Часові параметри і основні етапи економічної глобалізації

До кінця ХХ століття термін «глобалізація» став популярним. Він використо­вується у дискусіях з проблем управління у сфері багатостороннього співробітниц­тва. Глобалізація розглядається, з одного боку, як джерело нових можливостей, а з іншого – як причина багатьох конфліктів, що виникають на національному ґрунті, а також між країнами, регіонами та у глобальному масштабі.

Дослідники глобалізації по-різному трактують і датують основні події у за­гальносвітовому розвитку, відзначаючи поступове зближення країн і континентів упродовж усієї історії людства.

Згідно першого підходу вся світова історія – це сво­го роду сукупність посту­пових кроків держав і народів у напрямку глобального зближення. Факт взаємоза­лежності був відомий задовго до появи терміну «глобалізація». Ще Шарль Луї Монтеск’є у праці «Про дух законів» (1748р.) оптимістично зазначав: «Дві нації, взаємодіючи одна з одною стають взаємозалежними; якщо одна зацікавлена прода­ти, то друга зацікавлена купити; їх союз виявляється базується на взаємній необхід­ності».

Більшість дослідників другого підходу стверджує, що глобалізацію потрібно розглядати як особливе самостійне явище, але разом з тим і як прояв інтернаціона­лізації господарського життя, яка розпочалася із розвитком світового ринку. В ХVІ – ХVІІ ст. у міру розвитку мануфактур посилюються економічні взаємозв’язки між країнами, міжнародна торгівля набуває цілком нового значення у якості постій­ного фактора, формується спеціалізація країн на виробництві та експорті певних то­варів, створюються основи міжнародного поділу праці.

Щодо періоду нової історії – третій підхід, – то дослідники виділяють при­наймні три етапи глобалізації. Першим етапом можна вважати сформований на рубежі ХІХ і ХХ століть (1870-1913 рр.) глобальний ринок товарів і капіталу у рам­ках Pax Britannica (колонії і протекторати Великобританії, а також залежні від бри­танського капіталу країни). До 1914 року Великобританія, по суті, координувала усі функції, що інтегрували міжнародну економічну систему. Масштаби взаємодії най­більших національних економік наприкінці ХІХ сторіччя за більшістю параметрів були глибшими, ніж на передодні ХХІ століття. «Полем нашої діяльності є весь світ» – таким був девіз найбільших міжнародних транспортних і промислових ком­паній кінця ХІХ століття. Однак більшість країн того періоду ще не брали участі в процесі глобалізації, що обмежувало інтеграцію глобальних ринків.

Згодом, з 1914 по 1950 рр. глобальні процеси були перервані двома світовими війнами. Міжвоєнний період характеризувався політикою автаркії, яку проводили більшість країн, і яка полягала у підвищенні імпортних тарифів та обмеженні мігра­ції капіталу. Відтак, другий етап глобалізації датується періодом після другої світо­вої війни. У цей період інтернаціоналізація отримала новий імпульс і фундамент­тальну основу у формі експорту-імпорту капіталу. «Славне тридцятиріччя» (1945-1975 рр.) ознаменувалося відновленням і модернізацією довоєнного потенціалу сві­тової економіки, деколонізацією та формуванням нового світового порядку. Саме у цей період започатковано у 1945 році діяльність МВФ та Світового банку; в 1947 році укладено Генеральну угоду по тарифах і торгівлі (ГАТТ) (у 1995 році реорга­нізована у Світову організацію торгівлі (СОТ)), які розпочали активну діяльність вже після 1970 року. Разом з тим, це період розколу світу на дві системи, що функ­ціонували на основі різних принципів (період холодної війни та біполярного роз­витку).

Сучасний і, вочевидь, незавершений етап глобалізації порівняно з поперед­німи двома характеризується багатьма якісно новими відмінностями. Однією з її головних рис є лібералізація зовнішньоекономічної сфери й по­лі­ти­ки. Починаючи з 80-х років ХХ століття, у країнах Заходу поступово знижувалися торговельні бар’є­ри і поглиблювалася лібералізація торгівлі послугами, ін­те­лектуальною власністю, сільськогосподарськими товарами, що сфор­му­вало нові «правила гри» Світової ор­ганізації торгівлі (СОТ). Упродовж ХХ століття крок за кроком формуються міжна­родні технологічні, виробничі, фінансові ланцюжки, допоки у 80-ті роки ХХ століт­тя світова економіка не прийшла до так званого єдиного «світового конвеєру». Про це, зокрема, свідчить той факт, що близько 1/3 світового експорту припадає на де­талі, вузли і компоненти, а не на готову продукцію. Внутрігалузева торгівля потіс­нила міжгалузеву. Розвиток системи радіо- і телекомунікацій, Інтернету призвело до вини­кнен­ня єдиного глобального інформаційного простору. Характерною рисою су­час­ного етапу інтернаціоналізації є те, що міжнародні потоки товарів, послуг, ка­піталу та інформації контролюються в першу чергу не національним, а між народ­ним законодавством, у чому полягає основна риса глобального характеру сучасної інтернаціоналізації. І це, фактично, є зовнішнім проявом того, що в глобалізації можна помітити дві групи факторів: об’єктивні і суб’є­ктивні. В основі об’єктивних факторів лежить інтерна­ціо­на­лі­за­ція ви­робництва і капіталу на рівні компаній та банків, які виходять за рамки національних кордонів (ТНК і ТНБ). Суб’єктивна сторона проявляється у свідомому регулюванні і конструюванні глобалізації міжна­родними органі­за­ці­я­ми, а співробітництво у забезпеченні міжнародної стабільності і безпеки стали умовою подальшого існування людства.