Стратегії спілкування

Стратегії спілкування пов’язані з поняттям комунікативна інтенція.

Комунікативна інтенція — осмисле­ний чи інтуїтивний намір адресанта, який визначає внутрішню програму мовлення і спосіб її втілення.

Загальна інтенція мовця обумовлює стратегію мовленнєвого спілкування, або комунікативну стратегію.

Стратегія мовленнєвого спілкування — оптимальна реалізація інтенцій мовця щодо досягнення конкретної мети спілкування, тобто контроль і вибір дієвих ходів спілкування і гнучкої їх видозмі­ни в конкретній ситуації.

Як правило, у разі неконфліктного (кооперативного) спілкування його стратегію визначають пошуки «спіль­ної мови», тобто основ діалогічного (чи полілогічного) співробітництва: добір мовних засобів представлення реального стану речей, вибір тональності спілкування, формування сприятливої атмосфери взаємодії всіх учас­ників комунікації тощо.

Сучасна російська дослідниця Т. Янко вважає, що комунікативна стратегія мовця полягає у виборі кому­нікативних намірів і розподілі часток інформації за ко­мунікативними складовими.

Комунікативна стратегія охоплює:

—вибір глобального мовленнєвого наміру (конста­тувати факт, поставити запитання, звернутися з про­ханням тощо);

—відбір компонентів семантики речення і екстралінгвальної конситуації, які відповідають модифіка­ційним комунікативним значенням;

—визначення обсягу інформації, який припадає на одну тему, одну рему тощо;

—встановлення співвідношення квантів (часток) ін­формації про ситуацію зі станами свідомості співбесід­ників і чинником емпатії (співпереживання);

—визначення порядку комунікативних складових;

—налаштування комунікативної структури вислов­лювання на певний комунікативний режим (діалогіч­ний, режим озвучення письмового тексту, прогнозу погоди або новин), стиль (епічний, розмовний) і жанр (поезія, анекдот, лозунг, реклама).

Складовими стратегії можуть також бути аргумен­тація, мотивація, оцінка, висловлювання емоцій (сим­патій, антипатій), міркування вголос, виправдання, підбурювання тощо.

Побудова стратегій та їхня реалізація великою мі­рою залежать від рівня знайомства комунікантів, соці­альних чинників, орієнтації в психічній, когнітивній та інших сферах адресата.

Єдиної типології стратегій спілкування поки що не створено. Так, Т. ван Дейк залежно від дискурсів виокрем­лює такі стратегії: когнітивні, контекстуальні, розуміння, мовленнєві, семантичні, синтаксичні, схематичні, тексто­ві та ін. Він вважає, що саме мовленнєві стратегії визнача­ють загальний «стиль» взаємодії комунікантів, тобто, як і якими засобами може бути досягнута мета. Наприклад, мовець може сповідувати стратегію ввічливості, яка буде визначати, який семантичний зміст варто висловлювати, а який — ні, які мовленнєві акти доречні, а які — ні і яке стилістичне оформлення прийнятне в певній ситуації.

Інші дослідники розрізняють два типи стратегій спіл­кування: власне комунікативну і змістову. Власне кому­нікативна стратегія — це правила і послідовність ко­мунікативних дій, яких дотримується адресант. Змісто­ва стратегія — це покрокове змістове планування мети з урахуванням наявного «мовного матеріалу» (мовного коду) в межах кожного ходу (кроку) в комунікації.

У лінгвістичній літературі виділяють також коопера­тивні та некооперативні стратегії мовленнєвого спілку­вання. Кооперативні стратегії втілюються в інформа­тивні та інтерпретативні діалоги (полілоги) — поради, обмін думками, розповіді, повідомлення тощо. Некоопе­ративні знаходять своє втілення в конфліктах, супереч­ках, претензіях, погрозах, ухиляннях від відповіді тощо.

Отже, мовленнєві стратегії дають змогу ефективно досягати мети спілкування або ж зорієнтуватись на до­сягнення ширшої, соціальної мети.

Стратегія спілкування посідає важливе (а, можливо, й центральне) місце у процесах комунікації й виступає єднальною ланкою докомунікативної фази та власне мовної реалізації інтенції мовця.

Складові стратегій спілкування. До них належать комунікативна інтенція, комунікативна мета, комуні­кативна компетенція.

Комунікативна мета — стратегічний результат, на який скерова­не конкретне спілкування, комунікативний акт.

Мета багато в чому визначає перебіг спілкування, рух у ньому інформації, взаємодію учасників.

Комунікативна компетенція — сукупність комунікативних страте­гій і комунікативних правил, постулатів, конвенцій тощо, якими володіють учасники спілкування.

Стратегії спілкування є гнучкими і залежать від прагматичних чинників: віку комунікантів, їх статі, со­ціальних ролей, національно-культурної належності, конситуативних умов (у широкому сенсі слова) і перед­бачають певну комунікативну тактику.

Комунікативна тактика — визначена лінія поведінки на певно­му етапі комунікативної взаємодії, спрямованої на одержання бажаного ефекту чи запобігання ефекту небажаного; мовленнє­ві прийоми, які дають змогу досягнути комунікативної мети.

Комунікативні тактики виконують функцію спосо­бів здійснення стратегії мовлення: вони формують скла­дові діалогу (полілогу), групуючи і чергуючи відтінки розмови — оцінку, радість, горе, сумнів тощо. Наприк­лад, стратегія відмови від виконання прохання може втілюватися у такі комунікативні тактики:

—видати себе за некомпетентну людину;

—послатись на неможливість виконання прохання саме в цей час;

—відмовитись без будь-якого мотивування;

—ухилитись від відповіді, не обіцяти нічого кон­кретного;

— дати зрозуміти, що не бажаєте виконати прохання.
Усі згадані тактики засновані на некооперативній

стратегії поведінки адресата.

У різних ситуаціях спілкування використовують різні тактики: одні більш дієві в побутовому спілкуван­ні, інші — у діловій сфері. У спеціальній літературі за­гальновизнана типологія тактик спілкування відсутня. У межах конкретних сфер спілкування наявні спроби виділення типів тактик. Наприклад, фахівці у сфері ді­лового спілкування виокремлюють такі мовленнєві тактики:

—раптовість (використання в мовленні невідомої слухачам інформації);

—провокація (на короткий час викликається реак­ція незгоди з інформацією, яка подається, для викорис­тання цього часу з метою підготовки слухачів до конст­руктивних висновків, уточнення позиції тощо);

—апеляція до авторитетів (з метою підтримки влас­ної позиції дається посилання на авторитет слухача, ві­домих учених, діячів культури);

—залучення елемента неформальності (враховуючи предмет мовлення, розповісти слухачам, партнеру про свої помилки і їх наслідки; це дає змогу подолати стри­маність, формує атмосферу довіри);

—гумор (наводяться смішні, парадоксальні прикла­ди, розповідаються веселі історії тощо; допомагає ство­рити невимушену атмосферу);

—чорне опонування (партнеру по спілкуванню став­лять декілька запитань, щоб на жодне з них він не зміг відповісти).

Комунікативна тактика зумовлена комунікативни­ми намірами.

Комунікативний намір (комунікативне завдання) — тактичний хід, практичний засіб руху до відповідної комунікативної мети.

Правильність обраної комунікативної тактики вели­кою мірою залежить від комунікативного досвіду.

Комунікативний досвід — сукупність знань про вдалі та невдалі комунікативні тактики, які сприяють або не сприяють реалізації відповідних комунікативних стратегій.

Отже, використовуючи комунікативну компетенцію, мовець ставить перед собою комунікативну мету і, спи­раючись на певну комунікативну інтенцію, формує ко­мунікативну стратегію, яка перетворюється (або не перетворюється) на комунікативну тактику як сукупність комунікативних намірів (комунікативних завдань), збагачуючи комунікативний досвід мовця. Стратегії й тактики мовленнєвого спілкування втілюються в мовлен­нєвих актах, тобто конкретних комунікативних вчин­ках, які визнаються найважливішими складовими, «енергетичними рушіями» повідомлень, що, в свою чер­гу, формують дискурси (тексти) як категорії спілкування.

ЛЕКЦІЯ № 3