Цивілізаційна структура сучасного світу: поняття «цивілізація», типи і види цивілі­зацій

Термін «цивілізація» запроваджений у науковий вжиток у XVIII столітті у про­цесі виділення соціогуманітарного знання із загальної системи знань, набут­тя ним ідентичності. Під цим поняттям розуміли більш високий ступінь сус­пільно­го розвитку, пов'язаний із динамічним ходом капіталістичних ринкових відно­син, насамперед у Європі. У найбільш розповсюдженому трактуванні «ци­вілі­зація» – людська спільнота, яка впродовж певного періоду часу (процес за­ро­дження, розви­ток, загибель чи перетворення цивілізації) має стійкі особливі ри­си в соціально-політичній організації, економіці та культурі (науці, техноло­гіях, мистецтві тощо), спільні духовні цінності та ідеали, ментальність (світог­ляд).

Існує декілька підходів до класифікації цивілізацій на основі певних виз­начальних критеріїв.

1. За просторовою ознакою розрізняють два головні типи:

− всесвітню (загальнолюдську) цивілізацію, що характеризується плане­тарними масштабами;

− локальні цивілізації, що обмежуються територіями окремих регіонів чи країн і виражають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географіч­ні особливості окремої країни, групи країн, етносів, пов’язаних спільною долею.

Таблиця 5.1.1

Класифікація цивілізацій за чотирма фазами економічного розвитку

Локальні цивілізації виникли близько шести тисячоліть назад у межах стародавніх держав та їх об’єднань – в Шумері, Єгипті, Індії. Потім вони змі­нювались, зникали, трансформувались у цивілізації нових поколінь. А. Тойнбі нарахував 47 цивілізацій трьох поколінь, виділивши п’ять «живих» цивілізацій почат­ку XX століття: західну, православно-християнську, ісламську, індуїстсь­ку, далекосхідну. За основу класифікації він взяв приналежність до тієї чи іншої світової релігії.

Ознаками локальних цивілізацій є: 1) певна єдність культурної спадщини (дану ознаку не можна вважати абсолютною, оскільки цивілізації нерідко внас­лідок завоювань та асиміляції підкореного населення); 2) межі таких цивіліза­цій час­то не співпадали з кордонами географічного району, який відокремлю­вався за ознакою існування умов, що дозволяли людям, які живіть на цій тери­торії, під­тримувати інтенсивніші, ніж в інших граничних районах, зв’язки; 3) спільність релігії, або навіть однієї з конфесій окремої релігії; 4) відносна компактність території, що забезпечує можливість постійних економічних і ду­ховних контактів.

За своїм складом локальні цивілізації можуть бути: 1) моноетнічними (японська, індуїстська, конфуціанська); 2) поліетнічними (західна, ісламська, африканська, латиноамериканська). За географічними ознаками локальні циві­лізації можуть бути: 1) компактно розташовані на одній території (індуїстсь­ка, конфуціанська, африканська); 2) розпорошені на кількох континентах (за­хідна, ісламська).

Кожна цивілізація має свою внутрішню структуру, яка забезпечує її ці­лісність і когерентність. Головними складовими структурної будови цивіліза­ційних утво­рень є генетичні, функціональні та структурні зв’язки. Вони у своїй сукупності та взаємодії становлять життєвий цикл цивілізації, який за А. Тобі­ним складається з таких фаз: виникнення (зародження) – зростання – надлом – розпад.

Формування четвертого покоління цивілізацій є зумовленим: по-перше, новим етапом історичного процесу; по-друге, зміною техногенної цивілізації на гуманістично-креативну, ноосферну, постіндустріальну форму; по-третє, викли­ком з боку процесів глобалізації та інтеграції як власного протилежного базису процесів диференціації і дезінтеграції на нових принципах. Останній процес найбільш наочно спостерігається, перш за все, в межах західної цивілізації, яка, маючи за власне історичне ядро Західну Європу, опанувала індустріальне сус­пільство і поширилась на Північну і Латинську Америку, Австралію і Океанію, перетворила на колонії Індію, Африку, підпорядкувала власному впливу Китай. А. Тойнбі зазначав: «У ході власної експансії сучасна західна цивілізація пере­творилася в буквальному сенсі слова на всесвітню, охопивши своєю мережею всю решту цивілізацій».

Водночас XX століття стало початком занепаду всемогутності західної цивілізації. Це відмічали О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін. Останній вважав однією з головних тенденцій кінця ХХ століття переміщення центру творчого лідерства з Заходу на Схід: «Творчий центр історії людства, який був локалізо­ваний протягом сторіч в Європі і європеїзованій Америці, остаточно перестав бути обмеженим цими кордонами. Значною мірою він поширився на Схід і став «планетарним» в сенсі активності не тільки на Заході, але і на Сході... В подаль­шому, у великих «виставах» історії буде представлена не просто одна євроамери­канська «зірка», але декіль­ка зірок Індії, Китаю, Японії, Росії, арабських країн та інших культур і народів. Ця епохальна тенденція вже діє і швидко набирає обертів кожного дня».