Нормативність спілкування

До комунікативної компетенції належить знання про те, що, коли, де, кому, як тощо можна говорити (писати), а що не мож­на. Йдеться насамперед про певні норми (лат. погта — " правило, взірець") літературного мовлення. Як і в інших сферах суспільного життя, в комунікативній діяльності людина має дотримувати­ся взірців, регламентацій, правил, які є чинними на сучасному етапі життя суспільства.

Розрізняють норми імперативні (лат.— " влад­ний, наказовий"), тобто обов'язкові у всіх комунікативних си­туаціях, і диспозитивні (лат.— " розта­шовую, розміщую"), які допускають варіативність залежно від часу, місця, характеру спілкування. Наприклад, нормами літе­ратурного мовлення заборонено вживати як вульгаризми, так і діалектизми. Проте якщо вульгаризми порядна людина не буде вживати за жодних обставин, то діалектизми вона ложе дозволити собі використати для пояснень у розмові з представ­никами відповідного регіону, для імітації локального мовлен­ня, для жарту тощо.

Мовні норми – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи (графічні, орфоепічні, офографічні, лексичні, фразеологічні, морфологічні, синтаксичні, пунктуаційні, стилістичні).

Літературні норми охоплюють вимову звуків, наголошуван­ня, інтонування, слово- і формовживання, поєднання слів, по­будову висловлень і текстів. Коли спілкувальники вимовля­ють жицця замість життя, наголошують новий замість новий, висловлюють відношення до когось замість ставлення до ко­гось, говорять дякую тебе замість дякую тобі, пишуть будь-ласка, то все це порушення літературних, до того ж імперативних, норм. І все це стосується культури й ети-кетності мовлення. Чи можна сподіватися на успіх спілкуван­ня, скажімо, у ділових перемовинах, якщо говорити (писати) з помилками, спотворювати вимову, вживати вульгарні слова тощо. Це все одно, що прийти на перемовини у невипрасуваному одязі, брудних черевиках, незачесаним. Сказане вище стосується і несловесних засобів спілку­вання.

Двомовність і культура спілкування

У багатьох суспільствах окремі люди, певні соціальні вер­стви або й цілі народи у щоденному спілкуванні користуються двома мовами, переходячи з однієї на іншу залежно від кому­нікативної ситуації. Таке явище називають двомовністю, або білінгвізмом (лат.— " двічі", — " мова").

Співвикористовуванімови ніколи не бувають симетрични­ми, а двомовні комуніканти (білінгви)ніколи не володіють обо­ма мовами однаково. На цій основі розрізняють першумову — основну в мисленні і спілкуванні та другу — використовувану рідше або тільки в спеціальних сферах, наприклад, у науковій діяльності, офіційному спілкуванні, контактах з людьми, для яких ця мова рідна тощо. Тому в Україні є українсько-росій­ська й російсько-українська двомовність. Представники націо­нальних меншин України: євреї, угорці, молдавани, кримські татари тощо, крім рідної, часто вживають українську й росій­ську мови. Таке явище називається багатомовністю.

Двомовність, а точніше, недостатнє володіння однією або й двома (трьома) співвикористовуваними мовами є основною причиною порушення культури, а часом і етикетності мовлен­ня. Досконале оволодіння другою (третьою) мовою неможливе без акультурації — глибокого засвоєння культури (цивілізації), яка створюється йобслуговується цією мовою.

Перехід у процесі спілкування з однієї мови на іншу має назву перемикання коду. Це складний процес: мовцеві потрібно " ввімкнути" психічні механізми, які регулю­ють вимовляння звуків, наголошування слів, інтонування фраз, не кажучи вже про слово- і формовживання, поєднання слів, побудову висловлень. Тому дуже часто перемикання коду буває неповним, наприклад, лексика іграматика у мовця українська, а фонетика російська. У такому разі кажуть, що людина гово­рить з російським акцентом. Трапляється, що і лексика, і гра­матика в українському мовленні частково російська. Таке мов­лення є суміщеним, змішаним — українсько-російським або російсько-українським. В Україні воно іменується суржиком (у прямому значенні суржик — це назва суміші жита і пше­ниці, ячменю і вівса тощо).

Ставлення культурних, освічених людей до суржика нега­тивне. Треба намагатися говорити чистою мовою, не допускати інтерференції, тобто проникнення елементів однієї мови у мовлення іншою. А цього неможливо досягти без свідомого розрізнення елементів двох мов (що українське, а що ні), а особ­ливо без стійких умінь і навичок використання їх у мовленні. Люди сприймають кожного з нас насамперед через наше мов­лення, нашу спілкувальну поведінку.

ЛЕКЦІЯ №4