Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Спілкування як вид соціальної взаємодії






1. Комунікативна ситуація. Учасники спілкувального акту.

2. Комунікативна компетенція.

3. Основні закони та правила спілкування.

4. Стратегії спілкування.

Література:

 

1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики / Ф. С. Бацевич. –К.: ВЦ " Академія", 2004. – С. 37-42, 115-122, 213-251.

2. Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: навч. посіб. / Я. Радевич-Винницький. – К.: Знання, 2006.– С. 17-23.

1. Комунікативна ситуація. Учасники спілкувального акту

Спілкування відбувається за конкретних обставин, які ма­ють назву комунікативної ситуації. Параметри ситуації в ос­новному визначаються такими її складовими: ХТОКОМУЩО — ПРО ЩО — ДЛЯ ЧОГОДЕ — КОЛИ.

ХТО і КОМУ — це учасники спілкувального акту, тобто спілкувальники, комуніканти. ХТО — той, хто говорить (пише, вживає невербальні знаки). Його називають по-різному: адре­сант, перша особа, надавач (емісор), відправник тощо. КО­МУ — той, до кого говорять (пишуть, сигналізують невербальними знаками). Він теж має низку назв, співвідносних із на­звами для ХТО: адресат, друга особа, сприймач, отримувач, реципієнт (від лат. — " той, що одержує").

Для комунікативної ситуації суттєвою є наявність чи від­сутність третьої особи (осіб, аудиторії), яка (-і) не бере (-уть) участі в діалозі, але від присутності якої (-их) залежить спілкувальна поведінка першої (адресанта) та другої (адресата) осіб.

ЩО — це те, що сказано (написано, виражено невербальними знаками), тобто повідомлення, текст, який може мати об­сяг від одного звука (літери, жесту) до розлогої доповіді чи роману-епопеї.

ПРО ЩО — це змістова сторона тексту.

ЧОМУ — це спричиненість мовлення, його мотивація.

ДЛЯ ЧОГО — це цільова обумовленість мовлення. Залежно від мети, яку ставить перед собою адресант: поінформувати, переконати, створити настрій, вивести з рівноваги, згаяти час тощо — він організовує своє мовлення, добирає відповідні ви­ражальні засоби, способи побудови тексту, дотримується пев­ної стратегії і тактики у своїй комунікативній поведінці.

ДЕ — це місце спілкування. Воно так само виявляє вплив на спілкувальну поведінку комунікантів. Наприклад, у церкві чи в музеї спілкувальники здебільшого не говорять надто го­лосно, не вживають непристойних слів і виразів, утримуються від енергійної жестикуляції тощо.

КОЛИ — це час спілкування. Наприклад, телефонувати до когось без виняткової потреби чи попередньої домовленості рано-вранці чи пізно ввечері, а, тим паче, вночі, не прийнято.

Розглянемо докладніше учасників спілкування. Адресант (перша особа: я, ми в значенні я) й адресат (друга особа (-и): ти, Ви, ви) — це неодмінні учасники комунікативного акту. Третя особа (-и): він, вона, вони — є факультативною (фр. — " необов'язковий", від лат. — " можливість"), тобто спілкування може відбуватися як у її присутності, так і без неї.

Адресант починає розмову і спрямовує своє мовлення на ад­ресата, який сприймає мовлення. Третя особа теж сприймає його, але не бере участі в розмові.

Спілкувальники вирізняються своїми постійними і змінни­ми ознаками. До постійних ознак належать: стать, вік, націо­нальність, віросповідання, соціальне становище, рівень і ха­рактер освіти, місце праці тощо. Коли говориться про постійні ознаки, то мається на увазі не те, що вони абсолютно незмінні (у наш час люди міняють навіть національність і стать), а те, що вони незмінні впродовж часу, суттєвого для конкретного комунікативного акту. Постійними ознаками визначається ко­мунікативний статус (лат. — " становище") мовця. Зна­чущість цих ознак певною мірою залежить від сфери спілку­вання. У ділових взаєминах вік людини та її стать мають менше значення, ніж посада. Проте це не означає, що ці відмінності можна дозволити собі не знати або ігнорувати. Адже навіть у діловому спілкуванні жінки більше уваги приділяють процесові спілкування, тоді як чоловіки — його змістові. Жінки при­хильніші до чужої думки, їх легше переконати. Вони слуха­ють співрозмовника до кінця. Чоловіки ж слухають 10—15 хви­лин, а тоді думають, що самі мають сказати, не з'ясовуючи, чи правильно розуміють те, що говорить партнер. Жінки мають більшу потребу у спілкуванні, ніж чоловіки. Це пов'язують з особливостями пам'яті. Чоловіки здатні розкладати інфор­мацію по різних " полицях" пам'яті і на певний час забувати про неї. Жінки ж, щоб проаналізувати проблему і " позбутися" її, мають виговоритися. Тому вони шукають об'єкт, який по­глинав би їхні слова.

Важливо враховувати також вікові, регіональні й особливо етнічні особливості статусу комунікантів. Коли, наприклад, японець говорить " Так! ", то це означає, що він розуміє партне­ра, а не те, що згоден з ним.

Змінні, або ситуативні, ознаки мовця — це ті ролі, які лю­дині доводиться " грати" в різних спілкувальних ситуаціях впродовж дня: " пішохід", " пасажир", " супутник", " господар", " гість", " сусід у черзі", " черговий", " клієнт", " пацієнт" тощо.

Від того, який у людини статус і яку вона грає роль, зале­жить її комунікативна поведінка. Людина зі статусом керівни­ка по-різному розмовляє зі своїм начальником і зі своїм підлег­лим, учені інакше поводяться в ролі вболівальників на стадіоні, ніж у ролі учасників " круглого стола" на науковій конференції. Те ж можна сказати і щодо присутності третьої особи (осіб, аудиторії). У присутності викладача, міліціонера, священика тощо здебільшого комунікативно поводяться не так, як у при­сутності одногрупника чи товариша за інтересами.

Комунікативні статуси і ролі бувають симетричними (сту­дент — студент, викладач — викладач, пацієнт — пацієнт) і не­симетричними (студент — викладач, пацієнт — лікар, паса­жир — водій). Симетричність, статусно-рольова однаковість спілкувальників дає більшу свободу, " розкутість" у виборі за­собів вираження. Але вона не звільняє від потреби дотримува­тися норм спілкувальної поведінки. Наприклад, коли на слова вітання не відповісти або щось сказати " крізь зуби", або ж щось на зразок Та пішов ти..., то так можна образити навіть найближ­чого друга. Адже треба пам'ятати про те, що збільшення ста-туено-рольової відмінності між комунікантами вимагає підви­щення рівня комунікативної дисципліни й неухильнішого до­тримання норм спілкувального етикету.

Комунікативна поведінка залежить також від особливостей психіки спілкувальників. У ній виявляє себе їхній темпера­мент (По-різному поводяться холерики, сангвініки, меланхо­ліки і флегматики), інтровертність (від лат. — " всереди­ну" і— " повертати, звертати") й екстравертність (лат.— " зсередини"). Неоднаково поводяться у спілкуванні " лідер", " заводій", " забіяка", " підспівувач", " скиглій", " весе­лун". По-різному дискутують " ерудит", " аналітик", " технолог", " опозиціонер" і так само по-різному провадять переговори " страус", який гадає, що коли не говорити про проблему, вона сама собою зникне, " паровий каток", що не бере до уваги ні міркування партнера, ні альтернативні варіанти, ні спільні ці­лі, " мул", який вперто повторює свою позицію і нізащо від неї не відступиться, " півник", готовий піти на словах на будь-які вчинки, але навряд чи буде дотримуватися домовленостей. Відрізняються люди і за біоритмами: " жайворонки" встають рано і дуже активні в першій половині дня, а " сови" активізу­ються в другій половині дня, люблять працювати ввечері і на­віть уночі.

Коли людина правильно визначає і бере до уваги статуси й ролі інших людей, їхні психічні особливості, то у неї добре сформовані навички децентрації (лат.— префікс із значен­ням віддалення, скасування, припинення і— від гр. — " осереддя") — вміння коригувати свою позицію, вно­сити зміни в свої погляди, уявлення в процесі їх зіставлення з позиціями, поглядами комунікативних партнерів. Така лю­дина, на відміну від егоцентриста (від лат. — " я" і — " осереддя"), завжди намагається досягти взаєморозу­міння.

Кожне наше Я — це не простий феномен, а " колективний суб'єкт", " співдружність особистостей". Розрізняють Я справжнє (яким є тепер, у момент спілкування), Я динамічне (яким планує бути в майбутньому), Я уявлюване (яким належить бу­ти, виходячи з ідеалів і норм, що їх індивід визнає), Я можли­ве (яким він міг би стати), Я вдаване (яким показує себе перед людьми, " маска"). У контактах з іншими людьми виступають різні наші Я. Часом ці Я провадять розмову і між собою.

Залежить мовлення і від того, яку позицію реалізує кожен із спілкувальників у конкретному комунікативному акті. За Е. Берном1, є три позиції: " дорослого", " батька" та " дитини", " Дорослий" сприймає світ адекватно — таким, яким він є, ро­зуміє партнера (-ів) та його інтереси, усвідомлює свою відпові­дальність і вміє визначити відповідальність партнера (-ів). " Ди­тина" поводиться безпосередньо, емоційно, часом вередливо чи й безвідповідально, виявляє залежність від інших. " Батько" погано розуміє, який світ насправді, але знає, яким він має бути. Тому повчає, вказує, спрямовує, виховує тощо. У певних ситуаціях та чи інша позиція може виявитися корисною для мовця. Але недоцільно й недоречно постійно перебувати, ска­жімо, в позиції " батька" й повчати співрозмовника (-ів). Крім того, потрібно завжди орієнтуватися в тому, яку позицію по­сідає співрозмовник, який у нього статус і яка роль, аби не ви­глядати в непривабливому світлі. Уявімо собі для прикладу, що студент у розмові з професором посів позицію " батька", а рад­ник високопосадової особи — " дитини".

 


Поделиться с друзьями:

mylektsii.su - Мои Лекции - 2015-2024 год. (0.008 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал