспільно-політичних центрів і кафедр політології вищих закладів освіти. Створено Українську Академію політичних наук, Українську асоціацію політологів, Асоціацію молодих політиків і політологів. Таким чином, політична наука в Україні поступово посідає відповідне місце в системі суспільствознавства, дедалі помітніше впливає на реальні політичні процеси, становлення демократичної державності.

Схематична таблиця розвитку історії української думки.

Тема 5. Політична система і

громадянське суспільство.

План.

1. Поняття політичної системи суспільства: поняття, функції, структура. Влада як одна з центральних проблем політології.

2. Громадянське суспільство, його основні принципи та риси.

3. Політичні режими: сутність, основні риси.

4. Демократизація політичної системи: основні закономірності динаміки політичних режимів.