Замойський собор 1720 р. та запровадження його рішень

. На початку XVIII ст., після приєднання до унії трьох православних єпархій, Унійна Церква була однією із найчисельніших і найбільших конфесій тогочасної Речі Посполитої. Вона в адміністративному відношенні поділялася на Київську митрополичу та Полоцьку архиєпархії, а також Львівську, Луцьку, Перемишльську, Холмську, Володимирську і Турівську єпархії. Станом на 1772 р. загальна площа усіх цих єпархій становила понад 475 тис. км2, а число парафій – близько 10 тис., кількість вірних – близько 4, 5 млн. Для порівняння, православні мали лише одну єпархію – Білоруську, а також низку парафій на Правобережній Україні, які належали до Переяславської єпархії.

Не зважаючи на чисельний зріст Унійна Церква зіткнулася із низкою проблем, які слід було негайно вирішити. Останній провінційний собор відбувася понад століття тому – ще в 1626 р. у Кобрині. Тому існувала нагальна потреба запровадження нових адміністративних приписів для нормального функціонування Церкви в нових історичних умовах. Після подій т.зв. гнової унії” зауважується також неоднорідність у розвитку давніх і нових унійних єпархій. Перші з них мали понад столітню унійну традицію із усіма її позитивними і негативними проявами, такими як латинські впливи на церковне життя. Натомість нові унійні єпархії надалі дотримувалися освяченої віками старовини. Тому одним із важливих завдань нового собору мала стати уніфікація літургійних і адміністративних практик Унійної Церкви.

В 1714 р. новим унійним митрополитом став володимирський єпископ Лев (Кишка) (1714-1728). Незабром після свого обрання владика звернувся листом до Риму з проханням дати дозвіл на скликання провінційного собору. В 1715 р. Конгрегація поширення віри дала дозвіл на цей крок, а в 1716 р. папа Климентій XI видав бреве, яким благословив скликання собору і призначив очолити засідання собору нунція Єроніма Грімальді, оминаючи особу митрополита. Собор первісно мав відбутися вже цього ж року, однак з огляду на складну політичну ситуацію в країні його скликання відтягувалося. У цнй час в середовищі римо-католицької шляхти росло переконання, що найкращим для розвитку держави була б повна ліквідація Православної і Унійної Церков. За цих умов скликання собору принесло б його делегатам більше проблем, ніж користі. Врешті в травні 1720 р. собор був скликаний до Львова. Однак уже за місяць собор був перенесений до Замостя. Офіційною причиною стало гморове повітря”, яке панувало у Львові. Однак, на думку деяких дослідників, до цього кроку митрополита схилив папський нунцій. По-перше, Холмська єпархія, на відміну від Львова, мала давнішу унійну традицію. Крім цього Замостя було містом-фортецею, де існував військовий гарнізон, який міг у певний час натиснути на владик для прийняття певних потрібних рішень. 26 серпня 1720 р. собор розпочав свою роботу із Св. Літургії у храмі св. Миколая в Замості. Він тривав до 17 вересня, коли були оголошені постанови. За цей час відбулися три сесії. Про міжсесійні дні майже нічого не відомо. На собор прибули всі унійні владики на чолі з митрополитом, протоархимандрит василіян, 8 архимандритів, синкел Супрасльського монастиря, 129 представників чорного і білого духовенства, делегати від Львівського Старопігійного братства. Соборові рішення були в 1724 р. затверджені папою Климентом XI і видані друком в Римі латинською мовою, а пізніше – руською і польською мовами. Постанови складаються із 19 артикулів.

Вони головним чином стосуються наступних питань:

_ Святі Тайни; Церковні свята і пости_ Адміністративні нововведення;

_ Реформи монастирського життя;

_ Питання церковної дисципліни;

_ Фінансове забезпечення церковних інституцій.

Рішення собору мали величезне значення для подальшого розвитку Унійної Церкви. Собор прийняв багато латинських адаптацій. На думку А. Гіля делагати собору змогли зберегти в східній традиції стільки, скільки в даних умовах могли зробити, одночасно надаючи Церкві католицький характер. Собор адаптував певні зміни, які вже відбувалися в Унійні Церкві впродовж попереднього століття, водночас зберігши підставові засади східної традиції.

Київські унійні митрополити – Лев Кишка (1714-1728), Афанасій Шептицький (1729-1746), Флоріан Гребеницький (1748-1762), Филип Володкович (1762-1778) втілювали в життя рішення Замойського собору. Можемо виділити декілька основних напрямків рефом. Одним із них був розвиток освіти серед унійного духовенства. Ще перед Замойським собором з ініціативою заснування духовної семінарії у Перемишлі виступив митрополит Юрій (Винницький). Однак з огляду на брак матеріального забезпечення ця ідея так і не була реалізована. Семінарією для унійного духовенства західноукраїнських єпархій в XVIII ст. стала вірменська Папська театинська колегія у Львові, яка однак виховувала надто мало священиків. Львівська, Перемишльска і Луцька єпархії посилали до семінарії лише по декількох кандидатів, виділяючи відповідні кошти для їх утримання. В 1712 р. Юрій (Винницький) записав досить значну суму для українських семінаристів. В 1731 р. митрополит Афанасій (Шептицький) записав 10 тис. зл. для утримання двох семінаристів, а Ієронім (Устрицький) зобов’язався утримувати одного учня. Папа Бенедикт XIV затвердив для українців обмежену квоту – по одному семінаристові від кожної з трьох єпархій. З відомих осіб, які закінчили театинську колегію у Львові слід згадати луцького єпископа Теодосія (Рудницького), єпископа-помічника київського митрополита Стефана (Левинського), львівського офіціала Антона Левинського. Крім цього за сприянням Афанасія (Шептицького) уніати отимали в 1753 р. 20 місць у Папській семінарії єзуїтів у Вільно для кандидатів з інших унійних єпархій. Перша унійна прото-семінарія повстала у Володимирі за владицтва Лева (Кишки) на базі василіянської школи ще перед Замойським собором. Натомість після собору перші семінарії були засновані у Холмі (1759) та Луцьку (1763-1779).

Наступною ділянкою реформ стали богослужбові зміни. Однією із них було виправлення богослужбових книг. Безпосереднім поштовхом до змін стали непорозуміння між митрополитом Афанасієм (Шептицьким) та Львівським Ставропігійним братством. Конфлікт зачепив між іншим і питання видання книг. В 1727 р. Рим погодився на заснування спеціальної комісії для вивчення цього питання. В 1729 р. папським нунцієм була сформована комісія для перегляду літургійних книг, до якої увійшло духовенство обидвох обрядів. Протягом 1730-1731 і 1732-1733 рр. відбулося 16 засідань комісії, під час яких було переглянуто 20 літургійних книг. Результатом її роботи стали рекомендації митрополитові Афанасієві (Шептицькому). В 1738 р. вийшло окружне послання владики для чорного і білого духовенства. Митрополитом було запропоновано священикам власноручно виправити у 15 книгах літургійні тексти згідно з духом постанов Замойського собору. Серед нових запроваджень були поминання папи замість східних патріахів, додавання filioque, викинуті деякі служби деяким православним святим, зокрема св. Григорієві Паламі.

Замойський собор прийняв також рішення про об’єднання всіх монахів Унійної Церкви в єдину конгрегацію. Невдовзі розпочалася боротьба між зреформованими василіянами з Литви та монахами із нереформованих обителей, які недавно приєдналися до унії. В 1739 р. була утворена Руська провінція Покрови Пресвятої Богородиці. Новозаснована, Руська, і давня, Литовська, провінції істотно відрізнялися між собою, тому не було прихильності щодо їх об’єднання. Однак в 1742 р. на засідання Конгрегації Пропаганди Віри було прийняте рішення про централізацію унійного монашества. Генеральна капітула була скликана до Дубна на 1743 р. На цій капітулі було укладено нову угоду про канонічні відносини між василіянами і митрополитом. Також було прийняте рішення про об’єднання двох провінцій в один Чин Святого Василія Великого. В 1744 р. це рішення затведила Конгрегація Поширення Віри, а також папа Бенедикт XIV булою Inter Plures. Цим же документом було прийняте рішення про ліквідацію малих монастирів. Щоб відзначити гідність протоархимандритів згодом було надано їм впродовж урядування носити деякі архиєрейські відзнаки – митру, нагрудний хрест і жезл.

Взаємини з латинською ієрархією і латинізація в Унійній Церкві у XVIII ст.;

Протягом XVIII ст. відносини унійного і латинського духовенства складались не завжди однозначно. З одного боку маємо приклади недоброзичливого ставлення, а з іншого – співпраці. Латинська Церква, будучи в полоні сотеріологічного екслюзивізму, не могла відмовити собі прав вищості. Тому ми неодноразово бачимо випади стосовно унійного духовенства і Церкви загалом. В 1717 р. вийшла праця групи духовенства Перемишльської єпархії Praxis Indebita, у якій висловлювалися сумніви стосовно віри русинів, звинувачувалося їх у невігластві. Це викликало реакцію навіть з боку папського нунція Є. Грімальді та ректора Львівської тетатинської колегії С. Тромбетті, які виступили на захист русинів. В 1727 р. у Римі розглядалася скарга представників Львівської латинської дієцезії стосовно того, що українці б’ють в дзвони протягом Страстного тижня.

На іншому полюсі бачимо артикули львівського римо-католицького єпископа Яна Скарбка для місцевого латинського духовенства з 1714 р. Основні їх вимоги: 1) Заборона зміни обряду; 2) Хрещення дітей іншого обряду тільки у випадку небезпеки смерті; 3) Хрещення дитини за обрядом батька; 4) Шлюб у святині молодої без зміни обряду, передшлюбні оповіді в храмах обидвох обрядів; 5) Не можна давати шлюбу обом представникам іншого обряду; 6) Слухати сповідь вірних інших обрядів тільки за дозволом церковної ієрархії; 7) Взаємне пошанування обряду. Такий лист радше становить виняток ніж загальне правило. Не випадково у 1742 р. папа Бенедикт XIV буллою Etsi Pastoralis фактично визнав зверхність латинського обряду над східним.

Важливою проблемою взаємовідносин був перехід вірних Унійної Церкви на латинський обряд. Хоча надалі правочинною залишалася булла папи Урбана VIII з 1624 р., однак надалі відбувався поступовий відтік вірних Унійної Церкви до римо-католиків. У середині XVIII ст. ця проблема повстала з новою силою. Згідно Списку кривд, який вийшов з середовища львівського єпископа Лева (Шептицького), протягом 1758-1765 рр. перейшли на латинський обряд понад 1000 осіб. Було заміщений навіть поіменний список. На основі аналізу А. Фенчака найбільш питому вагу складають міщани, менше – шляхта, ще менше – селяни. В реляції до Риму львівського єпископа Лева (Шептицького) є також скарга на ці процеси. Квестію переходу вірних на латинський обряд заторкують також київські митрополити. У 1755 р. митрополит Флоріан (Гребеницький) звернувся до папи зі скаргою на перехід вірних на латинський обряд.

Ще однією із важливих проблем цього часу була латинізація Унійної Церкви. Сучасні дослідники розділяють поняття латинізації і окциденталізації. До другого поняття відносять західні впливи в архітекткрі, живописі і т. д. Латинізація – перенесення певних латинських зразків, які не властиві Східній Церкві. До них слід зарахувати введення бічних престолів, усунення іконостасів, запровадження тихих Служб Божих і т.д.