Приєднання до унії Перемишльської, Львівської та Перемишльської єпархій.

Станом на сімдесяті роки XVII ст. до Київської православної митрополії належало шість єпархій, половина з яких були розташовані на землях Наддніпрянщини та Білорусії (Київська і Чернігівська архієпархії, Білоруська єпархія), а половина – на західноукраїнських землях (Львівська, Перемишльська і Луцька єпархії). Знаковою подією в житті Православної Церкви стало рішення сейму 1676 р. Згідно сеймової конституції православним у межах Речі Посполитої, з огляду на політичну ситуацію в країні, було заборонено контактувати із константинопольським патріархом, що ставило ієрархію та вірних в фактичну ізоляцію. Одним із шляхів виходу з цього стану став перехід Київської митрополії під зверхність московського патріарха в 1685-1686 рр. Іншим шляхом стало прийняття унії трьома західноукраїнськими православними єпархіями. Першими цей крок вчинили єпископи львівський Йосиф (Шумлянський) та перемишльський Інокентій (Винницький).

Після смерті Арсенія (Желіборського) шляхта і духовенство Львівської єпархії обрали в 1667 р. єпископом Івана (в чернецтві Йосифа) Шумлянського. Під час його владицтва було запроваджено низку адміністративних реформ у Львівській єпархії. Починаючи з кінця сімдесятих років XVII ст. владика починає схилятися до унії. До цього кроку його могли спонукати і постанова згаданого сейму 1676 р. Ще одним сприятливим чинником були сподівання покращення становища білого духовенства. Не слід також забувати і про доволі близькі відносини Шумлянського із королем Яном III Собеським, прихильником унійної ідеї. В 1677 р. владика звернувся до папського нунція і виявив бажання прийняти унію. Водночас Шумлянський склав у Варшаві на румитрополита Кипріяна (Жоховського) перше таємне визнання віри. Подібна ситуація мала місце також і в сусідній Перемишльскій єпархії. Із 1650 р. місцевим православним єпископом був Антоній (Винницький), який з 1663 р. виконував одночасно обов’язки київського митрополита. Сприятлива нагода для зміни конфесійної ситуації в єпархії склалася в 1679 р., коли владика Антоній запропонував королеві номінувати на наступника єпископа його племінника Івана Винницького. Король погодився на номінацію за умови складення католицького визнання віри. Після отримання згоди Ян III Собеський номінував на перемишльську катедру Івана Винницького, який після прийняття чернечого постригу прийняв ім’я Інокентій.

Таким чином станом на кінець сімдесятих років XVII ст. на львівській і перемишльській катедрах перебували два владики, які таємно схилялися до унії. У 1680 р. відбувся Люблінський православно-унійний собор, який закінчився невдачею з огляду на певні несприятливі політичні і релігійні чинники. Ідея об’єднання Православної і Унійної Церков на паритетних засадах не вдалася. Наступні події покажуть перемогу ідеї прийняття окремих православних єпархій до унії з Римом.

Наступним кроком став сейм 1681 р. В погодженні з митрополитом Жоховським львівський і перемишльський єпископи склали на руки нунція Пункти порозуміння – умови проголошення унії в єпархіях. Основні їх засади були наступні: дотримання східного обряду; скликання у слушний час в єпархіях соборів для проголошення унії; забезпечення місць для унійних єпископів у сенаті; підпорядкування монастирів і братств владі місцевого єпископа; київські митрополити мали бути вихідцями із Корони Польської; заснування семінарій; заборона зміни обряду. Тим часом в березні 1681 р. єпископи Йосиф (Шумлянський) та Іван (Винницький) в каплиці королівського замку у Варшаві склали на руки делегованого нунцієм київського римо-католицького єпископа Яна Вітвіцького католицьке визнання віри. Згодом був висланий лист папі Інокентію XI. Тим часом і Рим, і коронний сейм, не були прихильними до всіх пунктів угоди, тому владики повернулися до свої єпахій, будучи таємними уніатами, однак публічно так і не оголосили прийняття унії.Врешті в квітні 1691 р. єпископ Інокетній (Виннцький) скликав до Самбора єпархіальний собор, під час якого було прийняте рішення про приступлення до унії Перемишльської єпрахії. Умови приєднання були наступні: дотримання Пунктів порозуміння 1681 р.; пермишльський єпископ має обиратися зі шляхти ггрецької релігії” із теренів Перемишльської або Сяноцької земель; зрівняння в правах римо-католицького і унійного духовенства, а також міщан. У 1693 р. відбувся Перемишльський єпархіальний собор, який запровадив низку реформ в єпархії, а також ще раз підтвердив попереднє рішення про прийняття унії. Після сейму 1681 р. владика Шумлянський також відтягував рішення про офіційне проголошення унії. Єпископ доволі часто скликав єпархіальні собори, де цей крок дискутувався. Врешті в 1700 р., з огляду на небезпеку втрати Кам’янецької частини Львівської єпархії на користь на той час уже унійного владики Інокентія (Винницького), єпископ Йосиф (Шумлянський) погодився урочисто проголосити унію з Римом. Не прийняли унії у цей час Львівське Ставропігійне братство, а також деякі монастирі. Лише в 1708 р. прийняла унію Львівська Ставропігія, отримавши із Риму підтвердження свої давніх прав. Приступили поступово до унії також і чоловічі монастирі. Єдиною православною обителлю станом на 1772 р. залишився Скитський монастир на Покутті.Луцьцка єпархія згідно умов Пунктів примирення 1632 р. передавалася православним. Православною вона залишалася станом на другу половину XVII ст. У 1684 р. перебрався на Гетьманщину луцький єпископ Гедеон (Святополк-Четвертинський). Наступного року, після складення католицького визнання віри, луцьким єпископом був номінований Афанасій (Шумлянський), брат Йосифа. Однак аж до своєї смерті він так і не оголосив публічно про цей крок і залишався православним. Після його смерті в 1694 р. владикою був обраний Діонісій (Жабокрицький). Перед своєю номінацією він також погодився прийняти унію. Однак опісля подався на свячення до київського православного митрополита Варлаама (Ясинського). Однак з огляду на канонічні перешкоди він так і не був висвячений у Києві. Хіротонію здійснив православний єпископ Йосиф (Стойка), який прибув на Волинь із Мараморощини. З огляду на канонічні перешкоди не визнавала свячень і значна частина вірних. Королівська влада також розпочала судову справу стосовно анулювання номінації. Врешті Йосиф (Шумлянський), уже як унійний владика, намагався перебрати парафії розташовані на Волині. За цих умов Діонісій (Жабокрицький) погодився стати уніатом і у 1702 р. офіційно оголосив про прийняття унії Луцькою єпархією. Після арешту владики у 1710 р. московськими військами, новим єпископом був номінований Кирило (Шумлянський), який отримав свячення з рук київського православного мирополита Йоасафа (Кроковського). Однак на прохання волинської шляхти король Август II видав універсал, яким визнав недійсною його номінацію. В 1712 р. Кирило (Шумлянський) перебрався на Лівобережжя, де отримав призначення на православного єпископа переяславського. Луцька єпархія остаточно стала унійною.Таким чином причину прийняття унії західноукраїнськими православними єпархіями слід шукати в забороні контактів із царгородським патріархом, збереженні східного обряду згідно нових унійних умов, відсутності підтримки православ’я з боку сполонізованих шляхетських родів, згасанні полемічного запалу та нових політичних реаліях.