Форми прояву глобалізації

Відомий гарвардський вчений Стенлі Хоффман вважає, що упродовж остан­ніх років у світі відбувається «зіткнення глобалізацій», оскільки гло­балізація прояв­ляється у трьох формах, кожна з яких характеризується власним проблемним по­тенціалом. Перша – це економічна глобалізація, що є результатом нещодавньої революції в технологічно-інформаційному секторі, торговельній та інвестиційній га­лузях. Її головними рушіями є корпоративний бізнес, а також державні й міжнародні структури. Результати економічної глобалізації спричинили нерівність між держава­ми і викликали стурбованість світової спільноти з приводу вирішення проблем гло­бальної конкурентоспроможності.

Культурна глобалізація власні витоки визначає в закономірних проце­сах технологічної революції і наслідках економічної глобалізації, які разом при­зводять до активізації процесу переміщення культурних товарів. Головною її дилемою є вибір між уніфікацією і різноманітністю.

Політична глобалізація характеризується переважанням на міжнародній арені США та їх політичних інститутів, а також широким спектром міжнарод­них і регіональних організацій з мережею представницьких зв’язків.

Переваги глобалізації є незаперечними, вважає С. Хоффман. До них він відносить її необоротність і неминучість. Разом з тим, її досяжність залишаєть­ся лімітованою, оскільки вона автоматично виключає з власного історичного контексту значну кількість бідних країн через їхній нерівномірний розвиток і соціальні умови. Ключовим недоліком глобалізації, за словами С. Хоффмана, є те, що громадянське суспільство перебуває в ембріональному стані, а привабли­ва ідея покращення умов життя людей через руйнування бар’єрів є сумнівною.

Досліджуючи різноманітні аспекти феномену глобалізації, Ульріх Бек у книзі «Що таке глобалізація» справедливо зазначає: «Глобалізація певно була найбільш широко використовуваним – і, в тому числі, невірним шляхом – клю­човим словом у дискусіях в останні роки і стане ним у майбутньому. Проте во­на також є одним із понять, що найбільш рідко має визначення і найбільш часто невірно інтерпретується, будучи водночас найбільш політично ефективним по­няттям».

За думкою У. Бека, необхідно розрізняти ряд вимірів глобалізації. При цьому будь-який їх перелік повинен включати комунікативні технології, екологію, еконо­міку, організацію діяльності, культуру і громадянське суспіль ство. На думку автора, «глобалізація означає, що кордони стають помітно менш істотними для повсякден­ної поведінки в різних вимірах економіки, інформації, еко­логії, технології, міжкуль­турних конфліктів. Гроші, технології, товари, інформація перетинають кордони так, наче вони не існують».

З точки зору економістів, глобалізація визначається як «виникнення глоба­лізованої економіки, в якій національні економіки розділяються, а потім знов по­єднуються в системі угод і процесів безпосередньо на міжнародному рівні». В цій глобалізованій еконо­міці кордони національних економік більше не є істот­ними, і вона підпорядковується власній логіці, яка відрізняється від логіки еконо­мічних відносин між незалежними національними об’єктами.

Політики вважають, що глобалізацію можливо розглядати як підйом у влас­ній могутності нового «поліцентричного» світу, як антитези існуючому світові, де панує держава, пов’язана з ним тісними узами. Цей новий світ ґрунтується на не­державних чи транснаціональних зв’язках.

І, нарешті, з погляду географії, глобалізацію можна аналізувати як процес формування на міжнародному рівні такого простору, який є результатом процесу розповсюдження, обміну комунікаційних технологій між різними частинами світо­вого співтовариства.

У найзагальнішому вигляді глобалізація характеризується:

– наявністю розвинутих і структурно сумісних ринків;

– підтриманням таких темпів техніко-економічного розвитку, які не бу­ли характерними для більшості країн з традиційними, навіть індустріальними еко­номіками;

– неминучим відставанням тих, хто не спроможний знайти власну нішу в новій структурі світового господарства;

– наявністю деяких нових можливостей кризового регулювання, сутність якого полягає в тому, щоб чергова економічна криза не зрівняла позиції націо­нальних економік різних країн напередодні наступного підйому.

Більшість фахівців визнає, що глобалізація віддзеркалює досяг­нутий світо­вою спільнотою критичний рівень економічної взаємозалежності на основі: економічної інтеграції і зростаючого переміщення по світу капіталу, товарів, робочої сили; технологічної інтеграції, яка стимулюється світовим науково-тех­нічним прогресом; сучасної інформаційно-комунікаційної революції, пов’я­заної зі створенням швидкісних транспортних засобів та ультрасучасних засобів зв’я­зку, розповсюдженням у світі персональних комп’ютерів і мережі Інтернет. За межами цього критичного рівня жодна з держав не може вже самостій­но і при тому успішно вирішувати завдання власного соціально-економічного розвитку.

Таким чином, на сьогодні, як у теоретичному, так і практичному аспектах дослідження проблем глобалізації на перше місце вийшли процеси інтеграції – як на цивілізаційному, так і на глобальному рівнях. У цьому зв’язку слід виділити два знакових явища. Перше – розвиток західноєвропейського цивілізаційного співтовариства на міждержавному рівні зі створенням не тільки спіль­ного ринку, єдиної валюти, спільних митних кордонів, але й з передачею низки функцій, які раніше належали національним державам, на наддержавний рівень, формуванням Європарламенту і спільної правової бази, Єврокомісії як органу виконавчої влади, деяких спіль­них судових органів. За суттю справи Західна Європа реалізує пілот­ний проект міждержавного партнерства і зближення рівнів соціально-економіч­ного розвитку, який у перспективі може слугувати еталоном не тільки для інших багатодержавних цивілізацій, але й для усієї глобальної спільноти локальних циві­лізацій. Іншим знаковим явищем останніх десятиліть стало формування моделі глобалізації, яку Н. Моїсеєв назвав «світом ТНК» і, яка формує засади негативно­го сценарію глобалізації у XXI столітті. На базі осмислення цієї реальної тенденції можна зробити висновок, що сучасний західний світ перейшов на шлях самодос­татнього не тільки постіндустріального, але і постекономічного суспільства, коли до минулого відходять приватна власність і ринок, мотиви діяльності набувають нематеріального змісту, до влади приходить прошарок інтелектуалів. Інші країни і цивілізації, що вичерпали потенціал «наздоганяючого розвитку», є приреченими назавжди залишатися на індустріальній стадії розвитку. Нерозвинуті країни ста­ють предметом агресії ідеології атлантизму, що використовує засади неоколоніалізму.

ТЕМА 3