Наукові школи сучасної глобалістики

Перші теоретичні моделі глобалізації були створені в 1980-х – 1990-х роках на концептуальній основі між конкуруючими формами дискурсу: дискурсом світо­вої системи і власне дискурсом глобалізації. Нині в рамках сучасної парадигми гло­балістики функціонують відповідні наукові школи і працюють організовані наукові колективи. Основних шкіл — шість.

1. Школа світ-системного аналізу (Імманїла Валлерстайна, США) розробляє парадигму, в центрі якої – розвиток економік, історія систем і цивілізацій. Кінець XX століття розглядається цією школою, як криза переходу від капіталістичної світ-системи до поки що невизначеної посткапіталістичної системи. Капіталістична світ-система розглядається як перша історична форма глобальної системи, яка безу­пинно розвивається у взаємодії ядра («золотий мільярд») з напівпериферією і пери­ферією світу.

Світ-системний аналіз (англ. world-systems analysis, далі ССА) за своєю сут­ністю становить орієнтований на історичну перспективу аналіз циклів, тенденцій і довгострокових структурних характеристик світової економіки. Його виникнення на початку 70-х років XX ст. було обумовлене цілим рядом подій, що відбулися у світі в другій половині минулого сторіччя, такими, як війни, низка економічних криз, поява на світовій арені так званих країн «третього світу» як окремої струк­турної одиниці. ССА виник як спроба переосмислити, пояснити ці процеси і події, подивитися на відносини на світовій арені між різними групами країн з нового кута зору.

Розробку ССА пов’язують з іменем Іммануїла Валлерстайна. Вважається, що його праця «Сучасна світова система» (1974 р.) започаткувала ССА. Цей теоретич­ний підхід був синтезом декількох теоретичних традицій: по-перше, броделівської історіографії і, ширше, французької школи «Анналів»; по-друге, різних варіантів «теорії залежності» – насамперед тієї версії, що була розроблена Андре Гундером Франком у 1960-і роки і, яка, у свою чергу, була пов’язана із марксистською теоре­тичною традицією.

Вихідним задумом світ-системного аналізу був протест проти теорій модернізації». Так, зокрема, теорія модернізації розглядає суспільства світового ядра як «модернізовані», а суспільства світової периферії – як такі, що повинні пройти через процес модернізації і досягти такого ж рівня розвитку, що і «модерні» суспільства. Хоча теорія модернізації і порівнює різні суспільства, вона не може вважатися глобальною, оскільки, здійснюючи порівняльний аналіз суспільств, вона абсолютно не брала до уваги систему взаємин між ними, нею не розглядалася світ-система сучасного людства. Динамізм, що виявлявся у трансформації суспільств, піддавав критиці теорії модернізації і був одним із головних поштовхів до розвитку світ-системного аналізу.

Іншою передумовою, як пише Валлерстайн, була історичність, тобто, якщо процеси є систематичними, то загальна історія системи (на противагу історії складових частин, що розглядаються окремо й у порівнянні) відіграє вирішальну роль у розумінні сучасного стану системи.

Третя передумова – унідисциплінарність (umdisciplinarity), і вона випливає з другої – розгляд історичних, суспільних процесів не з точки зору окремих дисцип­лін (економіки, політики, соціології), а з погляду світ-системного підходу.

Нарешті, четвертою передумовою Валлерстайн називає холізм («філософію цілісності»). «Аргументи світ-системного аналізу змусили його прихильників пос­тавити під сумнів наявність кордонів між суспільними науками, історично скон­струйованих у період 1850-1945 pp., і навіть протестувати проти їхньої наявності. Ці кордони не витримували критики, і тому мова йшла про реструктурування знання. Справді, холізм змушує переосмислити також й історично сформований, а тепер канонізований великий вододіл між суспільними і точними науками...».

І. Валлерстайн створює принципово нову сферу дослідження. Світ-системний аналіз будується навколо принципово іншого об’єкта – не держави, не ринку чи громадянського суспільства, а саме навколо усього світу як визначеного системно­го і структурного цілого. Такий підхід на сьогодні є найбільш вдалим і адекватним, оскільки у зв’язку із процесами глобалізації «...держави (національні економіки) дійсно втрачають функцію основного структурного елемента світової економіки».

Принципова новизна підходу ССА до аналізу глобальних структур історії по­лягає в акценті на приматі «зовнішніх», екзогенних факторів соціальних змін, що мають радше не внутрішню, а зовнішню, світ-системну природу. Учений виділив наступні основні предмети аналізу в досліджуваному об'єкті (світ-системі):

1) функціонування капіталістичної світової економіки як системи;

2) її походження;

3) зв'язок капіталістичної світової економіки з некапіталістичними структура­ми до того, як перша стала глобальною системою;

4) порівняльне вивчення історично альтернативних способів виробництва;

5) нарешті, перехід до соціалізму, що триває.

Основною категорією, що використовується в аналізі Валлерстайна, є не окрема національна держава чи суспільство, а цілісність (totality) або історична система. Учений стверджує, що існувало всього три типи цілісностей і можливо, що в майбутньому з’явиться четвертий. Трьома типами цілісностей, що існували раніше або існують зараз, є міні-системи, світ-імперії і світ-економіки.

1) Міні-системи є общинними (родовими) економіками, які зазнають вза­ємного впливу. Міні-системи були поглинені в процесі експансії капіталізму і дос­ліджуються головним чином у рамках антропології. Вони характеризуються оди­ничним поділом праці, натуральним типом господарювання, єдиною державністю й єдиною культурою. Фактично міні-системами є усі суспільства на початкових ета­пах їх розвитку, до виникнення в них товарно-грошових відносин. Оскільки зараз таких суспільств практично не існує, ССА їм не приділяє особливої уваги, обмежу­ючись констатацією їх існування у минулому.

2) Як світ-імперії, так і світ-економіки є світ-системами. За словами Чейз-Данна, світ-системи є цілісними соціальними системами (не обов’язково глобальни­ми), складовими яких виступають культурні, нормативні, економічні, політичні й військові зв’язки, обмежені територіальною мережею упорядкованого обміну мате­ріальними благами. Вони відрізняються від міні-систем тим, що об’єднують куль­турно неоднорідні суспільства, а одна від одної тим, що у світ-імперії існує єдиний політичний центр, а світ-економіка включає декілька політичних центрів з різним ступенем влади (впливу), що виходить з кожного з них. Критеріями віднесення держав до однієї світ-системи є:

– широкі й стійкі торговельні зв’язки;

– постійні політичні зв’язки з певними регіонами або народами, особливо відносини рівня «центр – напівпериферія – периферія» і «гегемонія – суперниц­тво»;

– загальні економічні, політичні і, можливо, культурні цикли.

Найсуттєвішими відмінностями між світ-імперіями та світ-економіками є такі:

– світ-імперія має тільки одне ядро; у світ-економіці ядром може виступати як одна держава, так і декілька;

– світ-імперія завжди обмежується кордонами тільки однієї цивілізації; світ-економіка здатна охоплювати декілька цивілізацій;

– інтегруючим чинником у світ-імперії є примус, політична та військова си­ла; світ-економіки формуються добровільно, виходячи із економічної доцільності розвитку міждержавного обміну товарами та послугами;

– якщо для існування світ-імперії вирішальне значення має наявність силь­ного у політичному, економічному, військовому аспектах ядра (центру), то, говоря­чи про світ-економіку, наявність розвинених держав центру лише констатується. Акцент робиться на стійкість економічних зв’язків у системі.

Економічний каркас світ-систем у ССА ґрунтується на поділі праці, який роз­глядається у таких аспектах, як ядро і периферія з напівпериферією; нерівний обмін; нагромадження капіталу. Основним об’єктом ССА є зв’язок між країнами ядра (центру) і периферії, географічно і культурно відокремленими регіонами, що спеціалізуються на випуску капіталомісткої (ядро) чи працемісткої (периферія) про­дукції. Ядра світ-економіки мають вищий статус, характеризуються зосередженням капіталу, передових технологій, військової потуги. Навпаки, периферія має нижчий статус, може вважатися «колонією» чи «сировинним придатком» ядра, характери­зується схильністю до стагнації і соціальних катаклізмів. Один без одного ці два елементи систем існувати не можуть. Це загальна концепція, що описує загальну схему структури світ-системи. Водночас реалії життя вносять певні корективи у цю схему.

У процесі географічного поширення капіталістичної світ-економіки протягом останніх чотирьох сторіч нові території були включені в систему майже виключно як периферія. Водночас бурхливо проходила НТР і на її основі розвивалася нова виробнича діяльність, що призвела до перерозподілу різних виробничих процесів між ядром і периферією. Ключовим елементом при віднесенні тієї чи іншої держа­ви до ядра чи периферії є не сам продукт, а радше відношення між його капітало­місткістю і рівнем кваліфікації місцевої робочої сили.

Розгляд усього сучасного світу як однієї великої світ-економіки є правомір­ним з огляду на зростаючу економічну взаємозалежність усіх регіонів світу, поглиб­лення світогосподарських зв'язків. У цій світ-системі ядрами виступають США і Канада, ЄС та Японія, цілком заможні й демократичні держави, що спеціалізуються на виробництві високотехнологічної продукції та характеризуються зростанням пи­томої ваги сфери послуг. Напівпериферійний регіон включає країни Східної Євро­пи, Росію, відносно індустріалізовані країни Латинської Америки (Мексика, Колум­бія, Бразилія, Аргентина, Чилі), Туреччину і так звані нові індустріальні країни. У цих країнах переважає індустріальне виробництво з високим ступенем державного контролю економіки, який поступово знижується. Сучасна периферія репрезентова­на менш заможними державами Латинської Америки, Центральної Африки, Пів­денної Азії та Китаєм (останній активно пересувається у напівпериферію системи). Але такий підхід потребує декількох уточнень.

По-перше, слід розглядати світ-системи одночасно різних рівнів. Найвищий рівень займає капіталістична світ-економіка, яка охоплює весь світ. На іншому рівні окремою світ-економікою є ЄС із найвищим у світі ступенем міждержавної інтегра­ції, в якій є своє ядро (Великобританія, Німеччина, Франція), напівпериферія (скандинавські країни, Голландія), периферія (Греція, Іспанія, Португалія), або Азійсько-Тихоокеанський регіон зі своїми центрами та околицями.

І, по-друге, ССА приділяє увагу тільки європейській цивілізації. Але, окрім європейської, у світі існують й японська, китайська, африканська, латиноамерикан­ська, арабська цивілізації зі своїми культурними традиціями, «правилами гри», на які не можна не зважати. Аналіз структурної побудови цих цивілізацій як окремих світ-систем необхідний для більш повного розуміння логіки взаємодії між ними.

Якщо концепція країн ядра і периферії була запозичена теоретиками ССА у представників теорії залежності, то Валлерстайн впроваджує таке нове поняття, як напівпериферія (semi-periphery). У політичному аспекті напівпериферійні держави стабілізують світ-систему завдяки «під-імперській» діяльності, відхиляючи і погли­наючи частину опозиції країнам ядра з боку периферії. Вони мають серединний ста­тус, є опорним пунктом експлуатації ядром периферії, поєднують їхні риси, їх ха­рактеризує динамічність розвитку.

Головними факторами, які надають країнам перевагу в боротьбі за підвищен­ня статусу у світовій ієрархії є:

– обсяг ресурсів (особливо фінансових, науково-технічних, інформацій­них та інтелектуальних, а також адекватних моральних і пра-вових традицій), здатність їх мобілізувати для успішної конкуренції у найбільш прибуткових сферах;

– опорна мережа і кадровий потенціал економічної експансії;

– відсутність надмірних витрат на національну безпеку і безпеку міжнарод­ної торгівлі;

– нарешті, вигідне геоекономічне положення.

Концепція держав ядра, напівпериферії і периферії розглядається багатьма аналітиками як центральна у всьому світ-системному аналізі. Водночас саме ця кон­цепція викликає і найбільш гостру критику. Так, Мануель Кастельс вказує: «Глоба­льна економіка глибоко асиметрична, але не слід уявляти її у спрощеній формі цен­тру, напівпериферії і периферії чи прямого протистояння між Північчю і Півднем, оскільки існує декілька «центрів» і декілька «периферій», а Північ і Південь нас­тільки внутрішньо різноманітні, що використання цих категорій в аналітичному сенсі мало що дає».

2. Друга школа глобалістики представляє основну концепцію «Сталого розвитку». Ця парадигма розроблена під керівництвом Лестера Рассела Брауна в Інституті світових досліджень (Вашингтон (США), 1975), який провів ряд проектів на тему «Стан світу» у 1980-ті. Міжнародна комісія ООН з навколиш­нього середовища і розвитку використала цю глобальну концепцію для підго­товки доповіді «Наше спільне майбутнє» (1987 р.). Генеральна Асамблея ООН прийняла спеціальну резолюцію «Екологічна перспектива до 2000 року і нада­лі» (1987 р.), згідно з якою сталий розвиток повинен стати пріоритетним прин­ципом діяльності ООН, урядів і приватних підприємств, організацій та установ.

Визнаючи висновок про існування планетарних меж економічного зрос­тання, представники цієї школи (Лестер Браун) заявили про неефективність і недорозвиненість традиційного людського суспільства як причину і наслідок надмірного демографічного зростання. Критичний поріг сталого зростання сві­тового суспільства вже пройдений, тому що людство споживає значно більше ресурсів, ніж дозволяють закони стабільного функціонування глобальних еко­систем. Необхідно, як вважають прибічники цієї теорії, зупинити глобальний демографічний вибух в країнах, що розвиваються, і піддати критиці концепції економічного зростання західного типу.

Дещо однобічний екологічний ухил цього напряму призводить до його ві­домої обмеженості. Разом із тим приваблює запропонована поступовість, поета­пність, еволюційність змін. Вищою метою програми сталого розвитку її ініціа­тори бачать у пошуках нових шляхів, які б забезпечили прогрес людства не тільки в елітарних регіонах і в короткі періоди (цикли), а на всьому глобально­му просторі і на довгу перспективу. Ця школа глобалістики може вважатись передвісницею еколого-економічної школи, яка виникла вже в 90-ті роки ХХ століття і, яка прагне довести можливість поєднання екологічних і економічних інтересів у процесах глобального розвитку. В Україні сьогодні цей напрям є актуальним, він підтримується в дослідженнях вітчизняних вчених.

3. Третя школа представляє концепцію «Межі зростання». Проблема меж економічного зростання лежить в основі тематики доповідей Римського клубу (1968). Досягнення цієї школи полягає в результативних спробах моделю­вання світової економічної динаміки. При цьому брались п'ять взаємопов'яза­них змінних величин:

1) населення;

2) виробництво продовольства;

3) використання не відновлювальних ресурсів;

4) капіталовкладення;

5) забруднення навколишнього середовища.

Була висунута робоча гіпотеза про дисфункціональність глобальної систе­ми. В ході її перевірки автори дійшли висновку, що при збереженні існуючих тенденцій зростання, людство дуже швидко наблизиться до крайньої межі де­мографічної та економічної експансії. Значення цих результатів полягає ще й у тому, що межі зрос­тання вбачаються не стільки в планетарно-ресурсних обме­женнях, скільки у внут­рішніх обмеженнях світового людства – панування і жорстокий егоцентризм глоба­льних корпорацій, архаїчний суверенітет все більш чисельних держав та їхня кон­фліктна конкуренція, егоїстичний дух елітаризму і зверхності цивілізації Заходу, де­зінтеграція людського співтовариства. Надаючи особливого значення людині, А. Печчеї запропонував глобальну програму Нового Гуманізму, суть якої саме в «людській революції», в інтеграції людей світу, в формуванні світової людської спільноти, здатної до колективних зусиль по плануванню і керуванню заради спіль­ного майбутнього людства, оскільки альтернативою може бути відсутність будь-якого майбутнього. І сьогодні ця глобальна стратегія гуманізму не втратила свого значення. Цю стратегію вважають альтернативою ідеології та стратегії «нелюдської глобалізації», яку нав'язують світу деякі лідери силової глобалізації в інтересах елітарних країн.

4. Четверта школа – це школа універсального еволюціонізму в глобалісти­ці, що розвивається під керівництвом академіка Миколи Мойсеєва на базі ноосфер­ного вчення Володимира Вернадського. Ця школа піддає критиці доповіді Римсь­кого клубу за їх розуміння пасивної ролі природи і її пасивної реакції на результати діяльності людства. Ініціатори школи закликають розглядати глобальну природу як самоорганізовану систему, реакція якої хоч і непрогнозована через величезну кількість критичних порогових факторів, але неминуча в довгостроковому плані. До того ж пропонується враховувати зворотну реакцію біосфери на процеси глоба­льного розвитку.

Школа під керівництвом академіка М. Мойсеєва є антагоністичною щодо концепції сталого розвитку, вважаючи останню «опаснейшим заблуждением совре­менности», а розмови про сталий розвиток нагадують глобалістам-еволюціоністам поведінку страуса, що ховає голову в пісок. Між тим сумісний розвиток глобаль­ного людського суспільства і біосфери може бути цілеспрямованим, взаємоузго­дженим і ефективним. У результаті конструктивної коеволюції може бути сформо­вана ноосфера, ноосферна економіка і ноосферна цивілізація, яка відкриває шлях до якісно нового розвитку. Цю школу називають ще школою глобальної екології. Вона запропонувала теорію глобальних рішень і компромісів. Ця школа розробила і запропонувала моделі глобальних наслідків ядерної війни, «ядерної зброї» і «ядер­ної зими» та соціологію глобального компромісу – концепцію «Глобальних інсти­тутів згоди», які можуть добиватись стабільних ефективних компромісів. Доведе­на можливість світових угод кооперативного типу, що об'єднують зусилля і ресурси суверенних держав для вирішення планетарних завдань. Вважається, що положення школи універсального еволюціонізму органічно ввійдуть в парадигми глобалістики ноосфери.

5. П’ята школа – це школа мітозу біосфер, певною мірою не має прямого відношення до глобалістики. Але її вважають важливою при переході до практич­ної діяльності по раціоналізації взаємодії світового людства з навколишнім середо­вищем. Неурядовий міжнародний Інститут екотехніки (1969) (Марк Нельсон), що представляє цю школу (французька лінія вчення про ноосферу), з 1976 р. проводить конференції у Франції. Генезис парадигми Інституту екотехніки обумовлений прак­тичними потребами космонавтики в створенні штучних біосфер малого масштабу із заданими якостями. Ідея цієї школи полягає в тому, щоб досягнуті результати вико­ристовувати для покращання земної біосфери і для формування ноосфери. Суть но­осфери в гармонічному синтезі біосфери і техносфери. Під техносферою розуміють «глобатехс» – тип нової культури, що має діапазоном розповсюдження весь плане­тарний ринок. Факт експансії «глобатехс» в Космос означає, що повна екологічна рівновага можлива лише при виході за межі земної біосфери в Космос. На цій підставі ноосфера перетворюється на важливий фактор еволюції Всесвіту.

6. Шоста школа – це школа контрольованого глобального розвитку Джер­мена Гвішиані, яка починала з реалізації програми «Моделювання глобаль­ного розвитку», і яка мала своєю метою створення системи моделей альтернатив­ного глобального розвитку і рекомендацій щодо вибору оптимальних управлін­ських стратегій. При цьому значна увага надавалась соціальним проблемам. Ця школа пропонувала розвивати глобалістику з позицій загальносоціологічної теорії і методології. Перехід до інформаційного суспільства розглядається як магістраль­ний шлях вирішення глобальних проблем. З позицій сьогодення, запропонований авторами цієї шкли класовий підхід до глобалістики, здається наївним, як і його «радянська суб'єктність» сприйняття глобалістики.

Таким чином, сучасна глобалістика не має поки що єдиної парадигми. Зміст окремих парадигм ще залишається під тиском відповідних філософ­ських доктрин, а системний комплексний підхід ще не набув статусу обов'язко­вості для всіх концеп­цій. Більше того, існує певна цивілізаційна са­моізольованість сучасних парадигм глобалістики, оскільки діапазон рефлексив­ної комунікації в сучасній глобалістиці є обмежений християнським світом, який є також поділеним. Тому включення до ко­мунікації конкуруючих цивіліза­цій дає можливості для створення більш життєздат­них парадигм глобалістики.

ТЕМА 4